Правові основи спільної зовнішньої політики та політики безпеки

Одним з ключових напрямів перетворень правових засад Європейського Союзу (далі – ЄС) в Лісабонському договорі 2007 р., яке безпосередньо зачіпає інтереси України і інших партнерів ЄС на міжнародній арені, служить реформа його зовнішньополітичної компетенції, що має на меті зміцнення процедури ухвалення рішень в ЄС, внутрішньої демократії Союзу і консолідацію європейської зовнішньої політики. Основні зміни у зовнішньополітичномому напрямку можна підрозділити на такі змістовні групи: 1) зміни міжнародної правосуб’єктності ЄС; 2) зміни правових механізмів проведення зовнішньополітичних напрямків діяльності ЄС; 3) зміни міжнародного представництва ЄС по зовнішньополітичним напрямкам його діяльності; 4) зміни правового статусу та об’єму спільної зовнішньої політики та політики безпеки ЄС та спільної політики безпеки та оборони.

В рамках першої групи значним досягненням Лісабонського договору стало перетворення ЄС в повноцінний суб'єкт міжнародного права – за ст. 47 Договору про Європейський Союз (далі – ДЄС) в редакції Лісабонського договору ЄС [2] юридично наділений міжнародною правосуб'єктністю зокрема на міжнародній арені (за рахунок ліквідації Європейського співтовариства і «структури трьох опор»), що передбачалося і Договором, що заснував Конституцію для Європи (далі – ДКЄ) (Пункт 55 Лісабонського договору що змінює ст. 46 А ДЄС). Цей крок дозволить «новому» Союзу укладати від власного імені міжнародні угоди по всіх аспектах своєї компетенції, за винятком питань атомної енергетики (які як і раніше розв'язуватимуться інститутами ЄС від імені Європейського співтовариства по атомній енергії). Проте з моменту введення в дію Лісабонського договору у держав-членів ЄС з'явиться можливість виходу з складу ЄС. При цьому, як відзначає проф. Кашкін С.Ю., тут було сприйняте розширювальне тлумачення міжнародної правосуб'єктності ЄС, сформульоване ще в 1970-х рр. прецедентним правом Суду Європейських співтовариств.

Проте з внесенням визначеності в питання міжнародної правосуб'єктності ЄС, Лісабонський договір 2007 р. зберіг без істотних змін дуалізм зовнішньої політики Союзу, що склався, виявляється в розщеплюванні зовнішньої політики на дві відносно самостійні гілки: -діяльність ЄС відносно «загальнополітичних» проблем міжнародного життя, включаючи питання міжнародного миру, безпеки і військової співпраці, як і раніше, здійснюватиметься в рамках спільної зовнішньої політики і політики безпеки (далі – СПБЗ), яка перестає служити окремою «опорою» ЄС, але зберігає за собою статус особливого напряму зовнішньополітичної діяльності Союзу, регульованого його базовим (засновницьким документом – Договором про Європейський Союз); - інші, зокрема всі економічні аспекти міжнародної діяльності Союзу, що відносилися раніше до ведення

Європейського співтовариства, виступатимуть відтепер предметом спеціальних правил Договору про функціонування ЄС [3, 157-158].

Встановлення міжнародної правосуб’єктності ЄС в цілому не тільки додасть йому більш серйозної ваги на міжнародній арені, а є досить важливим сигналом як для держав-членів, кандидатів, так і партнерів ЄС на міжнародній арені щодо еволюції цього наддержавного утворення. Крім того зі встановленням міжнародної правосуб’єктності ЄС вирішується гостра міжнародно-правова дискусія щодо визначення за ЄС міжнародної правосуб’єктності де-факто, за допомогою трактування його цілей, напрямків діяльності тощо.

Другою групою змін було позначено реформу правових механізмів зовнішньополітичної діяльності. Треба нагадати, що завдання реформування цих механізмів було одним з пріоритетних питань при підготовці проекту Європейської конституції 2004 р., а надалі було сприйнято Лісабонським договором 2007 р. у вигляді поправок в засновницькі документи ЄС. Найважливіші підсумки цієї реформи наступні:

Зберігаючи за державами-членами суверенні права відносно заходів СПБЗ, розробники проекту Європейської конституції 2004 р. і потім Лісабонського договору 2007 р., постаралися одночасно максимально удосконалити механізм підготовки і здійснення зовнішньополітичних актів Союзу, які в зміненій ст. 12 ДЄС представлені такими актами: ухвалення спільних орієнтирів і рішень, причому за допомогою останніх ЄС закріплює акції, визначає позиції, закріплює домовленості для виконання рішень по акціях і позиціях, всіляко укріплює систематичну співпрацю держав-членів для забезпечення політики (ст. 25 ДЄС в редакції Лісабонського договори) [2].

Не дивлячись на пропозиції, що висловлювалися ще при підготовці проекту Європейської конституції 2004 р., як загальне правило ухвалення рішень з питань СПБЗ збережено одноголосність представників держав-членів в Європейській раді і Раді ЄС (параграф 1 статті 31 ДЄС). Так, параграфом 1 ст. 31 ДЄС в редакції Лісабонського договору визначено, що рішення, що мають відношення до СПБЗ, зокрема ініційовані Високим представником або державою-членом проведення місії повинні прийматися Європейською радою або Радою ЄС одноголосно. Навіть в тих ситуаціях, коли допускається використання кваліфікованої більшості (параграф 2 статті 31 ДЄС), державам-членам через своїх представників в Раді залишена можливість накладати вето на проект рішення, посилаючись на «життєво важливі міркування національної політики». Зміна словосполучення «важливі» міркування національної політики (які можуть перешкоджати ухваленню рішення) на «життєві», не набагато зменшує можливість блокування ухвалення рішення.

Інститутами ЄС, відповідальними за розробку спільної зовнішньої політики і політики безпеки, залишаються Європейська рада і Рада Європейського Союзу. Ці міжурядові інститути зберігають прерогативи по ухваленню в рамках СПБЗ всіх рішень – із стратегічних питань (Європейська рада) або відносно поточних проблем зовнішньої політики (Рада ЄС). Серед значних змін в даному аспекті (крім отримання Європейською радою статусу інституту Союзу) наголошується введення посади президента Європейської ради (тепер, як і по ДКЄ, як інституту ЄС – Пункт 14 Лісабонського договору що змінює ст. 9 ДЄС), який обиратиметься строком на два з половиною роки (з правом на одне повторне обрання). До того, Лісабонська редакція ст. 13 ДЄС передбачає можливість скликання Президентом Європейської ради надзвичайних зустрічей Європейської ради для того, щоб визначити стратегічні лінії політики ЄС у світлі таких подій [2].

Найбільш важливим нововведенням проекту Європейської конституції 2004 р. у області СПБЗ було введення посту «Міністра закордонних справ Союзу», який на вимогу Великобританії був перейменований Лісабонським договором у Верховного представника Союзу у закордонних справах і політиці безпеки (далі – Верховний представник).

Відповідно до нової редакції Договору про Європейський Союз (ст. 18 в редакції Лісабонського договору) Верховний представник сконцентрує в своїх руках основні нитки підготовки і реалізації всіх заходів Союзу на міжнародній арені – як в рамках СПБЗ, так і по інших напрямах зовнішньої політики Союзу, включаючи зовнішньоекономічні зв'язки. Ця посада з'єднає нинішні функції Високого представника ЄС з питань СПБЗ і Європейського Комісара в справах зовнішніх відносин, крім того, Верховний представник стане одним з віце-президентів Європейської Комісії і головою (за посадою) «формації» Ради Європейського Союзу, відповідальної за вироблення зовнішньої політики ЄС – «Ради із закордонних справ». Таким чином, Верховний представник, образно виражаючись, як би «займає два крісла», належачи до керівництва відразу двох політичних інститутів Союзу (пункт 19, що змінює ст. 9 E ДЄС).

Роль Верховного представника підсилює та обставина, що засновницькі документи «нового» Союзу наділяють його правом одноосібно ініціювати ухвалення рішень у сфері СПБЗ (стаття 27 ДЄС в редакції Лісабонського договору). При цьому Верховний представник може діяти незалежно від Комісії або тільки «за підтримкою» останньої (стаття 30 ДЄС в редакції Лісабонського договору). Широку автономію Верховного представника підкреслює і формулювання параграфа 2 статті 22 ДЄС в редакції Лісабонського договору, яка уповноважує Комісію і Верховного представника вносити «сумісні пропозиції Раді ЄС» [2].

До Верховного представника переходять також повноваження по виконанню актів, прийнятих в рамках СПБЗ, у взаємодії з державами-членами. З цією метою він, зокрема, забезпечує втілення в життя зовнішньополітичних рішень, прийнятих Європейською радою і Радою (статті 18 і 24 ДЄС в редакції Лісабонського договору), координує дії держав-членів в рамках міжнародних організацій і на міжнародних конференціях, одержує інформацію від держав-членів про роботу міжнародних інстанцій, зокрема Ради Безпеки ООН (стаття 34 ДЄС в редакції Лісабонського договору).

Однак, революційних змін в питанні ефективності реалізації СПБЗ «нового» Союзу не спостерігається, що припускає чергові проблеми у разі виникнення серйозних розбіжностей між його державами-членами. Так щодо цього пункту змін зовнішньополітичних напрямків діяльності ЄС, можна зазначити, що вони несуттєві. Найбільш значні вони у сфері заходів СПБЗ, нова система яких повинна бути зрозумілішою та простішою. Але встановлення прямої заборони прийняття законодавчих актів у сфері СПБЗ говорить про намір розробників Договору виключити будь-яку двозначність та непорозуміння щодо цієї можливості. Збереження як основного принципу одноголосності при прийнятті рішень по сфері СПБЗ явно свідчить про недостатню близькість інтегрованості держав-членів у дану сферу, чого звісно складно від них очікувати. Значні застереження при застосуванні малочислених випадків застосування кваліфікованої більшості тільки підтверджує вищевказане.

Щодо інституційних змін у зовнішньополітичних напрямках діяльності ЄС можна сказати, що вони є достатньо суттєвими, про що свідчить виникнення Європейської ради, як одного з інститутів ЄС, встановлення нарешті постійного (на два з половиною роки) головування в цьому інституті та введення нового посту Верховного представника Союзу у закордонних справах і політиці безпеки, який фактично виконуватиме функції та роль Міністра закордонних справ ЄС. Завдяки останньому значно координується система ініціювання, прийняття та виконання рішень ЄС у зовнішньополітичних сферах, вона стає більш послідовною і особливо на цьому фоні виступає значна міра незалежності Верховного представника від інших інститутів ЄС, що повною мірою проявляється у сфері СПБЗ. Для України, яка визначила співпрацю з ЄС в якості головного напрямку державної політики, спрощення та уточнення механізму проведення зовнішньополітичної діяльності ЄС, в тому числі і СПБЗ, є звісно практично значним моментом. До того ж більш послідовна політика у відповідних сферах діяльності ЄС буде додатковим стимулом по інтенсифікації співпраці нашої країни з ЄС по відповідним напрямкам.

Третьою групою новел Лісабонського договору, яка з введенням поста Верховного представника є реформа представництва Союзу на міжнародній арені, зокрема дипломатичного представництва в третіх країнах.

Особою, уповноваженою представляти Союз «з питань, що відносяться до спільної зовнішньої політики і політики безпеки, відтепер стає вищезазначений Верховний представник (параграф 2 статті 27 ДЄС в редакції Лісабонського договору) [2]. По решті (зокрема соціально-економічним) аспектів зовнішньої політики Союзу право здійснювати його представництво на міжнародній арені зберігається за Європейською комісією в цілому (параграф 1 статті 17 ДЄС в редакції Лісабонського договору). Але Верховний представник, що входить до складу останньої в ранзі віце-голови, матиме право вирішального голосу в розробці зовнішньополітичних заходів Комісії із цих питань. Проте, на відміну від СПБЗ, у вказаній сфері Верховний представник не уповноважений діяти в індивідуальній якості.

Щоб реалізувати свої ідеї і ініціативи, йому потрібно буде заручитися підтримкою інших членів Комісії, в якій Верховному представнику може бути і відмовлено.

Нарешті, як ще один представник Союзу на міжнародній арені Лісабонський договір 2007 р. визнає постійного Голову Європейської ради. Повноваження цього посадовця обмежуються тільки спільною зовнішньою політикою і політикою безпеки (другий абзац параграфа 6 статті 15 ДЄС). В той же час не встановлено чіткого змісту і об'єму відповідних прерогатив останнього, що може привести до виникнення тертя і конфліктів між Головою Європейської ради, з одного боку, і Верховним представником, а також Комісією – з іншою.

Особливим аспектом у вдосконаленні організаційних і «представницьких» механізмів зовнішньої політики Союзу (включаючи і СПБЗ, і решта сфер міжнародних відносин ЄС), є вперше передбачене Лісабонським договором 2007 р. створення дипломатичної служби ЄС. Вказана служба одержить офіційне найменування «Європейська служба зовнішньополітичної діяльності» і складатиметься із співробітників апарату Комісії, Генерального секретаріату Ради Європейського Союзу і дипломатичних служб держав-членів. Керівництво Європейською службою зовнішньополітичної діяльності покладається на Верховного представника Союзу у закордонних справах і політиці безпеки (параграф 3 статті 27 ДЄС в редакції Лісабонського договору) [2].

Одночасно із створенням дипломатичної служби ЄС з'являється можливість створення постійних або тимчасових представництв («делегацій») Європейського Союзу в іноземних державах і при міжнародних організаціях (стаття 221 Договору про функціонування ЄС). Ці представництва («делегації»), також підлеглі Верховному представнику, замінять собою створені раніше делегації Європейської комісії в третіх країнах (зокрема в Україні).

Зміни у представництві ЄС на міжнародній арені покликані спростити комунікацію Союзу зі своїми міжнародними партнерами у відповідних напрямках діяльності. Цей аспект тематики, як і вище розглянутий організаційний механізм ЄС у зовнішньополітичній сфері, були об’єктами досить серйозної критики щодо їх ефективності, зрозумілості та логічності. Лісабонський договір вносить значну міру вдосконалення цих моментів, що призведе до більш чіткої визначеності щодо того, хто, коли та як повинен представляти ЄС у певних напрямках зовнішньополітичної діяльності. Отже, після вступу у силу Лісабонського договору ЄС як і раніше матиме в своєму розпорядженні трьох вищих представників на міжнародній арені, які, при необхідності, зможуть і далі виступати спільно у вигляді «трійки» (Верховний представник, Голова Європейської комісії і Голова Європейської ради). Але, на відміну від «старого» Союзу, новий склад «трійки» матиме постійний і самостійніший характер, і що особливо підкреслюється, кожний з її елементів повинен відображати в своїй діяльності спільні інтереси всього Союзу, а не позицію якої-небудь держави-члена окремо. І хоча Лісабонський договір не зміг зняти усіх суперечливостей у представництві ЄС на міжнародній арені, спроби щодо покращення ситуації у цьому аспекті є позитивними.

Останньою з визначених вище груп новел є зміна правового статусу СПБЗ та СПБО. Відносно СПБЗ треба відмітити, що за Лісабонським договором, який скасовує систему «опор» ЄС, вона кваліфікується в якості однієї зі сфер діяльності, яка має значні особливості та відому ступінь самостійності. Серед напрямів зовнішньої політики Союзу все більшу актуальність набуває останніми роками спільна політика безпеки і оборони, покликана забезпечити ЄС власним військовим потенціалом як для оборонних цілей, так і для здійснення миротворчих операцій за його межами (зокрема на інших континентах земної кулі).

Засновницькими документами «нового» ЄС «спільна політика безпеки і оборони» (далі – СПБО) визнана як юридично автономний напрям діяльності Європейського Союзу. Так, юридично закріплена особливість правил і процедур даних напрямів. Набагато чіткіше визначений круг інститутів і органів, що проводять СПБЗ і СПБО. Вони, згідно з Лісабонським договором, визначаються і проводяться Європейською радою і Радою ЄС, а безпосереднє здійснення лежить на Верховному представнику і державах-членах.

Посилюється роль Європейського парламенту і Комісії в цій сфері. Також у параграфі 2 ст. 24 ДЄС у редакції Лісабонського договору вказується, що Суд ЄС не повинен мати юрисдикції по цих положеннях, за винятком юрисдикції по контролю відповідності ст. 25 ДЄС в редакції Лісабонського договору і перевірки законності деяких рішень відповідно до параграфом 2 ст. 240a Договору про Функціонування ЄС. Ухвалення законодавчих актів в сферах СПБЗ і СПБО прямо виключається (пункт 27 Лісабонського договору, що змінює ст. 11 ДЄС) [2].

Хоча СПБО і вважається частиною спільної зовнішньої політики і політики безпеки (СПБЗ), в рамках останньої вона відтепер одержала особливий правовий режим, закріплений в спеціальному відділі Договору про ЄС (відділ 2 «Положення про спільну політику безпеки і оборони» розділу 2 розділу V Договору про ЄС). Лісабонський договір вносить в текст ДЄС окрему секцію 2, присвячену правовому регулюванню СПБО. Так, стаття 42 ДЄС в Лісабонській редакції змінює ст. 28А наступним чином: СПБО є частиною СПБЗ, що дозволить ЄС володіти оперативним потенціалом в цивільних і військових аспектах. Союз використовує їх в миротворчих місіях за межами ЄС, для запобігання конфліктів і посилення міжнародної безпеки відповідно до принципів Статуту ООН. Виконання політик, що входять в сферу дії даних положень, не повинно впливати на ефективність процедур і повноважень інститутів ЄС.

Лісабонський договір 2007 р. розширив круг «місій», які ЄС може здійснювати за кордоном, зокрема шляхом проведення військових операцій (стаття 43 ДЄС в редакції Лісабонського договору) [2]. Такі завдання, які пов’язані з використанням цивільного населення і військових засобів,повинні включати скоординовані дії по роззброєнню, гуманітарним і рятувальним завданням, військове планування, підтримку, запобігання конфліктів і миротворчі операції, завдання бойових сил в кризовому управлінні, у тому числі і постконфліктне врегулювання. Вони можуть сприяти в боротьбі з тероризмом, зокрема, підтримуючи треті країни в боротьбі з тероризмом на їх територіях, що може мати значні наслідки. Для виконання положень цієї статті Рада ЄС ухвалює рішення, що визначають спільні завдання і умови їх виконання Верховним представником і комітетом з питань політики і безпеки.

Після вступу у силу Лісабонського договору в засновницьких документах ЄС вперше буде зафіксований принцип колективної самооборони держав-членів, тобто обов'язок держав-членів надавати допомогу і сприяння тому з них, яке стане жертвою озброєної агресії з-за кордону. Так, якщо держава-член стає жертвою озброєної агресії на її територію, інші держави-члени зобов'язані допомогти державі, що піддалася агресії, всіма засобами відповідно до ст. 51 Статуту ООН. Проте це, згідно параграфу 2 ст. 42 ДЄС в редакції Лісабонського договору не повинно відображатися на специфічному характері політики безпеки окремих держав-членів та зобов'язання по кооперації в цій сфері повинні бути узгоджені із зобов'язаннями перед НАТО, що визнається основою і форумом по здійсненню колективного захисту держав-членів (пункт 49 статті 1 Лісабонського договору, що змінює ст. 17 ДЄС, що встановлює параграф 7 ст. 28 A) [2].

В цілях розвитку технічного оснащення озброєних сил передбачено створення Європейського оборонного агентства (параграф 3 ст. 42 і ст. 45 ДЄС в редакції Лісабонського договору), відкритого для всіх держав-членів, охочих бути його членом. Рада ЄС, діючи кваліфікованою більшістю, ухвалює рішення, що визначає статут Агентства, його місцеположення і оперативні правила. Стаття 45 ДЄС в редакції Лісабонського договору встановлює наступні завдання Європейського агентства оборони (передбачені ще текстом ДКЄ): а) сприяє визначенню завдань військового потенціалу держав-членів і оцінці дотримання зобов'язань щодо можливостей, що надаються державами-членами; b) сприяє гармонізації оперативних потреб і ухвалення ефективних, сумісних методів постачання; з) пропонує багатобічні проекти для виконання задач військового характеру, гарантує координацію програм, здійснюваних державами-членами, і управлінням певними програмами кооперації; d) підтримує дослідження технологій оборони, координує дослідження планів і вивчення технічних рішень, відповідних майбутнім оперативним потребам; f) сприяє ідентифікації і, якщо необхідно, здійсненню будь-якої корисної міри для зміцнення індустріальної і технологічної основи сектора оборони і для поліпшення ефективності військових видатків. Створення Європейського оборонного агентства покликано допомогти державам-членам оцінити та впорядкувати свій військовий потенціал для подальшого його вдосконалення, посилення співпраці та координації по оборонних питаннях, розробки спільних ідей, проектів тощо.

Лісабонський договір розширив можливості співпраці держав-членів ЄС з питань СПБЗ і встановив нові обов'язки для них. Так Лісабонський договір вперше в історії ЄС уповноважує ті держави-члени, чиї військові здібності відповідають вищим критеріям, і які прийняли взаємні зобов'язання по відношенню один до одного у сфері зовнішньої політики, політики безпеки і оборони, здійснювати «постійну організовану співпрацю» у військовій сфері (параграф 6 статті 42, стаття 46 Договору про ЄС і новий Протокол «Про постійну організовану співпрацю»). По ст. 32 ДЄС в редакції Лісабонського договору, ЄС забезпечує конвергенцію і солідарність дій у сфері СПБЗ, оскільки крім «забезпечення спільного підходу» в питаннях СПБЗ, держави-члени приймають зобов'язання інформувати один одного і консультуватися з іншими в межах Європейської ради або Ради ЄС перед здійсненням будь-якого акції на міжнародній арені або вступом в будь-якому зобов’язання, яке могло б впливати на інтереси ЄС. Верховний представник відповідає за забезпечення вимог даної статті, чому сприяють і дипломатичні місії ЄС. Проведення цих завдань повинне забезпечуватися за допомогою потенціалу держав-членів, СПБО повинно включати прогресивний розвиток Союзної оборонної політики, що може привести до спільної оборони, коли Європейська рада винесе про це одноголосне рішення (пункт 49 статті 1 Лісабонського договору, що змінює ст. 17 ДЄС, що встановлює параграф 2 ст. 28 A) [2].

Держави-члени повинні надати Союзу цивільні і військові засоби для виконання СПБЗ, щоб сприяти задачам визначеним Радою ЄС. Ті держави-члени, які разом створюють багатонаціональні сили, також можуть зробити їх доступними СПБЗ. Держави-члени ЄС повинні діяти прогресивно для поліпшення своїх військових здібностей. Європейське агентство оборони повинно уніфікувати оперативні вимоги і вживати заходи для задоволення вимог і посилення індустріальної і технологічної основи оборони, повинно брати участь у визначенні Європейського потенціалу сил і засобів і політики озброєнь, повинне допомогти Раді ЄС в оцінці поліпшення військового потенціалу. Для підтримки інтересів ЄС і захисту його цінностей, Рада може передати групі держав-членів повноваження по даній сфері (пункт 49 статті 1 Лісабонського договору, що змінює ст. 17 ДЄС, що встановлює параграф 5 ст. 28 A).

Визначення самостійності СПБО у межах ОВПБ дозволяє говорити про новий етап еволюції цього зовнішньополітичного напрямку діяльності ЄС, що разом зі збільшенням випадків проведення місій ЄС дозволяє прогнозувати подальший успішний розвиток даного напрямку діяльності ЄС, що суттєво піднімає авторитет ЄС як організації у сфері безпеки. Однак найважливішою новелою Лісабонського договору у цій сфері, є безперечно, створення механізму колективної безпеки, що без всяких сумнівів виводить ЄС на рівень впливових організацій з безпеки. Не дивлячись на те, що цей механізм дуже обмежений умовами щодо узгодження з політиками безпеки та оборони деяких держав-членів та обов’язками держав-членів в межах НАТО, сам факт виникнення такої концепції свідчить про зрілість даного напрямку СПБЗ та його перспективність у майбутньому. Для України це шанс посилити співпрацю з ЄС в даному секторі інтеграції та можливість альтернативного, більш гнучкого та не заідеологізованого вибору системи колективної безпеки.

Завершуючи характеристику перетворень правових основ зовнішньополітичної діяльності Союзу і інших реформ, здійснених Лісабонським договором 2007 р., слід відзначити важливий для України факт юридичного визнання «європейської політики сусідства» як специфічного напряму взаємодії ЄС з сусідніми державами. Європейська політика сусідства почала формуватися ще в «старому» Союзі і покликана вести до встановлення «привілейованих відносин» між ЄС і країнами, що граничать з ним або географічно розташованими поблизу від нього. «Привілейовані відносини», при необхідності, можуть бути оформлені спеціальною міжнародною угодою (стаття 8 ДЄС в редакції Лісабонського договору).

23 Повноваження та акти ЄС з питань спільної зовнішньої політики та політики безпеки.
Амстердамський договір (травень 1999 року) запровадив посаду «Верховного представника» з питань спільної зовнішньої та безпекової політики, надав у розпорядження Європейському Союзу новий інструмент — спільну стратегію, і дозволив, за певних умов, використання голосування кваліфікованою більшістю. Ніццький договір, своєю чергою, дозволив, також за певних умов, вдаватися до тіснішої співпраці в сфері безпеки для здійснення спільних дій і спільних позицій, але не для військових чи оборонних операцій.Європейська Конституція запроваджує постійну посаду міністра закордонних справ ЄС, який замінить водночас і Верховного представника з питань СЗБП і члена Комісії з зовнішніх справ, які досі певною мірою дублювали функції один одного.

Спільна зовнішня та безпекова політика Європейського Союзу передбачає визначення загальних рис спільної оборонної політики, яка, можливо, з часом приведе до створення спільної оборонної структури. Щодо оборони, Європейський Союз звернувся доЗахідноєвропейського Союзу з проханням розробити і запровадити рішення та заходи, які мають оборонне значення (Стаття 17 Договору про ЄС).