Роль глобалізації у трансформації системи міжнародної безпеки

В останнє десятиліття ХХ – на початку ХХІ ст.. на світовій арені відбулися суттєві

зміни, які протягом тривалого часу визначатимуть головні напрями розвитку людства.

Внаслідок глобальних трансформацій формуються принципово нові риси світового порядку,

а міжнародні процеси проявляються у вигляді суперечливих тенденцій, постійно виникають

нові виклики і загрози міжнародній безпеці. Розвиток країн світу тісно пов’язаний з

формуванням сучасного глобального простору безпеки і стабільності. У третьому тисячолітті

будь-яка країна може залишитися поза магістрального цивілізаційного розвитку, якщо її

лідери не враховуватимуть нові вимоги та правила гри, що формуються у безпековому

просторі. Інтеграційні процеси в сучасному світі створили такі могутні міжнародні

структури, які вже зараз впливають на долю будь-якої держави, нерідко незважаючи на

норми міжнародного права та існуючі міжнародні домовленості. Усталені принципи, на яких

протягом останніх майже 400 років (після Вестфальського мирного договору 1648 р.)

будувалася система міжнародних відносин, а саме: суверенітет держав, недоторканість

кордонів, невтручання у внутрішні справи країн тощо - у третьому тисячолітті ставляться

під сумнів практикою війни з тероризмом, зупинення геноциду та систематичного

порушення прав людини, підтримки демократії у будь якій країні чи регіоні світу. Ці

морально-правові імперативи виступають в деяких випадках мотивацією діяльності низки

провідних воєнних потуг світу. Головною метою для багатьох держав постає адаптація

навколишнього простору безпеки до ―правил гри‖ глобалізованого світу. При цьому

держави вимушені брати до уваги морально-етичні критерії оцінки своєї політики міжнародною спільнотою. Водночас глобальні та регіональні системи безпеки виявилися нездатними ефективно реагувати на низку нових загроз воєнного і невоєнного характеру.

Термін «глобалізація» надзвичайно широко вживається в сучасних офіційних

документах, публіцистиці та науковій літературі. У популярній праці Т.Фрідмена не

надається формалізованого визначення глобалізації, але вона зображується «єдиною силою,

яка є настільки домінуючою, що забезпечує всеосяжні рамки для всіх інших сил, є сутністю

сучасних міжнародних відносин». Т.Фрідмен пов’язав економічну глобалізацію з

міжнародною безпекою у своїй теорії «золотої арки (у вигляді літери m - фірмовий знак компанії Макдональдс), яка запобігає конфліктам». Ідея Т.Фрідмена полягає в тому, що глобалізація – це шлях до збереження миру, тому що скуті взаємними економічними ланцюгами країни надто багато втратять у разі війни між ними. Авторство цього аргументу належить Н.Енджелу, він датується ще 1910-м роком, і, здавалося б, мав бути назавжди дискредитований коли розпочалася Перша світова війна – у світі до глобалізації. Але, як бачимо, цього не сталося. Дослівно у Т.Фрідмена теза звучить так: «з моменту, коли країна досягає рівня економічного розвитку, за якого в ній виникає середній клас, достатньо великий, щоб підтримувати існування мережі закусочних Макдональдс, її народ ніколи не захоче воювати, а краще стоятиме у черзі за гамбургерами». Очевидно, теорії «золотої арки» бракує навіть мінімальної універсальності, вона, наприклад, не стосується Сполучених Штатів або Російської Федерації.

Автори «Глобальних трансформацій» Д.Хелд, Е. Макгрю, Д.Гольдблат та

Дж.Ператон віддають військовій силі головну роль в історії глобалізації людських відносин

- від перших імперій і до сучасності. Завдяки використанню сили відбувалося територіальне

розширення держав і цивілізацій, жодна оцінка цього процесу не буде переконливою, якщо

не брати до уваги надзвичайне організоване насилля та страждання, що супроводжували

формування сучасної міжнародної системи. Поєднання «технологізації» війни з

геополітичною конкуренцією в ХХ ст. призвело до небаченої доти глобалізації військових

конфліктів та протистоянь. Як зазначають згадані вчені, «з початком ядерної епохи постійна

загроза того, що військова конфронтація наддержав може призвести до знищення планети,

посилила уяву про людство як про глобальну спільноту з єдиною долею». Епоха глобалізації

починається в середині ХХ ст., коли виникають її сучасні моделі, що не тільки у кількісному

відношенні є вищими за форми більш ранніх епох, але й мають у порівнянні з ними

безпрецедентні якісні відмінності - якщо судити про глобалізацію на підставі того, як вона

організована та відтворюється. Провідним фактором глобалізації безпеки постало

створення, застосування і розповсюдження ядерної зброї та її носіїв, що об’єднало і стиснуло глобальний безпековий простір, відтепер в ньому не можна знайти місце, щоб сховатися у випадку світової термоядерної війни, що покладе край будь-якому відтворенню. Ядерний фактор надав специфіки всім без винятку глобалізаційним процесам, тому й епоха глобалізації, що триває сьогодні, в безпековому вимірі розпочалася з першим використанням ядерної зброї 6-го серпня 1945 р. та еволюціонувала з усвідомленням факту смертності людства, кінець історії якого може покласти глобальна термоядерна війна.

Глобалізація є процес, що втілює у собі трансформацію просторової організації світу та його регіонів, соціальних відносин та взаємодій – що вимірюється за допомогою таких показників, як їх тривалість, інтенсивність, швидкість і вплив, - які породжують міжконтинентальні або міжрегіональні потоки та структури активності, взаємодій та проявів влади. Ці потоки стосуються переміщень фізичних об’єктів, людей, символів, знаків і інформації у просторі і часі, а структури – це відрегульовані стійкі взаємодії між незалежними агентами, точками перетину діяльності або центрами влади, що відповідають визначеним зразкам. Вибухоподібні зміни у інтенсивності, швидкості та масштабах впливу

цих процесів в останні півстоліття дають підстави для характеристики сучасності як епохи глобалізації на відміну від попередніх епох, в які, звичайно, також відбувалися глобальні (всесвітні) процеси.

Відмітимо декілька моментів, важливих для пошуку взаємовідносин глобалізації та міжнародної безпеки. Насамперед, це стосується політичної глобалізації (її наслідків та важелів). Звернемося до визначення глобалізації, запропонованого директором програми безпекових досліджень Масачузетського технологічного інституту (МТІ) Б.Позеном у ході дискусії щодо перспектив зовнішньої політики «головного глобалізатора» - США. Він вірно підмітив, що «глобалізація ускладнює зовнішню та безпекову політику США». Позен визначає глобалізацію як «всесвітнє розповсюдження капіталізму, разом з інтенсифікацією міжнародної торгівлі, поширенням виробництва, інвестицій та фінансів. Глобалізація стала можливою завдяки руйнації старих політичних бар’єрів (міждержавних кордонів) та прогресу всіх засобів транспортування товарів та людей, революції в інформаційних технологіях. Вона загострює старі протиріччя між державами-лідерами та аутсайдерами та спричиняє нові, надає приводи місцевим політикам звинувачувати іноземців у власних негараздах.

Глобалізація – це об’єктивний процес, який розвивається незалежно від волі

глобалізаторів, хоча їм під силу його дещо прискорювати чи гальмувати. Отже, небажані для «золотого мільярда» нові безпекові виклики часів глобалізації (міжнародний тероризм, розповсюдження ЗМЗ та ін.) є не її небажаним супутнім продуктом, а закономірними проявами, у наявних формах вони були неможливі у доглобалізаційну епоху. Атака на території США 11 вересня 2001 р. стала символом, квінтесенцією виклику безпеці епохи глобалізації – тероризм виник задовго до неї, але мотивації й засобів діяти саме в такий спосіб терористи набули саме завдяки глобалізації (хоча б завдяки всесвітнім прямим телевізійним репортажам – у реальному часі, що надає можливість терористам надати терористичному акту якості всесвітнього шоу).

У зв’язку з сучасною системною глобальною кризою - фінансовою, економічною, екологічною, демографічною та ін. безпідставно заговорили про кінець глобалізації, мовляв, усі відтепер сховаються у пошуках порятунку по власних національних квартирах, або, ще гірше, почнуться геополітичні змагання за силовий перерозподіл ресурсів у дусі ХІХ - ХХ ст. Центр світової системи переміститься з Заходу на Схід, чи то в Китай, чи то в Індію, чи в обидва місця водночас – тобто в Чиндію, а ЄС перетвориться на Євроленд (за аналогією з Діснейлендом - з його розважальними атракціонами), тобто через відсутність власного силового ресурсу європейці позбудуться жодних важелів впливу. Але, як доводять, наприклад, дослідники з корпорації РЕНД, ці побоювання, щонайменш, передчасні, а цілком вірогідно, й цілком необґрунтовані.

Покликані подолати кризу мудрі ідеї та успішні дії в епоху глобалізації повинні ґрунтуватися на точному розумінні основ стратегії, необхідної для відвернення загроз сучасному світу. Національна стратегія безпеки для вирішення цих проблем вимагає створення стратегічної концепції та теорії, набору інтегрованих стратегій для врегулювання кожної з загроз окремо, координованого набору політичних підходів для втілення кожного компоненту стратегії, а також впорядкованого плану дій, що логічно розгортатиметься з плином часу. Така стратегія має бути прив’язана до вихідних положень, бо в швидкоплинному світі глобалізації головне завдання полягає в тому, щоб спрямовувати процес змін, а не намагатись його зупинити. Ця стратегія вимагає визначеного напрямку та окреслених цілей – не обов’язково чіткого плану кінцевого успіху, а, скоріше, гнучкого уявлення про те, як можна впоратись з сучасними небезпеками та втілити план, який би в перспективі сприяв глобальній стабільності та одночасно запобігав значному погіршенню ситуації, зокрема, в окремих регіонах світу. Таке бачення має зосереджуватися на цілях, які є досяжними в практичному плані для того, щоб гарантувати, - пріоритети розставлені правильно, а ресурси розміщені доцільно.

На відміну від спокійних часів, які, хоча й досить рідко, спостерігалися в доглобалізаційну епоху, небезпечні часи потребують більш рішучої та енергійної стратегії. Небезпечні часи також вимагають ефективної стратегії, бо в конкретній ситуації, як правило, практично не лишається місця для помилкових суджень та хибних рішень. Коли небезпечні часи водночас є складними, то вони, крім того, потребують ще й глибокої та комплексної стратегії. Така стратегія має зосереджуватись на найбільш важливих небезпеках, розуміти їх справжню природу та динаміку, породжену ними. На жаль, наші часи здебільшого демонструють її відсутність.

Напевно, президент Дж.Буш був правий, коли проголосив терористів та сучасних диктаторів ватажками «вісі зла», бо це проголошення надало конкретність його глобальність стратегії. Але в подальшому ця формула трактувалася занадто вузько, а в загальній стратегії США, за деякими оцінками, симптоми були переплутані з глибинними причинами, що спрямувало її в помилкове русло. І, навпаки, якщо цю формулу трактувати занадто широко, то це призведе до розпорошення зусиль на одночасне досягнення багатьох цілей, і, таким чином, втрачається фокус стратегії. Те саме стосується інтелектуальних формул, які можна було б застосувати у сучасному світі: всі вони вразливі до помилкового сприйняття глобалізованого світу і похідних від нього політичних помилок.

Чи справді лідер глобалізації - Сполучені Штати - розуміють основоположну динаміку,

яка керує сучасними небезпеками? Безсумнівно, США мають у своєму розпорядженні

більше інформації, ніж будь-яка інша держава. Але інформація – це не те саме, що знання чи

розуміння. Кількість випадків в останні роки, коли Сполучені Штати були застигнуті

зненацька світовими подіями, свідчить про те, що їх знання надто далеке від ідеального.

Кілька разів Сполучені Штати були чимало здивовані маневрами Китаю та Росії. Інколи ці

держави вдавалися до дій, що суперечили інтересам та політиці США, а іншим разом раптом

їхні позиції зближувалися зі Сполученими Штатами. Сказане на рахунок відносин між

великими державами ще в більшій мірі стосується ситуації з південною дугою

нестабільності на Великому Близькому Сході. Терористичні атаки 11 вересня 2001 року, що з’явилися з боку південної дуги нестабільності, захопили США зненацька, і, частково це сталося через їх власні прорахунки і недоліки уяви та інтелекту. Впродовж періоду з 1990-го по 2003 рр. Сполучені Штати чотири рази були змушені вести регіональні війни в цій зоні: в Кувейті, Косово, Афганістані та Іраку. Всі чотири війни захоплювали США зненацька: за кілька років до їх початку жодна з них не фігурувала у американських планах. Більше того, стратегічні причини цих війн – регіональна агресія в Перській затоці, етнічні конфлікти на Балканах, акт глобального тероризму, що був ініційований з території Афганістану, та необґрунтована превентивна інтервенція в Ірак – не до кінця були зрозумілі, поки не вилились у збройний конфлікт. Якщо говорити конкретніше, то, як показав досвід, ступінь ненависті ісламського фундаменталізму до Сполучених Штатів та демократичної спільноти не потрапляв до поля уваги більшості американських посадовців, доки не став занадто очевидним.

Напевно, постійне здивування є невід’ємною частиною сучасного глобалізованого, досить безладного, хаотичного світу. Але тривале нерозуміння основ того, чому та якими шляхами еволюціонує світ, призводить до постійних проблем у стратегії міжнародної безпеки навіть такої країни як США. Поки Сполучені Штати достатнім чином не осягнуть основи сучасних глобальних тенденцій, вони не зможуть отримати вигоди від майбутніх можливостей і ризикують впасти в занепад. Поки США не почнуть уважно ставитися до сучасних подій, майбутнє буде приносити їх численні нескінченні проблеми: погіршення відносин з Китаєм, Росією чи обома водночас; продовження стратегічного безладу вздовж південної дуги нестабільності, що дасть поштовх для створення нових загроз; поглиблення бідності в регіонах, які ніколи не були свободними і мають так мало надії на прогрес, що регулярно стають епіцентром масових заворушень. В очах песимістів ризик, перед яким опинився новий світовий порядок, полягає в тому, що всі перераховані проблеми можуть метастазувати та перетворити ХХІ століття на нову Тридцятирічну війну чи навіть гірше. Оптимісти, навпаки, вважають, що, якщо вдасться владнати чи хоча б взяти під контроль ці проблеми, то поточне сторіччя стане ерою, в якій мир та демократія, економічний прогрес та розбудова всесвітнього суспільства виконають своє призначення.

Сучасна стратегія міжнародної безпеки має вирішувати глобальні проблеми уважно та послідовно, приділяючи належну увагу зваженому балансу у своїй діяльності. Вона не може собі дозволити зосереджуватись на одних проблемах за рахунок інших чи настільки фокусуватися на сучасних проблемах, що забувати про майбутні, що можуть сильно від них відрізнятися. Хоча зараз перемога над тероризмом є життєво необхідною, знищення сучасних осередків тероризму та диктаторських урядів не зможе створити мирний світ, якщо південна дуга нестабільності залишиться киплячим котлом, США вв’яжуться у протистояння з Китаєм чи Росією, а злиденні регіони вибухнуть оскаженілим етнічним насиллям та новою диктаторською агресією. Так само не вдасться створити стабільне майбутнє за допомогою самого лише встановлення дружніх відносин між великими державами, сподіваючись на краще в інших місцях світу, якщо інші регіони горітимуть у полум’ї конфліктів та війни. У еру прискореної глобалізації світові проблеми вже не можуть розглядатися як суто геополітичні. Дружні відносини між великими державами сприяють встановленню стабільної структури глобальних відносин безпеки, а знищення загроз може виявитись панацеєю від сучасних проблем. Але дружні відносини між великими державами лише створюють загальний каркас, а не всю будівлю, й усунення загроз без викорінення їх основоположних причин призведе до їх відродження.

З цих причин стратегія міжнародної безпеки має враховувати фундаментальні елементи глобальних проблем і приділяти належну увагу кожному з них. У жодної країни в світі немає нескінченного резервуару силових ресурсів, тому будь-яка держава не може розраховувати на ідеальні результати у досягненні національної безпеки. Але вона може прагнути до задовільного результату, який би усунув загрозу того, що якась з цих проблем залишиться жевріти і згодом перетвориться на полум’я, яке знищить світ навколо себе. І, врешті, політики мають зрозуміти, що небезпеки мають здатності підпитувати і примножувати одна одну.

Відвернення глобальних конфліктів, тяжка робота на благо світу – це основна мета, заради досягнення якої національна стратегія безпеки повинна зосередитись на паралельному і взаємно підсилюючому знешкодженні всіх цих загроз. З цієї причини мають прагнути до більш тісної співпраці демократичні союзники та партнери. В даній ситуації потрібен багатонаціональний підхід, бо самостійно жодна держава не зможе виділити необхідну кількість ресурсів та сконцентрувати всю силу волі, яка б дозволила попередити загрози або вирішити глобальні проблеми на прийнятному рівні.

Стратегія міжнародної безпеки повинна працювати в небезпечному, швидкоплинному світі глобалізації та постійних змін в умовах непередбачуваного майбутнього з кількома варіантами розвитку подій. Загрози сучасного світу не можна ліквідувати за допомогою тих простих формул, що могли бути ефективними під час холодної війни чи ілюзорного затишшя 1990-х. Політичні підходи минулого часто виглядали ефективними лише на папері, а в реальності зазнавали прикрих невдач. Наприклад, американська політика на Близькому Сході повна прикладів провалених цілей і спотвореної політики. Тому треба бачити вірогідне співвідношення між діями та результатами з урахуванням потенційних глобальних наслідків, - як запланованих, так і неочікуваних.

Існує низка причин, з яких глобалізація безпеки є незворотною. По-перше, технологія, включно з вдосконаленням військової техніки, сама по собі є досить потужною рушійною силою глобальних процесів. Транскордонні потоки інформації будуть зростати незалежно від рішень політиків. По-друге, системи міжнародного управління (норми й інститути) більш розвинені зараз, ніж коли-небудь в історії людства. По-третє, незважаючи на драматичність сучасної світової кризи кінця першого десятиліття ХХІ-го століття, її не можна порівняти з такою кінця 20-х – 30-х рр. ХХ ст., що врешті призвела до Другої світової війни.

Р. О'Браєн увів в обіг термін "кінець географії", що означає мир, в якому національні закони вже не завжди діють на власній території, де фінансові установи функціонують як глобально інтегровані підприємства, а не як просто багатонаціональні компанії, де фондові ринки відкриті для іноземних портфельних інвесторів, а не обмежені в доступі лише для громадян власних країн. Ще президент Р.Ніксон у своєму посланні Конгресу "Зовнішня політика США в 1970- х" відзначав: "Ми бачимо нові проблеми, які перетинають географічні й ідеологічні кордони й зачіпають все світове співтовариство. Багато цих проблем пов'язані із природою сучасних технологій. Вони відображають стиснення земної кулі й зростаючу взаємозалежність". Друга характеристика нинішньої глобалізації - поширення нових інформаційних технологій. Згідно з визначенням ОЕСР, глобалізація пов'язана з розвитком глобального виробництва й інформаційних мереж. Нова якість глобалізації полягає не тільки в тому, що підвищується рівень взаємозалежності й взаємної вразливості держав. Фактично слабшає внутрішній суверенітет держав по все ширшому спектру політичних напрямків. Глобалізація обмежує поле діяльності урядів окремих країн у можливості суверенного формування своїх суспільств, ізольованого вирішення проблем, що охоплюють національну територію.

Основи нинішньої глобалізації закладалися відразу після Другої світової війни. Стратегія цього складалася із трьох елементів: забезпечення безпеки, демократизація й економічний розвиток. Були створені відповідні інститути: НАТО, система підтримки

демократичних (некомуністичних) режимів, програми відновлення Німеччини та Японії, ГАТТ, МВФ і Всесвітній банк.

Необхідною передумовою глобалізації була відсутність воєнних дій або гострої внутрішньої боротьби в більшості регіонів світу. Хоча стабільне й безпечне міжнародне середовище часто сприймається як даність, нагадаємо, що воно необхідне для економічного росту. Інша передумова - наявність ринкової економіки. Крім того, глобалізації сприяють зважена податкова й грошова політика, вільне поширення інформації, захист приватної власності й підзвітність (хоча б у деякій, обмеженій мірі) державних структур і великих корпорацій суспільству.

Існують три фактори, що уможливили процеси глобалізації. По-перше, розвиток глобальної капіталістичної системи відбувався у результаті подальшої фрагментації міжнародної політичної системи на держави, що суперничають в пост-біполярному світі.. Розподіл політичної влади між цілим рядом державних акторів дало змогу приватним акторам зі специфічними, не прив'язаними до конкретного місця активами (тобто мобільними в глобальних масштабах) уникнути національних юрисдикцій, зіграти на протиріччях між різними державами та розширити свою присутність поверх кордонів. Подруге, донедавна більшість факторів виробництва були недостатньо мобільні. У двадцятому сторіччі технологічні зміни знизили вартість зв'язку й транспорту, отже втягнули набагато більші сегменти економіки й суспільства до сфери міжнародної взаємодії. По-третє, внутрішньополітичні структури промислово розвинених країн створили сфери приватної діяльності й потім допомогли спроектувати їх на міжнародну арену. Саме ці приватні актори є двигунами глобалізації. Її основною рушійною силою є інформаційна революція. Інша рушійна сила - ринкова конкуренція, що змусила великі корпорації поширити свої операції на нові країни.

Той факт, що в XXI ст. дослідники, політики й дипломати перемістили акцент з взаємозалежності учасників міжнародних відносин на тенденції глобалізації світової політики й економіки, був обумовлений зростанням впливу нових факторів у діяльності світового співтовариства, що виявили себе останнім часом. У результаті, за словами С.Стендж, міжнародна політична економія вже не є підрозділом міжнародних відносин. Скоріше, міжнародні відносини можуть стати підрозділом міжнародної політичної економії. Використовуючи економічне визначення глобалізації, слід пам'ятати, що економічна глобалізація є залежною змінною, що перебуває під впливом більш широкого кола факторів. Для її розуміння необхідно враховувати не тільки економічні, але й політичні, соціальні й етичні виміри інформаційної революції й інших факторів глобалізації, що діють у світовій системі.

Інший спосіб визначення глобалізації - комбінація юридичних і організаційних категорій. Р. О'Браєн виділив наступні види діяльності:

•внутрішня діяльність;

•міжнародна діяльність, пов'язана із продажем товарів і послуг, фінансовими потоками, рухом людей через кордони;

•багатонаціональна діяльність, пов'язана з діями більш ніж однієї країни одночасно;

•офшорна діяльність, що проходить поза юрисдикцією конкретних держав;

•глобальна діяльність, що відрізняється міжнародним, багатонаціональним і офшорним ступенем інтеграції й координації. Покупці в цьому випадку одержують дійсно глобальне обслуговування, а виробництво організується майже не беручи до уваги національні кордони. Глобалізація означає поєднання міжнародної, багатонаціональної, офшорної та глобальної діяльності.

У рамках культурології глобалізацію розуміють досить по-різному: як тенденцію до створення якоїсь єдиної світової культури/цивілізації; як зростаючу взаємну співвідносність різних культур, що не породжує нову культуру, а побудована або на пануванні однієї з них, або на їх основі. Розглядаються й більш складні схеми, наприклад, спільність свідомості, що включає в себе вироблені локальними цивілізаціями проекції глобального світу.

Тим часом у соціологічних дисциплінах вихід до ідеї світового соціуму позначений більш скромно. В них глобалізацію трактують скоріше як багатосторонній процес взаємозв’язку структур, культур і суб'єктів у світовому масштабі (М. Ерчер) або ж як процес, що розмиває географічні кордони соціокультурних нормативів та супроводжується зростаючим усвідомленням цього (М. Уотерс). Зрештою, той же процес визначають як інтенсифікацію суспільних відносин у світовому масштабі, так що події в тих або інших віддалених один від одного місцях виявляються взаємозалежними (Е. Гідденс). Отже, глобалізація представляє собою звуження світу в одне ціле, майже до однієї цятки, з одночасним усвідомленням цього цілого локальними частинами (Р. Робертсон).

Просторовий і просторово-часовий аспект глобалізації знаходить відображення в географічних дисциплінах, зокрема тих, хто розглядає світовий розвиток в історичній динаміці. У франкомовній літературі "мондіализацію" (еквівалент "глобалізації") розуміють як трансакційний процес, що породжується різними обмінами між різними частинами земної кулі, або як свого роду загальний обмін у масштабах людства.

У теорії міжнародних відносин усе частіше говорять про необхідність аналізувати не тільки транс- і кроснаціональні феномени, але й світовий соціум. В ній поняття "глобалізація" тісно пов'язане з концепціями взаємозалежності учасників міжнародних відносин, які активно обговорювалися ще в останні десятиліття минулого століття. У цьому ж ряді представлені уявлення про світове або глобальне громадянське суспільство. На думку Х.Булла, глобалізація - це поширення європейської системи держав по всьому світу та її трансформація в систему держав глобального виміру.

Конференція ООН по розвитку визначає глобалізацію як появу допоміжних організацій, місією яких є керування розгалуженою мережею дій і трансакцій. Визначення глобалізації як довгострокового процесу припускає перехід до глобального стану світу, за якого взаємозалежні мережі діють поверх традиційних міждержавних кордонів. Цей новий глобальний устрій також невіддільний від глобального управління, а світове співтовариство повинне взяти на себе "велику колективну відповідальність у широкому спектрі галузей, включаючи безпеку". Такий підхід підкреслює існуючий "дефіцит управління", або невідповідність між існуючими нормами та механізмами їх впровадження. Нарешті, подібний глобальний устрій створює деяку єдність людського духу, що виражається в загальній сукупності основних норм.

Політична глобалізація означає, що політичні події (конфлікти, політична боротьба, вибори й т.п.) у тій або іншій країні, які згідно з уявленням, що панували раніше, були винятково їхньою внутрішньою справою й не допускали втручання ззовні, можуть набувати глобального значення й зачіпати інтереси інших держав. Політична глобалізація вимагає прийнятної форми подолання принципу невтручання й буде супроводжуватися впровадженням у світову практику нових механізмів забезпечення миру - миротворчих операцій або міжнародних санкцій проти "поганих" режимів.

За словами А.Панаріна, "глобалізацію можна визначити як процес ослаблення традиційних територіальних, соціокультурних і державно-політичних бар'єрів (що колись ізолювали народи один від другого й у той же час оберігали від невпорядкованих зовнішніх впливів), а також становлення нової, непротекціоністської системи міжнародної взаємодії й взаємозалежності». Він вважає, що світ є глобальним у сенсі "об'єктивної взаємозалежності народів; він є менш глобальним у змісті суб'єктивної політичної готовності вирішувати глобальні світові або регіональні проблеми на основі сумлінної партнерської кооперації». Світ є глобальним у розумінні нарощування єдиних, наскрізних транснаціональних вимірів і просторів; але треба взяти до уваги той факт, що перевагами такої глобальності користуються одні (найбільш розвинені країни-лідери), а витрати несуть інші, що представляють так званий «залежний» розвиток або розвиток «навздогін».

Політику слід визнати одним з інтегруючих факторів, що пов’язує долі народів й готує єдину історичну перспективу людства. Якщо політика є виробництвом влади, то глобальна політика є драма, пов'язана з виробництвом, розподілом і перерозподілом влади у світовому масштабі. Отже, у глобалізованому світі йдеться вже не про обмежену тими чи іншими національними рамками, а воістину нероздільну, загальну владу. Звичайно, на сьогодні вона відсутня та немає достатніх ознак її близької появи для забезпечення міжнародної безпеки.

Глобалізація призводить до появи нових форм управління - безособових дій ринку або приватних "вільних від суверенітету акторів" (ТНК, транснаціональні співтовариства й міжнародні організації). Хоча глобалізація поки не означає остаточного занепаду сучасної держави (про яку кажуть, що вона виявилася замалою для вирішення глобальних проблем, але водночас - завеликою для того, щоб розв’язувати проблеми на мікрорівні – окремої особи або групи), багато аналітиків дійшли висновку, що розподіл владних повноважень у рамках міжнародної системи стає більш розмитим. У сучасних умовах держава вже не завжди є єдиною одиницею аналізу, хоча таке траплялося й в минулому. Винятковість ролі держави була теоретичною моделлю, що ґрунтувалася на вестфальській інтерпретації міжнародних відносин.

Поряд зі зниженням здатності політичних лідерів контролювати події в власних країнах, глобалізація також зменшує їх готовність приймати на себе відповідальність. Хоча держави й залишаються суверенними, їх керівники змушені делегувати частину своїх повноважень "наверх" - міжнародним інститутам, через необхідність у нових правилах для управління глобальними трансакціями й боротьби із глобальними загрозами. Владні повноваження зміщуються також і "вниз" - місцевим групам і приватним особам, які, використовуючи нові інформаційні технології, здобувають інформацію й самі стають її виробниками. Влада надходить й до неурядових структур, коло яких досить широке - від корпорацій до екологічних організацій. Всередині самих країн звичайною нормою стає плюралізм. Групи тиску однієї країни можуть співробітничати з подібними групами в інших країнах. У силу цього головними політичними акторами стають глобальні політичні мережі, що представляють собою альянси урядових агентств, міжнародних організацій, корпорацій, неурядових організацій та інших суспільних груп. Інформаційна технологія дозволяє цим мережам рости й здійснювати вплив, який є непропорційно великий в порівнянні з їхніми розмірами.

Нова система владних відносин характеризується плюралізмом джерел влади. Держава -нація є лише одним з таких джерел. Вона вже не контролює геть усе на власній території, частіше ставиться під сумнів і її монополія на легітимне насильство. Однак це ще не є підставою для висновку про те, що держава та її суверенітет уже повністю втратили або ж втратять у найближчому майбутньому своє значення.

Важливою тенденцією у світовій політиці, що з’явилася на рубежі двадцятого й двадцять першого століть, що і є відображенням змін природи суверенітету в епоху глобалізації, є приватизація державних функцій, пов'язаних з використанням військової сили. Хоча про цю тенденцію стали активно говорити лише з кінця 1990- х років, вона не є зовсім новою. Досить лише згадати про роль фінансових установ, торговельних фірм і найманців у визначенні результатів воєн і створенні держав, щоб зрозуміти, що транснаціональні актори мали велике значення у використанні організованого насильства досить давно. Протягом історії людства учасниками бойових дій часто були приватні об'єднання, що воювали для здобування прибутку й не були лояльними до жодного уряду. При цьому невеликі професійні армії, що використовували найманців, перемагали у війнах.

З розвитком приватної військової індустрії від початку двадцять першого століття спостерігається поступове послаблення державної монополії на насильство. Для багатьох колишніх колоній суверенітет був юридичною фікцією. Викликана логікою холодної війни масована військова допомога дозволяла цим державам виживати навіть за відсутності внутрішньої легітимності. Із закінченням холодної війни й припиненням військової допомоги багато з цих держав виявилися нездатні (у силу відсутності легітимності й ресурсів) протистояти викликам своїй владі й звернулися до послуг приватних підрядників.

Існує два джерела приватної індустрії безпеки. По-перше, поява приватних служб безпеки є результатом приватизації суспільної та економічної діяльності, що здійснювався раніше державами. Кінець холодної війни призвів до великомасштабної демобілізації збройних сил, кількість їх персоналу скоротилася на декілька мільйонів. Чим менші збройні сили, тим менші шанси кар'єрного росту, що є додатковим чинником для звільнення. При цьому багато колишніх військових продовжують використовувати навички, отримані на службі. По-друге, наймання солдатів або іншого персоналу, пов'язаного з безпекою, є економічною трансакцією. Умови, що впливають на попит та пропозицію, є основою для будь-якого аналізу наймання й використання їх для забезпечення безпеки. До середини 1980-х років відбулися зміни на ринку. Персональний склад, що мав досвід колоніальної служби або війни у В'єтнамі, досяг граничного віку.

Збіг у часі трьох подій - (1) закінчення холодної війни (і зміни на ринку безпеки), (2) трансформація природи війни, (3) зростання нетерпимості до людських втрат у провідних розвинених країнах – глобалізаторах, - створив потребу в приватній військовій індустрії, що є відображенням стратегічного зміненого глобального середовища на початку двадцять першого століття.

В 1990- х роках армії світу скоротилися на більш ніж 6 млн. осіб. У результаті величезна кількість професіоналів виявилися без роботи. Іноді в приватний сектор переходили цілі військові частини. Так, наприклад, було у випадку Південноафриканського 32-го розвідувального батальйону або радянської групи "Альфа", які, зберігши свою структуру, просто сформували свої власні приватні компанії.

У той же час здатність багатьох держав адекватно відповідати на сучасні загрози зменшилася. Низка країн, позбавлених в після закінчення холодної війни підтримки з боку наддержав, стали практично некерованими. Беручи до уваги слабість місцевих збройних сил і поліції, апарат безпеки цих держав практично був відсутній. Практичний параліч державних структур означав, що сторонні сили стали в усе більшій мірі виконувати функції, зазвичай зарезервованих за державою. Однією з них було забезпечення безпеки.

В сфері конфліктів малої інтенсивності основні військові інструменти не тільки диверсифікувалися, але й стали доступні широкому колу акторів. Мотивації чисельних конфліктів у світі пов'язані із криміналитетом або тією чи іншою мірою з отриманням прибутку. У сучасних умовах перемога може бути досягнута порівняно невеликою кількістю персоналу на полі бою. Відповідно до концепції революції у військовій справі, природа професійного солдата й характер ведення високо інтенсивних бойових дій змінюється. Потреби високотехнологічної війни виявили нестачу фахівців зі спеціальною підготовкою, яких можна знайти в приватному секторі. Зростаюче значення домінування в інформаційній сфері також вимагає більшого залучення в бойові дії цивільних (приватних) фахівців. Розпорошення сили й знань, що є наслідком інформаційної революції, а також зниження вимог до легітимності збройних сил ведуть до так званої приватизації в області безпеки. У Сполучених Штатах, наприклад, багато функцій, які раніше виконувалися військовими, віддано приватними субпідрядниками. До таких функцій відносяться не тільки адміністрування, але й планування, аналіз, військові симуляції, навчання й бойова підготовка. У найближчі роки інші країни, ймовірно, будь слідувати прикладу США.

Оскільки США й інші розвинені країни прагнуть уникнути втрат життів своїх військових під час бойових дій, прагнення до інтервенціонізму пішло на спад. Тому багато конфліктів не одержують достатньої уваги. В інших випадках втручання розвивається прискореними темпами й без достатньої підготовки. Небажання вдаватися до інтервенції значно зросло після подій у Сомалі. Геноцид у Руанді був доказом цієї тенденції. Приватні компанії стверджують, що можуть заповнити цю нішу. Вони здатні бути розміщені на театрі воєнних дій набагато швидше, ніж звичайні збройні сили.

Втрати серед персоналу приватних військових компаній отримують набагато менше уваги, ніж втрати в арміях. Наприклад, втрати Dyncorp (фірма з 17500 службовців, 550 офісів по всьому світу, щорічний прибуток в 1,3 млрд.дол.) у Колумбії одержали набагато менше уваги, ніж смерть п'яти американських військовослужбовців, що загинули в авіакатастрофі в тій же країні в 1999 році.

Зростанню участі військових компаній сприяла дерегуляція фінансів і прямих іноземних

інвестицій, що зробило можливим створення спільних підприємств. Інше джерело приватизації безпеки пов'язане із ситуаціями, коли великі компанії не вірять у здатність держави захистити їхні інтереси, отже прагнуть формувати власні приватні армії. Найбільш важливою є сучасна корпоративна форма приватних військових компаній. Вони ієрархічно організовані в інкорпоровані й зареєстровані підприємства, що відкрито конкурують на міжнародному ринку, пов'язані із зовнішніми фінансовими холдингами, рекрутують співробітників ефективніше, ніж їхні попередники й надають широкий спектр військових послуг своїм клієнтам. Слід зазначити - такі компанії найчастіше прагнуть відмовити в послугах клієнтам, що зазнають осуду міжнародного співтовариства, оскільки це може негативно вплинути на їхню довгострокову роботу. У цьому полягає їхня відмінність від індивідуальних найманців. Законодавство може суттєво впливати на поведінку приватних військових компаній.

Корпоративна форма дає приватним військовим компаніям певні переваги в плані ефективності. Як приватні підприємства вони пов'язані за допомогою складних фінансових механізмів з іншими фірмами у межах власної галузі та поза неї. Найбільш активні фірми, такі як MPRI, Armorgroup і Vinell, є відділеннями більших корпорацій, зареєстрованих на біржах. Для орієнтованих на військовий сектор корпорацій, таких як Dyncorp або TRW, додавання до списку інших пропозицій військових послуг допомагає зберігати прибутковість у часи зменшення державних замовлень.

Багато приватних військових компаній діють як віртуальні, подібно Інтернет - фірмам, що обмежують свої витрати на основні фонди, не мають постійних збройних сил, а підбирають відповідний персонал і субпідрядників для кожного контракту.

Д.Брукс проводить відмінність між приватними службами безпеки й військовими компаніями. Приватна служба безпеки - компанія, що надає пасивну безпеку в конфліктному оточенні, найчастіше теж приватним компаніям. Приватна військова компанія надає більш активні послуги, такі як військове навчання, воєнні операції. Найчастіше такі послуги надаються державам. Компанії, що спеціалізуються на розмінуванні й тиловому забезпеченні, хоча й використовують тих же фахівців, як й інші військові компанії й служби безпеки, мають більш вузьку спеціалізацію. Компанії по розмінуванню звичайно розглядаються як гуманітарні підприємства. Більшість своїх контрактів вони одержують від НУО, держав і міжнародних організацій, наприклад, ООН.

Приватні військові компанії асоціюються з діяльністю, що має військові (і політичні) наслідки, у той час як приватний служби безпеки займаються захистом людей і власності. Досі приватні військові компанії й служби безпеки використовувалися міжнародними миротворчими структурами тільки для постачальницьких функцій і забезпечення безпеки.

Тенденція зростання приватних служби безпеки й приватних військових компаній спостерігається як у країнах центру, так і в країнах периферії. Згідно з оцінками, щорічний обсяг послуг, який надається цими компаніями становить до 200 млрд.дол.

Такі компанії, як Watchguard International (Великобританія) або Vinnell Corporation (США) одержали контракти на підготовку військових на Близькому Сході ще двадцять п'ять років тому. Перед ліквідацією Executive Outcomes як корпорації в грудні 1998 року, відзначалося, що компанія контролювала одну з найбільш ефективних приватних армій у світі. Її операції в Центральній Африці показали: що компактні дисципліновані сили можуть мати величезний вплив у ситуаціях, коли уряди наражаються на виклики з боку повстанців, які можуть мати сучасну зброю, але їм бракує професійних навичок, дисципліни й організації.

У Саудівській Аравії військові покладалися на низку фірм для надання всіляких послуг -від використання систем ППО до навчання сухопутних сил, ВМФ і ВПС. Навіть Конго свого часу використовувало закордонну корпорацію (ізраїльську фірму Levadan) для навчання й підтримки своїх збройних сил. Приватні військові фірми впливали на результат декілька конфліктів. Зокрема вони були визначальними діючими силами у війнах в Анголі, Хорватії, Ефіопії-Еретрії й Сьєрра-Леоне.

Загальна кількість приватних військових фірм становить кілька сотень. Їхня ринкова

капіталізація варіюється від сотень тисяч до 20 млрд. дол. Відбувається досить стрімка

концентрація індустрії. Цю тенденцію ілюстрували злиття лондонської Defense System

Limited і американської Armor Holdings, а також покупка фірми MPRI компанією L-3.

Придбавши двадцять двадцять фірм за три роки, Armor Holdings увійшла до числа 100

найбільших швидко зростаючих фірм за рейтингом журналу Fortune. Діяльність сучасних

приватних військових компаній викликає безліч питань і дискусій. По-перше, основний

докір приватним службам безпеки полягає в тому, що, керуючись прагненням до отримання

прибутку, вони не завжди додержуються встановлених правил ведення бойових дій.

Зокрема, Sandline запропонувала зовнішнє незалежне регулювання питань, пов'язаних з

дотриманням приватними службами прав цивільних осіб. Зусилля по законодавчому

регулюванню мали практичні наслідки. Причиною закриття Executive Outcomes у січні 1999 року було прийняття законів проти найманства в Південній Африці.

Поступово приходить усвідомлення рамок використання приватних військових компаній. Хоча, як заявив Е.Болестерос, приватні військові компанії не попадають під визначення найманства, широко розповсюджене упередження проти приватних військових компаній веде до того, що їх потенціал для операцій по підтримці й встановленню миру, а також для гуманітарних операцій використовується в дуже обмежених масштабах. В системі ООН агентства, що використовують приватні служби безпеки, включають в себе ЮНІСЕФ, Програму розвитку ООН, Світову продовольчу програму, Місію ООН по верифікації в Анголі, Операцію ООН у Мозамбіку. Операції такої НПО, як World Vision, у Сьерра-Леоне захищалися фірмою Lifeguard. DSL надавала охорону персоналу й інфраструктурі ООН у Кіншасі (Демократична республіка Конго). Альтернативою використанню приватних військових компаній у миротворчих операціях ООН могло б стати створення постійних сил ООН. Ця ідея має чимало прихильників, які вважають, що це єдиний спосіб зробити ООН здатною швидко реагувати на кризи. Однак проти цієї ідеї виступають такі країни як США або Росія, тому що розглядають створення таких сил, як небажаний для них крок у напрямку до світового уряду.

Існують різні підходи до того, якої форми може набути процес глобалізації. Згідно з першим з них, нове світове співтовариство розглядається у вигляді збільшеної моделі національної держави. Його прихильники висувають ідею світового уряду. Однак такому інституту не вистачатиме легітимності. Мабуть, більшість теоретиків міжнародних відносин погодилися б з передчасністю ідеї створення світового уряду. Тому найближчим часом світова система навряд чи буде мати центральний інститут, що забезпечуватиме підпорядкування окремих акторів існуючим нормам. У цьому сенсі основною характеристикою міжнародних відносин, як і раніше, є анархія.

Другий підхід розглядає реформовану ООН у якості головної діючої особи в управлінні процесом глобалізації. Однак цей підхід не приділяє досить уваги ролі приватним акторам.

Представники третього підходу головними діючими особами процесу глобалізації вважають лідера - США, – що одноосібно, або разом з союзниками вирішують глобальні проблеми на власний розсуд.

Четверта група вважає за необхідне так зване кооперативне глобальне управління. Схильність до тієї або іншої форми процесу глобалізації знаходить відображення у політиці в галузі безпеки провідних держав та у розвитку нових концепцій безпеки. При цьому слід враховувати, що основне ядро ринкових демократій,країн центру, користуючись наслідками глобалізації, стає більш інтегрованим. У той же час менш розвинені країни в результаті глобалізації можуть дезінтегруватися й не мати жодних стимулів для того, щоб дотримуватися міжнародних норм. Разом із протизаконними транснаціональними організаціями такі держави можуть приєднатися до вже існуючих країн (так званих країн-паріїв), що нехтують загальноприйнятими нормами. Володіння такими державами зброєю масового знищення містить у собі кілька загроз. Одна з них полягає в тому, що вони використовують ці озброєння для тиску на сусідів. Інша - в тому, що вони можуть здійснити зовнішню інтервенцію проти них або підірвати міжнародну стабільність в цілому.

Нова якість глобалізації полягає не тільки в тому, що підвищується рівень взаємозалежності й взаємної вразливості держав. Фактично слабшає внутрішній суверенітет держав з широкого спектру політичних питань. Глобалізація обмежує здатність урядів окремих країн суверенно впливати на їхні суспільства і самостійно вирішувати проблеми на національній території. У результаті виникає нова глобальна система політичних відносин, що складається з безлічі взаємозалежних підсистем. При цьому взаємозалежна глобальна система впливає на складові її підсистем. Основним є те, що місцеві конфлікти, навіть якщо не виходять на рівень цієї глобальної системи, розвиваються під її впливом. При цьому в найближчому майбутньому важко очікувати встановлення глобального стабільного порядку на тривалий період. Можливо, для вирішення нових проблем виникнуть нові глобальні організації. Але поки що більш практичним є зміна функцій вже існуючих, щоб надати їм здатності відповідати на нові виклики безпеці. Але водночас вони мають не втрачати можливості попереджувати активацію традиційних викликів, підтримувати глобальну стабільність, не допустити великої війни між провідними державами світу.

Глобальна система розмиває старі межі між зовнішньою та внутрішньою політикою, а також між економічною й національною безпекою. Події в одній сфері неодмінно мають наслідки в іншій. Зовнішньополітична стратегія в умовах глобалізації повинна ґрунтуватися на міждисциплінарному аналізі, що враховує всі аспекти глобалізації, включаючи торговельні, фінансові, технологічні, військові, політичні, соціальні, культурні, релігійні, психологічні, історичні.

Глобалізація не обмежується лише світовим рівнем. Вона призводить до регіональної інтеграції, створює новий контекст для застосування національної сили. Комбінація нових технологій, міжнародних інститутів, органів місцевого самоврядування й недержавних акторів послаблює монополію національних держав на здійснення владних повноважень і створює нові форми управління. Змінюється здатність держав забезпечувати власну безпеку. Нарешті, глобалізація діє й на індивідуальному рівні. Окремі дисиденти можуть привертати увагу глобальної аудиторії. Глобалізація приводить до відчуження індивідів у суспільстві один від одного й від визнаних авторитетів. Крім того, вона дозволяє громадянам взаємодіяти зовсім в інший спосіб, у тому числі й по проблемах, пов'язаних з безпекою.

Безпека можлива лише в умовах сталого розвитку, за якого задоволення нинішніх потреб людства не приноситься в жертву здатності до цього майбутніх поколінь. Для досягнення цієї мети необхідно міжнародне співробітництво. У той же час багато важливих питань сталого розвитку можуть розглядатися не тільки з глобальної, але й з локальної точки зору. Вони вимагають децентралізованого співробітництва й дій на місцях, що підтримуються одночасно урядами і громадянським суспільством. Для досягнення цих цілей необхідно одночасно задіяти місцеві, національні й міжнародні ресурси й інститути.

Ідеологія сталого розвитку (sustainable development) приваблива за цілями і як ідеал, але недостатньо визначена за шляхами і засобами досягнення поставлених цілей. Вона є відповіддю світового співтовариства на безперечний факт різкого й глибокого дестабілізуючого впливу людини на природно-фізичний комплекс. Разом з тим, вже зараз очевидно, що повернення до колишнього екологічного балансу неможливе, а встановлення нового потребує в якості умови й передумови корінних змін не тільки в технологіях, але й у способі життя, соціальних очікуваннях, у всій структурі суспільства й світу.

Згідно з досі поширеною теорією політичного реалізму, єдиними міжнародними акторами визнавалися держави, а безпека вивчалась в контексті загроз, використання та контролю військової сили. При такому підході власне безпека не була окремим поняттям, умовою, статусом, а швидше результатом дії факторів та рішень, які можуть привести до певної ситуації. Дослідження фокусувались на визначенні потреби у вивченні безпеки, розуміючи її, насамперед, як політичну мету. На першому етапі сучасних досліджень безпеки (період від закінчення Другої світової війни – до 1970-х рр.), предметом майже виключно була військова сфера, рівновага ядерної зброї та розбіжності між Радянським Союзом та Сполученими Штатами. Протягом другого етапу досліджень, після війни у В’єтнамі (1970-ті – 1980-ті рр.), безпека вже не пов’язувалася тільки з державою та її військовими можливостями, а включила до себе врахування факторів, пов’язаних з політичними об’єднаннями, їх економікою, внутрішньою політикою, стратегічними ресурсами (нафта, газ, вода та ін.) й населенням. Після холодної війни, відповідні підходи змінилися, і поняття безпеки розширилось та поглибилось. Виникла потреба в осмисленні безпеки після краху двополюсного світу. За новими підходами ЄС, НАТО та інші міжнародні суб’єкти відігравали важливішу роль, як і інші актори, недержавні та підпорядковані державі. У.Бек та Н. Луман ввели поняття суспільства ризику, в якому він є системним елементом керування загрозами та небезпеками, що з’явились у контексті модернізації суспільства. Найбільш значною зміною у вивченні безпеки стало введення фактору суспільства у дослідженнях Баррі Бузана, Оле Вівера та їх копенгагенської школи (яку також називають європейською школою безпеки). Даний елемент пов’язаний із концепціями слабкої та сильної держави, а також введенням п’яти аспектів безпеки – військового, політичного, економічного, соціетального (аспекту суспільства) та екологічного. Джерелом таких ідей стали дослідження Британської школи міжнародних відносин, яка розвинула концепцію «міжнародного суспільства» в епоху глобалізації із відповідальністю держав за його розвиток та майбутнє

Безпека суспільства – поняття, зміст проблеми.

«Безпека суспільства» (societal security) - загальний термін для визначення зусиль, спрямованих на подолання сучасних загроз безпеці. Поняття «безпеки суспільства» сформувалось внаслідок усвідомлення феноменів ідентичності та згуртованості суспільства як джерел нестабільності або стабільності. Найбільш впливовою ідеєю концептуального розширення досліджень безпеки у 1990-х роках Копенгагенської школи стало поняття безпеки суспільства. Концепція фактично зводиться до невійськових загроз та невійськових рішень, коли суб’єктом є не держава (національна безпека), чи індивідууми (особиста безпека та захищеність), а суспільство. Копенгагенська школа долучилась до розвитку поняття безпеки, виділивши відповідні дисципліни (вивчення безпеки, стратегічні дослідження, міжнародні відносини, аналіз конфлікту). Завдяки цьому з’явилась змога досліджувати вбивство людей за політичними мотивами їх власним урядом чи іншими сегментами суспільства та можливість обґрунтування загибелі осіб внаслідок соціального будівництва, незважаючи на те, наскільки абстрактними та суб’єктивними вони можуть бути. Безпека суспільства стосується спроможності суспільства продовжувати існування в його існуючому стані за мінливих умов, викликаних глобалізацією та гіпотетичних чи реальних загроз. Для такої безпеки існує загроза, коли суспільства вбачають небезпеку для ідентичності. Безпека суспільства – це новий вимір, який піддається подальшому аналізу. Він покликаний заповнити відстань між безпекою держави та захищеністю людей. Термін «безпека суспільства» вперше вжив Б. Бузан у книзі «Люди, держави та страх» (1991).

Безпека суспільства була тільки одним із п’яти секторів у його 5-вимірному підході до теорії безпеки, поряд із військовою, політичною, економічною та екологічною безпекою. Проте в даному дослідженні всі виміри Бузана, включно із виміром суспільства, були віднесені до секторів державної безпеки. Суспільство, наприклад, було тільки одним сектором, в якому могла відчуватись загроза для держави. В книзі «Ідентичність, міграція та новий план безпеки у Європі» Оле Вівер стверджує, що попередній 5-вимірний підхід Бузана став непереконливим у сучасному контексті безпеки суспільства. Відповідно, він запропонував оновлену концепцію теорії Бузана, тобто переосмислення не власне 5-ьох секторів державної безпеки, а двох аспектів - держави та безпеки суспільства.

Безпека суспільства залишається сектором державної безпеки, але вона також є об’єктом безпеки із власними правами. В той час як державна безпека визначається загрозами для суверенітету (якщо держава втрачає суверенітет, вона не зможе існувати як держава), безпека суспільства стосується тільки загроз для ідентичності суспільства (якщо суспільство втрачає ідентичність, воно не виживе як суспільство). Тому, хоча держава все ще є об’єктом для військового, політичного, економічного, соціетального (сектору суспільства) та екологічного секторів, «суспільство» також постає об’єктом соціетального сектору.

За визначенням, суспільства – це групи, об’єднані почуттям колективної ідентичності. Фактично вони виникають, коли вживається термін «ми». У вивченні аспектів безпеки, суспільства відрізняються від інших структур (тобто держав, міжнародних організацій) та від індивідуумів. Вони можуть діяти та взаємодіяти в міжнародній системі як одиниці, вони мають історію або спільне минуле, і у них є й спільне майбутнє. В даному контексті, суспільства можуть співпадати з національними державами, проте не завжди. Недоцільно зводити суспільства до єдиного елемента визначення групової ідентичності: етнічного походження, релігії, статі, віку, тощо. Тому безпека суспільства розуміється як загалом збереження та підтвердження його ідентичності, згуртованості членів. Історичний досвід свідчить, що найбільш поширені елементи для підтримки існування - це етнічно-культурні та релігійні ідентичності. Низка факторів можуть їй загрожувати - від пригнічення самовираження до зовнішнього втручання чи неспроможності відтворити себе впродовж поколінь. Ієрархія загроз виглядає наступним чином: ідентичність, згуртованість, права меншин, демографічні зміни, екстремізм, сепаратизм, культурна ідентичність, регіоналізм, релігійна ідентичність, історичне минуле, бідність, мова, міграція, сім’я. Простіше кажучи, безпека суспільства стосується сприйняття загроз та реакції суспільства на реальні чи уявні загрози власній ідентичності та згуртованості. Обидва типи загроз можуть бути справжніми чи тільки уявними, але якщо вони провокують реакцію чи контрреакцію, то є частиною діючих детермінант при аналізі безпеки суспільства. Детермінанти безпеки суспільства також можуть бути внутрішніми (внутрішні фактори суспільства) або зовнішніми (двосторонні, багатонаціональні, глобальні чи регіональні фактори). Отже, етнічні конфлікти всередині держав, порушення прав меншин, є загрозами безпеці суспільства, а також загрозами для держави. Питання імміграції, яка інтенсифікувалася в епоху глобалізації, у багатьох західноєвропейських країнах вже в 1990-х роках розглядалося як потенційна загроза безпеці суспільства. Процеси глобалізації, що підривають традиційні цінності та звичаї, також можуть нести загрозу суспільству. Водночас радикальний регіоналізм та сепаратизм є загрозами безпеці суспільства, особливо його згуртованості. Антизахідний антиглобалістський націоналізм та релігійний екстремізм є також загрозами. Загрозами безпеці суспільства вважаються також загрози індивідуальному існуванню. З іншого боку, такі питання як, наприклад, відмова від власної грошової одиниці на користь монетарного союзу із сусідніми країнами, не розглядаються як загрози безпеці суспільства, оскільки вони, як правило, не загрожують способу життя індивідуумів у суспільстві та державі. Вертикальна міждержавна конкуренція походить від інтеграції до ширшого культурного співтовариства або розпаду на менші культурні союзи. Даний процес можна спостерігати у поточній експансії Європейського Союзу на ряд суспільств, які заявляють про своє побоювання бути інтегрованими до ширшої європейської ідентичності. Деякі з таких суспільств відреагували шляхом відмови від запровадження європейської валюти та опором передачі повноважень європейським інституціям.

Джерелом незахищеності суспільства, що привернуло найбільше уваги, стала міграція, яка загрожує ідентичності суспільства, створюючи зміни у його складі. Значний притік мігрантів різного походження може з часом привести до того, що їхня культура стане домінуючою. Останнім аргументом є твердження Б.Бузана, що депопуляція може стати ще одним джерелом небезпеки для суспільств, чи то через конфлікти або етнічні чистки, чи через хвороби та/або спад природного приросту населення. Копенгагенська школа застосувала концепцію безпеки суспільства (соціетальної безпеки) для пояснення негативної реакції європейських суспільств на міграційну політику держави та на розширення й поглиблення інтеграції ЄС. Проблемою в таких випадках є те, що ―суспільства‖ віддзеркалюють власні держави, таким чином нерідко стираючи різницю між соціетальними та державними акторами Застосування концепції ―безпеки суспільства‖ або ―соціетальної безпеки‖ надає аналітичні інструменти для оцінки процесів, які можуть перетворитись у загрозу та потенційно створити насильницький конфлікт. Використання концепції ―безпеки суспільства‖ дозволяє пояснити, яким чином міграція, телебачення та радіо, результати виборів та мова навчання можуть призводити до серйозних конфліктів між суспільствами або між державою та суспільством.

Згідно з підходами Вівера, у міжнародній системі безпека суспільства стосується його здатності продовжувати своє існування за умов глобалізації та потенційних чи актуальних загроз. Більш детально це стосується стабільності, з прийнятними умовами для еволюції, або традиційних схем мови, культури, зв’язку, релігійної та національної ідентичності та звичаїв. Зважаючи на сучасну міжнародну ситуацію та занепокоєння глобальною безпекою, безпека суспільства має включати елементи довгострокової взаємної довіри, передбачуваності та спільних інтересів, а також адекватні інструменти державної політики.