За формою об’єднання капіталу 3 страница

Ефект доходу — це тільки ті зміни у споживанні, що спричинені зміною реального доходу споживача під впливом руху цін. Як було з'ясовано раніше, зростання доходу суперечливо впливає на споживання нормальних та неякісних товарів: якщо із збільшенням доходу споживання нормальних товарів зростає, то споживання неякісних — зменшується.

Ефект заміщення — це тільки ті зміни у споживанні товару, які є результатом змін цін цього товару відносно цін на інші товари. Цей ефект спрацьовує однаково і щодо нормальних, і щодо неякісних товарів. В узагальненому вигляді дія ефектів доходу та заміщення наведена в табл. 3.1.

Ці два ефекти діють одночасно. Тому реальна спрямованість змін споживання буде рівнодіючою ефектів доходу та заміщення.

31. Співвідношення доходу, споживання та заощадження. Схильність до споживання і заощадження.

Споживання, заощадження та інвестиції — це ті процеси, що мають великий вплив на макроекономічну рівновагу та зростання національного доходу.
Споживання — це загальна кількість товарів і послуг, що придбані й спожиті протягом певного періоду. Йдеться про те, що споживання є відображенням споживчого, або платоспроможного попиту. Заощадження — це не що інше, як відкладений попит, або частина потреб людини, які не підкріплені купівельною спроможністю з певних причин.
Споживання — це частина доходу після виплати податків, що витрачається на придбання товарів і послуг, а заощадження — друга частина доходу після виплати податків, яка не споживається. Заощадження означає скорочення споживання.
Співвідношення споживання і доходу, заощадження і доходу залежить насамперед від обсягу споживання, заощадження і доходу. Обсяг споживання і обсяг заощадження, в свою чергу, залежать від суб'єктивного та об'єктивних чинників: «психологічної» схильності людей до споживання і «психологічної» схильності людей до заощадження; рівня доходу та його розподілу, запасу багатства, ліквідних активів, рівня цін, відсоткової ставки тощо
Схильність людей до споживання — відображення їхнього бажання купувати споживчі товари і послуги. Розрізняють середню і граничну схильність до споживання.
Середня схильність до споживання використовується для того, щоб показати співвідношення споживання і доходу. Середню схильність до споживання визначають як відношення частини доходу, що використовується для споживання до всього національного доходу.
Схильність до заощадження — це відображення бажання людей не все споживати, а дещо й заощаджувати. Розрізняють середню і граничну схильність до заощадження.
Середня схильність до заощадження використовується для того, щоб показати співвідношення заощадження і доходу. Середня схильність до заощадження — це відношення частини доходу, що не споживається, до всього національного доходу.

32. Норма прибутку та фактори, що її визначають. Загальне правило максимізації прибутку.

Кожен підприємець прагне одержати якомога більший прибуток. Однак при цьому його цікавить не тільки абсолютний розмір прибутку, а й віддача кожної одиниці здійснених витрат. Для того щоб її визначити, в практиці підприємництва використовують норму прибутку, яка обчислюється як виражене у відсотках відношення суми прибутку до суми авансованих у виробництво коштів. Якщо масу прибутку позначити Р, суму авансованих у виробництво коштів К норму прибутку F, то норму прибутку можна виразити такою формулою:Р' = К —100.
Визначена у такий спосіб норма прибутку є показником ефективності використання капіталу. Чим вища норма прибутку, тим ефективніше використовуються авансовані кошти. І кожен підприємець прагне у своїй діяльності одержати найвищу норму прибутку, яка залежить від ряду чинників.
По-перше, при незмінному рівні цін прибуток, а отже, і його норма залежать від рівня витрат виробництва. Тому всі чинники, що знижують витрати виробництва, є одночасно і чинниками, що підвищують норму прибутку.

По-друге, на норму прибутку впливає рівень цін на продукцію (послуги). Максимально високою норма прибутку є тоді, коли ринкова ціна перебуває на рівні купівельної спроможності, а максимально низькою — на межі цін з витратами виробництва.

По-третє, чинником, що впливає на норму прибутку, є швидкість обороту капіталу. Коли оборот прискорюється, авансований у виробництво капітал за визначений проміжок часу робить більшу кількість оборотів. А це означає, що збільшується і маса отримуваного прибутку. Оскільки сума авансованого капіталу залишається незмінною, норма прибутку зростає.

Максимізація прибутку для фірми означає пошуки шляхів одержання найбільшого економічного прибутку, тобто різниці між загальним доходом і загальними витратами.
Рт-TR- ТС,де Рт — загальний чи чистий економічний прибуток; TR — загальний дохід, який визначається як добуток кількості проданої продукції на її ціну; ТС ~ загальні витрати, що включають і прямі, і непрямі.

Можна сформулювати загальне правило максимізації прибутку: фірма буде збільшувати випуск доти, доки додаткові витрати на виробництво додаткової одиниці продукції не зрівняються з граничним доходом від її продажу. Це називається правилом МС = MR. Різниця між МС і MR становитиме граничний прибуток (РМ), тобто прибуток, одержуваний фірмою від реалізації кожної додаткової одиниці випуску. Якщо MR>MC, показник РМ набуватиме позитивних значень, які свідчать про те, що кожна додаткова одиниця випуску додає певну дозу до загального прибутку. Коли MR і МС зрівняються, це означатиме, що РМ - 0, а загальний прибуток у цій точці досягне максимуму. Подальше нарощування випуску призводить до перевищення МС над MR, і РМ набуває негативних значень. Коли граничний прибуток стає від'ємним, фірма може збільшити свій загальний прибуток, скорочуючи рівень випуску продукції. Приймаючи рішення про вкладення капіталу і про обсяг випуску, фірма може орієнтуватися також на показник середнього прибутку, що виражає кількість прибутку, яка припадає на одиницю продукції (Pm)/Q
Слід, проте, брати до уваги, що максимум середнього прибутку і максимум загального прибутку не збігаються.
Максимізація прибутку як критерій оцінки діяльності фірми може застосовуватися не тільки для встановлення вигідності вже існуючого виробництва, а й для визначення привабливості нових підприємств і проектів. У цьому випадку фірма порівнює сподіваний додатковий прибуток від проекту з очікуваними додатковими витратами. Якщо додатковий прибуток більше за нуль, проект може бути прийнятий, якщо менше чи дорівнює нулю, — відхилений.

33. Сутність і функції ціни. Класифікація системи цін.

Ціна — це грошове вираження вартості товару, або сума грошей, за яку покупець згоден купити товар, а виробник продати цей товар. Від рівня цін залежать розмір прибутку підприємства, конкурентоспроможність підприємства і його продукції, а також фінансова стійкість підприємства.

Як економічна категорія ціна виконує кілька важливих функцій.

Облікова функція ціни відбиває суспільно необхідні витрати праці на випуск і реалізацію продукції. Ціна визначає, скільки витрачено праці, сировини і матеріалів на виготовлення продукції. А в кінцевому підсумку ціна відбиває розмір прибутку підприємства. На обліковій функції ціни базуються засоби обчислення вартісних показників — як кількісних (валовий внутрішній продукт — ВВП, національний дохід, обсяг капіталовкладень, обсяг товарообороту та ін.), так і якісних (рентабельність, продуктивність праці, фондовіддача та ін.

Розподільча функція ціни виражається в тому, що держава через ціноутворення перерозподіляє національний дохід між галузями економіки, державним і недержавним секторами, окремими регіонами, соціальними групами населення. Ця функція реалізується через включення в собівартість багатьох податків, які потім стають джерелами накопичення фондів (дорожнього, зайнятості населення та ін.), а також через включення в ціну непрямих податків (ПДВ, акцизів).

Стимулююча функція ціни виявляється в тому, що ціна за певних умов може стимулювати певні бажані процеси на підприємстві: прискорення НТП, поліпшення якості продукції, збільшення обсягів випуску продукції і попиту на неї тощо.

Регулююча функція передбачає врегулювання пропорцій окремих виробництв, забезпечує збалансованість між виробництвом і споживанням, попитом і пропозицією. У цьому разі ціна відіграє роль індикатора диспропорцій у сферах виробництва і обігу, дає змогу досягти відповідності попиту й пропозиції.

Функція ціни як засобу раціонального розміщення виробництва найбільшою мірою виявляється в умовах ринкових відносин. За допомогою механізму цін капітали переміщуються в сектори економіки і виробництва з найвищою нормою прибутку.

Ціни, що діють у ринковій економіці, класифікують за певними ознаками.

За сферою обслуговування та особливостями купівлі-продажу ціни поділяють на такі:

оптові на продукцію промисловості, за якими підприємства реалізують вироблену продукцію;

закупівельні, за якими виробники сільськогосподарської продукції реалізують її промисловим підприємствам з метою подальшої переробки; роздрібні, за якими торговельні організації реалізують продукцію населенню, підприємствам, організаціям; кошторисні ціни та розцінки, за якими визначаються розрахункова вартість нового будівництва, вартість реконструкції, розширення та переоснащення будівель і споруд; тарифи вантажного і пасажирського транспорту;

тарифи на платні послуги населенню.

За способом встановлення та ступенем регулювання розрізняють такі ціни:

державні, що встановлюються державою і поділяються на фіксовані та регульовані; ввізні, що встановлюються на імпортні підакцизні товари; вільні, які встановлюють виробники продукції та послуг згідно з існуючим попитом і пропозицією; при цьому продавець і покупець не мають жодних взаємних зобов'язань ані до купівлі-прода-жу, ані після цього; договірно-контрактні, що встановлюються за згодою сторін, які домовляються; при цьому продавець і покупець беруть на себе певні зобов'язання.

За охопленням території, на якій діють, виокремлюють такі ціни:

єдині, які встановлюють і регулюють центральні органи влади (на газ природний; продукцію ядерно-паливного циклу; електроі теплоенергію; продукцію оборонного виробництва; дорогоцінні метали; перевезення вантажів, вантажно-розвантажувальні роботи на залізничному транспорті; перевезення пасажирів, багажу, пошти на залізничному транспорті тощо);зональні.

За методом включення транспортних витрат у ціну товару розрізняють, наприклад, ціни:

франко-склад постачальника; франко-станція відправлення; франко-склад споживача.

Система франкування зазначає, до якого пункту в маршруті просування товару від продавця до покупця продавець сплачує транспортні витрати; саме вони й включаються в ціну товару. Ціна франко-склад постачальника означає, що всі пов'язані з доставкою продукції витрати бере на себе покупець. У ціні франко-станція відправлення продавець бере на себе витрати з транспортування продукції на станцію відправлення. Ціна франко-склад споживача означає, що всі витрати з транспортування продукції бере на себе постачальник.

За часом дії ціни поділяють на такі:

тверді (постійні), що не змінюються протягом терміну дії контракту;

поточні, які змінюються в межах одного контракту і відображують зміни ситуацій на ринку;

сезонні, що діють певний період;

ковзні, що встановлюються на вироби з тривалим циклом виготовлення; вони дають змогу враховувати зміни виробничих витрат за час виготовлення виробів.

34. Принципи, основні цілі та методи ціноутворення.

Система формування цін базується на таких основних принципах:

цільове спрямування залежно від цінової політики і цінової стратегії;

науковість, тобто обґрунтованість цілей ціноутворення, видів цін і окремих елементів ціни;

вигідність, тобто відображення в ціні доцільності емісії цінних паперів або операцій із ними;

реальність або достовірність, тобто втілення в ціні паперів фактичних витрат на емісію;

можливість зіставлення, тобто можливість порівняння цін різних категорій цінних паперів;

поєднання стратегії і тактики ціноутворення;

спадна корисність (тобто чим більше цінних паперів на ринку, тим меншу цінність має кожна додаткова одиниця);

відмінності в потребах інвесторів. Ступінь потреби інвестора в придбанні цінних паперів допомагає визначити, яку суму він готовий сплатити за них;

різниця в доходах інвесторів. Доходи інвесторів або їх платоспроможність впливають на попит. При збільшенні доходів попит зростає і, відповідно, при зниженні доходів - зменшується.

Принципи ціноутворення реалізуються залежно від стратегії ціноутворення.

Існують три основні групи цілей ціноутворення, на які може орієнтуватися фірма / орієнтовані на прибуток (забезпечити отримання максимального або задовільного прибутку, доходу від інвестицій, швидке надходження готівки); / орієнтовані на збут (забезпечити певний обсяг продажу, максимізувати ви­ручку збільшити частку ринку); / пов'язані з конкуренцією — забезпечити стабілізацію цін на конкуруючі това­ри, суттєве коливання яких може спровокувати негативну реакцію споживачів. Інша ціль цієї групи — позиціювання товару стосовно конкурентів.

Ціноутворення на фінансовому ринку здійснюється декількома методами. Серед них виділяють: експертний, статистичний, нормативно-параметричний, балансовий і метод на основі економіко-математичного моделювання.

Експертний метод ґрунтується на використанні аргументованих висновків експертів (визнаних спеціалістів) про рівень реальної вартості того чи іншого фінансового інструмента або ціну певної фондової операції.

Аналітичний метод передбачає, що рівень ціни визначається в результаті детального аналізу кон'юнктури ринку, виконання діагностичного факторного аналізу, моніторингу.

Статистичний метод базується на статистичному аналізі з використанням середніх величин, індексів, дисперсії (абсолютного відхилення від середніх величин), варіації (відносного відхилення від середніх величин), із застосуванням кореляційного та регресійного аналізу.

Нормативно-параметричний (бальний) метод на практиці реалізується таким чином. Кожна інвестиційна характеристика цінного папера або фондової операції (параметр) має певний діапазон нормативних значень. Обрана нормативна одиниця оцінюється тією чи іншою кількістю балів. Далі бали підсумовуються, і отримана сума балів множиться на завчасно прийняту вартісну оцінку одного бала. В результаті отримуємо певний вартісний рівень ціни.

Балансовий метод теоретично найпростіший. Вартість майна, зафіксована в офіційній звітності підприємства, ділиться на загальну кількість акцій. На практиці використовувати цей метод доволі складно перш за все тому, що вартість майна періодично змінюється в ході переоцінки основних фондів, а також через небажання багатьох учасників фондового ринку мати справу з реальною вартістю цінних паперів.

Економіко-математичне моделювання у вигляді імітаційних моделей або динамічного моделювання на основі графічних або логічних моделей з використанням комп'ютерної техніки базується на побудові певних схем, які фіксують відповідну залежність і враховують конкретні фактори, що чинять як позитивний, так і негативний вплив. Безумовно, це досить перспективний метод ціноутворення на фінансовому ринку.

35. Виробнича функція Кобба-Дугласа. Гранична продуктивність та технологічна норма заміни факторів.

Функція Кобба-Дугласа. Першим, найбільш відомим варіантом виробничої функції була виробнича функція Кобба-Дугласа, розроблена у 1923 році в США економістом П.Дугласом спільно з математиком Ч.Коббом на основі досліджень в обробній промисловості США за період з 1899 по 1922 pp. Вона описує залежність обсягів виробництва від двох факторів - капіталу і праці, абстрагуючись від інших.

Дуглас звернувся до математика Чарлза Коба із запитанням, яка виробнича функція, якщо така існує, мала б властивість усталеності часток факторів виробництва, за умови, що фактори виробництва завжди привласнюють свої граничні продукти. Виробнича функція мала б володіти властивостями:

дохід на капітал = МРК * К = бY,

дохід на працю = МРL * L = (1 — б) Y,

де б — стала від нуля до одиниці, що вимірює частку капіталу в доході, тобто а визначає, яку частку доходу привласнюють власники капіталу, а яка йде на оплату праці. Кобб показав, що функцією з такими властивостями є:

Y = F(К, L) = АКбL1-б,

де А — параметр, що вимірює продуктивність наявної технології.

Ця функція стала відома як виробнича функція Коба—Дугласа. Детальніше розгляньмо деякі властивості цієї виробничої функції. По-перше, виробнича функція Коба—Дугласа володіє властивістю постійної віддачі від масштабу, тобто якщо кількості праці і капіталу зростають на певний відсоток, то обсяг виробництва збільшується на той самий відсоток.

Функція Кобба-Дугласа має вигляд: Q=A,Kб,Lв, (2)

де А - коефіцієнт пропорційності або масштабності;

б, в - коефіцієнти еластичності виробництва, які характеризують приріст обсягів виробництва при прирості відповідних факторів на 1%.

Розрахунки показали, що за досліджуваний період коефіцієнти функції

мають значення: A=1,01; а = 1/4; в=3/4. Тобто функція приймає вид: Q=1,01K1/4 L3/4

З цього випливає, що найважливішим фактором виробництва є праця, яка дає приріст виробництва 3/4 проти капіталу, який дає 1/4 приросту, тобто збільшення витрат праці на 1 % розширює обсяги виробництва в 3 рази більше, ніж відповідне збільшення капіталу.

Пізніше у функцію виробництва вчені ввели фактор часу і якісні зміни в процесі виробництва, перейшовши від статичної моделі Кобба-Дугласа до динамічної моделі: Q=A Kб Lв ert, де

ert - фактор, що відображає вплив технічного прогресу й інших якісних змін у виробництві протягом певного часу.

Кожна фірма має свою виробничу функцію, яка характеризує технологічний спосіб виробництва, вибраний фірмою. Функція виробництва описує те, що можливо здійснити технічно за умови, що фірма діє ефективно.

Виробнича функція CES(з постійною еластичністю заміщення) має вигляд:

Виробнича функція аналізу способів виробничої діяльності. Дана функція узагальнює виробничу функцію витрати-випуску на випадок, коли існує деяке число (r) базових процесів (способів виробничої діяльності), кожний з яких може протікати з будь-якою ненегативною інтенсивністю. Вона має вигляд "оптимизационной завдання"

де ci - кількість і - витрат, необхідних для виробництва одиниці продукції. ВФЛ є однією із заданих пропорцій, котрими визначається кількість витрат кожного виду ресурсу для виробництва однієї одиниці випуску.

4. Питання з дисципліни «Макроекономіка»

1. Податки та їх види. Податкова система. Податковий мультиплікатор. Мультиплікатор державних витрат.

2. Грошова маса, її структура та вимірювання. Грошові агрегати.

Під грошовою масою слід розуміти всю сукупність запасів грошей у всіх їх формах, які перебувають у розпорядженні суб'єктів грошового обороту в певний момент. Таким суб'єктами є приватні особи, підприємства, громадські організації, господарські об'єднання, державні установи тощо, які мають у своєму розпорядженні готівкові гроші чи вклади на різних рахунках у комерційних банках.

У структурному відношенні грошову масу можна розділити за кількома критеріями:

§ За ступенем «готовності» окремих елементів до оборотності, тобто за ступенем їх ліквідності;

§ За формою грошових засобів (готівкові, депозитні);

§ За розміщенням у суб'єктів грошового обороту;

§ За територіальним розміщенням та ін.

Грошовий агрегат —показник грошової маси, що характеризує певний набір її елементів залежно від їх ліквідності.

У статичній практиці України визначаються і використовуються для цілей аналізу і регулювання чотири грошові агрегати: М0, М1, М2, М3.

Національний банк України, починаючи з 1993 року, визначав такі агрегати:
М0 = готівка поза банками (банківські білети та розмінна монета, які знаходяться поза банківською системою);
М1 = М0 + залишки грошових коштів на поточних та ощадних рахунках у національній валюті (депозити до запитання);
М2 = М1 + залишки грошових коштів на банківських строкових рахунках у національній валюті та валютні кошти (у тому числі — на рахунках капітальних вкладень та інших спеціальних рахунках);
М3 = М2 + кошти клієнтів за трастовими операціями банків та цінні папери власного боргу банків.

3. Довгострокове регулювання економіки, його задачі, об’єкти та інструменти.

Довгострокове державне регулювання в ринковій економіці здійснюється у формі економічного програмування. Сьогодні це найбільш розвинена і поширена форма державного втручання в економічні та соціальні процеси, впливу на процес відтворення, її виникнення і розвиток пов'язані з особливими умовами функціонування продуктивних сил у багатьох країнах ринкової економіки, зокрема з розвитком ПТР, еволюцією економічних виробничих відносин та господарської системи.

На відміну від емпіричного регулювання програмування характеризується більшим ступенем узгодженості часткової планомірності, властивої окремим господарським одиницям, помітним скороченням сфери стихійності та зростанням свідомого, цілеспрямованого впливу на економічні процеси. Особливе значення при цьому надається виявленню проблем і труднощів, а також своєчасній необхідній корекції раніше прийнятих рішень. Довгострокова державна політика підкріплюється інформаційно-аналітичною базою, всебічним аналізом можливих наслідків втілення и життя програм, що приймаються. Це робить програмування гнучким і маневровим.

Конкретна мета і масштаби економічного програмування визначаються в кожній країні її економічними та науково-технічним потенціалом. Розрізняють кон'юнктурне і структурне програмування. Перше характерне для країн розвиненої ринкової системи. Воно спрямоване на регулювання процесу відтворення через маніпулювання господарською кон'юнктурою. Його суть полягає в одночасному досягненні чотирьох макроекономічних показників: стабільності цін; сталих темпів економічного розвитку; повної, з точки зору підприємців, зайнятості; збалансованості платіжного балансу. Реалізація поставленої мети можлива двома шляхами, які розрізняються між собою за об'єктами впливу. Кейнсіанські та неокейнсіанські методи стимулювання економічного розвитку передбачають вплив на попит. Вони виходять з того, що динаміка сукупного попиту, яка врешті-решт визначає і динаміку реального виробництва, залежить від стану податків, державних витрат, обсягу бюджетного дефіциту та грошової пропозиції. Тому роль головних інструментів відводиться податково-бюджетному регулюванню та дефіцитному фінансуванню економіки. За їх допомогою уряди більшості розвинених країн здійснювали довгострокові плани розвитку і структурної перебудови економіки аж до середини 70-х років XX ст.

4. Економічне зростання і способи його виміру. Фактори економічного зростання.

Економічне зростання проявляється в тому, що збільшується виробництво ВНП і національного доходу, зростає зайнятість населення в суспільному виробництві. Але за інтенсивного типу зростання кількість працівників може не збільшуватись, а навіть зменшуватись. Тут зростання відбувається за рахунок упровадження науково-технічного прогресу.

Економічне зростання вимірюється двома способами

1) збільшенням загального обсягу реального ВНП або НД в цілому і в розрахунку на душу населення протягом певного часу (за рік); у грошових показниках;

2) збільшенням ВНП чи НД в розрахунку на душу населення в процентах, тобто темпами приросту.

Економічне зростання — це багатофакторний суперечливий процес, боно залежить від багатьох факторів. До основних чинників зростання переважно відносять такі:

працю (кількість і якість трудових ресурсів); землю (кількість і якість природних ресурсів);капітал (капіталовкладення або інвестиції) з урахуванням технічного рівня засобів виробництва, який забезпечується науково-технічним прогресом;підприємницькі здібності. їх розуміють не тільки як господарську діяльність підприємців, а й як господарський механізм, який може сприяти або гальмувати економічний розвиток

Фактори економічного зростання тісно взаємопов'язані і переплетені. Так, наприклад, праця є високопродуктивною, якщо робітники використовують сучасне обладнання і матеріали під керівництвом здібних підприємців в умовах добре налагодженого господарського механізму.Залежно від характеру зростання фактори зростання поділяють на дві групи — екстенсивні та інтенсивні.

До екстенсивних факторів належать:

збільшення обсягу інвестицій при наявному рівні техніки,збільшення кількості працівників;збільшення обсягу використовуваної сировини, матеріалів, палива.

До інтенсивних факторів належать:

прискорення науково-технічного прогресу (упровадження нової техніки і технологій шляхом оновлення основного капіталу); підвищення кваліфікації працівників; поліпшення використання основних і оборотних фондів;поліпшення організації виробництва.

5. Екстенсивне та інтенсивне економічне зростання. Структурні зміни в економічному розвитку.

Фактори економічного зростання тісно взаємопов'язані і переплетені. Так, наприклад, праця є високопродуктивною, якщо робітники використовують сучасне обладнання і матеріали під керівництвом здібних підприємців в умовах добре налагодженого господарського механізму.Залежно від характеру зростання фактори зростання поділяють на дві групи — екстенсивні та інтенсивні.

До екстенсивних факторів належать:

збільшення обсягу інвестицій при наявному рівні техніки,збільшення кількості працівників;збільшення обсягу використовуваної сировини, матеріалів, палива.

До інтенсивних факторів належать:

прискорення науково-технічного прогресу (упровадження нової техніки і технологій шляхом оновлення основного капіталу); підвищення кваліфікації працівників; поліпшення використання основних і оборотних фондів;поліпшення організації виробництва.

Використання екстенсивних факторів мало місце в минулому, коли був високий приріст робочої сили і значна кількість населення, особливо жінок, не була задіяна в суспільному виробництві. У другій половині XX ст. приріст робочої сили в розвинутих країнах суттєво знизився, а в деяких кількість населення навіть зменшувалась. Так, в Україні в 90-х роках кількість населення зменшилася більше, ніж на 2 млн чоловік.

Поступово вичерпувалися найбільш доступні джерела корисних копалин, особливо енергетичних ресурсів. Зменшення кількості людських і матеріальних ресурсів зумовило перехід до інтенсифікації розвитку економіки, який повинен забезпечити економне раціональне використання ресурсів, підвищення ефективності виробництва і збільшення реального обсягу валового національного продукту.

У сучасних умовах найважливішим чинником, який забезпечує зростання виробництва реального ВНП є підвищення продуктивності праці. Воно залежить від таких факторіє:технічного прогресу;затрат капіталу;освіти і професійної підготовки працівників;економії, зумовленої масштабами виробництв;покращення розподілу ресурсів, організації виробництва та інших чинників.Дослідження багатьох економістів показали, що підвищення продуктивності праці чинить значно більший вплив на зростання реального ВНП, ніж збільшення кількості працівників. Але підвищити продуктивність праці досить складно. Це досягається завдяки впровадженню технічного прогресу, зростанню фондоозброєності, підвищенню кваліфікації працівників та деяких інших факторів.

6. Зайнятість і безробіття. Види безробіття. Особливості безробіття в Україні.

Зайнятість — це сукупність соціально-економічних відносин між людьми з метою забезпечення працездатного населення робочими місцями, пов'язана з формуванням, розподілом і перерозподілом трудових ресурсів для участі в суспільно корисній праці та забезпечення розширеного відтворення робочої сили.

безробіття - це незайнятість у виробництві працездатного населення, яке бажає мати роботу.

Безробітними - визначаються працездатні громадяни працездатного віку, які по незалежних від них причин не мають заробітку (трудового доходу) через відсутність належної роботи, зареєстровані в державній службі зайнятості, дійсно шукають роботу і способи приступити до праці.

Загально прийнято виділяти

Поточна (добровільна, фрикційна) форма безробіття - це форма трудового резерву (запасу), яка є нормою для процесу суспільного відтворення і не протирічить принципу повної зайнятості

Зайнятість населення - це діяльність громадян, пов"язана із задоволенням особистих і суспільних потреб.

Застійна (хронічна) - тривалість 12 місяців і більше, що переходить в застійну, для якої характерна крайня нерегулярність зайнятості частини громадян, падіння їх життєвого рівня, застійне безробіття супроводжується руйнуванням навиків до праці, а нерідко - розпадом соціально-психологічних основ особи.

Структурна форма безробіття виникає переважно на базі науково-технічних зрушень в результаті яких робоча сила за своїми професійно-кваліфікаційними характеристиками перестає відповідати вимогам економіки і не може використовуватися. Окремим прикладом такої ситуації є конверсія військової економіки, перепрофілювання підприємств на випуск громадянської продукції і обумовлені цим зміни в структурі кадрів.

Скрита форма безробіття - існує тоді, коли кількість робітників на виробничих дільницях перевищує об"єктивно необхідну. Класичною сферою скритого безробіття є сільське господарство.