Ієрархія та влада - ?????

2. Питання з дисципліни «Політична економія»

1. Агропромисловий комплекс, його функції та структура.

Агропромисловий комплекс (АПК) — це сукупність взаємопов'язаних галузей породного господарства, об'єднаних своєрідною цільовою функцією (забезпечення населення продуктами харчування і предметами народного споживання сільськогосподарського походження), що розвиваються відповідно до конкретних природно- і суспільно-географічних особливостей території. АПК як складна система має три головні аспекти: компонентний, територіальний і організаційний. Компонентний аспект структури АПК полягає у наявності і зв'язаності окремих галузей, функціональних сфер (блоків) галузей і агропромислових циклів (ланцюгів). До складу АПК входить понад 100 галузей і підгалузeй народного господарства, та ще багато галузей частково або повністю з ними пов'язані. Галузі, що входять до складу АПК, можна згрупувати в окремі функціональні сфери (блоки): а) виробництво сільськогосподарської продукції (рослинництво, тваринництво); б) промислова переробка сільськогосподарської продукції (харчосмакова, м'ясна, молочна, мукомельно-круп'яна промисловість, легка промисловість по переробці сільськогосподарської сировини); в) виробництво засобів виробництва для всіх галузей АПК (тракторне і сільськогосподарське машинобудування, продовольче машинобудування; виробництво мінеральних добрив та інших хімічних засобів для інтенсифікації сільськогосподарського виробництва; мікробіологічна промисловість, комбікормова промисловість; сільське будівництво); г) виробнича та соціальна інфраструктура (заготівля, зберігання, транспортування і реалізація продукції, науково-дослідні організації і підготовка кадрів). Агропромисловий цикл (ланцюг) як одна з форм компонентної структури АПК — це поєднання взаємопов'язаних стадій одного виробничого процесу, що охоплює виробництво, переробку і реалізацію сільськогосподарської продукції. Агропромислові цикли є основою формування спеціалізованих АПК (м'ясопромислового, молокопромислового, плодоовочевоконсервного тощо). До складу допоміжних ланок входять: 1) промисловість з виробництва засобів виробництва (машинобудівельна), виробництва хімічних добрив, комбікормів;

2) виробнича інфраструктура із забезпечення основних підприємств паливом, енергією, теплом, транспортними засобами, а також організації сільськогосподарського будівництва; 3) навчально-наукова та управлінська ланка, яка об’єднує управління, спеціалізовані науково-дослідні інститути та навчальні заклади (Аграрна академія). Галузева структура АПК характеризується великими диспропорціями. Особливо вони помітні у співвідношенні сільськогосподарської і промислово-переробної ланки, що безпосередньо відбивається на незабезпеченні ринку продуктів харчування вітчизняною продукцією. Негативно позначається на ефективності функціонування АПК і відставання виробництва сільськогосподарського машинобудування, добрив, гербіцидів, комбікормів тощо.

2. Державний бюджет, джерела його формування та напрями використання.

Державний бюджет – це основний фінансовий план держави, що має силу закону. За допомогою державного бюджету держава мобілізує кошти, необхідні для забезпечення розвитку країни, та витрачає їх з метою виконання своїх функцій. Державні доходи - це всі податкові, неподаткові та інші надходження на безповоротній основі, залучення яких передба­чено законодавством України. Основним джере­лом формування доходів є валовий внутрішній продукт. Також джерелом формування бюджетного фонду інколи є національ­не багатство, а саме: доходи від приватизації державної й муніципальної власності, від продажу золотовалютного запасу, природних ресурсів та інших національних цінностей. Іншими способами поповнення доходної частини бюджету можуть бути внутрішні й зовнішні займи та емісія грошей. Доходи Державного бюджету України класифікуються за методами залучення коштів: податкові надходження; неподаткові надходження; доходи від операцій з капіталом; офіційні трансферти; цільові фонди. Податкові надходження формують основну частину до­ходів бюджету України (65-70%). Державні видатки являють собою сукупність фінансових відносин з приводу використання державних фондів грошо­вих ресурсів з метою фінансування соціально-економічного розвитку держави. Функціонування державних видатків - це безперервний процес перерозподілу грошових фондів і створення нових фондів з вужчим цільовим призначенням. У Бюджетному Кодексі України розмежовуються поняття видатки бюджету та витрати бюджету. Видатки бюджету - це кошти, що спрямовуються на здійснення програм і заходів, передбачених відповідним бюд­жетом, за винятком коштів на погашення основної суми боргу та повернення надміру сплачених до бюджету сум. Витрати бюджету - це видатки бюджету та кошти на по­гашення основної суми боргу. Видатки здійснюються на економічну діяльність, державне управління, науку, соціальний захист населення, соціально-культурну сферу, національну оборону, правоохоронну діяльність і за­безпечення безпеки держави, житлово-комунальне господар­ство, охорону навколишнього природного середовища, видат­ки цільових фондів, видатки на обслуговування державного боргу та ін.

3. Диференціація доходів і майна. Бідність.

Основними каналами доходів населення є:трудові доходи робітників (заробітна плата, премія і т.д.);доходи від підприємництва (прибуток);доходи від власності (рента, відсотки і т.д.);доходи від індивідуальної трудової діяльності;інші надходження (спадщина, аліменти, гонорар). Під доходами населення розуміємо суму грошових засобів і матеріальних благ, які отримані або створені громадянами за певний проміжок часу. Їх можна поділити на грошові і натуральні доходи. Грошові доходи населення включають усі надходження грошей у вигляді оплати праці працюючих осіб, доходів від підприємницької діяльності, пенсій, стипендій,. Натуральні доходи включають перш за все продукцію, вироблену домашніми господарствами для власного споживання. Відмінності в рівні доходів на душу населення або на одного зайнятого називається диференціацією доходів. Диференціація доходів складається під впливом різноманітних факторів, які пов'язані з особистими досягненнями або незалежні від них, що мають економічну, демографічну, політичну природу. Серед причин нерівномірності розподілу доходів виділяють: відмінності у здібностях, відмінності освіти і кваліфікації, працьовитість і мотивацію, професійну ініціативність, походження, розмір і склад сім'ї, володіння власністю і становище на ринку, удачу, везіння і дискримінацію. Міру нерівності доходів відображує крива Лоренца при побудові якої по осі абсцис відкладена кількість сімей (в % від загального їх числа), а на осі ординат - їх дохід (у відсотках).

Рис. 4. Крива розподілу доходів (Крива Лоренца)

Теоретично можливість абсолютно рівного розподілу доходу представлене бісектрисою, яка вказує на те, що будь-який даний відсоток сімей отримує відповідний відсоток доходу. Це означає, що якщо 20,40,60% сімей отримує відповідно 20,40,60% від всього доходу, то відповідні точки будуть розташовані на бісектрисі. Крива Лоренца показує фактичний розподіл доходів, будується за реальними данимиНаближення кривої Лоренца до прямої лінії абсолютної рівності вбиває стимули до продуктивної праці, а надмірна її вигнутість може викликати соціальну напругу в суспільстві. Бідність прямо пов'язана з нерівномірністю розподілу доходів і майна.. У найзагальнішому виді ідентифікація бідності заснована на зіставленні строго визначеного набору потреб і можливостей їхнього задоволення для певних груп населення. Потреби оцінюються на основі так званих споживчих кошиків, диференційованих за доходними, віковими, фаховими і іншими ознаками. Мінімальні споживчі бюджети як основа для ідентифікації бідності у свою чергу диференційовані і розраховуються як бюджети фізіологічного мінімуму, як мінімум підтримки здоров'я і благопристойності, як бюджети мінімального статку. Мінімальний статок – це ті межі сімейного доходу, за яких не забезпечується відтворення суспільно-прийнятних умов існування, на його основі визначається поріг бідності і розраховується прожитковий мінімум. Рівень прожиткового мінімуму залежить від соціально-економічних чинників і більш рухомий ніж поріг бідності. Поріг бідності, як показує досвід, не відбиває росту споживання, збільшуючись за рахунок росту цін. Кількісна оцінка порогу бідності здійснюється на основі даних про вартість продуктів харчування, виходячи з раціональних норм споживання і частки витрат на харчування в сімейних бюджетах. Виявлено, що низькодоходні сім'ї витрачають на харчування відносно більше засобів, ніж високодоходні; питома вага вартості харчування залежить також від розміру сімей: малочисельні сім'ї витрачають на харчування відносно більше, чим сім'я більшої чисельності. Виникає своєрідна “економія від масштабу сім'ї” не тільки у відношенні витрат на харчування, але й інших споживчих витрат. Проблема виміру бідності основана в кінцевому рахунку на тому колі потреб, задоволення яких визнається суспільно необхідним. Розрізняють абсолютну бідність і альтернативні її визначення, що враховують моральний збиток від сприйняття бідності. В аналізі бідності велике значення має питання про її усталеність не тільки в суспільстві в цілому, а й для кожної сім'ї, для окремої людини. Дослідження показують, що бідні сім'ї неоднорідні за термінами перебування в таких умовах життя. Умовно можна виділити хронічну (застійну) і поточну бідність. Критерій розмежування цих форм бідності пов'язаний із терміном бідності і можливістю переходу в більш доходні групи.

4. Доходи і прибуток, їх види. Розподіл прибутку.

Дохід — це певна кількість грош коштів, матеріальних благ чи послуг отримана фіз особою, підприємцем чи економікою за певний проміжокчасу. Виділяють номінальні і реальні доходи. Номінальні доходи — це величина нарахованих виплат і натуральних видач. Реальні доходи — це номінальні доходи, скориговані на зміни цін на товари і тарифів на послуги. Їх величина залежить від величини номінальних доходів та рівня заробітної плати. Індекс споживчих цін впливає на купівельну спроможність номінальних доходів населення таким чином: Др = Дн / Іц, де Др — доходи реальні; Дн — доходи номінальні; Іц — індекс споживчих цін. Номінальні й реальні доходи, а також розміри та динаміка основних доходів окремих груп населення, таких, як заробітна плата, пенсія або стипендія, дають загальне уявлення про рівень життя. Залежно від джерел формування доходи можуть бути трудові, нетрудові, приховані. Трудовий дохід — це дохід, який отримає працівник у результаті своєї економічної діяльності, як наймана робоча сила чи у разі самостійної зайнятості. Види трудових доходів: доходи від основної роботи за наймом, доходи від вторинної зайнятості. Нетрудові доходи являють собою отримання спадщини, виграшів, дивідендів від цінних паперів, а також від діяльності, що ведеться з відхиленнями від чинних у державі правових норм і норм моралі. У сучасних умовах значна частина доходів є прихованою. Вони пов’язані з тіньовою економікою, що являє собою приховану економічну діяльність. Це: види економічної діяльності, що не є незаконним бізнесом; неформальна економічна діяльність, яка належить до законних видів діяльності або ведеться некорпоративними підприємствами, тобто підприємствами, що належать окремим особам, домашнім господарствам, котрі не оформляються як особи, що ведуть економічну діяльність; нелегальна діяльність, яка охоплює незаконні види комерції, виробництва та послуг і підпадає під кримінальну відповідальність.Залежно від циклів життєдіяльності людини розрізняють доходи: до участі в праці; від участі у трудовій, підприємницькій, громадській діяльності; тимчасово непрацюючими; після завершення трудової діяльності. Добробут населення характеризується сукупними доходами. Сукупний дохід є основним показником матеріального забезпечення населення і включає всі види грошових доходів, а також вартість натуральних надходжень, отриманих від особистого підсобного господарства і використаних на особисте (домашнє) споживання. Окрім того, у сукупний дохід входить вартість безоплатних послуг, що отримуються за рахунок коштів Державного та місцевих бюджетів і фондів підприємств, — послуги охорони здоров’я, освіти, дотації на житло, транспорт, харчування тощо. Прибуток –дохід власників фірми, підприємства, визначений як різниця між валовим доходом і загальними витратами на виробництво та реалізацію продукції. Прибу́ток — Чистий прибуток після сплати податків. Сума, на яку виріс власний капітал компанії за даний період в результаті діяльності цієї компанії. Прибуток – це частина вартості додаткового продукту, виражена в грошах; частина чистого доходу; грошовий вираз вартості реалізованого чистого доходу, основна форма грошових накопичень господарського суб’єкту. Економічний зміст продукту Г – Т – Г’ Прибуток – одне з основних джерел формування фінансових ресурсів підприємства та формування фондів грошових коштів підприємства. На операційну діяльність використовується близько 95% прибутку. Функції прибутку: Оцінювальна – ефект використання основних ресурсів підприємства Стимулююча Господарського розрахунку – доходи підприємства мають не тільки покривати витрати, але й резерв загальний – це весь прибуток від усіх видів діяльності, до його оподаткування і розподілу. Інакше – це балансовий прибуток. прибуток після оподаткування – це прибуток, що реально поступає в розпорядження підприємства. Це є чистий прибуток. У зарубіжній практиці існує поняття валовий прибуток – це різниця між виручкою та виробничими витратами. Це поняття включає прибуток і невиробничі (адміністративні, комерційні) витрати. операційний прибуток – це чистий прибуток і дорівнює валовому прибутку за мінусом невиробничих витрат. моржинальний прибуток – обсяг виручки від продажу продукції за мінусом змінних витрат. Отже, це валовий прибуток, коли калькування ведеться тільки за змінними витратами. У розподілі прибутку можна виділити два етапи. Перший етап - це розподіл загального прибутку. На цьому етапі учасниками розподілу є держава й підприємство. У результаті розподілу кожний з учасників одержує свою частку прибутку. Другий етап - це розподіл і використання прибутку, що залишився в розпорядженні підприємств після здійснення платежів до бюджету. На цьому етапі можуть створюватися за рахунок прибутку цільові фонди для фінансування відповідних витрат.

5. Доходи населення, їх види та джерела формування. Функції, форми і системи заробітної плати.

Дохiд -грошовi та натуральнi надходження до суб’єктiв господ. життя.У вузькому значеннi дохiд —потiк грош. надходжень за одиницю часу.дохiд передб. приплив грошей. В ек.теорii доходи класифікуються за різними критеріями: 1. За рiвнем формування: дохiд як поняття приватногосподарське (мiкрорiвень);дохiд як поняття народногосподарське (макрорівень). 2. За суб’єктом привласнення: доходи насел;доходи держави; доходи суспiльства (нацiональний дохiд). 3. За джерелом надходження: А)Дох. вiд трудової та підпр. дiял.: з/п; дох..;дох. вiд iндив. дiял.;дох. вiд пiдсобного господ. Б)Дох. вiд власностi: дивiденди вiд акцiй;вiдсотки вiд паю;вiдсотки вiд банкiвських вкладiв;дох. вiд облiгацiй;орендна плата тощо. В)Дох., що безпосередньо не пов’язанi з оцiнкою результатiв дiяльностi: виплати при безробiттi; часткова компенсацiя виплат на освiту; виплати iнвалiдам i тимчасово непрацезд.;безплатне надання медичних послуг; 4. За величиною нарахованих i реально отриманих доходiв насел.: номiнал. дохiд — заг. сума доходу в цiнах поточ. перiоду; реал. дохiд — дохiд з урахуван. змiни цiн, або дохiд у цiнах базового року. 5. Дох., що утвор. в резул. Використ. певних факторiв вироб. (факторнi доходи): — доходи у виглядi заробiтноi плати — рентний дохiд; —прибуток на капiтал;— пiдприемницький дохiд (прибуток) у виглядi залишкового доходу. З/п -грошова винагорода,яку отримє власник робочої сили в обмін на надані послуги праці; ціна використання послуг праці. Мiнiмальна з/п — грошовий еквiвалент, що забезп. задоволення потреб на рiвнi простого вiдтворення робочоi сили найнижчої квалiфiкацi, за умови здiйснення трудового процесу в межах суспiльно-нормативної iнтенсивностi працi (625 грн.). Функції з/п: 1)Вiдтворювальна —як джерело вiдтворення роб. сили і засобу залучення людей до працi;2.) Стимулююча - встановлення залежностi рiвня з/п вiд кiлькостi, якостi та результатiв працi;3.) Регулююча — як засiб розподiлу i перероз. кадрiв;4.)Соцiальна-забезп. соц. справедливостi, однаковi винагороди за однакову працю. Заробітна плата нині виконує інші функції: збереж. зайнятості, запобігання безробіттю ціною заниження з/п; забезп. соц.гарантій; збереження попереднього статусу, пов`язаного із попереднім робочим місцем;стримування інфляції; перероз. зайнятих по галузях і сферах економіки; посил.мобільності робочої сили. Форми з/п: вiдряна та погодинна. Вiдрядна з/п — це форма, що заохочує збiльшення обсягiв виробництва продукту. Вона застос.я тодi, коли саме вiд iнтенсивностi працi робiтника залежить обсяг виробництва.Вона передбачає систему доплат за економiю палива, енергii, сировини, матерiалiв, за ефективне викор. устаткування, за ставлення до працi, за ризик. Система з/п характер. взаємозв`язок елементів з/п: тарифної частини, доплат, надбавок, премій. Тарифна система оплати праці: являє собою сукупність нормативних матеріалів, за допомогою яких встан. рівень з/п працівників підприємства залежно від їхньої кваліфікації, складності робіт, умов праці. Тарифна система використовується для розподілу робіт залежно від складності, а працівників – залежно від їх кваліфікації та відповідальності за розрядами тарифної Для оплати праці керівників, спеціалістів і службовців використовуються схеми посадових окладів, розміри яких встановлюються залежно від посад, що займають керівники, спеціалісти і службовці, їхньої кваліфікації, умов праці, масштабів і складності виробництва і робіт. Тарифна ставка – це виражений у грошовій формі абсолютний розмір оплати праці за одиницю робочого часу.

6. Економічний зміст, форми і функції кредиту. Принципи кредитування.

Кредит – це економічні відносини між суб’єктами господарювання з приводу перерозподілу вартості, на засадах поворотності, строковості, платності, надання у тимчасове користування із сплатою %

Форма кредиту синтизує зміст і організацію кредитних відносин. Вона визначається за такими функціональними ознаками: характером кредитних відносин; складом учасників (суб’єктів) кредитної операції, об’єктом і сферою кредитування. До функціональних форм кредиту відносяться: комерційний, банківський, споживчий, державний і міжнародний кредит.

Комерційний кредит ¾ це товарна форма кредиту, що надається продавцями для покупців у вигляді відстрочки платежу за продані товари, надані послуги

Споживчий кредит ¾ кредит, який надається тільки в національній валюті для фізичних осіб ¾ резидентів на придбання споживчих товарів та послуг і який повертається в розстрочку. Специфічним різновидом кредитних відносин є державний кредит, при якому позичальником виступає держава, а кредиторами ¾ юридичні та фізичні особи. У сфері міжнародного кредиту держава може бути як позичальником, так і кредитором. Основним призначенням державного кредиту є мобілізація грошових коштів (позичкових капіталів) для фінансування державних видатків, особливо коли державний бюджет є дефіцитним. Міжнародний кредит ¾ це надання позичкових капіталів одних країн іншим у тимчасове користування на засадах повернення, платності та строковості. Кошти для міжнародного кредиту мобілізуються на міжнародному та національних ринках позичкових капіталів.

Кредитування здійснюється за такими принципами: повернення; строковість; цільовий характер; забезпеченість; платність кредиту. Функції: 1.перерозподільча – кошти суб’єктів господарювання, які мають надлишок за допомогою кредиту можуть буди передані тим, хто відчуває нестачу. 2.капіталізації – гроші стають капіталом за допомогою кредиту. 3.економії витрат обігу і заміщення грошей. 4. контрольно-стимулююча – кредит з одного боку примушує кредитора збільшувати контроль, а з іншого позичальник зацікавлений в тому щоб повернути цей кредит.

7. Економічні основи, сутність і види конкуренції.

Конкуренція (від лат. concurrentia — змагання, суперництво) у ринковій економіці — це суперництво, боротьба між виробниками товарів та послуг за кращі, економічно вигідні умови виробництва та реалізації продукту. Таке визначення конкуренції панувало у класичній та неокласичній теорії. Ці теорії розглядали конкуренцію як незалежну поведінку економічних агентів, які прагнули встановити контроль на ринку. Неокласики почали розглядати конкуренцію як раціональну поведінку, що виникає в умовах суперництва та боротьби економічних агентів за обмежені блага (ресурси, товари чи гроші). Обмеженість ресурсів спричиняє раціональну поведінку виробників, які мають вибирати між конкуруючими цілями їх використання. У той же час споживачі мають вибір між конкуруючими напрямами використання грошей, що змушує продавців вступати у конкурентну боротьбу за гроші споживачів. Визначення конкуренції як поведінки в XX ст. доповнюється структурною концепцією, основний зміст якої пов'язаний не з боротьбою, а з аналізом структури ринку, тобто тих умов, які на ньому панують. Отже конкуренція — змагання між суб'єктами господарювання, з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обігу товарів на ринку.

Залежно від таких рис, як кількість фірм, що діють на ринку, їх вплив на ціни, характер продукту, що виробляється, доступ до ринкової інформації, особливості вступу та виходу з ринку, своєрідність принципів підприємництва, розрізняють конкуренцію досконалу та недосконалу.

Досконала або чиста конкуренція має місце там і тоді, коли на ринку є велика кількість продавців. Вони продають продукцію, яка має однакові якісні параметри або цілком ідентична (наприклад, цемент певної марки, пшеницю певного сорту тощо). І кожен продавець не може призначити ціни, вищої за ринкову, бо покупці будуть купувати товари в інших продавців за ринковою ціною. Отже, виробник не може впливати на ринкову ціну ринковими методами. В умовах досконалої конкуренції виробник добре знає, що пропонувати вищу ціну на власний товар марно, бо не буде збуту, а зниження ціни зумовить зменшення прибутку. Виробник з метою збільшення своїх прибутків він повинен знижувати витрати виробництва.

Недосконалою конкуренція є тоді, коли на ринку є багато продавців будь-якого товару, але серед них є такі, що пропонують велику кількість продукції, мають витрати виробництва, нижчі від середніх, і можуть знижувати ціни з метою перемоги конкурентів. Така конкуренція веде до монополії. Тому в неї повинна втручатися держава й обмежувати вплив монополізму.

Залежно від сфери суперництва конкуренція буває внутрішньогалузева та міжгалузева.

Внутрішньогалузева конкуренція — це економічна боротьба між окремими підприємствами всередині кожної галузі зо одержання більшого прибутку. Вона ведеться головним чином шляхом запровадження нової техніки і нових технологій з метою зниження індивідуальних витрат виробництва. Знижуючи індивідуальні витрати і реалізуючи продукцію за ринковими цінами, підприємці отримують вищий прибуток.

Міжгалузева конкуренція – це економічна боротьба між підприємствами різних галузей за одержання більшого прибутку. Ця конкуренція ведеться шляхом переміщення вільних капіталів у ті галузі виробництва, в яких можна одержати на аналогічний капітал вищий прибуток. Унаслідок вкладання додаткових капіталів виробництво товарів у прибуткових галузях швидко зростає, пропозиція товарів збільшується, ціни знижуються і поступово знижується прибуток.

Конкуренцію слід розглядати залежно від характеру товару, особливостей його використання. Існує предметна конкуренція, яка є суперництвом на ринку конкретних видів продукції та послуг різних фірм-виробників (наприклад, виробництво спортивного взуття, яке не має істотних якісних відмінностей). Видова конкуренція — це боротьба однорідних видів продукту подібного споживання, але з різними характеристиками (спортивне взуття з різними якісними характеристиками — шкіряне, штучне, різні види кросівок та ін.). Функціональна конкуренція має місце, коли різні товари задовольняють однакову потребу чи мають однакове призначення (напр, виробництво товарів для відпочинку (велосипеди, лижі, скайти та ін.).

Нарешті, конкуренцію слід розрізняти залежно від механізму боротьби чи суперництва — цінова та нецінова. Цінова конкуренція визначає активну роль ціни для досягнення кращих економічних умов виробництва, реалізації та завоювання ринку. Використання цінового механізму включає систему різноманітних цінових знижок, різні методи цінової дискримінації Нецінова конкуренція передбачає використання технічних переваг, надійності, дизайну та інших характеристик продукту, різноманітних послуг для споживача, надання йому позики для придбання необхідних товарів. У самому механізмі конкуренції слід розрізняти цивілізовані та нецивілізовані методи. Нецивілізована конкуренція (боротьба) побудована на застосуванні жорстоких, руйнівних методів, які націлені на знищення конкурентів (війна цін, вбивства, погрози та ін.). Цивілізована конкуренція буває добросовісною (краща якість продукту, розширення мережі обслуговування споживачів, широке використання реклами і т. ін.). Недобросовісна конкуренція визначається як будь-які дії, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності, і передбачає такі методи, як економічне, технологічне та фінансове шпигунство, підробка продукції відомої фірми, використання її торговельної марки, махінації з діловими звітами, підкуп кращих фахівців та ін.

Міжнародна конкуренція — це економічна боротьба виробників різних країн на світовому ринку. У сучасних умовах вона найбільше проявляється на ринку військової техніки, автомобілів, засобів зв'язку, інших видів нових машин приладів і технологій.

Олігополістична конкуренція. На олігополістичний ринок товари постачає небагато виробників. Деякі галузі можуть бути представлені декількома фірмами. Отже, тут конкурує невелика кількість фірм, які можуть впливати на ринкову ціну. Зниження ціни однією фірмою змушує робити це інші фірми. Невелика кількість фірм пояснюється тим, що новим виробникам важко включитися в цю галузь виробництва. Переважно це пов'язано з обмеженістю ресурсів. Новим фірмам також важко знайти ринки збуту, бо ринок уже насичений.

Усі розглянуті аспекти конкуренції взаємопов'язані й у своїй сукупності формують конкурентне середовище, яке виконує важливі функції у ринковій економіці. Перш за все конкуренція, як зовнішня сила, примушує виробників підвищувати продуктивність праці, розширяти вигідні сфери виробництва, збільшувати накопичення та ін.

8. Економічні потреби та інтереси як рушійні сили економічного розвитку.

Потреба - це нужда в чому-небудь, об'єктивно необхідному для підтримки життєдіяльності і розвитку людини, колективу, нації, суспільства в цілому; внутрішній збудник активності. Потреби в найбільш загальному вигляді є усвідомленою індивідом необхідністю в певних матеріальних і духовних благах та послугах.

Характер походження потреб досить складний, але в їх основі лежить дві визначальні причини.Перша причина має фізіологічний характер. Друга причина є результатом суспільних умов (зміст потреб залежить від рівня розвитку економіки, продуктивних сил, панівних відносин власності, взаємозв'язків з іншими країнами світу, стану економічної безпеки, тощо.)

Спектр потреб надзвичайно широкий, проте в течії розглядаються тільки ті потреби, які пов'язані зі сферою господарської діяльності. Вони дістали назву економічних потреб.

Економічні потреби - це частка суспільних потреб, це ідеальний внутрішній мотив людини, що спонукає її до ефективної діяльності з метою забезпечення як власного добробуту, так і добробуту своєї сім'ї.

Економічні потреби тісно пов'язані з виробництвом, обміном і споживанням. Цей взаємозв'язок проявляється таким чином:

а) необхідність задоволення потреб спонукає до виробництва необхідних життєвих благ;

б) задоволення економічних потреб здійснюється в процесі споживання. Спожитий продукт або послуга породжує нові потреби.

Існують різноманітні економічні потреби. Їх класифікують за різними критеріями. Великого значення при цьому надається градації потреб за ступенем їхньої нагальності. Потреби умовно можна розподілити на дві групи: першочергові, необхідні для підтримки життя людини як біологічної системи (їжа, одяг, житло, безпека, здоров'я), та другорядні, не першочергові, що зумовлені як рівнем розвитку суспільства, так і соціальним положенням у ньому самої людини (певний тип житла, рівень освіти, проведення дозвілля та ін.).

За суб'єктами задоволення потреби поділяються на суспільні, колективні, особисті. При цьому важливо, що їх розглядають не як ізольовані елементи, а як певну складну систему, підпорядкованість у якій визначається видом економічної системи, поточними, стратегічними завданнями та іншими чинниками.

Розрізняють також загальнолюдські потреби: у світі, екологічній безпеці, стабільності, розвитку традиційної потреби (для масового задоволення); нові потреби, та ті, що зароджуються. Потреби мають історичний характер і з розвитком суспільства змінюються кількісно і якісно: одні відмирають, а інші зароджуються. Якщо розглянути ієрархію потреб за А. Маслоу, який запропонував їхню градацію відповідно до їхньої вагомості , можна зробити висновки, що людина прагне задовольнити насамперед першочергові невідкладні свої потреби

Досить важливою є класифікація потреб за ступенем їхньої реалізації. За цим критерієм розрізняють:

1) абсолютні потреби (породжені сучасним рівнем розвитку світової економіки);

2) дійсні потреби (відповідають рівню розвитку економіки певної країни);

3) платоспроможні потреби, які людина може задовольнити відповідно до власних доходів та рівня цін.

В економічних дослідженнях існують і інші, не менш значні, класифікації потреб. Реалізація або задоволення потреб означає певний рівень споживання благ, який залежить від багатьох факторів. Серед них:

- рівень розвитку продуктивних сил суспільного виробництва й економічної ефективності;

- соціально-економічні відносини і принципи розподілу благ, які забезпечують соціально-економічну ефективність;

- політичний устрій держави, система організації й управління виробництвом, політика держави;

- традиції, рівень культури;

- історично визначений спосіб виробництва, формації, цивілізації.

Проте задоволення одних потреб завжди спричинює виникнення інших, більш різноманітних. Це відбувається з кількох причин. Перша причина - людина не може одноразово задовольнити свої потреби в споживчих благах. Друга причина - людина завжди прагне до чогось нового, досконалішого, ніж уже має. Третя причина -на потреби ринкової економіки впливає конкуренція виробників, що постійно пропонують нові споживчі блага, реклама тощо.

Таким чином, продуктивні сили, невпинно розвиваючись, не лише створюють умови для задоволення потреб, що склалися, а й стають ґрунтом для виникнення нових потреб. Цей процес називають законом зростання потреб.

Закон зростання потреб є законом суспільного прогресу. Він характеризує не просто зростання потреб, а й зміну їхньої структури, їхній новий якісний рівень. У сфері економічних відносин потреби проявляються як інтереси, тобто задоволення потреб забезпечуються в процесі реалізації економічних інтересів та є рушійною силою економічного й духовного прогресу людства, що стимулює появу все нових і нових потреб.