Судовий порядок розгляду трудових спорів

Судовий захист є найважливішою юридичною гарантією прав і свобод людини та громадянина. Конституційний Суд України у своєму рішенні щодо офіційного тлумачення статті 55 Консти­туції України зазначив, що частину 1 статті 55 Конституції Украї­ни треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у здійсненні правосуддя, якщо громадянин України, іноземець, особа без гро мадянства вважають, що їх права, свободи порушено або пору­шуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод (див. Рішення Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 р. № 9-зп у справі за конституційним зверненням громадян Процєнко P.M., Ярошенко П.П. та інших щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України).

Відповідно до ст. 124 Конституції правосуддя в Україні здій­снюється виключно судами і не допускається делегування функ­цій судів, а також надання цих функцій іншими органами чи посадовими особами. Конституційний Суд дав офіційне тлума­чення частини 2 статті 124 Конституції. Положення цієї статті необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повнова­ження вирішувати спори про права та інші правові питання, по­ширюються на всі правовідносини, що виникають у державі. До правовідносин, на які поширюється юрисдикція судів, належать також правовідносини, що виникають з індивідуальних трудо­вих спорів.

На розвиток положень ч. 2 ст. 124 Конституції про поширен­ня судового захисту Верховний Суд України в п. 2 постанови Пленуму від ЗО травня 1997 р. № 7 "Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина" роз'яснив судам, що вони не вправі з часу введення в дію Конституції відмовля­ти фізичним чи юридичним особам у прийнятті до судового роз­гляду заяв і звернень. При цьому він звернув увагу на те, що коло прав та свобод людини і громадянина, закріплених Конституцією, не є вичерпним (див. Бюлетень законодавства і юридичної прак­тики України. — 1998. — № 1. — С 242).

У місцевих судах розглядаються трудові спори за заявами: 1) працівника чи власника або уповноваженого ним органу, якщо вони не згодні з рішенням КТС підприємства, установи, органі­зації (підрозділу); 2) прокурора, якщо він вважає, що рішення КТС суперечить чинному законодавству.

Постановою Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 1998 р. № 15 внесено зміни і доповнення до п. З постанови Пле­нуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 р. №9, в якому зазначається, що за загальним правилом індивідуальні трудові спори вирішуються судами безпосередньо або після їх попереднього розгляду комісією по трудових спорах.

У статті 232 КЗпП передбачено перелік спорів, які можуть розглядатися тільки в судах. Безпосередньо в місцевих судах розглядаються спори за заявами:

1)працівників підприємств, установ, організацій, де комісії по трудових спорах не обираються;

2)працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору, зміну дати і формулювання причини звільнення, оплату за час вимушеного прогулу або ви­конання нижчеоплачуваної роботи;

3)керівника підприємства, установи, організації (філії, пред­ставництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступників, головного бухгалтера підприємств, установ, органі­зацій, його заступників, а також службових осіб митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службових осіб державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами; керівних працівників, які обираються, затверджуються або призначаються на посади
державними органами, органами місцевого самоврядування, а також громадськими організаціями та іншими об'єднаннями громадян, з питань звільнення, зміни дати і формулювання при­чини звільнення, переведення на іншу роботу, оплати за час ви­мушеного прогулу і накладення дисциплінарних стягнень;

4)власника або уповноваженого ним органу про відшкодуван­ня працівниками матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації;

5)працівників у питанні застосування законодавства про пра­цю, яке відповідно до чинного законодавства попередньо було вирішено власником або уповноваженим ним органом і проф­спілковим органом підприємства, установи, організації (підрозді­лу) в межах наданих їм прав.

Безпосередньо в районних (міських) судах розглядаються та­кож спори про відмову у прийнятті на роботу:

1)працівників, запрошених на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації;

2)молодих спеціалістів, які закінчили вищий навчальний за­клад і в установленому порядку направлені на роботу на дане підприємство, в установу, організацію;

3)виборних працівників після закінчення строку повнова­жень;

4) вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років або дитину-інваліда, а одиноких матерів — за наявності дитини віком до чотирнадцяти років;

5) працівників, яким надано право поворотного прийняття на роботу;

6) інших осіб, з якими власник або уповноважений ним орган відповідно до чинного законодавства зобов'язаний укласти трудовий договір.

Після прийняття Конституції України Пленум Верховного Суду України у постанові № 9 "Про практику розгляду трудо-вих спорів" роз'яснив, що в суді можуть розглядатися справи за позовами будь-яких осіб, які вважають, що їм відмовлено в укладанні трудового договору всупереч гарантіям, передбаченим ст. 22 КЗпП.

Трудове законодавство передбачає такі строки позовної дав-ності у трудових спорах. Згідно зі статтею 233 КЗпП працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного (міського) суду в 3-місячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення — в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Законом від 11 липня 2001 р. цю статтю було доповнено но-вим положенням: у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шко-ди. Цей строк застосовується і при зверненні до суду вищестоящого органу або прокурора.

У разі пропуску з поважних причин вказаних строків суд може їх поновити.