Зміцнення адміністративно-командної системи

Період від середини 1960-х рр. у радянські часи було іменувався періодом розвиненого соціалізму. Підставу для цього давало те, що Радянський Союз перетворився на одну з двох світових супердержав. Масштаби освоєння природних ресурсів Сибіру й Далекого Сходу були вражаючими. У військовому протистоянні між СРСР і США був досягнутий і підтримувався паритет. Життєвий рівень радянських людей хоча й повільно, але постійно підвищувався. Разом з тим темпи розвитку радянської економіки почали уповільнюватися, мали місце негативні явища у функціонуванні господарського комплексу СРСР і України, зокрема. Відбувається зміцнення командно-адміністративної системи. Дедалі більшим стає розрив між партномеклатурою і народом у рівні життя, соціальному захисті, побутовій сфері, менталітеті.

Спроба перебудови радянського суспільства виявилася невдалою через непродуманість і половинчатий характер реформ, а також небажання партійної номенклатури через них втратити свої привілеї й панівне становище. У 1964 р. група найвищих партійних посадовців за участі силових структур здійснила успішний заколот проти М. Хрущова. На пленумі ЦК КПРС, який відбувся в жовтні 1964 р., М. Хрущов був звільнений з посад Першого секретаря ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР. За офіційним повідомленням, його звільнили «за станом здоров’я», але насправді – і про це було відомо багатьом – йому поставили у провину грубі помилки в управлінні економікою, розвал сільського господарства, «волюнтаризм», «самоуправство» і навіть створення власного культу. Очевидно, не останню роль в падінні М. Хрущова відіграли і його спроби дещо обмежити привілеї компартійної номенклатури. З метою недопущення в майбутньому зосередження в одних руках занадто великих повноважень, посади, які обіймав М. Хрущов, були поділені між двома особами. Першим секретарем ЦК КПСС став Л. Брежнєв. Головою Ради Міністрів СРСР за рішенням партійного пленуму було призначено О. Косигіна.

За часів В. Леніна головною посадовою особою в радянській державі був голова уряду. Й.Сталін здобув необмежену владу і став диктатором, будучи Генеральним секретарем ЦК ВКП(б). Згодом, перебуваючи вже у неофіційному статусі «великого вождя» і «батька всіх народів», формально був лише одним із секретарів ЦК, а з початком війни – Головою Ради Народних Комісарів СРСР, тобто керівником радянського уряду. Однак після його смерті лідером однієї з найбільших у світі держав фактично став не голова уряду, а Перший секретар ЦК КПРС – М. Хрущов. Очевидно, певна невизначеність становища партійного керівника як керівника держави, передусім з огляду на світові традиції, і прагнення задовольнити свої амбіції примусили М.Хрущова в 1958 р. обійняти за сумісництвом ще й посаду Голови Ради міністрів СРСР.

Нове партійне керівництво, яке очолив Леонід Ілліч.Брежнєв, розв’язувало проблему легітимності вищої влади в державі іншим шляхом. Постановою ХХІІІ з’їзду КПРС (1966 р.) замість посади Першого секретаря ЦК була відновлена посада Генерального секретаря ЦК, яка за нових умов мала додати значущості Л. Брежнєву. З часом компартійно-державне керівництво СРСР дійде висновку, що цього недостатньо для легітимності державної влади і однієї найвищої посади є замало для такого видатного діяча КПРС, Радянської держави й міжнародного комуністичного руху, яким уважали Л. Брежнєва. Під приводом прийняття у 1977 р. нової радянської Конституції Л. Брежнєв буде обраний Головою Президії Верховної Ради СРСР. Фактично обрання керівника партії на головну посаду в системі радянської влади відбудеться всупереч рішенню зазначеного вище пленуму ЦК про неприпустимість суміщення однією особою двох вищих посад у державі. Але формально порушення постанови пленуму нібито й не відбулося, адже в ньому йшлося про посаду не голови вищого представницького органу держави, а про голову уряду.

Л. Брежнєв був типовим продуктом сталінської адміністративно-бюрократичної системи, хоча й у свій час підтримав М. Хрущова. Однак, на відміну від М. Хрущова, він належав до тієї частини компартійної номенклатури, яка не була схильною до розриву зі сталінізмом, більше за все ставила стабільність у суспільстві, віддавала перевагу не економічним, а звичним командно-адміністративним методам управління економікою.

Розгорнулася спочатку замаскована, а потім і явна реабілітація Й. Сталіна. Знов почалося звеличування ролі Й. Сталіна в роки Великої Вітчизняної війни, замовчувалися його помилки і злочини. Навіть такий м’який термін, як «період культу особи», опинився під неофіційною забороною. Була встановлена також заборона на згадування в пресі сталінських репресій. Реабілітація жертв цих репресій пішла нанівець і незабаром практично припинилася. Метастази сталінізму почали роз’їдати радянське суспільство.

Прихід Л. Брежнєва до влади в жовтні 1964 року став результатом компромісу між угрупованнями, що скинули М. Хрущова. Л. Брежнєв здавався фігурою не дуже значною. Деякі вважали, що ним легко можна буде маніпулювати. Однак їх розрахунки не виправдалися. За допомогою політичних інтриг, граючи насамперед на суперечностях у вищому партійному керівництві, Л. Брежнєв спромігся укріпити своє становище, згодом отримати практично необмежені повноваження й управляти однією з наймогутніших у світі держав упродовж 18 років, які в народі нарекли «брежнєвською епохою».

Хоча сходженням на вершину влади Л. Брежнєв був зобов’язаний столичній вищий номенклатурі, надалі він спирався на перших секретарів ЦК компартій. У регіонах їм давалася майже необмежена влада, а вони, зі свого боку, повинні були підтримувати генерального, славити його як лідера і вождя. У свою чергу, практично всі важелі й ланки управління в республіках і регіонах так чи інакше знаходилися в руках «хазяїна», «першого», як прийнято було позаочі називати перших секретарів партійних комітетів. Увесь чиновницький апарат був підпорядкований їм.

Другим вагомим інструментом утримання й посилення особистої влади Л. Брежнєвим стало наближення до владних структур своїх земляків, близьких, людей, з якими довелось працювати раніше. Тільки з їхньою допомогою він міг укріпити основу своєї особистої влади і впливу, з допомогою надійних людей, яких слід розставити на відповідальні посади в ключових органах партійного керівництва. Характерною ознакою кадрової політики брежнєвського часу стала клановість

Коли в 1972 р. через зайву самостійність відправили у відставку П. Шелеста, його місце зайняв виходець із Дніпропетровщини В. Щербицький. У 1952 – 1954 рр. Володимир Васильович Щербицький був секретарем Дніпродзержинського міському, а в 1955 – 1957 рр., 1963 – 1965 рр. – секретарем Дніпропетровського обкому КПУ, в 1957 – 1961 рр. секретарем ЦК КПУ, 1965 – 1972 рр. головою Ради Міністрів УРСР.

У вищому кремлівському керівництві також опинилися знайомі Л. Брежнєва по спільній роботі в Дніпропетровську та Дніпродзержинську і особисто віддані йому: Голова Ради Міністрів М. Тихонов, міністр внутрішніх справ М. Щелоков, помічник Генерального секретаря ЦК Г. Цуканов, голова КДБ СРСР В. Чебриков, перший заступник голови КДБ СРСР генерал армії Г. Циньов, заступник голови Ради Міністрів СРСР І.Новиков, керуючий справами ЦК КПРС Г. Павлов, дипломат, член ЦК КПРС М. Толубеєв та ін. У Молдавії разом з майбутнім генсеком працювали секретар ЦК КПРС К. Черненко, завідувач відділу освіти і науки ЦК КПРС С. Трапезніков, перший заступник голови КДБ СРСР С. Цвигун, у Запоріжжі – секретар ЦК КПРС А. Кириленко. Міністром цивільної авіації, головним маршалом авіації став колишній особистий пілот Л. Брежнєва Б. Бугаєв, першим заступником міністра зовнішньої торгівлі СРСР – син генсека Ю.Брежнєв, заступником міністра внутрішніх справ – зять генсека Ю. Чурбанов тощо. І всі вони брали приклад зі свого покровителя й, у свою чергу, тягнули за собою до влади своїх знайомих і близьких. Так, перший секретар ЦК Компартії України В. Щербицький перемістив на найвищі республіканські партійні й міністерські посади понад два десятки дніпропетровців. Недарма Дніпропетровськ називали кузнею керівних кадрів, а жартома часто додавали: «Була Русь Київська, була Русь Московська, була Русь допетровська і петровська, а зараз дніпропетровська».

Що ж до стилю брежнєвського керівництва, то, за свідченням осіб, які працювали поруч з Генеральним секретарем, він полягав у створенні чіткої ієрархії в системі управління, за якою ініціатива йде лише в одному напрямку – згори донизу. Люди такого стилю не дуже компетентні в змістовних питаннях економіки, культури або політики. Однак вони прекрасно знали, кого й колі слід призначити, кого й чим нагородити. У теорії управління радянських часів це було сформульовано наступним чином: хороший організатор нічого не робить сам. Він вміє примусити інших виконати всю роботу, залишаючи за собою загальне керівництво і загальний контроль.Увесь апарат влади формувався саме в умовах, коли для досягнення вищих посад в партії та державі потрібні були насамперед сліпа слухняність, «вміння тримати руки по швах», відсутність самостійної думки, знання таємниць апаратної боротьби, деякі організаційні здібності й інтриганські здібності.

У складі регіональної партійної еліти в 1965-1982 рр. відбувається процес збільшення в секретарському корпусі господарників. Водночас на будь-яку відповідальну посаду в партійних та радянських органах потрапляли лише ті, хто вже до цього обіймав ту чи іншу номенклатурну посаду або принаймні обирався секретарем партійного комітету в первинній партійній організації, тобто проходів певний громадський відбір. Особливим попитом користувалися ті, хто пройшов такий відбір ще на комсомольській роботі. Комсомольські функціонери зазвичай без особливих складнощів адаптувалися на різних номенклатурних посадах. По-перше, завдяки тому, що вже мали досвід управлінської діяльності, встигли розвинути свої організаційні здібності, по-друге, завдяки їх неписаній корпоративній солідарності, а по-третє, й можливо, головне, через те, що вже добре засвоїли всі писані й неписані правила апаратної поведінки. З іншого боку, виключно комуністи обиралися, тобто фактично призначалися на керівну роботу в комсомольських органах. Попри те, що комсомол по суті мав би бути самостійною молодіжною організацією, фактично ним управляла компартія. І своїми вказівками, і через кадрову політику, і через своїх представників у організації. Для безпартійної людини був практично закритий шлях не тільки на державну службу, але й до керівних виборних органів навіть тих організацій, які не мали жодного відношення до політичної діяльності. Компартійний контроль на громадським життям радянських людей був справді тотальним.

У низці партійних документів ішлося про необхідність постійного оновлення партійних і радянських кадрів. І таке оновлення велося. Недоторканим залишалися насамперед перші секретарі партійних комітетів. У крайньому разі вони пересувалися по «горизонталі», на іншу керівну посаду і залишалися у складі так званої номенклатури. Необхідно було лише додержуватися неписаних правил особливої номенклатурної моралі, головними з яких були «не висовуватися». Під прапором виправлення волюнтаристських новацій М. Хрущова вже на ХХІІІ з’їзді КПРС (1966 р.) у партійному статуті були скасовані норми оновлення керівних кадрів, що стало однією з причин, що породило зловживання владою, моральне переродження багатьох керівників, зумовило застій у владних структурах, а, як наслідок, і загалом у суспільстві.

Зазначена кадрова політика і наявний кадровий потенціал «брежнєвського часу» значною мірою визначили й характер політичного розвитку Радянського Союзу. Майже відразу після приходу Л. Брежнєва до влади відбувається поступове повернення до сталінізму (щоправда, неповне), адже й сам керівник партії і його найближче оточення були, по суті, сталіністами, хоча й поміркованими. Від кінця 1960-х – початку 1970 рр. почала послаблюватися тенденція демократизації суспільно-політичного життя, яка хай непослідовно, але все ж таки здійснювалася під керівництвом Хрущова. Внаслідок непослідовних дій по розвитку демократії і збереження адміністративно-командної практики управління не були подолані деформації політичного життя. Виникли нові перекоси політичного процесу. Посилився розрив між офіційно проголошеними принципами і практикою політичного життя. Відбувався фактично усування представницьких органів, посилення ролі виконавчого апарату, бюрократії.