В умовах соціально-економічних реформ

Одночасно в середині 1950-х рр. почалося скорочення чисельності управлінського апарату, ліквідація численних непотрібних підрозділів в міністерствах і відомствах, об’єднання дрібних господарських організацій. У цілому в Україні було ліквідовано близько 5 тис. структурних підрозділів, організацій та установ, скорочено 90 тис. посад. Однак, на думку М. Хрущова, зберігалася головна причина незадовільної роботи державного управління – надмірна централізація діяльності, необхідність вирішення достатньо простих питань на рівні міністерств і відомств. Тому, як виявилося, просте скорочення апарату не дало бажаних результатів.

У лютому 1957 р. робиться чергова спроба децентралізації управління промисловістю. Цього разу – шляхом ліквідації міністерств, переходу від галузевого до територіального принципу управління промисловістю і будівництвом. Як вважалося, галузевий принцип управління зумовлював наявність відомчих бар’єрів між підприємствами різних міністерств, стримував розвиток спеціалізації й кооперування виробництва, породжував нераціональні перевезення та значні зустрічні вантажопотоки. На думку М. Хрущова, подібні вади можна було усунути, якщо передати важелі управління на місця, надати місцевим органам управління більше прав і компетенцій у сфері управління економікою. Така лінія повністю відповідала курсу партії на розвиток демократичних засад у радянському суспільстві. Крім того, очевидно, малася на увазі й політична ціль – нанесення удару по московській бюрократії, якій М. Хрущов не вірив і яку навіть вважав ворожою до себе.

Згідно із Законом СРСР «Про дальше вдосконалення організації управління промисловістю і виробництвом» (1957 р.) були ліквідовані всі промислові міністерства. В СРСР залишилося 6 загальносоюзних і 9 союзно-республіканських міністерств, в Українській РСР залишилося лише 8 союзно-республіканських міністерств (вищої і середньої спеціальної освіти, закордонних справ, зв’язку, культури, оборони, охорони здоров’я, сільського господарства, фінансів) і 9 республіканських (автомобільного транспорту і шосейних шляхів, будівництва, внутрішніх справ, виробництва і заготівель сільськогосподарської продукції, комунального господарства, освіти, соціального забезпечення, торгівлі, юстиції). Натомість уся країна була поділена на економічно-адміністративні райони. Керівництво ними здійснювали ради народного господарства (раднаргоспи), яких в Україні було створено 11. На раднаргоспи покладалося виконання державних планів як по раднаргоспу в цілому, так і по кожному підприємству і кожній організації, керівництво роботою по складанню планів на підприємствах та організаціях і на їх основі зведених планів п раднаргоспу, забезпечення підвищення технічного рівня промисловості і поліпшення організації виробництва, розробка пропозицій про встановлення раціональних зв’язків між підприємствами економічних районів; добір і розстановка інженерно-технічних кадрів; затвердження положення про галузеві управління і функціональні відділи раднаргоспу тощо. З метою залучення трудящих до управління виробництвом при раднаргоспах на правах дорадчих органів були створені техніко-економічні ради, до складу яких увійшли спеціалісти різних галузей виробництва, вчені, передовики виробництва, керівники господарських, партійних і профспілкових організацій.

У 1960 р. з метою наближення керівництва до підприємств число раднаргоспів у республіці було збільшено до 14, але через два роки у зв’язку з відновленням централістських тенденцій їх стало сім: Донецький, Київський, Львівський, Подільський, Придніпровський, Харківський, Чорноморський. Раднаргоспи у своїй діяльності були підпорядковані безпосередньо республіканському урядові, а їхні голови за обсягом повноважень прирівнювалися до міністра. Їм були передані підприємства і організації міністерств вугільної, металургійної, машинобудівної та інших промислових галузей. Промислові підприємства підпорядкувались раднаргоспам безпосередньо або через проміжне господарське об’єднання, зокрема трест. З метою скорочення витрат на адміністративний персонал на багатьох заводах і фабриках республіки проводилося укрупнення дільниць і ліквідація цехового апарату, функції якого виконували відділи заводоуправлінь. Крім того, здійснювалося об’єднання споріднених виробництв і створення системи головних підприємств.

Однак уже скоро на зміну політиці децентралізації управління економікою дуже скоро приходить знову політика централізації у вигляді нових органів, що паралельно з урядом мали здійснювати керівництво раднаргоспами. У 1960 р. була створена Українська республіканська рада народного господарства (УРНГ). Основним її структурними органами стали: власне рада – керівний колегіальний орган, до складу якого увійшли голова УРНГ, його заступники, голови раднаргоспів економічних районів, начальники управлінь і відділів УРНГ; Президія в складі Голови УРНГ, його заступників і начальників провідних галузевих і функціональних управлінь УРНГ; головні галузеві управління (вугільної і торф’яної промисловості, металургійної промисловості, нафтової і газової промисловості, хімічної і нафтопереробної промисловості, легкої промисловості тощо). При УРНГ також діяла низка головних управлінь постачання й збуту. В 1962 р. утворюється загальносоюзна Рада народного господарства СРСР, яка невдовзі стала союзно-республіканським органом. Тоді ж із системи раднаргоспів була виділена будівельна галузь, для керівництва якою бут створені окремі органи. Крім того, у 1963 р. указом Президії Верховної Ради СРСР було створено Вищу раду народного господарства СРСР, якій були підпорядковані Держплан, Держбуд, інші господарські держкомітети. Зазначені факти свідчили про неабияку живучість системи, яку згодом іменуватимуть командно-адміністративною.

За 1957 - 1965 рр. питома вага раднаргоспів у випуску валової продукції промисловості України збільшилася з 73,3% до 86,6%, а в окремих районах – ще більше (Донецькому – до 89%, Придніпровському – до 87%). Раднаргоспи разом з місцевими партійними і радянськими органами провели певну роботу щодо використання місцевих ресурсів. Проведення реорганізації органів управління промисловістю і будівництвом дозволило також подолати надмірну централізацію в діяльності цих органів Однак, як виявилося, зазначена реорганізація управління породила інший недолік – місництво. Раднаргоспи прагнули забезпечити необхідною продукцією та сировиною «свої підприємства» на шкоду виконанню державних планів кооперованих поставок. Тим самим створювалися додаткові перешкоди виконанню державних планів розвитку народного господарства. Виникли значні труднощі й щодо координації діяльності раднаргоспів і планування народного господарства країни. Спроби ліквідувати зазначені недоліки шляхом скорочення числа раднаргоспів, уточнення їх завдань, створення загальносоюзних органів для керівництва раднаргоспами та ін. виявилися невдалим. Врешті-решт реорганізація стала по суті некерованою. Одночасно із скороченням створювалися нові державні органи й посади. Для наведення порядку в цьому було прийнято постанову Ради Міністрів СРСР, в якій зазначалося, що без дозволу спеціальної урядової комісії забороняються будь-які зміни в структурі апарату, його штатному розкладі, окладах посадових осіб державних установ.

Однак за своїми негативними наслідками для управління економікою усі зазначені новацій не йшли у будь-яке порівняння з наступною витівкою М. Хрущова. У 1962 р. М. Хрущов написав Записку в Президію ЦК КПРС «Про перебудову партійного керівництва промисловістю та сільським господарством». У ній було запропоновано утворити у межах областей дві самостійні партійні організації на чолі з відповідними обкомами партії: міськими – з керівництва промисловістю і сільськими – з керівництва сільським господарством.

Як і повсюди в країні, зазначену реорганізацію проведено у 19 областях УРСР, єдині партійні органи залишено в шести західних областях – Волинській, Івано-Франківській, Тернопільській, Ровенській, Закарпатській, Чернівецькій. У ЦК КПУ було обрано бюро з керівництва промисловим виробництвом і бюро з керівництвом сільськогосподарським виробництвом, а для координації їх діяльності – президію. Замість райкомів партії в Україні було створено 250 виробничих колгоспно-радгоспних управлінь, а також 78 промислово-виробничих парткомів, що мали керувати партійними організаціями підприємств і будов у сільській місцевості. У містах діяло 92 міських комітети і 71 районний комітет Компартії України.

За тим самим принципом одночасно відбулася перебудова й радянських, профспілкових, комсомольських органів. У грудні 1962 р. з’явився указ президії ВР УРСР про утворення обласних (промислових) і обласних (сільських) рад депутатів трудящих, а навесні наступного року – відповідний закон. Відбувалося укрупнення районів. Райони теж ділилися на промислові та сільські. Ради промислових районів були підпорядковані промисловій обласній раді депутатів трудящих, ради сільських районів – сільській обласній раді.

Зазначена реформа відіграла негативну роль в організації управління, вона призвела до розриву зв’язків між містом і селом, ускладнила управління економічним і культурним життям. Вона стала одним з разючих прикладів недостатньо продуманого рішення. Ця перебудова відразу викликала низку непорозумінь. Обком по сільському господарству об’єднував не тільки комуністів, що працювали в колгоспах, радгоспах і колгоспно-радгоспних управліннях, але й працюючих у містах на підприємствах, що обслуговували сільське господарство або переробляли його сировину. Однак чимало установ і підприємств прямо або посередньо зв’язані з сільським господарством, залишалися все ж у віданні промислового обкому, з яким потрібно було узгоджувати навіть таке питання, як проведення в обласному центрі наради передовиків сільського господарства або партійну конференцію сільських комуністів. З іншого боку, промисловий обком не міг самостійно вирішувати питання кращого забезпечення жителів міст овочами та фруктами. Різні питання виникали при виділенні транспорту та іншої допомоги для збору врожаю. До того ж в області було два облвиконкоми, а відповідно, два обласних відділи охорони здоров’я, два відділи народної освіти, два фінансових відділи тощо. Тож чиновників і обласного, й районного рівнів, всупереч раніше задекларованим планам, значно побільшало, а вирішувати питання стало складніше.

Початок 1960-х рр. ознаменувався такою великою кількістю новацій у керівництві економікою, що голова від них ішла обертом у багатьох господарників. Так, у сільському господарстві спочатку в наказному порядку поширювали посіви «королеви ланів» (кукурудзи) і «царя Гороха». Потім велася шалена боротьба з «безплідним травосіянням» та присадибними ділянками сільських жителів.

Таким чином, в цілому дії Хрущова лише підірвали деякі найбільш негативні механізми колишньої моделі політичної влади з її командно-адміністративними методами управління, але не змінили її по суті. Значною мірою зберігалася й її кадрова політика. Ставши авторитарним лідером, М. Хрущов розпочав реформи, які безпосередньо зачіпали інтереси партійної номенклатури, породжували у неї невпевненість у своєму майбутньому і викликали її невдоволення. Економічні реформи були не завжди продумані й часом просто авантюристичні. До того ж вони супроводжувалися погіршенням соціального становища багатьох людей, що викликало їх невдоволення. Останнє виявилося у мирному виступі робітників у Новочеркаську Ростовської області в 1962 р. Мирна маніфестація людей була жорстоко придушено військами, загинуло 24 і поранено 80 людей. Застосовувалися репресивні заходи по відношенню до інакодумців з числа діячів культури і мистецтва.