Посередники

Виокремлені складові включають низку інститутів, які забезпечують адекватність

попиту і пропозиції людського капіталу, реалізацію права на працю і соціальних

захист найбільш ефективним способом

Рис 5.1. Формалізована модель інфраструктури ринку праці (чотирикутник пріоритетних складників ринку праці) [18, с.195].

До суб’єктів ринку праці відносяться: носії, виразники господарсько-трудових інтересів та посередники.

Носії – це соціальні групи, які відрізняються за майновим станом, рівнем доходів, професіями, галузевими та регіональними інтересами. Зокрема, це власники засобів виробництва (роботодавці) та власники робочої сили (наймані працівники).

Виразники – це об’єднання носіїв господарсько-трудових інтересів (спілки, асоціації).

Посередники – це освітні (державні і приватні) установи, біржі праці, центри і фонди зайнятості, міграційні центри зайнятості тощо.

Держава як суб’єкт ринкових відносин представлена міністерствами, регіональними, міськими та районними центрами занятості і науково-дослідницькими інститутами. Держава на національному і регіональному рівнях виконує наступні функції:

- соціально-економічні (забезпечення повної зайнятості шляхом стимулювання створення робочих місць в усіх галузях економіки);

- законодавчі (розробка основних юридичних норм і правил);

- регулювання ринку праці непрямими методами;

- захисту прав усіх суб’єктів ринку праці;

- роботодавця на державних і муніципальних підприємствах [41, с. 49].

Конкурентоспроможність фахівця показує, якою мірою його вікові, професійні, кваліфікаційні, фізіологічні, соціально-побутові характеристики відповідають умовам найму робочої сили на ринку праці, що відбивають кон’юнктуру попиту і пропозиції на робочу силу певної якості. Конкурентоспроможність товару «робоча сила» визначається за результатами маркетингових досліджень і є показником якісної оцінки людського капіталу працівника [1].

Рівень конкурентоспроможності робочої сили визначається як ступінь можливостей працівника витримати конкуренцію з боку реальних або потенційних претендентів на його робоче місце, або претендувати самому на інше, більш престижне і високооплачуване.

Науковці виділяють два підходи до трактування сутності поняття конкурентоспроможність робочої сили:

- загальнотеоретичний підхід, який визначає конкурентоспроможність робочої сили як обов’язковий атрибут товарно-грошового виробництва, що зводиться до змагання у досягненні успіхів на будь-якому рівні і в будь-якому секторі суспільно-економічного життя, до постійної здатності носія робочої сили протистояти негативним ринковим тенденціям, спрямованим у бік його виштовхування з виробничої сфери;

- ототожнення даної категорії з якістю робочої сили; згідно цього під конкурентоспроможністю робочої сили розуміють лише певну систему властивостей робочої сили, тобто її якість [10].

Розглядаючи соціально-економічну сутність конкурентоспроможності робочої сили, професор Богиня Д.П. виділяє три головні групи чинників, що визначають конкурентоспроможність робочої сили на ринку праці:

— загальнооб’єктивні чинники, що визначають рівень соціально-економічного стану суспільства, ступінь розвитку продуктивних сил країни та окремих її регіонів, статевовіковий склад населення, кількісний і якісний склад ресурсів тощо;

— чинники, що характеризують соціально-демографічний статус і загальний фізичний стан особи працівника: стать, вік, сімейний стан, його фізичне здоров’я, місце проживання;

— чинники, що характеризують соціально-психологічні якості особи: життєво-цільові установки, її схильності та звички, ступінь політичної зрілості, релігійність, комунікабельності, рівень інтелекту, самодисципліни, знання іноземних мов [5, с. 38].

Отже, в умовах структурно-технологічної перебудови економіки та відповідних змін в управлінні трудовим потенціалом найбільш конкурентоспроможною є робоча сила, що має професійну мобільність.