Кваліфікація частково невдалої добровільної відмови від вчинення злочину

Частково невдала добровільна відмова передбачає:

- особі вдалося не довести до кінця злочин, який вона почала вчиняти - відмовитися від нього;

- у ході вчинення посягання все ж заподіяні наслідки, але в меншому обсязі чи іншому об’єкту. Наприклад, особа відмовляється від вбивства і дає ліки ним потерпілому, який ним був отруєний. Останній залишається живим, але йому заподіюються тілесні ушкодження.

Кваліфікація частково невдалої добровільної відмови включає оцінку як недоведеного до кінця злочину, стосовно якого мала місце відмова, так і фактично вчиненого.

Добровільна відмова оцінюється на загальних підставах, тобто особа звільняється від кримінальної відповідальності за розпочату злочинну діяльність - за той злочин, який вона спочатку прагнула вчинити. Заподіяна шкода кваліфікується як закінчений менш небезпечний злочин, виходячи з фактичних наслідків.

При цьому, виникає питання про те, з якою формою вини виконується цей (менш небезпечний) злочин, що вчиняється у ході частково невдалої добровільної відмови, які мотиви і мета його характеризують. У теорії кримінального права цим питанням не приділяється належна увага, вчені обмежуються вказівкою на те, що кваліфікація здійснюється з врахуванням фактично заподіяної шкоди. Проілюструвати, у чому ж полягає значення точного визначення цих ознак, можна на такому прикладі. М., керуючи вантажним автомобілем, побачив свого сусіда, який переходив вулицю у невстановленому місці. Будучи з сусідом у ворожих відносинах, М. вирішив позбавити його життя і, підвищивши швидкість, спрямував на останнього вантажний автомобіль. Не доїхавши кілька десятків метрів до сусіда, М. відмовився від свого наміру, подав звуковий сигнал, почав гальмувати і спробував об’їхати сусіда. Однак, уникнути наїзду не вдалося, потерпілому були заподіяні середньої тяжкості тілесні ушкодження. Очевидно, що скоєне не може кваліфікуватися як замах на вбивство саме у зв’язку з добровільною відмовою від вчинення цього злочину. Але яку оцінку належить дати фактично заподіяній шкоді: кваліфікувати посягання за ст.122 КК як умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, за ст.128 КК як заподіяння такого ж тілесного ушкодження з необережності чи за ч.1 ст.286 КК як порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами?

Для вирішення відповідних питань необхідно проаналізувати зміст вини при вчиненні посягань, що утворюють частково невдалу добровільну відмову. Першою інтелектуальною ознакою умислу є усвідомлення особою суспільно- небезпечного характеру своєї дії або бездіяльності. Суспільно-небезпечне діяння в аналізованій ситуації - це діяння, яке вчиняється у зв’язку з виконанням злочину, від якого особа згодом відмовляється. Саме воно породжує й ті часткові наслідки, яких не вдалося уникнути у ході добровільної відмови. Адже діяння, в якому полягає добровільна відмова, спрямоване на відвернення шкоди і не є суспільно небезпечним. Тому, усвідомлення суспільно-небезпечного характеру діяння повинно мати місце не у момент відмови, а вже на початку виконання посягання. Усвідомлюючи суспільно-небезпечний характер свого діяння, особа розуміє, що воно є шкідливим для суспільства, здатне заподіяти шкоду, як тому об’єкту, проти якого спрямоване посягання, так і суміжним, менш цінним. Друга інтелектуальна ознака умислу характеризує передбачення особою суспільно-небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності. Причому, характер наслідків (у загальних рисах) і їх розмір винний передбачає (бачить наперед) вже на момент вчинення діяння. Передбачаючи більш тяжкі наслідки, від заподіяння яких особа згодом відмовляється, вона одночасно передбачає і менш небезпечні наслідки, які настають у ході частково невдалої добровільної відмови. Отже при частково невдалій добровільній відмові наявні обидві інтелектуальні ознаки умислу.

Однак, вольова ознака умислу, як видається, наявна далеко не завжди. Якщо усвідомлення характеру своїх діянь і передбачення його наслідків повинні бути ще до початку вчинення злочину, то бажання настання наслідків повинно «супроводжувати» посягання аж до того моменту, доки особа зберігає контроль над розвитком подій. Добровільна відмова від доведення злочину до кінця означає, що особа вже не бажає настання наслідків. Його дії по відверненню шкоди свідчать, що немає і байдужого ставлення до наслідків - свідоме допущення їх настання. Лише при частковій відмові особа допускає настання менш тяжкої шкоди, тобто, діє з непрямим умислом.

Вина у фактично вчиненому злочині при повній відмові, як видається, існує у формі необережності - злочинної самовпевненості. При цьому, винний передбачає можливість настання наслідків, оскільки знає про небезпечний характер своєї поведінки до моменту добровільної відмови, а в її ході не проявляє достатніх зусиль, наполегливості для відвернення всіх наслідків, і тому розрахунок на їх відвернення є легковажним.

Отже, невдала добровільна відмова залежно від того, була вона повною чи частковою, кваліфікується або як умисний злочин, або як злочин, вчинений з необережності.