Сутність влади

Велика кількість авторитетних політологів, найбільш відомими з яких є М.Вебер, Г.Ласвел, Р.Дал, М.Дюверже, цілком виправдано визначають політику через категорію влади. Але що вона уявляє з себе? Відповіді на ці запитання численні і різні. Її французький дослідник Мішель Крозьє вважає, що таємниця влади не розкрита, вона подібна до тхора, про якого всі знають, що він десь утік, але якого ніхто небачив. Інший автор – Бернар-Анрі Леві – оцінює її як «радикальне зло».

Справді, це поняття відображає комплексне явище, що вможливлює безліч його потрактувань. Влада, зокрема, здавна вбачається обов'язковою функцією будь-якої спільноти, необхідною для керівництва її членами і налагоджування колективної діяльності, передумовою та джерелом управління. Останнє виступає як процес реалізації влади у взаєминах між людьми, групами в суспільстві, державами, які, проте, характеризуються не простою взаємозалежністю, а через відносини командування й підпорядкування. Якщо є перше, то обов'язкова наявність і другого.

Влада також визначається якреальна здатність здійснення волі, нав'язування її іншим або як вольові соціальні відносини, характер яких зумовлений домінуваннямоднієї зі сторін взаємодії. Головними засобами здійснення влади звичайно називають примус і переконання, але їх діапазон значно ширший – тут і прийняття рішень, контроль, співробітництво тощо.

Засадничими стосовно розподілу засобів дії є інтереси. Якщо у керуючого та підлеглого вони збігаються, бодай у го­ловному, то переважатиме переконан­ня, а за їх відмінності – примус. Останній може виявлятися у фі­зичній та духовній (ідеологічній) формах з їх впливом на тіло або свідомість людей і постає як нав'язування принципів та ідеалів, що відповідають характерним особливостям владників і реалізація яких сприяє здійсненню їх волі.

Ще однією версією тлумачення влади є її характеристика як організованої єдності дій і усталеного порядку у суспільних відносинах. Фактично, йдеться про інституціалізацію, перетворення влади на організовану установу, процес з певною структурою взаємин. Стосунково-вольова її навантаженість тут доповнюється су­ворим упорядкуванням, сфор­мованою структурою політичних інституцій. Головною функцією останніх є заборона на соціально неприпустимі дії. Відносини владників та підлеглих зберігаються, а добровільне підпорядкування останніх активізується, зокрема, таким психологічним механізмом як система владних символів.

Зауважимо, що різні аспекти зазначених підходів до пояснення влади відображені, скажімо, вже в працях Н. Макіавелі, котрий зафік­сував нерозривний зв'язок двох типів влади: ірраціонально-стихійної та організовуючо-впорядковуючої. Більш масштабною й різноманітною є її концептуалізація в сучасній політичній науці, що не завадило М.Фуко заперечувати наявність теорії влади як основи глобального політичного аналізу, в зв'язку з чим, на його думку, усі реальні владні прояви досі залишаються чимось загадковим, непізнаним і навіть демонічним.

Серед поширених нині напрямків варто згадати бігейвіоралізм (від behaviour – поведінка), у межах якого владу розуміють як особливий тип поведінки, що грунтується на можливості її зміни у інших людей. Один з його засновників – американець Б.Скінер стверджував, що людина – пасивний об'єкт, не спроможний бути ініціатором будь-чого. Здатність підпорядковуватися контролеві закладена в ній біологічно, а тому потрібно непомітно справляти належний вплив на індивідів, змінюючи в бажаному напрямі їх поведінку.

Іншою популярною версією потрактування влади є телеологічна (телеологія – вчення про мету й доцільність), що характеризує її як досягнення певних цілей, передбачених результатів. Згідно з визначенням Т.Парсонса влада – це здатність виконувати обов'язки, покладені цілями співтовариства, мобілізовувати ресурси суспільства для досягнення поставленої мети. Вчений прирівнює владу до грошей, стверджуючи, що вона є елементом, який перебуває в обігу, її постійно обмінюють, переміщують; символом, що не має безпосередньої корисності і наділений лише міновою вартістю, тобто обмінюється на щось реально цінне з точки зору спільноти (наприклад, на законослухняність). З наведених тез випливає, що нетільки влада – товар, а й політичні відносини загалом – ринок влади.

Прихильники такого тлумачення – так звані реляціоністи (від relation – відносини) – Р.Дал, Д.Френч, П.Блау – уявляють останній як єдино можливу форму раціональної організації людських прагнень влади, оскільки тут і тільки тут панує активна конкуренція, що демонструє ділову компетентність, підприємливість, намагання про­сунутися в суспільній ієрархії нагору, силу волі. Вони, однак, не замовчують те, що ринок влади, як і будь-який інший ринок, не вільний від розгулу пристрастей, пороків, демагогії тощо.

Третій напрям розгляду сутності влади – інструменталістський, який тлумачить її якспосіб контролю та використання певних інструментів (ресурсів). Ними, згідно з У.Роджерсом, можуть бути соціальний статус носія влади, харизма, оволодіння політичними інститутами, ЗМІ тощо, тоді як О. Тофлер виділяє силу, багатство й знання. Останнє він вважає найефективнішим інструментом влади наприкінці XX ст., оскільки саме воно дає владу найвищої якості, є її першоосновою. З іншого боку, знання-інформація можуть перетворюватися на об'єкт політичної маніпуляції, що і пояснює сенс боротьби в сучасному суспільстві за контроль над ними.

Наведені тлумачення за усього їх розмаїття фіксують владу як дію (взаємодію) щодо когось або для чогось. Значна кількість політологів схильна в зв'язку з цим визнавати визна­чення М. Вебера: «Влада означає будь-яку можливість здійснювати всередині конкретних соціальних відносин власну волю навіть усупереч опорові, незалежно від того, на чому така можливість грунтується».

Продовжуючи цю традицію, Р.Дал пропонує наступну формулу: дехто Х володіє владою над деяким У остільки, оскільки, по-перше, Х тим чи іншим чином може змусити У зробити щось, що, по-друге, відповідає інтересам Х і що, по-третє, сам У інакше не став би робити.