Криза пенсійної системи в Україні

Існування гарантованого державою пенсійного забезпечення є оз­накою цивілізованості сучасного суспільства. В Україні останнім ча­сом пенсійне забезпечення переживає глибоку кризу, хоча держава витрачає на пенсійне забезпечення близько 10 % виробленого націо­нального доходу, тобто за міжнародними стандартами є значним.

Причина кризи пенсійного забезпечення в Україні полягає у спаді виробництва, звуженні бази збирання страхових платежів (скоро­чення зайнятості в офіційному секторі економіки, приховане безро­біття, затримка виплати заробітної плати, коли працівники не отри­мують її, а отже, не здійснюються відрахування на соціальне страху­вання, приховування фактичної чисельності зайнятих та їхньої фактичної заробітної плати, зайнятість у тіньовому секторі й ухи­ляння від сплати податків і страхових платежів тощо).

Однак навіть якби економіка була на належному рівні, а страхові платежі збиралися вчасно і в повному обсязі, система пенсійного забезпечення в Україні все одно потребувала б реформування. У дер­жаві стрімко наростає процес старіння населення, що вкрай негатив­но впливає на параметри солідарної (розподільчої) пенсійної систе­ми. Якщо в 1970 р. на 100 осіб населення працездатного віку припа­дало 32 особи пенсійного віку, то в 1998 р. їх налічувалося 39, а в 2026 р. передбачається 55. Загальна чисельність пенсіонерів з 1980 р. збільшилася на 30 % і нині їх частка становить 29 % чисельності населення України. Отже, таке співвідношення працездатного і не­працездатного населенням потребуватиме збільшення відрахувань на пенсійне страхування, які нині в сукупності становлять 33 % фон­ду заробітної плати.

Вкрай несприятливе в Україні порівняно з іншими країнами спів­відношення працюючого населення і пенсіонерів зумовлюється та­кож низьким пенсійним віком, який у більшості країн встановлений на рівні 65 років. Цей рівень було встановлено ще за часів існування СРСР у 1928 р., коли була сформована сучасна система пенсійного забезпечення, яка діє в Україні за тим самим солідарним принципом й нині. Проте на той час співвідношення працюючих і пенсіонерів було набагато сприятливішим, якщо врахувати й те, що державні пенсії не гарантувалися колгоспникам, кількість яких перевищувала половину чисельності населення держави. Низький пенсійний вік не створював проблем, навпаки, тривалий час був одним із чинників, що запобігали безробіттю.

Однією з причин швидкого збільшення чисельності пенсіонерів є прийняття низки законодавчих актів, що встановлюють пільговий вік виходу на пенсію. На 5-15 років знижено вік для майже 20 кате­горій працівників. Як наслідок, стрімко збільшується чисельність пенсіонерів-пільговиків. Якщо в 1970 р. їх чисельність не перевищу­вала 7 % усіх пенсіонерів за віком, то в 1990 р. вона становила близь­ко 15 %, а в 1998 р. — понад 28 %.

Таке становище відображує особливості системи оплати праці, коли праця у важких і шкідливих умовах або на певній посаді мен­шою мірою компенсується підвищенням поточної заробітної плати, а більшою — відсуванням її "на потім" у вигляді дострокового на­дання пенсії незалежно від того, чи втрачається у більш ранньому віці загальна та професійна працездатність. Отже, фінансова відпо­відальність за такі гарантії з боку держави перекладається на мо­лодші покоління, яких внаслідок прогресуючого зниження народжу­ваності стає дедалі менше, тоді як тягар пільгового пенсійного забез­печення постійно посилюється.

Отже, існуюча система пенсійного забезпечення в Україні потре­бує не просто вдосконалення, а суттєвих змін з метою збільшення розміру пенсій, забезпечення справедливої їх диференціації і тіснішо­го зв'язку між трудовим внеском і розміром пенсій, запобігання ухи­лянню від сплати внесків до Пенсійного фонду України.