Причини і висновки

Якими ж були причини, що підштовхнули нас до ревізії старої ідеології і до того, що наші пошуки не зупинились на півшляху, а пішли далі? Перше – це юність нашого руху. Дану особливість підкреслював ще Петро Федун, коли пояснював ідейну еволюцію Крайової ОУН у 1940-х роках у листі до Івана Майстренка: «Так складалися історичні обставини, що український націоналістичний революційний рух виник і доволі довго існував як рух молоді. З огляду на це треба вважати за цілком нормальне явище ту обставину, що в нас постійно проходила і продовжує дальше проходити ідейна еволюція. Наш рух дозріває разом з дозріванням його учасників. Тому інколи ревізуємо наші позиції, поглиблюємо їх, доповняємо. Але чи це негативне явище, коли політичний рух вносить такі зміни в свої позиції, які говорять тільки про його дозрівання? По-мойому, це — позитивне явище. Ми, учасники цього руху, цього не встидаємося і не закриваємо. Цей факт далі дає нам чи не найбільшої впевности щодо того, що ми справимося з усіми завданнями, що їх перед нами ще поставить історія».

Те саме пояснення цілком можемо застосувати і до нашої сучасної ситуації, але не можемо вважати його вичерпним. Тому друга причина – це умови нашого буття в неоколоніальній капіталістичній Україні, соціальний склад нашого середовища, де були практично відсутні представники заможних класів, свідомість яких могла визначатись відповідним класовим інтересом і впливати на рух, міцно утримувати його від пошуків соціальної справедливості і наступного ухилу в соціально-революційний бік. Важливість цього нюансу теж розкривав Петро Федун, наголошуючи, що українські революціонери не мають нічого спільного з експлуататорськими класами «з погляду соціального походження і класової приналежності учасників руху», а відтак перестали мати щось спільне з ними і «з погляду цілей боротьби». Він запитує: «Хіба ж ми, сини працюючого і експлуатованого народу, можемо боротися за інтереси експлуататорських класів? Хіба ж ми можемо боротися проти своїх батьків?». Приблизно ця сама логіка змусила задуматись учасників нашого руху, до якого класу ми належимо, у чому полягають наші соціальні інтереси і чи захищає їх наша національна, політична і економічна програма. Отримавши негативну відповідь на останнє питання, ми почали формувати нову програму, яка дійсно відповідала б інтересам учасників нашого руху і мільйонів таким самих людей як ми.

Не можна нехтувати й суб’єктивним фактором, адже нам пощастило залучити до свого руху теоретично грамотних людей, які цікавились більш радикальними шляхами вирішенням соціального питання, порівняно з тим, що ми хотіли раніше. Вони займались політичною просвітою наших активістів шляхом організації семінарів, написання статей і навіть книг. І нехай це був лише проміжний етап нашої ідейної еволюції, нехай багатьох з цих людей вже немає з нами, а з деякими із них потім склались недобрі стосунки, проте не можна недооцінювати їхній теоретичний внесок, як необхідну сходинку до нашого подальшого просвітлення.

Нарешті, суто теоретичним, але дуже важливим чинником нашої еволюції стало те, що в самій основі ідеї націоналізму, навіть у найзагальнішому її розумінні, невід’ємно закладені значні елементи егалітаризму і революційності, хоча й абстрактних, проте у своєму потенційному розвитку дуже небезпечних з погляду елітаристських і консервативних настанов. Ідеологія, яка зводить у вищу цінність колектив, висуваючи гасла типу «нація понад усе», і вважає цей колектив вищою форму суспільного розвитку і єдності, є по суті колективістською, а це завжди несе потенційну загрозу її переродження в більш радикальні і конкретизовані форми, що виявляються руйнівними для будь-якої соціальної ієрархії.

Чи не найкраще цю тенденцію розвитку «плебейської ідеї нації» розкрив відомий ідеолог традиціоналізму барон Юліус Евола. Для нього «зв'язок між національними і революційними рухами, заснованими на принципах французької революції 1789 року історично незаперечний» і «для цього навіть не треба заглядати далеко в минуле, коли зародження і емансипація націй призвели до краху імперської і феодальної середньовічної цивілізації». Евола наголошував, що нація це «сучасний винахід, французький винахід», а «народження ідеї нації відбулося в добу занепаду феодальних, аристократичних і імперських ідеалів» і перше практичне вираження знайшло в рухах, які «починаючи з революцій 1789 і 1848 рр. і аж до 1918 р., зруйнували всі опори старого ладу традиційної Європи». Даний процес виражається «в суперечності між державою і нацією», оскільки всі ці рухи, «визнаючи за поняттями нації, батьківщини і народу першорядну цінність, відкидали або щонайменше ставили під сумнів ідею держави і чистий принцип верховної влади», бо навіть у самому «патріотичному пафосі завжди є щось колективістичне: у ньому відчувається так зване стадне почуття».

Тому Евола цілком обґрунтовано ототожнює «антитрадиційні, націоналістичні і революційні сили», адже всі вони «надихалася по суті антиаристократичним, розкольницьким і антиієрархічним духом». Для нього нація «подібна до тварі, що підняла руку на свого творця, вона відкидає будь-яку верховну владу, якщо остання не є вираженням і відображенням волі нації». У той час як «націоналістичній ідеології властиво вважати батьківщину і націю вищими цінностями», то для традиціоналіста «насправді це всього лише роз'єднані, безформні маси, що заперечують всяку справжню ієрархію і всі символи вищої влади», тому вони «є антитезою основ традиційної держави».

Висвітлюючи «ту революційну, підривну і антиієрархічну роль, яку зіграла колективістська ідея нації стосовно колишніх форм цивілізації і політичної європейської організації», Евола розкриває нам і головний її секрет, вказуючи на її властивість подальшої еволюції і розвитку, що не зупиняється на знищенні феодалізму, а сягає наших часів, ставлячи під загрозу вже капітал, державу і класове суспільство як таке. Він пише, що оскільки ідея нації «стала початком загального розкладу» консервативного ієрархічного суспільства, то «вкрай важливо визнати спадкоємність руху, що народив різні види антитрадиційних політичних сил», бо «всі вони в історичному плані є різними стадіями однієї і тієї ж хвороби, кожна з яких стала перехідною сходинкою до подальшої». Евола констатує, що «без французької революції не було б» ідеї народовладдя, а без неї в свою чергу «не було б ні націоналізму, ні соціалізму», адже «всі вони є ланками одного ланцюга, взаємно обумовлюють один одного і виражають різні стадії однієї і тієї ж підривної діяльності, спрямованої проти нормального і законного порядку».

Більше того, Евола робить висновок, що ідея нації «стала етапом на шляху, що веде до» створення різноманітних інтернаціоналів, у тому числі й пролетарсько-соціалістичних. У цьому немає нічого парадоксального, враховуючи той факт, що «націоналізм відіграє зрівняльну і антиаристократичну роль, стаючи ніби прелюдією до більш широкого зрівнювання, кінцевим підсумком якого буде вже не нація, а інтернаціонал». Він порівнює ідею нації і всі подібні до неї теорії з «троянським конем, якого обманом протягують у фортецю для її подальшого захоплення, здійснюваного не за допомогою прямого нападу, а шляхом внутрішнього, природного та логічного розвитку». Не можна не погодитись з уважним бароном, адже й справді ідея рівності людей у рамках одного народу неминуче веде до ідеї рівності людей у рамках всього людства. Як казав італійський революційний демократ, ідеолог визвольного націоналізму Джузеппе Мадзіні: «Я люблю свою країну, тому що я люблю всі країни». Виходить, що ідея нації невідворотно створює ідею інтернаціоналу. Так само ідея правової рівності веде до ідеї рівності економічної. Недарма легендарний французький революціонер, друг народу Жан-Поль Марат відзначав: «Думка про рівність прав повинна привести до думки про рівність користування життєвими благами. Тільки на цьому може заспокоїтися ідея рівності». Так націоналізм породжує соціалізм.

Зрозуміло, чому після таких страхітливих відкриттів, для будь-якого консерватора і традиціоналіста, Юліус Евола закликає «рішуче відмовитись від націоналізму», зважаючи на ту величезну небезпеку, яку він несе основним традиційним цінностям класового, ієрархічного суспільства. При цьому він розумно допускає суто тактичне, інструментальне використання понять «нації» та «націоналізму» в традиціоналістичній стратегії. Для провадження цієї тактики він пропонує з одного боку утверджувати «законну перевагу політичного принципу держави над суспільством, народом, національною спільнотою», а з іншого - вихолощувати егалітарне розуміння нації, коли «її найбільш цінним аспектом» стане «принцип відмінності, який потребує подальшого розширення з метою вироблення складної ієрархії всередині кожного окремого народу», наслідком чого буде повернення феодально-монархічного визначення нації, яке давав вже згадуваний нами Де Местр, кажучи що «нація це король і аристократія». Евола формулює мету цієї тактики, як «звільнення від забобонного демократичного і безособового ставлення до батьківщини і нації», на місце яких прийде «володар, що зрештою відмовиться від самої ідеї батьківщини» і зробить «самого себе центром для будь-якої відповідальності і для будь-яких цінностей, і тоді зможе по праву сказати: Нація, держава - це Я!». Причому остання фраза не є винаходом Еволи, адже її справді колись видав французький король Людовік XIV.

«Проти колективістської ідеї нації ми стверджуємо індивідуалістичну ідею» - підсумовує барон «протиріччя між державою і нацією», між елітою і народом і суворо застерігає всіх консерваторів і традиціоналістів, які вирішили гратись з ідеєю нації про те, що «нерозуміння цього протиріччя, нерозбірливий націоналізм веде в пастку, розставлену ворогами за допомогою тактики розбавлення, як це одного разу вже сталося», коли шовіністичний і буржуазний націоналізм став інтернаціоналістичним і соціалістичним, породив у своїй еволюції зовсім нову ідеологію. І це сталось завдяки його власній традиції - «вірусу» егалітаризму, який містить у собі ідея нації, застосована до цілого народу.

Можна сміливо стверджувати, що історія нашої еволюції в національному, соціальному, політичному та інших питаннях, сперта на нашу ж традицію у вигляді ідеї нації, цілком підтверджує вищенаведені міркування Юліуса Еволи, доводить їх на практиці і демонструє, що вони не є вигадкою барона-психопата, як прийнято його оцінювати в колі нормальних людей.

Важко знайти подібний розгорнутий аналіз зазначеної тенденції в когось із соціалістичних ідеологів, що міг би доповнювати картину, намальовану Еволою. Однак маємо досить влучну тематичну цитату Івана Майстренка з його статті «Націоналізм поневоленої нації», де він розглядає ідейну еволюцію Крайової ОУН і УПА 1940-50-х років, що, як ми бачили вище, дивовижно нагадує зміну нашої власної ідеології. Він протиставляє реакційний, буржуазний, шовіністичний націоналізм притаманний суспільствам імперіалістичних країн, що його за інерцією в 1920-30-х роках копіювали українські націоналісти, і революційний, робітничий, антиімперіалістичний націоналізм, властивий громадам поневолених національностей, таких як українці, визвольний рух яких парадоксальним чином мав чужу і по суті ворожу до самих українців ідеологію, поки радикально не відкинув її в 1940-50-х роках.

Майстренко відзначає, що «український націоналізм в краю звільнився від невластивої йому ідеології реакційного націоналізму панівних націй», бо «він знову зачерпнув сили з животворчого джерела визвольних ідей». Таким чином український націоналізм повернувся до своєї сутності, власної природи. І якщо для багатьох соціалістів термін «націоналізм» ототожнюється з реакційними теоріями подібними до вищенаведених «тактичних маневрів» Еволи, коли експлуататори використовують «надкласовий націоналізм» в своїх ситуативних інтересах, то Майстренко пояснює таким соціалістам, що в такому разі «український націоналізм перестає бути націоналізмом», адже «він переключається на позиції революційно-визвольного руху трудящих і тим самим розрубує все більше і більше всі нитки, що його в’язали з залишками реакційних націоналістичних теорій», стаючи натомість революційним націоналізмом, що за своїми завданнями фактично не відрізняється від визвольних соціалістичних рухів, йдучи разом з ними до здобуття свободи народів і людини.

Євген Герасименко