Народовладдя і авторитаризм

На початку і в середині статті вже було згадано, що ані для нас, ані для теоретиків, на яких ми орієнтувались, поняття нації ніколи не було повністю тотожним до поняття етносу або народу. Саме тому Геббельс пише, що «народ має стати нацією», а Мирон уточнює, що «нація це також політичний твір, що проявляється у волі й здібності керувати самим собою, творити власне самостійне життя», тому «нація виступає як самостійний предмет історії, як суверен», а також «є джерелом і підставою влади».

Настав момент, коли ми зацікавились звідки походить ця теорія, яке вона має значення і прояви. З’ясувалось, що з самого початку нацією в феодально-абсолютистській Європі називалась панівна верства, група людей, якій належала вища влада і найбільша власність, що було закріплено особливими привілеями, втіленими в становому поділі, який узаконював правову нерівність. Фрідріх Майнеке пише, що «нація означала шляхетність, вищість, особливість, а народ – пасивне, животіюче, засуджене на роботящий послух існування». Саме в цьому значенні протиставляв ці поняття такий відомий сучасник того ладу, як Вольтер. Чітко сформулював поняття нації й головний теоретик феодальної абсолютної монархії, засновник ідеології консерватизму Жозеф де Местр: «Що таке нація? Це є суверен [монарх] і аристократія».

По мірі того, як у нетрях пізнього феодалізму розвивались нові, капіталістичні відносини і набирав політичну вагу та багатів молодий клас буржуазії, то його представники почали висловлювати прагнення свого класу увійти до складу нації, як панівної верстви (наприклад, у Франції така вимога зафіксована в 1758 році), тобто поширити привілеї на буржуазію. Звичайно, що ця ідея залишилась безплідною, оскільки феодали не збирались виконувати вимогу буржуазії, поки вона не мала підтримки трудящих класів, які теж прагнули позбутись свого нерівноправного, а подекуди й безправного становища. Останнє теоретично могло бути втілене лише в повному скасуванні привілеїв, знищенні самого станового поділу, наданні рівних прав для всіх. Домогтись цього буржуазія і трудящі могли на той час лише спільними зусиллями.

У результаті виникла ідея такої нації, що має охоплювати собою весь народ, який з тієї миті мав отримати в свої руки верховну владу, тобто стати суверенним. Засновником цієї ідеї вважається французький філософ доби просвітництва Жан-Жак Руссо, який казав, що «нація це суверенний народ», тому «всякий акт суверенітету, тобто всякий справжній акт загальної волі, накладає зобов'язання на всіх громадян або дає переваги всім рівною мірою; тому суверен [політична організація суспільства] знає лише Націю як ціле, і не розрізняє жодного з тих, хто її складає», відповідно «акт суверенітету - це не угода вищого з нижчим, але угода Цілого з кожним з його членів».

Подальша революційна боротьба за втілення цієї ідеї внесла той коректив, що народ почав усвідомлювати себе господарем свого життя, не очікуючи перемоги, тому проголосив себе нацією ще в процесі революції, метою якої був перехід суверенітету від монарха і його оточення до народу, тобто створення республіки. При цьому колишні привілейовані верстви передбачалось виключити з новоствореної нації до тих пір, поки їхні привілеї і спротив не будуть ліквідовані тим чи іншим шляхом. Лише відмовившись від своїх старих претензій на привілеї вони могли увійти до складу нової безстанової нації. Аббат Сійес, один з ідеологів Великої французької революції, писав, що «третій стан» (все населення, окрім привілейованих) це «вся нація, але нація в кайданах і під гнітом», а позбувшись привілейованого стану, який стоїть зверху, він буде «всією нацією, але нацією вільною і квітучою». Тому що «не можна знайти місця для касти знатних серед складових частин нації».

Відтак нацією було назване безкастове суспільство, а в умовах боротьби за його побудову нацією називались непривілейовані касти, що ведуть цю боротьбу і мають скласти основу нового суспільства. Тому синонімами нації стали ідеї республіки і народовладдя, що так само зводились до вимоги рівноправності і встановлення влади загалу, а не окремих осіб. Ідея нації стала прапором буржуазної революції.

Саме в цьому значенні ідея нації потрапила й до нас, що видно із цитованого вище визначення нації Дмитром Мироном, а також виразно республіканського характеру нашої ідеології, підтверджену зокрема й Мироном, який каже, що «український націоналізм висуває потребу республіканського устрою». Сціборський пише, що його «націократія є республіканська», тому вона «заступає здорові принципи, витворені демократією, хоч і уневажнені її ж політичною практикою». Це принципи «рівності громадян перед законом», рівності їх «особистих і суспільних прав». Виступаючи за «тимчасову диктатуру», він заперечує «постійну диктатуру», яка «тягне за собою катастрофи, що надовго стримують дальший суспільний розвиток». Органи «націократичної» влади пропонує обирати «на засадах прямого, загального, рівного й таємного голосування», при цьому визнаючи, що це є основою представницької демократії. Навіть слово «націократія» повторює «демократію», де «влада народу» називається «владою нації», а загальне й рівне право голосу зводить відмінності, на перший погляд, до такого мінімуму, як безпартійність нового режиму, його більш відверта авторитарність тощо.

Тільки уважніший аналіз його теорії дозволяє побачити величезну авторитарну складову, що проявляється найбільше в посаді «вождя нації», який «триматиме в своїх руках владу», маючи насправді абсолютні і необмежені повноваження. І попри заяви автора про відсутність «тримання» цього вождя «силою при­бічних клік», він, забуваючи власне зауваження про те, як монарх «спирається на упривілейовану верству родової аристократії», не визнає, що республіканський авторитарний правитель теж змушений спиратися на свій аналог цієї верстви - прошарок упривілейованої бюрократії, яка починається від призначених вождем міністрів і закінчується високою пірамідою їхніх підлеглих. Загалом Сціборський характеризує свою теорію, як «сполучення авторитарно­сті проводу з волею народних мас». Обстоюючи постійне «збереження потрібних елементів авторитарності й монократизму», вважає, що в суперечці між ідеями диктатури і демократії «прав­да десь посередині». Він висуває суперечливу, елітарну і водночас масову теорію, яка «не знижується до примітивізму маси», але «підносить її в духовому, культурному, цивілізаційному і матеріальному поступі» чим ближче до еліти, звичайно ж, не замислюючись над тим питанням, навіщо народу, піднесеному до рівня еліти, взагалі потрібна еліта…

Схожі ідеї висловлювали й німецькі нацисти. Їхня програма, що проголошувала «рівні права і обов’язки для всіх громадян», вимагала також встановлення верховної влади «політичного центрального парламенту». Шлях до цієї мети лежав через встановлення «тимчасової» однопартійної диктатури. Доктор Геббельс підкреслював, що «націонал-соціалістичну диктатуру буде скасовано завдяки професійно-становому парламенту, що обиратиметься всім народом та буде поділений не за партійними групами, а за професійними».

Отже, основними елементами нашої політичної моделі були: класово індиферентна республіка; диктатура як «перехідний» етап; поєднання представницької демократії і «потрібного» прямого авторитаризму, як постійний політичний режим.

Виходить, що поділяючи ці ідеї, ми вбачали в тимчасовій диктатурі «ініціативної меншості» і постійних авторитарних елементах лише «необхідні» методи для досягнення мети, яка полягала у встановленні «влади всієї нації», що мала б здійснюватись через виборні ради чи то парламенти на підставі рівноправності усіх громадян. Подальша еволюція нашого бачення політичного режиму стає зрозумілою з огляду на цю мету і пошук найоптимальніших способів для її реалізації.

Першою помилкою, яку ми помітили, було те, що ідея правової рівності і влади загалу, взята сама по собі, окремо від класового аналізу суспільства, давно втратила будь-яку актуальність, застаріла щонайменше на два століття, протягом яких вона була спростована дійсністю. Практика довела неможливість її реалізації в умовах класового суспільства. Після вивчення цього питання ми зрозуміли, що зруйнована буржуазними революціями феодальна система станових привілеїв та її пережитки, як і будь-яка юридична система, була тільки відображенням певних суспільних відносин, що формують правову нерівність, але не причиною цих відносин. Причиною ж є нерівність стосовно виробництва, а відтак і багатства, що є фактичним мірилом прав і можливостей у класовому суспільстві. Буржуа змінили феодалів на місці панівного класу і це призвело не до знищення привілеїв, але лише до фактичної заміни відкритих феодальних привілеїв на приховані буржуазні привілеї. Саме тому з часів перемоги буржуазних революцій завжди й скрізь ми бачимо, що попри формальну юридичну рівність прав, панує їх реальна нерівність. Незважаючи на формальну демократію, реальну владу формує і здійснює меншість. Повні права і влада належать лише представникам заможних класів, бо лише вони мають матеріальні можливості для забезпечення своїх прав і влади, натомість для решти людей права і доступ до влади обмежені, а подекуди відсутні зовсім. Буржуазна рівноправність стала на практиці повноправністю експлуататорської меншості і безправністю експлуатованої більшості, влада народу обернулась владою багатіїв. Коротко це явище можна описати формулою: «кому належить власність, тому належить влада».

Так ми побачили, що наша ідея не зазнала ніяких принципових змін ще з часів якобінців кінця XVIII століття, які першими намагались впровадити її на практиці, керуючись фантомом надкласової республіки, як панацеї від будь-якої тиранії. Їм можна було пробачити цю помилку, бо в умовах запеклої боротьби проти феодальної монархії, вони не здатні були передбачати майбутню безплідність своєї ідеї. Але ми не могли пробачити цю помилку собі, маючи змогу вивчати досвід історії і сучасності подібних республік, тому змушені були розвивати свою теорію далі і усувати з неї суперечності.

Це означало для нас, що здійснення ідеї нації, тобто досягнення народного суверенітету, реалізація рівності прав унеможливлюється існуванням приватної власності, а точніше класів, один з яких обов’язково узурпує суверенітет, створюючи собі фактичні привілеї. А отже ідея нації потрапляє в залежність від потреби знищення класів, внаслідок чого ідея нації починає визначатись, як створення не лише безстанового, але і безкласового суспільства. Якщо раніше передбачалось, що ідею нації мають реалізувати непривілейовані стани шляхом боротьби проти привілейованих, через встановлення своєї влади і наступної ліквідації станів, то в нових умовах, коли ілюзія юридичних привілеїв розвіяна і станів більше не існує, йдеться вже про боротьбу експлуатованих класів проти експлуататорських класів шляхом встановлення влади перших і подальшого знищення класів.

І ми були не першими націоналістами, які дійшли до цих ідей, послуговуючись подібною логікою. Петро Федун пише, що саме під впливом ідей Руссо «в час Великої французької революції, в боротьбі за суверенність народу зродилася ідея нації», яку й наслідує український націоналізм. Далі він визнає, що ідея нації фактично не була реалізована, тому що «буржуазія, будучи економічно сильним класом, т.зв. права громадянина використала цілковито лише для себе і закріпила за собою також панівне політичне становище», а «це ще більше поглибило антагонізм між буржуазією і працюючими», бо «пролетаріат і селянство опинилися в становищі громадян, безсильних політично і визискуваних економічно». Результатом цих міркувань стає його вимога «ліквідувати буржуазію і пролетаріат», знищити «саму систему існування суспільних класів» шляхом «усуспільнення знарядь і засобів виробництва».

Осип Дяків теж відзначає, що «знищення приватної власності і спертого на неї визиску» потрібне для того, «щоб зробити демократію дійсною, а не формальною, для всього народу, а не одного класу». Добре підсумовує цю тезу ідеолог українського народництва Карло Коберський, на думку якого «нація не може стояти понад класом» тому, що коли з суспільства «відрахувати купку дармоїдів», то вийде, що «трудовий клас – це є саме та нація» і робить висновок, що «добро робітничого класу, а ніщо інше, є добром нації».

Великим було наше здивування, коли ми побачили майже ідентичний по своїй суті погляд на ідею нації в провідних ідеологів соціалізму. З’ясувалось, що відоме соціалістичне гасло «робітники не мають батьківщини» чи то «пролетарі не мають нації» виходить саме з того автентичного розуміння нації, коли нею називається панівний клас, що самим своїм становищем позбавляє пригнічений клас батьківщини, не дозволяє йому бути нацією. Петро Кропоткін пише, що «часто повторюваний французький вислів, «у бідного немає батьківщини», зовсім не означає, що бідному байдуже, де б не жити і серед яких би людей не жити», натомість «означає, що багаті позбавили його батьківщини, яку, однак, йому хочеться мати - можливо, навіть набагато більше, ніж багатому». Так само Маркс і Енгельс із своєї заяви «робітники не мають батьківщини», роблять висновок, що «пролетаріат насамперед мусить завоювати собі політичне панування» і таким чином «сам конституюватись як нація», тобто завоювати собі батьківщину, відібрану буржуазією.

«Відтак ще раз довелося слову «нація» відкривати шлях до революції» - коментував дану ідею Володимир Старосольський. Але цього разу революції не буржуазної, а соціалістичної. Найбільш чітко цю тезу висловили українські есери-боротьбисти в 1918 році: «Борючись за політичне і соціальне визволення - за можливість розвитку своєї національної, народної культури, пролетаріат України, як і будь-який інший пролетаріат при капіталізмі, не має батьківщини. Він може тільки завоювати батьківщину і зробити це не в союзі зі «своєю» національною буржуазією, а в жорстокій боротьбі з нею, у всесвітній великій боротьбі пригноблених проти гнобителів, в інтернаціональній революційній боротьбі за руйнування існуючого ладу і встановлення соціалізму».

Оглядаючись на ситуацію в нашій і будь-якій іншій країні світу, важко було не визнати – те, що можновладці і підприємці, які продають інтереси трудового народу, подають під виглядом «батьківщини» є ілюзією або …лише їхньою батьківщиною. «Нація», яку вони закликають захищати, це лише їхня нація, до якої не входять і не можуть входити трудящі. І оскільки ми захотіли, щоб нацією стала трудяща більшість народу, то ненависть до цієї фіктивної «батьківщини» стала для нас вищим втіленням націоналізму. Тільки з огляду на це ми зрозуміли слова палкого патріота свого народу Михаїла Бакуніна про те, що в наявних умовах «ми не маємо батьківщини, наша батьківщина - це світова революція», бо тільки вона може принести свободу нашому і всякому іншому народу.

Виходячи з вищесказаного можна зробити висновок, що кожен панівний клас у рамках певного народу є дійсною нацією, а кожен підлеглий клас, що прагне посісти його місце в тих самих рамках, є нацією потенційною. Історичний процес боротьби між цими класами відображений у тому, як феодальну націю змінила буржуазна нація, а останню має змінити нація соціалістична, у створенні якої і полягає наша ідея, що ми іменуємо «ідеєю нації», такої нації, яка реально включатиме до себе весь народ. Головна відмінність цієї нації від попередніх полягає в тім, що вона буде останньою в історії людства, бо панування класу трудящих знищить сам поділ на класи і покладе початок безкласовому суспільству.

Після того, як ми засвоїли, що класи породжують правову і політичну нерівність, унеможливлюючи в такий спосіб усякий народний суверенітет, прийшов час зрозуміти, що й усякий авторитаризм породжує класи, тобто вступає в дію зворотна формула: «Кому належить влада, тому належить власність». Причому влада має навіть більше значення, оскільки класи виникають з поділу праці на організаторську і виконавську, що зводиться до можливості і неможливості прийняття рішень у господарстві, політиці та інших галузях суспільного життя. Можливість прийняття таких рішень є синонімом влади. Приватна власність походить від поділу праці і полягає в можливості приймати рішення щодо управління виробництвом і розподілу його продукції. Відтак приватною власністю є фактичне суспільне відношення, а не сама по собі юридична категорія. Формально власності може взагалі не існувати, або вона може бути названа в юридичних паперах суспільною, але в дійсності залишатись приватною. Таким чином власність і влада є великою мірою синонімічними поняттями, з тією лише різницею, що перше позначає відносини в галузі господарства, а друге – у політичній та інших сферах життя.

Зрозуміло, що ми відкинули ідею про будь-який державний соціалізм, коли рішення в політиці та господарстві приймає окремий клас службовців, який стоїть над трудовим народом і в такий спосіб експлуатує його, присвоюючи собі результати праці трудящих. Приватна власність, як експлуатація людини людиною, при націоналізації виробництва ліквідується тільки формально, тобто ліквідується лише її приватногосподарська форма, але фактично приватна власність продовжує існувати, уже в іншій, державній формі. Це відбувається завдяки авторитарному характеру влади, як у політиці, так і в господарстві, що породжує привілейований клас бюрократії або державної буржуазії, який користується державною власністю, як своєю приватною. Таким чином державна власність стає лише формою приватної власності, а не її суспільною альтернативою.

Джеймс Конноллі писав про усуспільнення власності наступне: «Державна власність і державний контроль не обов'язково є соціалістичними - якби було інакше, то офіцери армії і флоту, поліцаї, судді, тюремники, донощики і кати були б першими соціалістичними працівниками, бо отримують зарплату від держави. Але власність держави на землю і засоби виробництва в поєднанні з контролем об'єднаних робітників над цими землею і засобами виробництва була б соціалістичною... Гаслу буржуазних реформаторів «Передати те-то і те-то у власність уряду» ми протиставляємо наше гасло «Так, передати засоби виробництва у власність уряду, в тій мірі, в якій сам уряд стане власністю робітників», тобто в тій мірі, в якій об’єднані і демократично організовані робітники самі будуть приймати рішення щодо політичного і господарського управління, суспільного примусу і розподілу продукції.

Не повне, але велике розуміння цих процесів показали нам й українські повстанці з Крайової ОУН і УПА 1940-50-х років. Вони бачили на власні очі, як більшовицьке поєднання ідей народовладдя (влади рад) і авторитаризму (влади компартії), що по суті дуже подібне до схеми, пропонованої Сціборським та іншими ідеологами нашої «старої школи», призводить на практиці до повного придушення народовладдя і торжества авторитаризму. Це породжує експлуатацію людини людиною, створює новий класовий поділ і хоронить будь-які мрії про народний суверенітет, а відтак є несумісним з ідеєю нації. Саме тому Петро Федун висловлював у виданні Крайового проводу ОУНр таку вимогу: «Український націоналізм якнайрішучіше бореться проти класу большевицьких вельмож СССР, проти нового експлуататорського большевицького суспільного ладу, побудованого на основі політичного упривілеювання большевицької верхівки. Демократичний лад у майбутній українській державі, при якому влада буде дійсно вибиратися й контролюватися народом, виключить можливість творення експлуататорського класу на базі політичних привілеїв».

У конспекті лекції з програми ідеологічного вишколу крайової ОУН 1949 року теж сказано, що «найкращою формою влади» для українського націоналізму «є влада народна, тобто влада не накинута народові одиницею чи партією, а покликана ним, контрольована ним, і відповідальна перед ним». Вона убезпечує суспільство «перед виродженням у кліку, що з правила буває при диктатурах». І «коли б навіть трапився поганий уряд», то «народ при допомозі національного активу буде мати змогу його змінити чи перед, чи по упливі виборчої каденції». Українські повстанці вважали, що завдяки цій системі їхня програма «не лишиться лише обіцянкою, а буде зреалізована» ними «і всім національним активом, бо народ буде мати на це вплив, контролю і децидуючий голос».

Таку саму ідею просуває й Осип Дяків, кажучи, що «все національне представництво, вільно обране і складене з дійсних представників народу буде найкращою запорукою проти того, щоб якась одна партія, захопивши владу, не присвоїла собі право розпоряджатися всіма засобами і знаряддями виробництва так, як це робила большевицька партія в СССР». Таким чином, на його думку, «буде покладений край творенню експлуататорських класів», бо ліквідується не тільки приватна власність, але також не буде «всевладної, народом неконтрольованої, упривілейованої партії, яка по своїй волі розпоряджається знаряддями і засобами виробництва». Підсумовує сказане наступними словами: «Наш демократизм, отже, це справжній демократизм працюючого народу для працюючого народу».

Так ми зробили висновок про неможливість поєднання авторитаризму і народовладдя, оскільки перший завжди поглинає останнє, породжує класи і не дозволяє втілити в життя ідею нації, створити суверенний народ. Цим обумовилась наша відмова від будь-якої форми авторитарного правління, будь-якої диктатури меншості. Такий висновок підвів нас до наступного питання – як втілити народовладдя, щоб воно не залишилось формальністю. Запорукою реалізації народовладдя, окрім знищення приватної власності, Федун і Горновий цілком логічно називають виборність органів влади і контроль над ними з боку народу. Але вони, на жаль, не уточнювали, якими засобами виборність і контроль будуть забезпечуватись. Тому ми були змушені розпочати пошуки відповідей вже на ці питання.

Актуальним у цьому відношенні залишалось навіть наше старе, ще фашистське, неприйняття парламентаризму, який завжди стає на практиці замаскованою диктатурою меншості, псевдонародовладдям, тобто тим самим авторитаризмом, виходячи з чого фашизм пропонує відкритий авторитаризм замість прихованого, хоча подекуди й поєднаний з тими самими парламентськими органами. Й справді, при парламентаризмі не існує реального народного контролю над «народними обранцями», як загальнонаціонального, так і місцевого рівня. Причиною цього є далеко не тільки соціальна нерівність, що породжує владу багатих, але також відсутність у народу реальної можливості впливати на депутатів, змусити їх виконувати волю виборців, відкликати їх у будь-яку мить до закінчення депутатського терміну. Крім того, найбільша влада при парламентаризмі все одно належить тим органам, які не обираються напряму народом, тобто не законодавчим, а виконавчим і судовим установам.

Далі нам стало ясно, що ця критика стосується будь-якого політичного режиму, який можна узагальнено назвати «представницькою демократією». Суть останньої полягає в тім, що народ обирає своїх «представників», які приймають за нього рішення, будучи невідповідальними, непідконтрольними, непідзвітними перед виборцями. Тобто влада, як право прийняття рішень, належить не народу, а його «обранцям», відтак представницька демократія є лише симуляцією влади народу, а в реальності є владою виборних бюрократів. І не має значення чи є ця система саме парламентарною. Неважливо як обираються бюрократи, по партійних списках чи індивідуально. Як називається їхній орган, «верховна рада», «державна рада» чи «професійно-становий парламент» тим більше не має значення. Образно кажучи, від того, що раби вільно обирають своїх панів, не зникає протилежність інтересів рабів і панів, не ліквідується їхній антагонізм. Одне з гасел французької революції 1968 року описувало цю ситуацію так: «Боляче терпіти начальство, ще дурніше його обирати».

Пошуки альтернативи представницькій системі «виборів начальства» закінчились для нас знахідкою ідеї прямого народовладдя – системи народного самоврядування, збудованої знизу вгору, що передбачає прийняття рішень самими громадянами, без посередництва будь-якої «політичної еліти». Оскільки влада - це прийняття рішень, то логічно, що владою народу може вважатись прийняття рішень самим народом і ніким більше. Рішення з локальних, місцевих питань колективи громадян можуть приймати прямо й безпосередньо за місцем їх проживання і праці. Звичайно, що багатомільйонний народ і тим більше світова співдружність народів не може проводити постійні референдуми з усіх спільних питань. Тому відповідні рішення колективів щодо таких глобальних питань повинні доносити одне до одного і узгоджувати між собою виборні делегати, підзвітні, контрольовані колективами виборців, а також підпорядковані їх точній інструкції (імперативному мандату), за порушення якої вони можуть бути легко і швидко відкликані виборцями. Таким чином реальним носієм суверенітету буде трудовий народ: на місцевому рівні територіальні і виробничі колективи, а на загальнонаціональному і міжнародному рівні – федерація цих колективів, організована знизу вгору на основі контрольованих колективами делегацій.

Тим більш абсурдним і непотрібним виглядає існування професійних політиків, чиновників, господарських начальників та іншої еліти, у контексті сучасного рівня розвитку технологій, таких як Інтернет і автоматизоване виробництво, за допомогою яких може бути повністю подолано поділ праці на організаторську і виконавську, коли тисячі і мільйони людей зможуть приймати колективні рішення і самостійно виконувати їх без допомоги будь-якого начальства.

Проте очевидно, що навіть найкраща програма не може витримати зіткнення з реальністю, якщо за нею не буде стояти сила. Владу начальників і капіталістів забезпечують озброєні формування поліції і армії, які примушують трудовий народ виконувати накази згори в разі його непокори. Так само й владу народу зможуть укріпити і забезпечити лише збройні сили, які складатиме сам народ, організований в ополчення на тих самих засадах прямого народовладдя.

Показовим для нас стало й те, що засновником ідеї прямого народовладдя вважається той самий філософ, який заснував ідею нації, тобто Жан-Жак Руссо. Він писав, що пряме народовладдя це єдина можливість реально і сповна втілити в життя ідею нації, коли всі рішення будуть прийматись безпосередньо громадянами на загальних зібраннях. Тоді воля громадянина буде невідчужуваною, а народний суверенітет – невід’ємним і неподільним, бо народ не може передати комусь своє право на самоврядування і прийняття рішень щодо своєї долі. Оскільки пряме колективне прийняття рішень можливе тільки в малих спільнотах, то Руссо визнав нездійсненність прямої демократії в масштабі великої ієрархічно-централізованої держави і визначив ідеалом федерацію невеликих самоврядних громад, що буде організована ними знизу вгору. Таким чином Руссо не лише заклав ідею нації в загальних рисах, але також накреслив схему її практичної реалізації.

Цей набір ідей ми побачили в арсеналі багатьох визвольних рухів минулого. Наприклад, у відозві українських революціонерів «Чого добиваються повстанці-махновці» (1919) було сказано: «Не в заміні однієї влади іншою знайде народ своє визволення від ганьби рабства і гніту капіталу, але лише в устрої життя, при якому вся повнота влади знаходиться в самого трудового народу і в жодній мірі не передається якому-небудь органу або політичній партії. Визволення трудящих є справа самих трудящих - це гасло означає не тільки те, що трудящі можуть звільнитися від капіталістичного рабства лише своїми зусиллями, але також і те, що нове вільне життя трудящих може бути побудоване самими трудящими і ніким більше… Ми, діти революції і сини трудового народу, будемо творити свою свободу у себе на місцях. У себе в селах ми, прогнавши поміщиків та інших дармоїдів і гнобителів, а в містах фабрикантів, банкірів та інших капіталістів і взявши в загальне надбання їх власність, з'єднуємося у вільні громади, розсудливо і справно обговорюємо наші господарські та суспільні справи і спільно вирішуємо їх. Якщо для проведення в життя наших громадських справ нам потрібні виконавчі органи, ми створюємо їх, не наділяючи їх ніякою владою, а лише даючи їм певні доручення, які є їх прямим обов'язком».

Звичайно, що влада народу не мала обмежуватись місцевим самоврядуванням. Як писав Нестор Махно, місцеві народні ради, «пов'язані між собою в межах міста, області й потім усієї країни, утворюють міські, обласні та нарешті загальні (федеральні) органи керівництва та управління. Будучи обрані масою й перебуваючи під її постійним контролем і впливом, вони постійно будуть оновлюватися, здійснюючи ідею справжнього самоврядування мас». Це лад, в якому, за словами Махна, «вся країна покривається місцевими абсолютно вільними і самостійними соціально-громадськими самоврядуваннями трудівників». Так, один із районних з’їздів махновської республіки «наполегливо закликає товаришів селян і робітників, щоб самим на місцях без насильницьких указів і наказів, всупереч насильникам і гнобителям усього світу будувати нове вільне суспільство без володарів панів, без підлеглих рабів, без багатіїв, і без бідняків».

Паралельно вивченню ідеї прямого народовладдя в нас виникло питання, як найбільш доцільно і правильно назвати не лише сам політичний режим, а цілу організацію суспільства, збудовану на його засадах. Певна кількість революційних авторів, що були прибічниками народовладдя, а подекуди й прямого народовладдя, продовжували називати таку політичну систему «державою». Але більшість теоретиків, особливо ті, що конкретизували народовладдя як пряме, визначали цей лад як «бездержавний». Ми вирішили підтримати позицію останніх. Справа в тім, що протягом всієї історії людства, а особливо з часів виникнення суспільних наук, «державою» називалась виключно така організація суспільства, що була заснована на поділі праці на організаторську і виконавську, поділі на професійних управлінців і професійних виконавців, а відтак на авторитаризмі, приватній власності і класовому антагонізмі – усіх тих явищах, знищення яких ми поставили собі на меті, чого вимагає від нас зокрема й наша ідея прямого народовладдя.

Важливим було відкрити для себе, що так само, як виникненню класового суспільства передувала історія безкласового суспільства, яка займає 90% історії людства, протягом того самого часу суспільство було також бездержавним. Причому залишки бездержавної самоорганізації і прагнення людства до самоуправління постійно проявляються в історії класового суспільства. Ці прояви ми бачимо в історії Стародавніх Афін, Середньовічної Флоренції, Запорозької Січі, а також в багатьох соціальних і політичних революціях, особливо у ХІХ–ХХ століттях, на кшталт Паризької Комуни. Одним з останніх прикладів того, як проявляється народна самоорганізація, можуть служити арабські революції, які ми спостерігаємо просто зараз. Народні повстання проти гнобителів і експлуататорів майже завжди призводили до створення органів прямого народовладдя, таких як робітничі ради і революційні комітети. У них сполучались прямі рішення колективів на місцях із їх узгодженням між собою шляхом висування революційних делегацій.

Виходячи з цього, ми не побачили жодних підстав називати ту суспільно-політичну організацію, за яку ми виступаємо, «державою». З тих пір ми почали пов’язувати нашу ідею соціальної революції із ліквідацією не лише капіталу, але й держави, побудови не лише безкласового, але і бездержавного суспільства. Цей факт, однак, не завадив нам вивчати і шанувати тих революційних теоретиків, що вживали слово «держава» для позначення системи індиферентного народовладдя, як приміром цитовані вище Федун і Горновий, що пишуть про «державну владу, контрольовану народом», але не уточнюють методи контролю. Писав про «соціалістичну державу» й щирий прибічник народовладдя Джеймс Конноллі, що бачимо з його цитати про «соціалістичну державну власність під контролем робітників». Вживали термін «держава» й деякі відверті анархісти, такі недвозначні прибічники прямого народовладдя, як, наприклад, Бакунін, що писав в одному зі своїх творів про потребу створення «нової революційної держави», яка буде «організована знизу вгору на основі революційних делегацій», тобто за загальноприйнятим значенням вже не буде державою… Ми ж вирішили слідувати загальноприйнятій термінології, а не наслідувати наведені вище нечисленні виключення.

Розуміючи державу саме як апарат класового гноблення і експлуатації, засіб панування паразитичної меншості над трудящою більшістю, махновці заявляли: «Ми пережили всі види державної влади, починаючи від найбільш реакційної - монархічної і закінчуючи найбільш революційною – більшовицькою. Усі вони показали нам неможливість творити вільне життя народу силою державної влади».

Ті самі ідеї поділяв й Іван Франко, коли писав про небезпеку ідеї т.зв. «народної» або «демократичної» держави, і в буквальному сенсі пророкував: «Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кожного поодинокого чоловiка. Власна воля i власна думка кожного чоловiка мусила би щезнути, занидiти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на метi виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовною муштрою, казенною. Люди виростали б i жили би в такiй залежностi, пiд таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютнiших полiцiйних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою. А хто держав би в руках керму цiєї держави? У всякім разі ці люди мали б у своїх руках таку величезну владу над життям i долею мільйонів, якої ніколи не мали найбільші деспоти».

Саме тому Іван Франко виступає за цілковите знищення будь-якої держави, хоч «панської», хоч «народної». Він питає: «Чи можна майбутню соціалістичну громаду уважати чимось подібним до теперішньої держави?». І дає однозначну відповідь: «Аж ніяк не можна, бо майбутня громада складатиметься з рівних між собою людей, із самих робітників, що будуть, правда, всі політичними людьми, подібно як теперішні урядовці, але жодної окремої платні за це не матимуть, крім того, що зароблять». У цьому реченні видатного українського народника просто і доступно висловлена ідея знищення поділу праці на організаторську і виконавську, поділу на начальників і підлеглих, що власне й є знищенням держави.

Питання захисту прямого народовладдя шляхом всезагального озброєння трудового народу теж було розглянуте революціонерами минулого. Так приміром Махно писав, що спочатку на захисті революції стане «бойова сила всіх озброєних робітників і селян», а потім вони перетворяться на революційну армію, що буде «підпорядкована робітничо-селянським масам».

Якнайбільш правильну назву для «майбутньої соціалістичної громади» ми обрали слово «республіка», що на відміну від терміну «держава», історично позначало не лише ієрархічні рабовласницькі, феодальні та буржуазні республіки, але й самоврядні народні республіки, що поставали в боротьбі трудящих проти держави, так, як це зробила в 1871 році революційно-націоналістична Паризька Комуна, що заявила про побудову нового ладу на засадах прямого народовладдя під гаслом «Хай живе Соціальна Республіка!». Це слово фігурує й у гаслах махновського антидержавного руху, на кшталт наступного: «Хай живе Українська Незалежна Соціалістична Радянська Республіка!» (1919). Союзники махновців, українські есери (соціалісти-революціонери) називали нову політичну систему «Трудовою Республікою» і видавали в 1918-19 роках однойменний журнал. Не випадково й Прудон у далекому XIX столітті, разом із заявою «я анархіст!», пояснював: «Так, я республіканець, але це слово не дає точного поняття», адже «Respublica - це означає річ спільна», даючи зрозуміти, що поняття республіки не тільки не обмежується рамками держави, але і виходить за них, ламаючи саму державу, яка завжди належить лише панівній меншості і ніяк не може бути «річчю спільною».

Ще одним важливим елементом нашої ідеології стало заперечення держави в контексті національного визволення. Українські есери-боротьбисти залишили нам у спадок досить ґрунтовну критику національної держави, яка здійснювалась, за їхнім власним визначенням, з позицій «революційної ідеї нації»:

«Різноманітні ілюзії пролетаріату, пов'язані із зростанням і зміцненням власної держави, призводять до найгіршого опортунізму, до міжкласового об'єднання в «національний державний фронт», внаслідок чого для панівних класів відкриваються широкі можливості дрібними подачками і незначними «реформами» остаточно приспати революційний дух народу і утримати його від широкої планомірної боротьби за повне перетворення існуючого ладу. Але ціною соціальних поступок, ціною повної ліквідації революційних устремлінь і заміни класової боротьби громадянським миром не досягається також ніяких поліпшень в національній галузі. Національний гніт шкідливий для мас не тільки тому, що громадянські свободи зводяться нанівець в атмосфері національних обмежень, але в ще більшій мірі тому, що національне гноблення утримує народ в темряві, заважає зростанню національної свідомості і відволікає увагу мас від основи всякого гноблення - від соціального нерівності. У боротьбі пригнобленого народу за своє всебічне визволення національна боротьба (точно так само, як і політична боротьба) повинна тому розглядатися як засіб і не заміняти собою класової боротьби, тим більше неприпустима заміна нею кінцевої мети - встановлення соціалістичного ладу, лише при якому можливе здійснення повної, всебічної суверенної волі людини.

У той час, як усвідомлення національної несправедливості має відігравати роль революційного фактора, буржуазні політики всіма силами штовхають пролетаріат до державницької ідеології, заманюючи його обіцянками національного визволення шляхом створення власної національної держави. Захоплення гаслом національного державництва, розбиваючи солідарність всесвітньої трудової демократії і підміняючи революційну ідею нації консервативною ідеєю держави, віддає національній буржуазії монополію на експлуатацію мас в рамках країни і на імперіалістичну завойовницьку політику зовні.

Держава як така була і є механізмом цієї експлуатації, знаряддям поневолення більшості меншістю - і централізована національна держава в ще більшому ступені, ніж федеративна. Тому прагнення соціалістів в національному питанні повинні бути спрямовані на відвоювання щабель за щаблем визнання національних колективів і до передачі їм в значній мірі функцій сучасної держави, аж до перетворення їх зрештою у федерацію автономних, національно-персональних (екстериторіальних) спілок...

... Українська партія соціалістів-революціонерів глибоко переконана, що український народ по суті не має нічого спільного з українською державою - все одно, з монархічною або буржуазно-республіканською, - про яку мріють наші націонал-патріоти».

Цікаво, що з позиції реалізації ідеї нації розглядав пряме народовладдя й Маркс, наводячи в якості прикладу Паризьку Комуну:

«Паризька Комуна, зрозуміло, повинна була служити зразком всім великим промисловим центрам Франції. Якби комунальний лад встановився в Парижі та другорядних центрах, старий централізований уряд поступився би місцем самоврядуванню виробників і в провінції. У тому короткому нарисі національної організації, який Комуна не мала часу розробити далі, йдеться цілком визначено, що Комуна повинна була стати політичною формою навіть найменшого села і що постійне військо повинне бути замінене і в сільських округах народною міліцією з якомога більш нетривалим терміном служби.

Збори делегатів, що засідають в головному місті округу, мали завідувати загальними справами всіх сільських комун кожного округу, а ці окружні збори, в свою чергу, повинні були посилати депутатів до національної делегації, що засідала би в Парижі; делегати повинні були строго дотримуватися mandat impératif (точної інструкції) своїх виборців і могли бути змінені в будь-який час. Нечисленні, але дуже важливі функції, які залишилися б тоді ще за центральним урядом, не повинні були бути скасовані, – таке твердження було свідомою фальсифікацією, – а повинні були бути передані комунальним, тобто строго відповідальним, чиновникам.

Єдність нації підлягала не знищенню, а, навпаки, організації за допомогою комунального устрою. Єдність нації повинна була стати дійсністю шляхом знищення тієї державної влади, яка видавала себе за втілення цієї єдності, але хотіла бути незалежною від нації, такою, що стоїть над нею. Насправді ця державна влада була лише паразитичним наростом на тілі нації. Завдання полягало в тому, щоб відсікти суто гнобительські органи старої урядової влади, її ж правомірні функції відняти у такої влади, яка претендує на те, щоб стояти над суспільством, та передати відповідальним слугам суспільства.

Замість того, щоб один раз у три або в шість років вирішувати, який член панівного класу повинен представляти та придушувати народ у парламенті, натомість загальне виборче право мало служити народу, організованому в комуни, для того, щоб підшукувати для свого підприємства робітників, наглядачів, бухгалтерів, як індивідуальне виборче право служить для цієї мети всякому іншому роботодавцю. Адже відомо, що підприємства, так само як і окремі особи, зазвичай вміють у діловій діяльності поставити відповідну людину на відповідне місце, а якщо іноді й помиляються, то вміють дуже скоро виправити свою помилку. З іншого боку, Комуна за самою суттю своєю була безумовно ворожа заміні загального виборчого права ієрархічною інвеститурою».

Останнім моментом, який залишалось з’ясувати в нашій теорії політичної організації суспільства - це визначити своє ставлення до ідеї «тимчасової диктатури». І не лише у виконанні Сціборського чи Геббельса, як найбільш давньої сходинки нашої еволюції, що передбачала перехід до вже непотрібної нам авторитарно-представницької моделі. Це питання стосувалось вже більше ідеї «тимчасового збереження держави» чи то «тимчасового авторитаризму» при переході до прямого народовладдя і усуспільнення власності, як нашої актуальної мети. Найвідомішим прикладом цієї ідеї та практики став більшовизм з більшістю його вождів і теоретиків.

Ідея «тимчасової» держави чи диктатури меншості у будь-якій формі зводиться до твердження про неготовність народу до самостійного прийняття рішень і потребу його авторитарного, по факту примусового перевиховання, у ході якого він здобуде цю готовність. Нам довелось розглядати реальність такої «виховної роботи» в низці аспектів.

Спочатку прийшло усвідомлення того, що першочерговим завданням революції є боротьба проти панівного класу, а не просто сукупності його представників. Цей клас створений не волею окремих людей у силу їхніх особистих «поганих» якостей, а об’єктивно складеними суспільно-виробничими відносинами, які формують свідомість людей. Тому суть революції полягає не в боротьбі проти конкретно взятих «поганих людей», а в боротьбі проти «поганих відносин», що створюють цих людей.

Оскільки метою соціальної революції є зміна суспільних відносин, то чи може вона здійснитись шляхом «тимчасового» і «перехідного» збереження або відтворення старих суспільних відносин, ліквідація яких стоїть на меті? Фактично йдеться про заміну одного, «реакційного», експлуататорського класу на інший, «революційний», під чуйним керівництвом якого суспільство еволюціонує і стане безкласовим. Це повинно статися в той момент, коли новий панівний клас вважатиме свою місію виконаною. Тому він невимушено і добровільно ліквідує сам себе, начебто його свідомість буде сформована в обхід зазначеної вище наукової закономірності і не буде залежати від реальних відносин, хоча тільки цим відносинам він й завдячує своїм існуванням.

Оскільки класоутворюючі чинники, головним з яких є поділ праці на організаторську і виконавську, завжди продукують поділ на експлуататорські і експлуатовані класи, а інтересом будь-якого панівного класу, у силу його природи, є увічнення себе, то ми зробили висновок, що будь-який революційний рух йдучи цим шляхом не зможе здійснити соціалістичної революції, тобто фактично перестає бути революційним рухом і після провалу кожної подібної революції суспільство буде повертатись назад чи залишатись на місці, знову і знову потребуючи нової, справжньої соціалістичної революції. Хрестоматійним прикладом цього шляху є історія російської революції і СРСР, як її результату.

Невипадково Михаїл Бакунін передбачливо попереджав: «Якщо завтра будуть встановлені уряд і законодавча рада, парламент, які складаються виключно з робітників, то ці робітники, які зараз є такими переконаними соціальними демократами, післязавтра стануть чітко визначеними аристократами, шанувальниками, сміливими і відвертими або скромними, принципу влади, гнобителями і експлуататорами».

Наступним важливим фактором є неможливість жодної революції чи навіть її спроби без масової народної підтримки і прямої участі народу. Ілюзія про те, що «ініціативна меншість» авторитарно змушує народ здійснювати повстання чи революцію, не має історичних підтверджень і суперечить дійсності. Практика повстань і революцій доводить, що всі рухи, які стояли на їх чолі, керували процесом, маючи народну підтримку, у згоді з масами і за їх активної участі. І тільки коли рух перероджувався, починав «згортати» революцію, він застосовував до народу репресії, тобто робив це з прямо протилежною, вже контрреволюційною метою.

Відтак, навіть сам початок революції потребує того, щоб революційний рух переконав народ у правильності своїх ідей, бо нав’язати йому ці ідеї силою просто неможливо, як неможливе й успішне повстання без добровільної участі народних мас. Коли маси стають готовими до боротьби в силу об’єктивних обставин, а також сприймають революційні ідеї завдяки пропаганді руху і починають вести боротьбу за здійснення цих ідей, то вони поступово припиняють бути інертними і недорозвиненими, відбувається зміна людської свідомості, люди набувають здатності в тій чи іншій мірі стати частиною революційного руху і щонайменше включитись у пропоновані ним суспільні відносини, сприйняти революційну ідеологію, будувати новий лад. Таким чином сам процес революції стає «академією нації» - школою, в якій народ набуває здатності бути суверенним і входить у нове, вільне життя.

Нарешті, нереальною виглядає сама можливість примусового виховання вільних людей. Це ніщо інше, як привчати до свободи через рабство, взаємодопомоги через конкуренцію, взаємної любові через взаємну ненависть, відповідальності через безвідповідальність, ініціативи через пасивність, товариства через егоїзм. Рабство породжує рабство, свобода – свободу. І панський курс навчання рабів «як бути вільними» є не більше ніж лицемірним святенництвом, якого наш народ вже набачився в СРСР.

Підводячи підсумок цій частині нарису, як і раніше можна підкреслити, що наше бачення політичної організації суспільства з одного боку пройшло еволюцію, а з іншого боку зберегло певну традицію. Прагнення реалізувати ідею нації, здобути народний суверенітет, зробити народ справжнім джерелом влади, збудувати республіку – це наша традиція. Повна зміна шляху до цієї мети з різних форм диктаторського і представницького авторитаризму на пряме народовладдя, народне самоуправління – це наша еволюція.