Націоналізм і шовінізм

Наш шовінізм, у вигляді ненависті до інших національностей, бажання боротьби проти них, прагнення обмежити їх права і тому подібне, не був суто ірраціональним. Він виростав здебільшого логічно, а саме з наявності інонаціонального, передовсім антиукраїнського шовінізму та імперіалізму, як його експансійного різновиду. І тут, для захисту своєї національності від чужого шовінізму, захисту таким чином «добра української нації», у нагоді нам стала ідея, яку Сціборський сформулював як «теорію перманентної міжнаціональної боротьби», що є нібито «законом життя», а тому шовінізм та «імперіалізм — це неминучий прояв історії», адже «нації змагаються між собою, товхані однаковими, але суперечними завданнями та інтересами». Оскільки ми повірили в це просте пояснення і сприйняли цей «закон» як направду науковий, «природний», а значить безальтернативний, то нам не залишилось нічого іншого, як прийняти і висновок з нього, чітко висловлений Дмитром Мироном: «На ворожий шовінізм треба відповісти запеклістю і виключністю власного національного шовінізму. Бо любові до свого відповідає ненависть до чужого».

У більш художній формі імперіалізм обґрунтовує дуче італійських фашистів Беніто Муссоліні: «для фашизму прагнення до імперії, тобто до національного поширення є життєвим проявом; зворотне, «сидіння вдома», є ознакою занепаду. Народи, які підносяться і відроджуються, є імперіалістами; вмираючі народи відмовляються від всяких претензій». А ідеологи німецького нацизму, що також був одним з найвагоміших джерел нашої ідеології, навіть закріпили імперіалістичні вимоги у програмі своєї партії, де вимагали «життєвого простору: територій та земель (колоній) для утримання нашого народу та розселення його надлишкової частини».

Таким чином шовінізм та імперіалізм за цією логікою розглядається як єдиний спосіб забезпечити виживання народу в умовах «вічної боротьби за існування».

Перше, що змусило нас засумніватись в цій теорії – це її внутрішні протиріччя. Кажучи про те, як вона випливає з «розуміння постійних суперечностей інтересів і боротьби за їх здійснення», що «позначає всі без виїмку історичні періоди існування людства», Сціборський застосовує цей принцип виключно до міжнародних відносин, але заперечує щодо відносин між групами людей всередині певного народу. Так, картаючи лібералізм, він виступає проти внутрішньонаціональних «антагонізмів і війни всіх проти всіх», закликає до «миру й солідарності». У результаті доходить до того, що засуджуючи в одному місці «груповий егоїзм», в іншому місці він прославляє такий самий груповий, але вже «національний егоїзм». Проте «закон життя», застосований до самого «існування людства», не може діяти вибірково щодо одних людських груп і чудодійно оминати інші групи, особливо враховуючи те,що внутрішньонаціональна боротьба трапляється частіше за міжнаціональну. Коли ми дійшли цього висновку, то постало питання: або зазначений «закон життя» втілюється у «війні всіх проти всіх», яку ми бачимо навколо, і не стосується лише національного питання, а відтак найчистішим виявом цього «закону» є саме неолібералізм, або він взагалі не є «законом», тобто являє собою вигадку. Подальший розгляд питання підтвердив правильність останнього варіанту відповіді.

Знайомство з етнологією, зокрема з працями провідного її дослідника, професора і доктора історичних наук Юрія Семьонова, дозволило нам зрозуміти, що «постійна боротьба інтересів» не тільки не «позначає всі без виїмку історичні періоди існування людства», але в найдовший період існування людства, який особливо відзначався найважчою боротьбою людини за своє виживання проти стихійних сил природи, людські відносини характеризувались взаємодопомогою і солідарністю, а не конкуренцією і війною. Спочатку це почуття солідарності охоплювало невеликий рід, до якого належала окрема людина, потім розповсюдилось на плем’я, як об’єднання родів, а пізніше поширилось на народ, що являв свою міжплемінну спілку. Ці факти показали нам, що «природність» і «неминучість» нашого горезвісного «закону життя» дорівнює нулю.

Засвоївши заклик до «миру і солідарності» всередині окремої національності, ми побачили, що він логічно розповсюджується на різні міжнародні спільноти, включно зі всім людством, що по мірі історичного розвитку, «при всій своїй зрізничкованості», теж отримує свій «духовий зміст», «моральну єдність» і «власні історичні завдання» за тим самим принципом, що й окрема нація. Подібно до того, як різні етнічні групи, не втрачаючи своїх особливостей, відповідно до історичних обставин об’єднувались у буржуазні нації, так у свою чергу і різні нації, об’єднуючись між собою, створюють нові, міжнаціональні ідентичності. Так, приміром, у Західній Європі ми давно спостерігаємо творення єдиної «європейської ідентичності» - наднаціональної спільноти, в якій взаємна ненависть і боротьба поступаються взаєморозумінню і співробітництву. Різні політичні сили в Європі хотіли б бачити цей процес по-різному, але майже всі вони підтримують «європейську ідентичність» у тому чи іншому вигляді, навіть буржуазні націоналісти, як це не дивно на перший погляд. На тих самих засадах поступово відбувається об’єднання всього світу і ця практика доводить нам, що заклик до «миру і солідарності», з точки зору життєвих закономірностей, актуальний для цілого людства, а не тільки для окремих національностей.

Послуговуючись такою нехитрою діалектикою, ми наново відкрили для себе український націоналізм, звернулись до його прямо протилежного, антишовіністичного, антиімперіалістичного, визвольного напрямку й ознайомились із іншими, спорідненими йому ідеологіями визволення, такими як лібертарний соціалізм і революційне народництво. Ми побачили, що всякий шовінізм, «всякий імперіалізм в остаточному результаті приносить народам тільки зло», як відзначав це Петро Федун, провідний ідеолог Крайової ОУН і УПА з часів виникнення останньої. Адже в умовах міжнародних відносин, заснованих на боротьбі і конкуренції, окремий народ забезпечує своє життя лише на певний період, поки його імперія зберігає достатню силу. І, як показує історичний досвід, цей період не може тривати вічно, рано чи пізно він закінчується, будь-яка імперія занепадає, а її народ уже сам опиняється завойованим або зовсім винищеним чужими імперіалістичними силами. «В остаточному результаті» в цій війні немає і не може бути переможців. Завдання захистити «добро нації», забезпечити виживання і розвиток народу є нездійсненним за цих умов. Значить вирішення цього завдання полягає не в тому, щоб збільшити сили певного народу в конкурентній боротьбі, а в тому, щоб назавжди знищити саму міжнародну боротьбу, оскільки вона врешті-решт загрожує всім без виключення і поки ця конкуренція існує, жоден народ не може почувати себе в безпеці.

Зважаючи на ці факти, принцип «не роби іншому того, чого не бажаєш для себе» набуває характеру не просто теоретичного «благого побажання» для досягнення загальнолюдської справедливості, а практичної життєвої необхідності, що тільки й може гарантувати виживання та розвиток для кожного народу. «Свобода окремого народу неможлива без свободи всіх народів» - так можна окреслити цей принцип. Відомий революційний народник і антиавторитарний соціаліст Михаїл Бакунін сформулював це правило наступним чином: «міжнародний мир неможливий, поки не буде прийнятий з усіма своїми наслідками наступний принцип: всяка нація, слабка або сильна, нечисленна або численна, всяка провінція, всяка громада має абсолютне право бути вільною, автономною, жити і управлятися згідно своїм інтересам, своїм приватним потребам, і в цьому праві всі громади, всі нації до того солідарні, що не можна порушити його щодо однієї, не піддаючи його цим самим небезпеки у всіх інших».

Виходячи з цієї логіки, українські революціонери і повстанці з УПА і Крайової ОУН 1940-50-х років зробили гасло «Свобода народам, свобода людині!» основою своєї ідейної боротьби і відзначали у своїх виданнях, що «в галузі міжнародної політики український націоналізм поборює імперіалізм. Український націоналізм уважає, що імперіалізм приносить лише зло народам, що імперіалізм є найбільше нещастя народів. Не говорячи вже про поневолені народи, імперіалізм в остаточному наслідку є нещастям і для панівних народів».

Ідейна еволюція українських націоналістів тих часів є справжнім дзеркалом нашої нинішньої ідейної еволюції. Те саме стосується і традиції, яку чітко описує Петро Федун у наступних реченнях: «ми називаємо себе націоналістами тому, що в нашій діяльності ми керуємося таким єдиним і найвищим гаслом: «Добро української нації — найвищий наказ». Наш націоналізм ми рішуче протиставляємо: а) всякому імперіалізмові; б) всякому шовінізмові; в) всякому тоталітаризмові. Ми є проти імперіалізму, проти шовінізму і всякої національної нетерпимості, за здоровий патріотизм, за демократію. Наше найвище гасло «Добро української нації — найвищий наказ» ні в якій мірі не є скероване проти жодного другого народу, оскільки ми відкидаємо всякий імперіалізм і шовінізм».

Ті самі ідеї висловлював Осип Дяків, другий після Федуна ідеолог УПА і Крайової ОУН 1940-50-х років: «Українському визвольно-революційному рухові, який зродився на ґрунті національного поневолення і колоніального гніту українського народу і який висловлює прагнення до визволення, всяке поняття шовінізму, а тим більше імперіалізму - чуже й осоружне. Борючись за визволення власного народу, ми прагнемо до визволення і самостійності всіх народів, бо ми ненавидимо всяке поневолення, бо нам ненависний всякий імперіалізм». Далі він додає, що саме «тому УПА якнайгостріше виступає проти всяких дрібних непорозумінь між народами, засуджує тих, хто створює такі непорозуміння» і зазначає, що «брак співпраці між народами, або, що гірше, непорозуміння між ними йдуть тільки на руку імперіалістам, бо полегшують їм панування над цими народами».

З одного боку ми бачимо стару мету (добро свого народу) – у цьому полягає наша традиція, з іншого боку – абсолютно нові способи досягнення цієї мети (добро всього людства) – у цьому полягає наша еволюція. Те саме завдання, але зовсім інші висновки. Повна і кардинальна зміна ідеології заснована на вихідному теоретичному положенні.

Навряд чи наша еволюція стала б можливою, якби ґрунтувалась виключно на загальних теоретичних міркуваннях та історичних джерелах і була відірваною від сучасності, позбавленою більш нагальних і практичних елементів.

Першим з цих елементів є запущений і неминучий процес світової глобалізації, що практично унеможливлює успіх самостійної боротьби того чи іншого народу проти будь-яких форм гноблення, за власне виживання і розвиток не тільки «в остаточному результаті», але й у найближчій перспективі. Взаємозалежність усіх країн і народів світу стала настільки великою і дедалі зростаючою швидкими темпами, що визвольні прагнення кожної окремої людської громади можуть бути реалізовані тільки в рамках спільної боротьби всіх громад, з яких складається людство. А оскільки глобалізм створює нові форми політичного, національного, культурного гноблення і ворожнечі, то це питання є актуальним для населення всіх без виключення країн, навіть імперіалістичних центрів.

Другим важливим фактом, який ми змогли побачити, є належність нашої країни до т.зв. «країн третього світу», що піддаються не лише вищезазначеним видам дискримінації, але й жорстокій економічній експлуатації. Ми зрозуміли, що попри усі міфи буржуазних націоналістів, Україна нездатна навіть тимчасово вибратись із цього становища і, за умов збереження нинішніх міжнародних відносин у світі, вона приречена вічно бути колонією тих чи інших імперій. Це послугувало додатковим аргументом, з якого випливає потреба солідарності українців з усіма іншими народами світу і передовсім тими, що опинились у схожому становищі. Так ми зрозуміли потребу світової революції, адже без її здійснення національно-визвольна революція, якої ми прагнемо, приречена на поразку.

Потім ми дійшли висновку, що вимоги міжнародної солідарності і рівності національностей були б порожньою та брехливою декларацією, якби ці поняття стосувались лише народів різних країн і не розповсюджувались на відносини всередині кожної окремої країни, поділяючи її населення на різні нерівноправні групи за ознакою національності, громадянства чи укоріненості. Не в останню чергу це стосується України, де проживає понад 100 різних національностей. Вельми показовою в цьому відношенні для нас стала позиція українських революційних націоналістів з УПА, які виступали «за забезпечення за національними меншостями в Україні всіх національних і громадських прав» і мали у складі своєї армії представників багатьох національностей.

Однак суто теоретичних аргументів теж недостатньо для того, щоб ми остаточно впевнились у нових настановах. Їх могла підкріпити лише практика спілкування і співпраці з людьми інших національностей, що живуть як закордоном, так і в Україні і підтримують визвольні революційні ідеї. Відносини з цими людьми, що так як і ми, дійшли розуміння потреби міжнародної солідарності, утвердили в нас думку про те, що ці люди є не тільки схожими з нами, але і те, що саме вони є нашими найріднішими братами, оскільки є нашими товаришами і соратниками, тобто вони значно ближчі до нас, аніж наші співвітчизники і одноплемінники, що є байдужими до революційних ідей або мають реакційні настрої. У результаті ми перейшли до тієї системи координат, де друзі і вороги визначаються не національністю, а своїми поглядами і своїми вчинками. Ми відчули, що першим кроком до національного визволення є відмова від солідарності з реакціонерами своєї національності на користь солідарності з революціонерами інших національностей.

Нарешті, одним з найважливіших чинників не лише теоретичного, але й практичного характеру, який спонукав нас переосмислити своє бачення національного питання, стало діалектично пов’язане з ним завдання соціального перевороту, про що й піде мова в другому розділі статті.