Неповна зайнятість як форма макроекономічної нестабільності

Аналіз емпіричних даних, що характеризують стан та динаміку ринку праці різних країн світу у різні періоди їхнього розвитку показує, що безробіття, як явище, не має вибіркової дії. Швидше – це “хронічна хвороба”, що уражає практично увесь економічний організм, дестабілізує його, додає йому соціальної напруги та формує в його надрах негативні тенденції розвитку на тривалу перспективу. Саме тому безробіття, або ж неповна зайнятість є однією з родових ознак макроекономічної нестабільності.

Згідно з міжнародними стандартами, що розроблені Міжнародною організацією праці (МОП) ще у 1983 році, все населення можна розділити на три категорії (див. рис. 18.3):

Рис. 18.3. Система класифікації населення за методикою МОП

1) зайняті – це люди, котрі виконують будь-яку роботу, що оплачується, а також ті, що мають роботу, але тимчасово не працюють (хвороба, відпустка або страйк). До цієї ж категорії належать також і ті, хто зайнятий неповний робочий день;

2) безробітні – це ті, хто не має роботи, але докладає активних зусиль для того, щоб її знайти чи повернутися на попереднє місце роботи. Людина вважається безробітною, коли вона відповідає одночасно трьом критеріям:

- “без роботи”;

- “робить активні спроби найти роботу”;

- “готова зразу ж стати до роботи”.

У сумі зайняті і безробітні становлять робочу силу, або економічно активне населення;

3) особи поза робочою силою ( економічно неактивне населення) – це молодь до 16 років, а також ті, хто перебуває в спеціалізованих установах (виправних закладах, психіатричних диспансерах тощо); до цієї категорії відносяться і особи, що вибули зі складу робочої сили, – дорослі, які потенційно мають можливість працювати, але не працюють і не шукають роботи (навчаються, перебувають на пенсії, надто хворі, щоб працювати, або просто не шукають роботи).

Згідно зі статтею 2 Закону України “Про зайнятість населення” (від 01.03.1993р. зі змінами та доповненнями) “безробітними визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до підходящої роботи. Безробітними визнаються також інваліди, які не досягли пенсійного віку, не працюють та зареєстровані як такі, що шукають роботу”. В економічній науці сформувався загалом багатовекторний підхід до класифікації форм безробіття. Основи видової класифікації безробіття та проблеми методики його вимірювання системно розглянуті у темі “Ринок праці” цього ж посібника.

Оскільки безробіття сьогодні є частиною об’єктивної реальності, виникає гостра необхідність у його активному моніторингу та регулюванні.

Закон В. Оукена. Даний закон відображає систему залежностей між рівнем безробіття та макроекономічними результатами у країні. Лаконічно цей закон можна сформулювати такими чином: перевищення фактичного рівня безробіття над природним на 1% призведе до відставання валового національного продукту на 2,5%. Окрім того, Оукен виводить такі залежності:

1. Для утримання безробіття на незмінному рівні потрібно забезпечити приріст валового національного продукту на рівні 2,7%.

2. Кожен наступний приріст валового національного продукту на 2% збільшує зайнятість на 1%.

3. Кожне зменшення обсягів валового національного продукту на 2% збільшує безробіття на 1%.

Основою цього закону є міркування про те, що зростання безробіття є, по суті, втратою частини виробничого потенціалу нації, що і призводить до зменшення обсягів валового національного продукту, і навпаки.

Існування в надрах ринкової економічної системи безробіття тягне за собою ряд принципово важливих для суспільства соціально-економічних наслідків:

· наявність безробіття призводить до втрати (згідно закону Оукена) частини економічного потенціалу суспільства;

· безробіття дестабілізує соціально-економічну ситуацію в суспільстві, формує в ньому внутрішню напругу, оскільки втрата людиною роботи – це втрата засобів до існування і повноцінного життя;

· безробітні виступають стримуючим чинником щодо позитивної ролі професійних спілок в плані їхнього потенційного впливу на рівень заробітної плати, соціальні гарантії та захист;

· безробіття призводить до падіння раніше досягнутого рівня життя в суспільстві, адже навіть найвища допомога по безробіттю завжди є нижчою від втраченої заробітної плати і, окрім того, має тимчасовий характер;

· при втраті робочого місця (навіть тимчасовій) працівник частково втрачає набуті навички та професійну кваліфікацію;

· втрата роботи частиною населення знижує його купівельну спроможність, сукупний попит, обсяги заощаджень і погіршує додатково економічне становище в країні;

· в результаті втрати місця праці люди зазнають доволі важких психологічних травм, цей факт деморалізує звільнених працівників та членів їхніх сімей, створює внутрішню напругу у відносинах між людьми, а іноді може призвести до розпаду сімей, хвороб чи навіть самогубств через відчуття безвихідності;

· зростання рівня безробіття практично автоматично призводить до зростання рівня злочинності в суспільстві.

З наведеного вище витікає, що соціальна та економічна актуальність проблеми “зайнятості-безробіття” змушує світову теорію та практику шукати ефективні засоби контролю та регулювання проблем зайнятості в країні. Багатоваріантність трактування зайнятості і причин порушення рівноваги на ринку праці в уявленні представників різних наукових шкіл обумовила різні підходи до розв’язання цієї проблеми.

В рамках марксистського підходу безробіття розглядалося як явище іманентне, тобто внутрішньо притаманне для капіталістичної форми устрою економічного життя людини. Логічно в такому випадку припустити, що єдиним радикальним способом врегулювання проблеми зайнятості в умовах капіталістичного устрою економіки є власне ліквідація такої економічної системи як фундаментальної першопричини безробіття.

Неокласична модель регулювання безробіття ґрунтується на саморегулятивній здатності ринку. Інструментом ж регуляторного впливу при цьому виступає зниження рівня заробітної плати, оскільки це призводить до:

– збільшення кількості працюючих;

– зниження рівня безробіття.

До числа найбільш значимих і помітних сучасних концепцій зайнятості відносять:

· метод У. Філліпса;

· мультиплікатор зайнятості Дж.М. Кейнса.

Метод У. Філліпса. Англійський економіст О. У. Філліпс (1914-1975) провів статистичний аналіз1 залежності між величиною рівня інфляції (І) і рівнем заробітної плати (W) за період з 1861 по 1957 рік. У результаті своїх досліджень він дійшов висновку про те, що між безробіттям та темпами інфляції існує обернена залежність: якщо заробітна плата швидко зростала, безробіття було невеликим, і навпаки. Крива У.Філліпса (див. рис. 18.4) виявилась ввігнутою відносно осі ординат: одному і тому ж приросту заробітної плати відповідало порівняно невелике скорочення безробіття при низькому його рівні і значне – при високому.

Рис. 18.4. Крива Філліпса

У загальному випадку тип їх взаємної залежності можна описати формулою:

Y=a/x+b

Конкретно у нашій системі координат формула набере вигляду:

I=a/Kb + b,

де I – темп інфляції, %

Kb – коефіцієнт безробіття, %.

По осі ОУ відображено інфляцію, зумовлену фактором праці. Нагадаємо, що для найманого працівника заробітна плата є доходом, а для фірми (підприємця) – однією з головних статей витрат. Тому ріст заробітної плати призводить до зростання цін, тобто інфляції. У випадку, коли країна перебуває на фазі економічного підйому, обсяги виробництва в економіці зростають, робоча сила користується попитом, зростає сумарна маса виплаченої заробітної плати, зростає сукупний попит в економіці, зростає загальний рівень цін, тобто має місце інфляція. Нагадаємо, що усе це відбувається на фоні певного зменшення рівня безробіття в цій же економічній системі. У випадку економічної кризи усе відбувається навпаки, але характер залежності між безробіттям та темпами інфляції зберігається.

Якщо крива Філліпса перетинає вісь ОХ, то показник інфляції матиме від’ємне значення, тобто буде дефляція. Якщо ж крива перетне вісь ОУ, то від’ємне значення матиме уже коефіцієнт безробіття і, відповідно, виникне дефіцит робочої сили.

Дж.М. Кейнс розробив якісно нову концепцію зайнятості. Він висунув таке фундаментальне твердження: попит на товари створює їх пропозицію. Тому, стимулювання ефективного (високого) сукупного попиту є дієвим методом забезпечення зростання виробництва і зайнятості. Однак, ефективний сукупний попит далеко не завжди може сформуватися самостійно, а тому потрібна активна регулятивна участь держави через систему оподаткування та відповідну інвестиційну політику.

Використавши мультиплікатор (примножувач) Кана, Дж.М. Кейнс запропонував власну модель регулювання зайнятості – т.з. мультиплікатор зайнятості Кейнса.

Алгебраїчно його суть можна представити формулою:

ΔZ = k ΔI,

де ΔZ – приріст зайнятості;

k – коефіцієнт мультиплікації;

ΔI – приріст інвестицій.

Елементарне перетворення наведеної вище формули дасть нам іншу формулу:

K = ΔZ/ ΔI

Економічний зміст коефіцієнта мультиплікації полягає в тому, що він показує: у скільки разів зросте зайнятість при зростанні інвестицій на одну грошову одиницю. Логіка такого зв’язку полягає в наступному. Додаткове залучення інвестицій в економічну систему здійснюється не хаотично, а з дотриманням певних пропорцій у каналах розподілу інвестиційних ресурсів, що спрямовуються на розширення масштабів суспільного виробництва. Для нарощування обсягів виробництва необхідні додаткові будівлі, машини, механізми, обладнання, сировина, енергоносії і додаткові працівники. Їх залучення призведе до: по-перше, зменшення загального рівня безробіття – адже нарощування обсягів виробництва потребує додаткових працівників; по-друге, до зростання загальної маси доходів, що отримують ці працівники – адже вони перейшли з категорії безробітних в розряд зайнятих. В свою чергу, зростання доходів цієї категорії людей дасть, цілком логічно, зростання сукупного попиту, що вони сформують на ринку. Мультиплікаційний ефект виявиться тоді, коли під впливом зрослого сукупного попиту суб’єкти ринку отримають додатковий спонукальний мотив для нарощування обсягів виробництва за допомогою вже “другої хвилі” інвестиційних ресурсів, що підуть на додаткове, повторне залучення виробничих ресурсів та потужностей і додаткової робочої сили.

Ринок праці та його “тінь” – ринок робочих місць – є по своїй структурі багатокомпонентними складними соціально-економічними системами. Основаними їх учасниками є працедавці та працеємці. Їх економічні взаємини опосередковані стосунками, що складаються на біржовому та позабіржовому сегменті ринку. Ринок праці сформувався як система суспільних відносин, що відображають рівень розвитку і досягнутий баланс інтересів між підприємцями (працедавцями), найманими працівниками (працеємцями) і державою. Організаційною формою вираження таких інтересів на ринку праці є асоціації (спілки, об’єднання) підприємців, з одного боку, і професійних спілок – з іншого. Держава ж виступає як працедавець на державних підприємствах. Окрім того, вона ж виступає як мегаінвестор, фінансуючи великі загальнонаціональні проекти і регіональні програми розвитку. Однак, головна її функція полягає у визначенні правил регулювання інтересів партнерів-учасників ринку.

Біржа праці – організаційно оформлений державою ринок праці, елемент ринкової інфраструктури, через який регулярно здійснюється велика частина посередницьких операцій з купівлі-продажу робочої сили. В історичному контексті функції біржі праці на території сучасної України виконували різні структури. Вони мали різну назву та організаційно-правовий статус. Прикладом цього можуть слугувати “державне управління посередництва праці”, “бюро трудового фонду”, “бюро надання праці”, відділи праці та соціальної опіки тощо. Практично усі послуги приватних посередницьких структур на ринку праці були платними. Їх оплачували як ті, хто шукав роботу, так і ті, хто надавав робочі місця. Магістерські (державні) “біржі праці” надавали послуги безкоштовно. Першу в Україні біржу праці (Бюро праці) було відкрито в Києві у жовтні 1915 року Київським Воєнно-Промисловим комітетом спільно з Комітетом Південно-Західного фронту Всеросійського Земського Союзу. Історичні свідчення про її роботу показують, що ця структура не була “класичною біржею”. Вона повинна була терміново вирішувати, насамперед, завдання, пов’язані із забезпеченням підприємств новими працівниками на заміну тим, що були мобілізовані на фронт. Працевлаштуванням некваліфікованих робітників, пошуком роботи для безробітних з числа біженців та військовополонених Бюро займалося лише опосередковано. З 26 серпня 1917 р. Бюро праці перейшло в підпорядкування до Київської міської думи і почало виконувати номінальні функції біржі праці.

Для реалізації державної політики зайнятості населення і забезпечення громадянам відповідних гарантій, для допомоги безробітним громадянам у пошуках роботи та працевлаштуванні на всій території України сьогодні функціонують біржі праці або служби чи центри зайнятості. Саме ці установи виступають посередниками між найманими працівниками і підприємцями при укладенні угоди купівлі-продажу робочої сили. Біржа праці надає такі послуги при працевлаштуванні безробітних, а також осіб, що бажають змінити місце роботи, вивчає попит і пропозицію робочої сили, надає інформацію про спеціалістів, які потрібні на ринку праці. Біржа праці веде облік безробітних і здійснює виплату їм допомоги по безробіттю. Для цього узагальнюється інформація про наявність робочих місць, організовується підготовка спеціалістів тощо.

Діяльність інститутів ринку праці здійснюється в межах державної політики зайнятості населення і гарантує громадянам країни реалізацію свого права на працю відповідно до Закону України “Про зайнятість населення”. Цей Закон визначає правові, економічні й організаційні основи зайнятості населення України, а також соціальні гарантії з боку держави в реалізації громадянами права на працю.

Реалізують цю програму і контролюють хід виконання цього законодавства служби зайнятості, створені в їх складі інспекції та комерційні центри, що мають відповідний дозвіл. Структуру державної служби зайнятості зображено на рис. 18.5.

Рис. 18.5. Структура державної служби зайнятості

Державна служба зайнятості, відповідно до вищезгаданого Закону, виконує такі функції:

– аналізує і прогнозує попит на робочу силу та її пропозицію, інформує населення і державні органи управління про стан ринку праці;

– консультує громадян, власників підприємств, установ і організацій або уповноважені ними органи, які звертаються до неї, про можливість одержання роботи і забезпечення робочою силою, вимоги до професії тощо;

– веде облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань працевлаштування;

– організовує, за потребою, професійну підготовку і перепідготовку громадян у системі служби зайнятості або направляє їх для навчання, сприяє підприємствам у розвитку та визначенні курсів навчання та підвищення кваліфікації.