Образ автора як естетична категорія. Концепція В.В.Виноградова про образ автора як мовний, стильовий образ. Концепція «смерті автора» Р. Барта

Р. Барт, не схильний до каузального пояснення літературного твору через авторську біографію чи авторську особистість, наголошує на тому, що вже сам процес письма нівелює індивідуальність, знеособлює, оскільки "говорить не автор, а мова": " Скриптор, що прийшов на зміну Автору, несе в собі не пристрасті, настрої, почуття або враження, а лише такий неосяжний словник, з якого він черпає своє письмо". Заміна автора скриптором усуває будь-які претензії на однозначність прочитання і встановлення остаточного, єдино правильного смислу та уможливлює невпинний процес вивільнення значень. Коштом "смерті автора" має відбутися "народження читача", що відтепер стає "тим простором, де відбиваються усі до єдиної цитати, з яких складається письмо, фокусує множинність значень, виявляючи цілісну сутність письма і єдність тексту. Питання про наявність / відсутність авторського диктату стає одним із вирішальним в утворенні опозиції "твір - текст": "Автора вважають батьком і господарем свого твору… Стосовно ж тексту, то в ньому відсутній запис про батька". Використані Р. Бартом метафори твору і тексту - "організм" і "плетиво" - покликані увиразнити їх антитетичність, наголосити на ієрархічності, монолітній цілісності першого й відкритості, множинності сенсу, стереофонічності другого - звільненого від авторської влади.

В колі наукових інтересів В. Виноградова постійно перебувала проблема вивчення мови художнього твору, дослідження оповідної структури, а отже, проблема автора (а точніше, "образу автора") у його потрактуванні мала бути неодмінно пов'язаною з питаннями мовного вираження й розв'язуватись передусім на рівні мовленнєвої організації тексту. Стильова структура художнього твору й образ автора, які досліджує В. Виноградов, відбивають способи розуміння і поетичного використання письменником літературної мови своєї епохи. Зображення світу в літературному творі, на думку вченого, розгортається через динаміку різних стилістичних шарів, форм і типів мовлення. У специфіці переходів від одного стилю до іншого, в особливостях поєднання різних стилістичних шарів мови і виражених ним художніх оцінок, у закономірностях сполучення тих чи інших мовленнєвих форм - одне слово, у мовленнєвій структурі художнього твору, залежній від динаміки авторських стилістичних "масок", відбивається творча особистість митця. "Образ автора" визначається, отже, як складна мовленнєва структура, яка, синтезуючи усі стилістичні прийоми художнього твору, виявляє єдність художнього стилю. Образ автора в концепції В. Виноградова є багатофункціональним утворенням, оскільки визначає експресивно-мовленнєві форми оповіді й, відповідно, прийоми словесного вираження, будучи "індивідуальною словесно-мовленнєвою структурою, яка пронизує стрій художнього твору", забезпечує взаємозв'язок і взаємодію елементів художнього цілого і, нарешті, несе центроутворювальну й інтеграційну функції, бо є "концентрованим втіленням суті твору, що об'єднує всю систему мовленнєвих структур персонажів у їх співвідношенні з оповідачем, розповідачем або розповідачами й через них стає ідейно-стилістичним осереддям, фокусом цілого". Категорія образу автора продуктивна не тільки в дослідженні окремого літературного твору, а й може розглядатися в межах усієї художньої спадщини митця, оскільки образ автора є "конструктивним елементом" не лише одного літературного твору, а й циклу творів і творчості письменника загалом.

1. Образ автора як естетична категорія. Концепція В.В.Виноградова про образ автора як мовний, стильовий образ. Концепція «смерті автора» Р. Барта.

Проблемі автора й авторської "присутності" у творі надавали особливої ваги багато дослідників. Особливої актуальності набувають звернення до літературознавчих концепцій В. Виноградова та Р. Барта. В колі наукових інтересів В. Виноградова постійно перебувала проблема вивчення мови художнього твору, дослідження оповідної структури, а отже, проблема автора (а точніше, "образу автора") у його потрактуванні мала бути неодмінно пов'язаною з питаннями мовного вираження й розв'язуватись передусім на рівні мовленнєвої організації тексту. Стильова структура художнього твору й образ автора, які досліджує В. Виноградов, відбивають способи розуміння і поетичного використання письменником літературної мови своєї епохи. Зображення світу в літературному творі, на думку вченого, розгортається через динаміку різних стилістичних шарів, форм і типів мовлення. У мовленнєвій структурі художнього твору, залежній від динаміки авторських стилістичних "масок", відбивається творча особистість митця. "Образ автора" визначається як складна мовленнєва структура, яка, синтезуючи усі стилістичні прийоми художнього твору, виявляє єдність художнього стилю. Образ автора в концепції В. Виноградова є багатофункціональним утворенням, оскільки визначає експресивно-мовленнєві форми оповіді й, відповідно, прийоми словесного вираження, будучи "індивідуальною словесно-мовленнєвою структурою, яка пронизує стрій художнього твору", забезпечує взаємозв'язок і взаємодію елементів художнього цілого і, нарешті, несе центроутворювальну й інтеграційну функції, бо є "концентрованим втіленням суті твору, що об'єднує всю систему мовленнєвих структур персонажів у їх співвідношенні з оповідачем, розповідачем або розповідачами й через них стає ідейно-стилістичним осереддям, фокусом цілого". Образ автора є "конструктивним елементом" не лише одного літературного твору, а й циклу творів і творчості письменника загалом. "образ автора" В. Виноградова співвідноситься з прийнятою у наратології категорією "імпліцитного (абстрактного) автора". "імпліцитний автор" прозового твору виступає найбільш універсальною категорією для позначення авторської "присутності" в тексті й актуалізується у формі персоніфікованого чи неперсоніфікованого, достовірного чи недостовірного оповідача.

Р. Барт наголошує на тому, що вже сам процес письма нівелює індивідуальність, знеособлює, оскільки "говорить не автор, а мова": "Скриптор, що прийшов на зміну Автору, несе в собі не пристрасті, настрої, почуття або враження, а лише такий неосяжний словник, з якого він черпає своє письмо". Заміна автора скриптором усуває будь-які претензії на однозначність прочитання і встановлення остаточного, єдино правильного смислу та уможливлює невпинний процес вивільнення значень. Коштом "смерті автора" має відбутися "народження читача", що відтепер стає "тим простором, де відбиваються усі до єдиної цитати, з яких складається письмо", фокусує множинність значень, виявляючи цілісну сутність письма і єдність тексту. Питання про наявність / відсутність авторського диктату стає одним із вирішальним в утворенні опозиції "твір - текст": "Автора вважають батьком і господарем свого твору… Стосовно ж тексту, то в ньому відсутній запис про батька". Використані Р. Бартом метафори твору і тексту - "організм" і "плетиво" - покликані наголосити на ієрархічності, монолітній цілісності першого й відкритості, множинності сенсу, стереофонічності другого - звільненого від авторської влади.

32Автор і читач у творі. Рецептивна естетика про присутність читача в творі.

33Вірш та проза як два основні типи організації художнього мовлення. Проміжні форми.

Художественная речь осуществляет себя в двух формах: стихотворной (поэзия) и нестихотворной (проза).

Первоначально стихотворная форма решительно преобладала как в ритуальных и сакральных, так и в художественных текстах. Способность стихотворной (поэтической) речи жить в нашей памяти (гораздо большая) чем у прозы) составляет одно из важнейших и неоспоримо ценных ее свойств, которое и обусловило ее историческую первичность в составе художественной культуры.

В эпоху античности словесное искусство проделало путь от мифологической и боговдохновенной поэзии (будь то эпопеи или трагедии) к прозе, которая, однако, была еще не собственно художественной, а ораторской и деловой (Демосфен), философской (Платон и Аристотель), исторической (Плутарх, Тацит). Художественная же проза бытовала более в составе фольклора (притчи, басни, сказки) и на авансцену словесного искусства не выдвигалась. Она завоевывала права весьма медленно. Лишь в Новое время поэзия и проза в искусстве слова стали сосуществовать «на равных», причем последняя порой выдвигается на первый план (такова, в частности, русская литература XIX в., начиная с 30-х годов).

Имея в виду преобладающую тенденцию многовекового бытования словесного искусства, теоретики XIX в. (Гегель, Потебня) противопоставляли друг другу поэзию и внехудожественную прозу. Ученые сосредоточились на рассмотрении различий между стихотворными и художественно-прозаическими произведениями лишь в нашем столетии. Ныне изучены не только внешние (формальные, собственно речевые) различия между стихами и прозой (последовательно осуществляемый ритм стихотворной речи; необходимость в ней ритмической паузы между стихами, составляющими основную единицу ритма, – и отсутствие, по крайней мере необязательность и эпизодичность всего этого в художественно-прозаическом тексте), но и функциональные несходства.

Формы стихотворной речи весьма разнообразны. Они тщательно изучены. Стиховедение –- одна из хорошо разработанных литературоведческих дисциплин.

Стиховые формы (прежде всего метры и размеры) уникальны по своему эмоциональному звучанию и смысловой наполненности. Стиховая форма «выжимает» из слов максимум выразительных возможностей, с особой силой приковывает внимание к словесной ткани как таковой и звучанию высказывания, придавая ему как бы предельную эмоционально-смысловую насыщенность.

Но и у художественной прозы есть свои уникальные и неоспоримо ценные свойства, которыми стихотворная словесность обладает в гораздо меньшей мере. При обращении к прозе, как показал М.М. Бахтин, перед автором раскрываются широкие возможности языкового многообразия, соединения в одном и том же тексте разных манер мыслить и высказываться: в прозаической художественности (наиболее полно проявившейся в романе) важна, по Бахтину, «диалогическая ориентация слова среди чужих слов», в то время как поэзия к разноречию, как правило, не склонна и в большей степени монологична.

Поэзии, таким образом, присущ акцент на словесной экспрессии, здесь ярко выражено созидательное, речетворческое начало. В прозе же словесная ткань может оказываться как бы нейтральной: писатели-прозаики нередко тяготеют к констатирующему, обозначающему слову, внеэмоциональному и «нестилевому». В прозе наиболее полно и широко используются изобразительные и познавательные возможности речи, в поэзии же акцентируются ее экспрессивные и эстетические начала. Эта функциональные различия между поэзией и прозой фиксируются уже первоначальными значениями данных слов – их этимологией (др.-гр. слово «поэзия» образовано от глагола сделать», «говорить»; «проза» –от лат. прилагательного «прямой», «простой»).

Існують проміжні форми між поезією і прозою: вірш в прозі (в Ш. Бодлера, І. С. Тургенева) — проміжна форма, близька до ліричної поезії по стилістичних, тематичних і композиційних, але не метричних ознаках; і з ін. сторони — вільний вірш і ритмічна проза, близькі до вірша саме по метричних ознаках.