Принцип індивідуального підходу до учнів у навчанні: сутність, шляхи реалізації. Організація диференціального навчання

Індивідуальний підхід як найважливіший принцип навчання посів у дидактиці чільне місце з часів Я.А. Коменського. Процес навчання, з його точки зору, повинен будуватися в чіткій від­повідності до виховних і індивідуальних особливостей учнів. Я.А. Коменський навіть зробив спробу дати свою типологію уч­нів, поділяючи їх на шість груп: діти з гострим розумом, прагнуть до знань, допитливі і піддатливі; з гострим розумом, але повільні, хоча й слухняні; з гострим розумом, але невгамовні і вперті; слухняні і допитливі, але повільні і мляві; тупі, байдужі; тупі з зіпсованою і злісною натурою.

Якісну своєрідність дитячої природи підкреслював Ж.-Ж. Руссо, який наводив думку про те, що дитина — це своєрідна істота, а не доросла людина в мініатюрі.

Ідея індивідуального підходу підкреслювалась також і Й.Г. Песталоцці. Навчання повинно сприяти розвитку всіх внутрішніх сил і здібностей, закладених у людській природі. Тому, навчаючи, ми на­даємо допомогу «справі природи в розвитку наших здібностей і сил».

Таким чином, індивідуальний підхід до дітей — це «принцип педагогіки, згідно з яким у навчально-виховній роботі з колекти­вом дітей досягається педагогічний вплив на кожну дитину, який ґрунтується на знанні її особистих рис і умов життя», а індивідуа­лізацію навчання розуміють як:

— організацію навчального процесу, при якій вибір способів, прийомів, темпу навчання враховує індивідуальні відмінності уч­нів, рівень розвитку їх здібностей до учіння»;

— «систему виховних і дидактичних засобів, що відповідають меті діяльності і реальним пізнавальним можливостям колективу класу, окремих учнів, груп учнів і дозволяють забезпечувати на­вчальну діяльність учня на рівні його потенційних можливостей з врахуванням мети навчання».

За визначенням І. Унт, ін­дивідуалізація — це врахуван­ня в процесі навчання інди­відуальних особливостей уч­нів у всіх його формах і методах, незалежно від того, які особливості і в якій мірі враховуються.

При цьому І. Унт зазна­чає, що у використанні понят­тя «індивідуалізація» навчання необхідно мати на увазі, що у його практичному використанні мова йде не про абсолютну індивідуалі­зацію. У реальній шкільній практиці індивідуалізація завжди від­носна з таких причин:

1) враховуються індивідуальні особливості не кожного окре­мого учня, а групи учнів, що мають приблизно схожі особливості;

2) враховуються лише відомі особливості або їх комплекси і зо­крема такі, які важливі з точки зору навчання (наприклад, загаль­ні розумові здібності); поряд з цим може виступати ряд особливо­стей, врахування яких у конкретній формі індивідуалізації немож­ливе або навіть не так вже і необхідне (наприклад, різні особливості характеру або темпераменту);

3) іноді здійснюється врахування деяких особливостей або ста­нів лише у тому випадку, якщо це, зокрема, важливо для даного учня (наприклад, талановитість у будь-якій галузі, розлад здоров'я);

4) індивідуалізація реалізується не за всім обсягом навчальної діяльності, а епізодично або в будь-якому виді навчальної діяль­ності й інтегрована з індивідуалізованою роботою.

Уточнюючи поняття «індивідуальний підхід» і «індивідуаліза­ція», І. Унт зазначає, що в першому випадку ми маємо справу з принципом навчання, а в другому — зі здійсненням цього прин­ципу, яке має свої форми і методи.

Отже, сутність принципу індивідуального підходу в навчанні полягає у вивченні і врахуванні в навчальному процесі індивідуальних і віковихособливостей кожного учня з метою максимального розвитку позитивних і подолання негативних індивідуальних особливостей, забезпеченні на цій основі підвищення якості його навчальної роботи, всебічного розвитку.

Реалізація принципу здійснюється в таких напрямах: а) пси­хологічному — врахування психічних особливостей індивіда, які впливають на навчально-пізнавальну діяльність, що обумовлює наслідки навчання; б) дидактичному — організація такої взаємодії викладача і учнів, яка б максимально задовольняла потреби та інтереси кожного учня, визначення адекватної системи прийомів педагогічного впливу на особистість школяра. Ці напрями визна­чають конкретні шляхи індивідуального підходу в навчанні:

1. Глибоке вивчення особистості дитини:

— характеру протікання розумових процесів (гнучкість розу­му, швидкість засвоєння, критичність);

— навичок навчально-пізнавальної діяльності (вміння виділя­ти головне в навчальному матеріалі, планувати навчальну діяль­ність, здійснювати самоконтроль у навчальній роботі тощо);

— рівня пізнавальних здібностей (спостережливість, увага, па­м'ять, мова);

— рівня знань і вмінь (повнота, глибина, дієвість);

— ставлення до навчання, до успіхів, невдач; мотивів навчання;

— працездатності;

— вольового розвитку, ступеня наполегливості, терпіння;

— з яких предметів відчуває труднощі, з яких — встигає;

— рівня научуваності учня та ін.

Научуваність людини виявляється в її готовності до учіння і здат­ності успішно його здійснювати в умовах будь-якої конкретної дидак­тичної системи, тобто научуваність можна визначати як потенційну можливість до оволодіння новими знаннями і як «сукупність (ан­самбль) інтелектуальних властивостей людини, від яких при наявно­сті і відносної рівності інших необхідних умов (вихідного мінімуму знань, позитивного ставлення до учіння та ін.), залежить продукти­вність навчальної діяльності».

Ю.К. Бабанський у своїх працях в основу аналізу можливос­тей успішності навчання ввів поняття «реальні навчальні можливо­сті школяра», яке розглядає як «сукупність психологічних, фізіо­логічних і моральних потенцій особистості, а також опосередко­ваних нею зовнішніх умов, котрі разом забезпечують певну успішність здійснення навчальної діяльності.

Зовнішній бік реальних навчальних можливостей включає опо­середкований особистістю пізнавальний вплив родини, культур­ного оточення та вплив учителів, учнівського колективу, навчаль­но-матеріальної бази школи та ін.

По-різному сприймають учні явища і події залежно від влас­ного досвіду. Вчителю треба встановити, які недоліки в розвитку пізнавальних процесів перешкоджають нормальному засвоєнню матеріалу, які негативні особливості заважають учням працювати над підвищенням свого розвитку і які умови сприяють закріплен­ню недоліків і негативних рис.

2. Розробка системи впливу на учня з урахуванням індивідуаль­них і вікових особливостей. Тут може бути попереджувальна, виправляюча, заохочувальна робота. Важливо визначити, на що здат­ний кожен учень у даний момент навчальної діяльності, як розвива­ти його розумові здібності, яким шляхом, «з якими уповільненнями і труднощами кожен учень зможе підійти до рівня, передбаченого програмою», і який індивідуальний шлях «успіху в навчанні і ро­зумовій праці» (В.О. Сухомлинський). Наприклад, індивідуальний підхід до дитини може знайти вияв у тому, що вчитель:

— пропонує виконувати певну кількість вправ до конкретно визначеного часу;

— радить щоденно читати підібраний вчителем текст, усвідом­лювати його, запам'ятовувати головні думки і розповідати одно­класникам, другу або вчителю;

— певний час на кожному уроці викликає для відповіді, потім пропонує інші різні види дії: короткі письмові відповіді або фор­мування висновків, висування гіпотез, розв'язання проблем та ін;

— здійснює диференційовану допомогу: одному лише коротень­ко підказує, як підійти до розв'язання задачі, висвітлення питань у творі, а іншому дає більш детальні пояснення, а то і план розпо­віді тощо.

Головне, щоб дуже обережно підводити школярів до усвідом­лення своїх особистих труднощів, спонукати до самостійної робо­ти, спрямованої на подолання труднощів. Для цього слід викори­стовувати різні дидактичні засоби.

3. Аналіз одержаних результатів і коригування при необхіднос­ті дій педагога на основі того положення, що всі діти без відхи­лень у психічному, фізичному розвитку здатні одержати середню освіту, більш або менш успішно засвоївши навчальний матеріал умежах шкільних програм, а талановиті вимагають знаходження шляхів розвитку їх здібностей.