Характеристика методів організіції діяльності і формування досвіду суспільної поведінки

У процесі формування особистості одним із головних за­вдань є досягнення єдності свідомості і поведінки. Справді ви­хованою можна назвати людину лише тоді, коли вона не тільки засвоїла певні вимоги, але коли в неї виникла потреба діяти у відповідності з цими вимогами і вона не може поводитися інак­ше. Знання, що не підштовхують учня до позитивних дій, ста­ють ширмою, за якою ховаються лицемірство і ханжество. Тому процес виховання повинен передбачати привчання людини до позитивної поведінки і виробляти звичку до неї. Під звичкою розуміємо стійку форму поведінки, в основі якої стійкі навички організації особистістю своєї діяльності, спілкування, які за­кріплюються в поведінці і стають рисою характеру людини. Цьому сприяють такі методи, як: привчання, вправи, доручен­ня, виховні ситуації тощо.

Привчання — організація планомірного і регулярного виконання дітьми визначених дій з метою перетворення їх у звичку поведін­ки (не розмовляти на уроці, прибирати зі столу, дотримуватися режиму тощо).

Вправи передбачають багаторазове повторення, закріплення, вдосконалення способів дій як стійкої основи суспільної поведін­ки, тобто це планомірно організоване виконання вихованцями різних дій, практичних справ з метою формування і розвитку пев­них навичок поведінки, рис характеру. Звички формуються на основі знань про норми поведінки, вироблених умінь позитивних дій і закріплюються вправами як цілеспрямованими і багаторазо­вими діями. Тому вправи являють собою систему організованих вихователем правильних вчинків вихованця, розраховану на три­валий час. Учень, підкоряючись певним вимогам, коли виконує якусь конкретну справу, відчуває виховний вплив.

Вправи ведуть до вироблення навичок і звичок, які включа­ються в загальну структуру поведінки дитини і проявляються як її індивідуальні особливості. Це може бути звичка до регулярної праці, до фізичної та гігієнічної культури (підтримання чистоти тіла, ранкова гімнастика, потреба в рухах), звичка бути обов'язковим у стосунках з людьми. У галузі культури поведінки можна виділи­ти такі групи звичок (Г.І. Щукіна):

1. Звички, які виражають позитивний емоційний тон спілкуван­ня з людьми: ввічливо вітатися з людьми при зустрічі, прощатися при розлученні та ін.

2. Звички поведінки, які передбачають необхідність враховува­ти настрої оточуючих: не розмовляти голосно в громадських міс­цях, щоб не заважати хворим, втомленим, зайнятим своїми думками, тим, хто перебуває в горі; не штовхати в спину того, хто йде попереду...

3. Звички уваги, завбачливості до людей. Вони пов'язані з наданням послуг, з готовністю прийти на допомогу людині у скруті: поступитися місцем, пропустити раніше себе в двері, допомогти донести речі, підняти впущену річ і т.п.

4. Звички, пов'язані з хорошими манерами: триматися природ­но, просто, з гідністю, бути гостинним, терпляче вислуховувати співбесідника.

Основні прийоми використання вправ у школі:

— Постановка виховного завдання і пробудження в учнів по­треби в тій чи іншій діяльності.

— Роз'яснення способів діяльності і набуття дітьми відповід­них знань.

— Практичний показ дій.

— Організація початкового відтворення учнями показних дій (зразківповедінки).

— Подальші тренування у вдосконаленні і закріпленні спосо­бів діяльності.

М.І. Болдирев виділяє наступні типи вправ: а) вправи в діяльності; б) режимні вправи; в) спеціальні вправи.

Вправи в різноманітній діяльності використовуються з метою вироблення в учнів навичок до праці, переборювання труднощів, виховання наполегливості, сили волі, самостійності. У діяльності діти привчаються до культури спілкування.

Режимні вправи стимулюють дітей до дотримання встановле­ного в школі та в сім'ї режиму, що примушує їх повторювати і закріплювати позитивні дії, тренуватися у виконанні правил по­ведінки, керувати своїми бажаннями і діями, привчає до розумно­го використання робочого і вільного часу.

Широко використовувався метод вправ у будинках дитини М. Монтессорі, про що свідчить навіть розклад занять.

М. Монтессорі використовувала прості, на перший погляд, вправи, доступні дітям, але вони добре виховували волю. Так, для цього серед інших вправ було і таке — абсолютна мовчанка протя­гом 2—5 хвилин (дидактичне мовчання).

Спеціальні вправи тренувального характеру використовуються для вироблення і закріплення навичок і вмінь культурної поведін­ки, дотримання елементарних правил, пов'язаних із зовнішньою культурою, правилами етикету.

Реалізується метод вправ і через доручення, тобто шляхом ви­конання визначених завдань учителя, батьків, колективу, що сприяє накопиченню досвіду позитивної поведінки, вихованню гуманних якостей особистості, відповідальності, старанності (доручення: провідати хворого товариша, надати допомогу відстаючому, при­вести в порядок книги бібліотеки).

Суть педагогічної позиції вихователя повинна бути прихована від вихованців».

Це можуть бути:

- ситуації упізнавання, в якій дитина може продемонструвати вою унікальність, своєрідність, талановитість, інтереси;

— ситуації взаємодії кожного члена колективу з однокласниками в позиції підлеглості та керівництва;

- ситуації співпереживання, турботи, взаємодопомоги, ситуації морального вибору;

— ситуації успіху та ін.

В основному виховна ситуація не викликає у школяра почуття образи, приниження власної гідності.

Вона розрахована на участь і підтримку батьків, ровесників, вчителів та ін., доречна при вирішенні гострих питань спілкуван­няровесників, при встановленні позитивних стосунків між батьками і дітьми. У той же час виховну ситуацію не можна вважати універсальним методом, її використовують у залежності від цільової установки, особистих якостей дитини, авторитетності вчителя тощо.

Корисним і необхідним є використання з педагогічною метою виховних обставин із життя. Сутність цих ситуацій в тому, що діти змушені робити вибір: зробити щось для себе, свого задоволення чи поступитися радістю іншому, допомогти ровеснику, старшому, якщо доводиться при цьому самому від чогось відмовитися. «Ор­ганізація такої ситуації потребує особливо глибокого і різнобічно­го знання психологічних особливостей вихованців, домінуючих мотивів їх діяльності, інтересів, потягів, рівня домагання, всіх об­ставин їх життя».

Методи цієї групи пов'язані з організацією діяльності індивіда: навчальної, трудової, ігрової, суспільної, естетичної, що забезпечує не тільки досвід поведінки, але й переживання радості пізнання, творчості, творіння, спілкування тощо.

Таким чином, методи організації діяльності і формування досвіду моральної поведінки вирішують завдання виховання стосунківміж людьми, навичок, умінь, звичок. Учень іде від усвідомлення необхідності знань, умінь через тренування до навичок і через тренувальні вправи — до звичок поведінки.

У деяких підручниках і навчальних посібниках до даної групи методів відносять і вимоги, тобто педагогічний вплив, який полягає в тому, щоб зобов'язати школярів виконувати які-небудь дії вчинки. Основні вимоги будуються на гуманному ставленні до дитини, довір'ї до неї. За формою пред'явлення вимоги можуть бути прямі (наказ, розпорядження) і непрямі (прохання, порада, натяк). Розрізняють індивідуальні педагогічні вимоги, які висуває вихователь, і колективні, котрі йдуть від правил поведінки у школі, обов'язків (клятви) члена громадської організації тощо. Різноманітні і форми вираження вимог. Вони залежать від індивідуальних якостей дитини і педагога, характеру стосунків між вихователем і вихованцем, своєрідності ситуації (м'яке прохання, актування, докір, попередження, категоричні вимоги).

Використання методу буде більш успішним, якщо:

а) пояснювати дітям необхідність дотримання тих чи інших вимог;

б) одночасно не висувати багато вимог;

в) залучати дітей до визначення певних вимог у процесі розробки"правил моральної поведінки» для свого класу, дитячих Конституцій і таке інше.

Вимога дійсно є невід'ємною частиною методів організації ді­яльності і формування досвіду поведінки, але головне їх завдання — вплив на свідомість дитини.

Вимоги випереджують дію, тому їх можна віднести як до пер­шої, так і до другої групи методів.