Право і правосвідомість. Ідея правової держави. Право і закон

Право – необходимое условие существования людей в обществе. Если ты хочешь быть свободным, ты должен ограничить свою свободу дабы предоставить свободу другим. Итак, обыденно-практический уровень правосознания стремится оценить действующие законы с позиции их соответствия нравственным требованиям, а теоретическое правовое мышление рассматривает действующее право с позиции его социального и политического смысла, его соответствия рациональным требованиям, объективно обусловленным реальным процессом общественной и политической жизни.

Естественно, человек как разумное живое существо может как-то жить вне правосознания и соответствующего поведения, т.е. жить вне правового измерения. Он, по словам И.А.Ильина, может обойтись без права в его истинном и глубоком значении; он будет его Заменять различного рода суррогатами: традициями, страхом, хитростью, обманом и настойчивостью, наглостью, а в критические моменты прямым насилием и т.п.

Правосознание – это представления и понятия, выражающие отношение людей к действующему праву, знание меры в поведении людей с точки зрения прав и обязанностей, законности и противозаконности; это правовые теории, правовая идеология. Правосознание является идейным выражением объективных общественных отношений, которые имеют характер правовых отношений, отражающих в свою очередь господствующие в обществе экономические и социальные отношения. Право воздействует на формирование правосознания, а последнее реализуется в праве и правосудии. Как и право, правосознание исторически возникло и развивается на определенной экономической основе и связано с появлением общественных классов и государства.

По словам И.А. Ильина, правосознание есть умение уважать право и закон, добровольно исполнять свои государственные обязанности и частные обязательства, строить свою жизнь, не совершая преступлений. Основу правосознания составляют чувство собственного достоинства, совесть и внутренняя дисциплина воли, взаимное уважение и доверие граждан друг к другу, к власти, а власти – к гражданам. История знает острые конфликты правосознания лучших, прогрессивнейших людей общества с действующими нормами права.

Правосознание суть та форма общественного сознания, в которой выражаются знание и оценка принятых в данном обществе в качестве юридических законов нормативов социально-экономической деятельности различных субъектов права – индивида, организации, предприятия, трудовых коллективов, должностных лиц и т.п. Правосознание занимает как бы промежуточное положение Между политическим и нравственным сознанием. В отличие от политического сознания оно относится к государству не как к объекту борьбы за политическую власть, а как к внешней регламентирующей силе, требующей безусловного подчинения, но вместе с тем получающей при этом и определенную оценку.

В обиходной жизни мы забываем об ограничении правил и норм поведения, но они все же остаются для нас незыблемыми. На стадии правосознания они высвечиваются и выступают уже как осознанные регулятивы. Правосознание во многом ориентируется на рационально-нравственные оценки. Между нравственностью и правом существует теснейшая связь: право в самом себе имеет и нравственный смысл. Как нравственное, так и правовое сознание – это различные грани едино-цельной духовной жизни человека и общества.

Закон и право. Субстанцию права составляют не сами правила поведения, а то что они призваны регулировать. Юридические нормы и законы есть лишь внешнее выражение права. Высший законодательный орган может принять любой закон, но если принятый закон далеко ушел от ситуации в обществе, то он просто не будет исполняться.

Справедливость составляет суть права. Не принудительная сила закона создает справедливость, а наоборот об’эктивный п-п справедливости проявляется в том или ином законе. Свобода каждого отдельного человека заканчивается там, где начинается свобода другого. Правовая справедливость есть в конечном счете соблюдение обществом баланса еквивалентности взаимных представлений, которыми связаны друг с другом суб’экты права.

Теорія правової держави бере свій початок з анти­чності. Давньогрецький філософ Платон писав, що дер­жавність можлива тільки там, де панують справедливі закони, «де закон — володар над правителями, а вони його раби». Починаючи з Нового часу, теорія правової держави була доповнена завдяки безпосередньому звер­ненню до ідеї прав людини. Передові мислителі епохи становлення капіталізму в XVII-XVIII ст. сформулюва­ли принцип поділу влади, покладений в основу теорії правової держави. Так, німецький філософ І. Кант, з іменем якого пов'язують створення цієї теорії, вважав, що держава забезпечує торжество права й підпорядко­вується його вимогам. Громадянський правовий стан, на його думку, ґрунтується на таких апріорних прин­ципах: свобода кожного члена суспільства як людини, рівність його з кожним іншим як підданого, самостій­ність кожного члена суспільства як громадянина. Ще один німецький філософ М. Вебер сформулював принци­пи правової держави: управління — процес застосуван­ня права; керуючі не є верхами суспільства, багачами, вождями, а посадовими особами з обмеженою владою; державна адміністрація повністю підкоряється праву, а не особам; громадяни підпорядковуються не начальст­ву, а тільки праву, яке чиновник реалізує або допома­гає реалізувати.

Правова держава — тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юри­дична рівність громадянина й держави.

Правову державу характеризують: — верховенство закону і його панування в суспільст­ві; рівність перед законом самої держави, всіх її органів, громадських організацій, службових осіб і громадян; — вищість представницьких органів влади, їх відкри­тість і публічність, відсутність будь-якої диктатури; — поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, що створює систему взаемостримування і взаємопротиваг гілок влади; — гарантія прав і свобод особи в межах законності, взаємна відповідальність держави, об'єднань громадян та індивідів; — високий рівень громадських структур, можливість громадських об'єднань і особи брати участь в управлінні суспільством; дотримання принципів загального, прямо­го, рівного виборчого права; — контроль державної влади з боку суспільства, гро­мадян та їх організацій; — відповідальність держави перед світовим співтова­риством правових держав; — органічний зв'язок прав і свобод громадян з їх обо­в'язками, відповідальністю, законопослушністю, само­контролем, самосвідомістю, правовою культурою.

Окрім суворого дотримання законів суспільство пере­дбачає ще одну принципову вимогу — дотримання загаль­ноприйнятих норм моралі. Право і мораль завжди були, є і будуть чинниками людського буття й гуманізму.

Ідея правової держави, розглядається як результат суспільного договору між самостійними, незалежними один від одного індивідами, які володіють рівними правами і свободами.

В останні кілька століть до ідеї прав людини так чи інакше зверталися майже всі видатні мислителі. При цьому одні з них так само доводили, що невід'ємні права кожної людини визначаються самою її природою, інші ж, наприклад Гегель (1770—1831), вважали, що ці права визначаються, насамперед, суспільством. Утопіч­ні комуністи і К. Маркс (1818—1883), які відстоювали ідею рівноправ'я між людьми, були впевнені, що права людини можуть бути забезпечені тільки за суспільної власності на засоби виробництва.

*Під свободою загалом розуміють наявність у людини можливостей для максимального самовиявлення.

У цьому розумінні свобода протистоїть межі, обмеженню. На перший погляд, свобода і є відсутністю опору, спротиву діям лю­дини, відсутністю обмежень. Але насправді це не так, по-перше, - тому що відсутність меж, обмежень була б повною невизначе­ністю, тобто нереальною для людини ситуацією, а по-друге, - без­межність зробила б невизначеними і неможливими будь-які оцін­ки, у тому числі - оцінки й самої свободи як свободи; тут свобода постає у своїх негативних проявах. Свобода є радше подоланням меж, розширенням меж, а не їх відсутністю. Тобто свобода не виключає необхідності.

До філософських ідей Б.Спінози відносять визначення свободи як пізнаної необхідності.

У сьогоднішніх розмовах про свободу важливо вміти прово­дити її диференціацію за певними видами та проявами. Як звичай­но, розрізняють такі види і характери проявів свободи.

Зовнішня свобода: можливість змінювати обставини життя практично, реально. Внутрішня свобода: вміння зберігати роз­кутість та сміливість думки за будь-яких обставин життя.

Свобода дії: коли людина не заблокована фізич­но у здійсненні певних операцій. Свобода волі: визнання того, що сама людина є вихідним пунктом у внутрішньому ставленні до будь-чого.

Негативний характер свободи (або негатив­на свобода): "свобода від чогось" (від нагляду, обмежень, скерувань, примусу та ін.). Вірогідний характер свободи: можливість вибору з певних варіантів. Позитивно-творчий характер свободи: уміння оцінити ситуацію, усвідомити її внутрішні необхідності, знайти "відмички" до її разв 'я-зання та змінити її.

* Отже, можемо зробити висновок: свобода — це передусім не те, що надано людині (хоч зовсім вилучати цей момент із життя не можна, бо людина початкова перебуває в становищі "можливості свободи " внаслідок своєї біологічної незапрограмованості), а те, що людина здо­буває своєю думкою, волею та дією.

Загальна декла­рація прав людини, проголошена 10 грудня 1948 року Генеральною Асамблеєю ООН. У ній уперше в історії міжнародних відносин були визначені головні права і свободи людини. Декларація проголосила, що «визнання гідності, яка властива всім членам людської сім'ї, і рівних та невід'ємних прав їх є основою свободи, справедливості та загального миру».

До прав, які підлягають, згідно з Декларацією, за­гальній увазі та виконанню, входять елементарні права особистості, громадянські, політичні і соціально-еконо­мічні права людини. Серед елементарних прав особи Декларація проголошує насамперед право кож­ної людини «на життя, на свободу і на особисту недо­торканність» (ст. 3). У ній також зазначається, що ніхто «не повинен бути в рабстві або у підневільному стані» (ст. 4), «не повинен зазнавати тортур або жорстоких, нелюдських, чи таких, що принижують його гідність, дій...» (ст. 5), «не може зазнавати безпідставного ареш­ту, затримання або вигнання» (ст. 9). До елементарних прав людини відносяться також її право на захист незалежним і безстороннім судом (ст. 10), «о недоторкан­ність особистого і сімейного життя, на недоторканність її житла, на таємницю кореспонденції, на захист честі й репутації (ст. 12).

У Декларації визначаються також політичні й громадянські права і свободи людини.