Політики і Політична організація суспільства. Структура політичної організації. Демократія і тоталітаризм

Політична система суспільства — інтегрована сукупність відносин влади, суб'єктів політики, державних та недержавних соціальних інститутів, покликаних виконувати політичні функції щодо за­хисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, суспільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства.

До неї належать законодавча, судова, виконавча системи, центральні, проміжні і місцеві системи управління (самоуправління), які базуються на принципах представництва та організації. Від інших систем політичну систему відрізняють: забезпечення неперервності, зв'язаності, ієрархічної координації діяльності різних політичних суб'єктів для досягнення визначених цілей; віднайдення механізму вирішення соціальних конфліктів і суперечностей, гармонізація суспільних відносин; сприяння досягненню консенсусу різних суспільних сил щодо основних цінностей, цілей та напрямів суспільного розвитку.

Аналіз політичної системи дає змогу вивчити її структуру, тобто внутрішню організацію окремих складових.

Структура політичної системи — сукупність владних інститутів, що пов'язані між собою і створюють стійку цілісність.

Головний єднальний компонент системи — політична влада — зосереджена в державі, політичних партіях і громадських організаціях. Важливою функцією влади є створення внутрішніх зв'язків системи, врегулювання конфліктів політичними засобами і регламентація поведінки людини, тобто можливість впливати на неї з допо­могою певних засобів — волі, авторитету, права, сили. Отже, влада — це елемент, джерело управління, основа розвитку й функціонування політичних систем.

Структуру політичної системи становлять: політичні відносини; політична організація суспільства (державно-правові органи, політичні партії, політичні рухи, масові суспільні організації, трудові колективи та об'єднання); засоби масової інформації; політичні принципи й норми; політична свідомість і культура.

Полит, отношения - между индивидами, соц. и этничными группами, нациями гос-вами, roc-вом и гражданами, гражданами и организациями, к-рые касаются власти, выработки и осущ. политики.

Полит, деятельность - форма функционир. полит, отн.. осознанная целенапр. деят. соц. субъектов по реализации своих полит, интересов.

Полит, организация общества - стержневой эл-т полит, сис-мы. Включ в себя: гос-во и его органы, полит, партии, общественно-политич. организации и движения, трудовые коллективы со своими органами самоуправления. Т.о. она предст. собой совок, учреждений и организаций, деят. к-рых носит политич. хар-р, т.е. направлена на осуществление полит, интересов классов, соц. групп, нац. общностей. Ведущим звеном явл. гос-во как аппарат законодательной, исполнит, и судебной власти, осущ. свою деят. в интересах господствующих в обществе соц.-классовых сил.

Полит, сознание - отражение полит, жизни общества в идеях, взглядах, представлениях, традициях, соц.-полит, чувствах человека, соц. группы, нации, народа. Это понимание обществом самого себя как политич. целостности.

Полит, культура - характериз. качественное состояние полит, отнош. и деят. в обществе, раскрывает степень, соц.-культурного развития человека и меру его активности в преобр. полит. действительности.

Полит, и правовые нормы - выступают регулятором полит, сис-мы. Действуют и реализуются в виже принципов и утверждений, регулир. деят. полит, институтов и граждан как субъектов полит.жизни.

Правовые нормы - совок, утвержд. или санкционир. гос-вом общеобязат. норм полит, поведения, выполнение к-рых обеспеч. опред. ср-вами гос. влияния, (криминальное, администр, гос. И гражданское право)

Ср-ва массовой инф. - ср-ва духовного общения больших масс людей, духовно-полит, общения гос-ва и общества, человека, полит, института, междунар. организ. и др. гос-ва.

О-ции полит, сис-мы общества - определение целей и задач общества, мобилизация ресурсов, интеграция общества при помощи власти и политики, регулир. соц.-политич. деят., легитимизация достиж. соответствия реальной полит, жизни официальным нормам)

Демократія — форма державно-політичного устрою суспільства, яка грунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу.

Для утвердження демократії необхідна висока політична культура населення, і саме в процесі демократизації така культура формується. Утвердитись повністю й відразу демократія не може. Для цього необхідно здійснити комплекс заходів у різних сферах суспільного життя, змінити існуючі соціально-політичні структури, сформувати демократичний тип політичної культури.

Демократія — явище, що постійно розвивається. А осмислення поняття «демократія», її органічних ознак дає можливість оцінити напрям розвитку певної політичної системи, її відповідність демократичним ідеалам і цінностям.

Розрізняють пряму (безпосередню) і представницьку демократію.

Неодмінною передумовою демократизації суспільства є встановлення контролю суспільства над політикою, бо там, де народ не контролює уряд, там уряд контролює народ, не даючи йому розвиватися. Незважаючи на всі попередні невдалі спроби реорганізації виконавчих структур, уряд має досить сил і засобів для того, щоб виконувати саме цю, контролюючу функцію.

Тоталітаризм – система політичного панування, за якої державна влада, зосереджена в руках вузького кола осіб, ліквідовує конституційні гарантії прав і свобод особи шляхом насильства, поліцейських методів впливу на населення, духовного поневолення, остаточно поглинає всі форми та сфери життєдіяльності людини.

Узагальнюючи різні точки зору, можна виділити такі характеристики тоталітарного режиму: сильно централізована структура влади, в якій панівна група не несе відповідальності перед виборним органом і не може бути позбавлена влади інституціональними засобами, влада на всіх рівнях формується чурез закриті канали; монопольний політичний контроль над економікою та іншими сферами суспільства, в суто тоталітарному суспільстві жодна з його сфер не вільна від контролю; політизація, регламентація та санкціонування всієї життєдіяльності суспільства, терористичний поліцейський контроль за поведінкою громадян; вимога до громадян активно виявляти відданість і підтримку режиму; громадсько-політичні, недержавні організації існують формально, стають продовженням тих чи інших державних або партійних організацій, їх діяльність детально регламентується; монопольна, деталізована ідеологія, яка легітимізує режим і обгрунтовує його історичну місію.

Тоталітарний режим проводить послідовну декласацію суспільства. Руйнуючи всі його органічні зв’язки, відчужуючи виробників від власності та влади, цей режим кожного індивіда підключає до суспільної системи поза горизонтальними чи будь-якими несанкціонованими зв’язками. В результаті суспільство з організму перетворюється на механізм, довільно сконструйований владними труктурами, тобто на масове суспільство.

Правовое гос-во - альтернатива тоталитарному. В основе лежит принцип свободы выбора народом своего соц. и полит, устройства. Опирается на конституцию, которая четко опред. Взаимные обязательства управляющих и управляемых. Всякая власть ограничена законом.

В Украине высокий уровень безработицы, внутренний долг, коррупция - глубокий экономич. и политич. кризис. Осн. проблема создания правового гос-ва - разрыв между законодат. и исполнит, властью, паралич судебной власти.

Політична наука, започаткована ще в епоху античності, активно відроджується наприкінці середньовіччя. Це пов’язано з іменем одного з видатних засновників політичної науки італійця Н. Макіавеллі (1469-1527рр.). Саме в його працях “Роздуми про першу декаду Тита Лівія” та “Володар” отримує подальший розвиток політична наука.

Н. Макіавеллі одним з перших зробив значний крок уперед у визначенні предмета політичної науки, її методу й певною мірою – законів. На його думку, основним предметом політичної науки є держава і влада. “Володар” – це дослідження про владу: її завоювання, утримання, розширення і втрату.

Пориваючи з релігією, Н. Макіавеллі обгрунтовує політику як дослідницьку науку. При цьому відкидається схоластичне середньовічне вчення про державу і право. Спираючись на аналіз історичної практики, він робить висновок, що стрижнем політичної поведінки людини є не християнська мораль, а вигода й сила. “Доля, – зазначав Н. Макіавеллі, – завжди на тому боці, де краща армія”. Звідси й теза про те, що в політиці треба апелювати не до моралі, а до сили – “мета виправдовує засоби”. Завдання політичної науки полягає в тому, щоб пояснити справжній стан речей, виходячи з фактичного матеріалу та історичного досвіду, на основі пізнання реальної дійсності виводити політичні принципи й відповідно до них творити політичну історію. У теорії Н. Макіавеллі держава означає політичний стан суспільства: ставлення панівного класу до підлеглих, існування певним чином організованої політичної влади, юстиції, створення відповідних законів тощо. Різноманітність конкретно-історичних форм держави й політичної влади Н. Макіавеллі виводить насамперед із боротьби певних сил суспільства, головним чином, знаті й народу.

Важливо, що в ході аналізу політичних форм звертається увага на різноманітні фактори, які впливають на становлення й зміну цих форм – економічні, військові, територіальні,географічні, демографічні, етнічні тощо. Політичні погляди Н. Макіавеллі – це реалістичний аналіз людських стосунків, що грунтується на досягнутому рівні знань про суспільство.