Работа Ж.-П.Сартра “Экзистенциализм – это гуманизм”

Сартр вступает в защиту экзистенциализма. Говорит, что его обвиняют в том, что он призывает погрузится в квиетизм отчаяния или, что он подчеркивает человеческую низость, пренебрегая хорошим. Экзистенциализм предназначен только для ученых и философов.

Сартр выделяет два течения экзистенциалистов: - христианские (К.Ясперс), и атеисты – (М.Хайдеггер, Ж.-П.Сартр). Их объединяет суждение, что существование предшествует сущности и что нужно исходить из субъекта. Это значит, что человек сначала существует, встречается, появляется в мире и только потом определяется. Это первый принцип, называемый субъективностью.

Человек существо устремленное в будущее. Экзистенциализм отдает каждому человеку во владение его бытие и возлагает на него полную ответственность за существования. Второй принцип – человек сам себя выбирает и вместе с этим сам выбирает всех людей – это благо. Ничто не может быть благом для нас, не являясь благом для всех. Мои поступки затрагивают все человечество. Экзистенциализм – это тревога. У кого есть ответственность, у того тревога. Если нет Бога, то человек заброшен ему не на кого опереться, он осужден быть свободным, его ждет неизведанное будущее. Человек существует лишь настолько, насколько себя осуществляет. Например, в трусости виноват сам трус – сам себя сделал таким. Всегда есть возможность им не быть.

Атеистический экзистенциализм учит, что существование предшествует сущности, то есть если даже бога нет, то есть по крайней мере одно бытие, у которого существование предшествует сущности, бытие, которое существует прежде, чем его можно определить каким-нибудь понятием и этим бытием является человек. Существование предшествует сущности означает, что человек сначала существует, встречается, появляется в мире, и только потом он определяется. Для экзистенциалиста человек потому не поддается определению, что первоначально ничего собой не представляет. Человеком он становится лишь в последствии, причем таким человеком, каким он сделает себя сам. Таким образом, нет никакой природы человека, как нет и бога, который бы ее задумал. Человек просто существует, и он не только такой, каким себя представляет, но такой, каким он хочет стать. Это первый принцип экзистенциализма – субъективность. Человек существует лишь настолько, насколько он себя осуществляет. Он представляет собой не что иное, как совокупность своих поступков, не что иное, как собственную жизнь. Человек создает себя сам. Он не сотворен изначально, он творит себя, выбирая мораль, а давление обстоятельств таково, что он не может не выбрать какой-нибудь определенной морали.

Но если существование действительно предшествует сущности, то человек ответственен за то, что он есть. Таким образом, экзистенциализм отдает каждому человеку во владение его бытие и возлагает на него полную ответственность за существование. Это означает, что человек ответственен не только за свою индивидуальность, но и за всех людей.

Экзистенциалист охотно заявит, что человек – это тревога. Это означает, что человек, который на что-то решается и сознает, что выбирает не только свое собственное бытие, но что он еще и законодатель, выбирающий одновременно с собой и все человечество, не может избежать чувства полной и глубокой ответственности. Правда, многие не ведают никакой тревоги, но экзистенциалист считает, что эти люди прячут это чувство, бегут от него. Каждый человек должен себе сказать: действительно ли я имею право действовать так, чтобы человечество брало пример с моих поступков? Эта тревога объясняется еще и прямой ответственностью за других людей. Это не барьер, отделяющий нас от действия, но часть самого действия.

Говоря о заброшенности, экзистенциалист говорит, что бога нет и что отсюда необходимо сделать все выводы. Если бога нет, мы не имеем перед собой никаких моральных ценностей или предписаний, которые оправдывали бы наши поступки. Таким образом, у нас не имеется ни оправданий, ни извинений.

Мы одиноки, и нам нет извинений. Это и есть то, что Камю выражает словами: человек осужден быть свободным. Осужден, потому что не сам себя создал, и все таки свободен, потому что, однажды брошенный в мир, отвечает за все, что делает.

Экзистенциализм то не что иное как попытка сделать все выводы из последовательного атеизма. Он заявляет следующее: даже если бы бог существовал, это ничего бы не изменило. Суть дела не в том, существует ли бог. Человек должен обрести себя и убедиться, что ничто не может его спасти от себя самого, даже достоверные доказательства существования бога. В этом смысле экзистенциализм – это оптимизм, учение о действии.

Экзистенциализм – теория, не делающая из человека объекта. Человек творит себя, выбирая мораль. Стремясь к свободе мы обнаруживаем, что она зависит от свободы других и свобода других зависит от нашей. Человек – не цель. Человек не замкнут в себе, а всегда присутствует в человеческом мире. Человек сам себе законодатель, в заброшенности он сам будет решать свою судьбу. Он знает, что никто не может спасти его от самого себя, даже если Бог есть.

30. Філософська герменевтика. Проблема інтерпретації та розуміння. "Герменевтичне коло"

З одного боку герменевтика - це теорія розуміння, вчення про розуміння та інтерпретацiю документів, що мiстять у собi смисловi зв'язки, вчення про передумови і засоби такого розумiння. В такому виглядi вона була розроблена в рамках історико-філологічної науки ХУІІІ ст., хоч корiнням своїм сягає сивої давнини.

3 іншого боку, герменевтика розглядається як течія сучасної філософії, основними представниками якої є Х-Г.Гадамер (нар.1900), К.Апель (нар.1922), П.Рікьор (нар.1913) та ін. Розрізняють філософську герменевтику і традиційну, яка орієнтована на іманентне розуміння тексту на відміну вiд його історико-генетичного пояснення.

Філософська герменевтика значною мірою є продуктом ХХ ст. Основні засади її були закладені Шлейєрмахером і Дiльтеєм. Дiльтей розвивав герменевтику як методологічну основу гуманітарного знання. Можливiсть трансформацій герменевтики у філософію була закладена феноменологією Гуссерля, і його внесок у цей процес є подвiйним. 3 одного боку, саме пiзня феноменологія з її критикою об'єктивiзму породжує герменевтичну проблему не тільки опосередковано, а й безпосередньо, оскiльки вона порушує питання про те, як дiльтеєвський метод може бути об'єктивним і в науках про природу. 3 іншого, пiзня феноменологія спрямовує свою критику об'єктивiзму в об'єктивне русло, а саме до онтології розуміння: ця нова проблематика є темою життєвого світу, тобто зникає стара проблема суб'єкт-об'єктного вiдношення. Свiдомiсть постає у феноменології як поле значень і смисл слів, тим самим вiдкривається можливість інтерпретації, а, отже, і герменевтики. Такий поворот до герменевтичної феноменології мав вирішальне значення для становлення герменевтики як фiлософської доктрини. Основним її питанням стає питання про те, як влаштоване, упорядковане те суще, буття якого полягає в розумiннi. Звiдси випливають три основнi моменти, якi дають змогу зрозумiти герменевтику як філософську течію: 1) герменевтика перетворюється із методології розумiння на її онтологію; 2) спостерiгається вiдмова від феноменологічного підходу до свiдомості як самодостатньої і безпередумовної 3) принцип рефлексії обмежується принципом інтерпретації.

За Ф.Шлейєрмахером, основна мета герменевтичного методу - зрозуміти автора і його текст ширше, ніж він сам розумів себе і свій твір. Шлейєрмахер вважає герменевтику мистецтвом розуміння чужої індивідуальності.

Згідно з твердженням Дільтея те, що людина виявляє в іншій, вона знаходить у собі як переживання, те, що вона сама переживає - може знайти в іншій людині через переживання. Звідси розуміння визначається як саморозуміння. Інтерпретатор може побачити у матеріалі, який пізнається лише те, що є у ньому самому. Розірвати "герменевтичне коло", що виникає Шлейєрмахер і Дільтей пропонують через встановлення гармонії, між двома духовно-душевними світами автора і інтерпретатора.(У інших джерелах говориться, що герменевтичне коло заключається в тому, що інтерпретатор має бачити в авторському творі лише те, що в ньому є, рухається по колу думок автора, має розуміти де він знаходиться увійти в коло).

Проблему інтерпретації та розуміння сьогодні розглядають Г.-Г. Гадамер, П.Рикьор, Е.Бетті, К.-О.Апель, М.Ландман, Е.Корет, А.Лоренс, Ю.Хабермас.

Центральною у фiлософському вченні Гадамера є ідея, що вихідним пунктом герменевтики як фiлософської течії є онтологічний характер герменевтичного кола, яке виражає специфiчну рису процесу розумiння, пов'язану з його циклічним характером. Він не зводить герменевтику до розробки методології розуміння текстів, а визначає її як фiлософію розумiння. Предметом розумiння, на думку Гадамера, є не смисл, вкладений в текст автором, а той предметний змiст, з осмисленням якого пов'язаний даний текст. За Гадамером, герменевтика є філософiєю "тлумачення": від тлумачення текстів до тлумачення людського буття, знання про світ і буття в ньому.

Якщо Гадамер розробляє в герменевтицi онтологічний бік, то французький філософ П.Рікьор – гносеологічний. Будь-яке розуміння, на його думку, опосередковане знаками і символами. Під символом Рiкьор розумiє будь-яку структуру значень, де один смисл є прямим, первинним, а інший – непрямим, побічним, вторинним, який можна сприйняти лише опосередковано, через первинний смисл. В останні роки він визнає трактовку герменевтики як інтерпретації символів вузького, обмеженого і переходить до аналізу цілісних культурних текстів як об'єкта інтерпретацій.

Фiлософська герменевтика виконує не лише методологічну функцію, а й комунікативну. Це здебільшого виявляється в "метагерменевтицi" німецького філософа Ю.Хабермаса (нар.1929). Він виходить із того, що чиста герменевтика недооцінює той факт, що в суспільствi, крiм культурної сфери життя, є ще й економiчна, соціальна, полiтична. Хабермас робить висновок, що необхiдно коригувати герменевтику, і пропонує теорію комунiкативної дії. Головним методом комунiкації, з його точки зору, є мова. В результаті комунікативної поведінки, вважає Хабермас, складається опосередковане, нормативне середовище, стійкi міжособистіснi вiдносини, стiйкi особистiснi структури тощо. Теорія комунiкативної дії – це один із аспектів соціальної філософії.

Якщо говорити про герменевтику в цілому як про фiлософську концепцію, слід пiдкреслити ті позитивні моменти, які вона внесла до скарбницi фiлософської думки: і) відтворюється ідея цiлісностi культури, фiлософії, суспiльства тощо; 2) дається метод аналізу культурних явищ; 3) визначається поворот до загальнолюдських цінностей.

*****

Для інформації: подібно до "герменевтичного кола" ідеалізм і ідеалістичне рішення основної філософської проблеми проявляється і при рішенні герменевтиками так званого "герменевтичного трикутника". У якості об'єкта в (О) в "герменевтичному трикутнику" виступає текст або мова, перший суб'єкт (S1) - автор цього тексту, другий суб'єкт (S2) - автор-інтепретатор.

Основне питання філософії згідно з наведеним зв'язком набуває вигляду питання про те, що первісне - текст чи смисл (значення) у свідомості суб'єкту. Другий суб'єкт (S2) у даній герменевтичній ситуації виступає на перший план як джерело смислу, і суб'єктно-об'єктні відносини в основному питанні філософії перетворюються у відношення між суб'єктами, тобто переміщується в інтерсуб'єктивну сферу.

31. Комунікативна філософія. Проблема субєкт - обєктної взаємодії. (Аппель, Хабермас, Ясперс, Бубер,

Історично вчення про комунікації з'явилось на противагу концепції громадського (суспільного, "общественного"-рос.) договору (Руссо та ін.). Ясперс та ін. підкреслює, що суспільний договір у своїй основі є домовленістю, тобто це контракт, учасники якого обмежені взаємними зобов'язаннями, а значить усвідомлюють один одного в рамках цих зобов'язань, тобто суспільний договір фактично роз'єднує людей. Комунікативна філософія пропонує контакт замість контракту. Основним засобом комунікації проголошується дискусія, в ході якої виявляється індивідуальність кожного. Основні поняття К.Ф. - інтерсуб'єктивність (міжлюдськість "межчеловечность"-рос.), комунікативна дія, діалог, розуміння, контакт, зустріч, дискурс, свобода, відповідальність, справедливість. Не можна чинити з людьми як з речами. Критик. Традиційну філософію за те, що залишала без уваги неповторність людини. Людина - частина світу, буття необхідно вивчати з людини. Теперішнє буття людини можливе лише у зв'язку з іншими людьми. К.Ф. широко представлена в працях екзистенціалістів, французських персоналістів (Муньє). Ясперс та ін. за вихідний пункт філософствування беруть міжлюдську комунікацію. Яспеср пише, що комунікація - взаємовідносини з іншими людьми. Муньє баче в комунікації основну відмінність людини від інших живих створінь. Вважає, що К. потрібно використовувати для вирішення основного соціального завдання: не змінювати світ, а самовдосконалювати людину. Хабермас (герменевтика) - головний метод комунікації - мова. Існує 2 форми: 1) комунікативна дія і 2)дискурс. В результаті комунікативної поведінки складається нормативне середовище, стійкі міжособистісні відносини.

Губерс: оскільки кожна людина, яка перебуває у спілкуванні, відноситься до іншої людини як до визначеної, звертається до неї не як до об'єкта, а як до свого супутника.В К.Ф. на першому місці суб'єктивно- суб'єктні відносини.

Самозавдання комунікативної філософії її засновники вбачають в дослідженні умов, що роблять можливою мовно - комунікативне спілкування, інтеракцію між людьми; виявленні загальних норм, що складають підвалини комунікативної практики і виникають у мовленевих взаємодіях людей, вироблення методології остаточного обгрунтування до реальної життевої практики, дослідження універсальної прагматики комунікативних актів, аналіз нормотворчого підгрунтя, намагання знайти мову, яка б всіх обєднувала. А також розробка комунікативної етики та вивчення можливостей вивільнення продуктивних сил комунікації. Витоки ком.філософії - філософія Вітгенштейна, який вбачав головним завданням філософії - прояснення значень слів та висловлювань нац.мов.

Основні поняття філософії:

Комунікація - це спілкування, з допомогою якого "Я" визначає себе в іншому. Розглядається, як свідомо встановлена взаємозалежність, останнє підгрунтя свідомості, пізнання, суспільного буття. Для встановлення комунікації оголошується дискусія, в ході якої люди розуміють, що їх розєднують загально - прийняті норми мислення і обєднує те, в чому вони є різними. В процесі комунікації значення та змісти розуміються наївно, некритично, з метою обміну інформацією.

Дискурс (роздуми) - логічне, розсудкове, опосередковане пізнання, що представляє собою практику комунікативних взаємин для досягнення згоди, через дискурс люди досягають єдності, темою стають проблематичні претензія та значення, допустимі лише логічно достеменні мовні висловлювання, тлумаченння перетворюється на інтерпретацію, твердження на приаущення, поясненння на теоретичне пояснення. (Хабермас розрізняв 5 випадків дискурсу - як засіб комунікативної дії(отримання інформації), ідеологічне виправдання, терапевтичний дискурс (розмова з лікарем), нормальний дискурс (напр. Наук.дискусія), нові форми дискурсу).

Комунікативна раціональність - вивчення проблеми життевого світу, оріентованого на результат, цілераціональної комунікаційної дії оріентованої на порозуміння. В процесі розвитку відбувається як раціоналізація продуктивних сил так і нормативних структур.

Комунікативна спільнота

Засадничими постулатами філософії є не субєктивні, а інтерсубєктивні, мовно - комунікативні структури. Ціль філософії - повернутися до життя, до практичної філософії, і завдяки тому, що комунікація передбачає субєкт-обєктний звязок, та визнання сувереності людини, комунікативну філософію її дослідники називають "Комунікативною етикою", або метаетикою(етика як і ком.філософія вивчає норми взаємовідносин між людьми).

Для філософії Аппеля характерно поєднання традицій прагматичної англо - американської філософії та континентальної (герменевтики, філософії Хайдеггера, трансцендентальної філософії). Людина приречена на інтерсубєктивне порозуміння, згоду, спілкування, оскільки пізнає світ на грунті попереднього порозуміння.

Висуває теорію остаточного обгрунтування(що таке істина і як це довести: істинне судження є тоді, коли заперечення перформативно суперечливо і його не можна довести без того, щоб воно вже не малося на увазі) і теорію аргументу в межах комунік.спільноти (той хто аргументує завжди має на увазі, що в дискурсі він здобуде істинні результати). Для нормального спілкування висуває принципи "розумної згоди"(в випадку, коли інтереси збігаються з інтересами інших людей домагайся згоди з ними) та "подвійний регулятивний принцип відповідальності" - люди мають діяти так, щоб забезпечити виживання людського роду. Перформативна суперечність - філософія не може приймати не лише формальних, а й перфоративно суперечливих висловлювань.