Джерела вивчення історії України, їх класифікація. Спеціальні історичні дисципліни. Періодизація історії України

Історична наука починається із вивчення існуючих і виявлення нових матеріалів, які безпосередньо чи опосередковано несуть інформацію про досліджуваний факт. Ці носії інформації називаються історичними джерелами. Без них неможливе історичне пізнання. Це -хліб історика. Саме джерела дають змогу приступити до вивчення історичного факту, який відбувся до цього, або проходить зараз.

На відміну від багатьох інших науковців, історик не може повторити явища, події, процеси, які досліджуються. Якщо хімік, фізик, навіть соціолог може безліч разів проводити експерименти, змінювати умови, то історик цього зробити не може. Явища, які він вивчає, минають. Вони неповторні, унікальні.

Тривалий час історичними джерелами нехтували тому, що відомості з них не зовсім співпадали, а дуже часто йшли в розріз з прийнятою концепцією. В такому разі, якщо факти свідчили про інше, тим гірше було фактам. Їх просто викидали. В результаті такого ставлення до джерел з'явилося нігілістичне ставлення до історії та істориків. Вважалося, вони напишуть те, що їм скажуть.

Історичні джерела мають свої особливості. По-перше,вони ніколи не створюються як джерела, а стають ними тоді, коли за ними починають вивчати історію. До цього моменту вони просто були речами, знаряддями, документами, які призначалися для того чи іншого вжитку. Наприклад, створюючи кам'яну мотику люди зовсім не думали, що колись це буде свідченням виготовлення знарядь праці із каменю і розвитку мотижного землеробства. Теж саме можна сказати про правові документи, різні записки, повідомлення, листівки, оголошення тощо. Вони у свій доджерельний час виконували властиву їм практичну функцію.

По-друге,джерела консервативні — такі, якими їх створили в той час, коли вони ще не були джерелами. Їх форма і зміст не змінюються з часом, що дає можливість досліднику вжитися в період вивчення, більш-менш повно реконструювати подію, що вивчається.

По-третє,джерела - об'єктивна реальність, але це ще не значить, що інформація, яку вони несуть, адекватно відтворює історичний факт. Вона може бути відкритою чи прихованою, важливою чи другорядною, достатньою чи недостатньою.

Кількість історичних джерел в широкому розумінні слова безмежна, але їх число, що збереглося від різних періодів, неоднакове. Менше всього джерел, які відносяться до початків людського родоводу — первісного суспільства. Для їх виявлення найбільше дають археологічні розкопки.

З появою писемності кількість джерел зростає. I якщо немає власних письмових пам'яток про життя населення, яке мешкало в давнину на території України — кіммерійців, скіфів, сарматів, слов'ян, греків тощо — то згадки про них можна знайти в грецьких, римських, західноєвропейських, арабських письменників, істориків.

Темпи зростання кількості джерел весь час збільшувалися. В наш час обсяг інформації в архівах подвоюється кожні 20-30 років, а в галузі управління — кожні 10-12 років.

Всезростаюча кількість історичних джерел, їх різноманітність спричинили необхідність класифікації, тобто розподілу по групах за певною ознакою. Класифікація — це засіб систематизації джерел, виявлення закономірностей їх створення і вироблення методики застосування. Вона значно полегшує вивчення і наукове використання джерел.

Всі історичні джерела вчені умовно розподіляють на 6 груп (класів): речові, писемні, усні, етнографічні, лінгвістичні і кіно-фоно-фотоматеріали.

Кожна з груп джерел відображає певні сторони життя суспільства. Речовіджерела включають в себе предмети і їх фрагменти, за якими ми можемо судити про рівень матеріальної і духовної культури людей, їх занятгя, побут. Ці джерела, в зв'язку з тим, що їх поставляє головним чином археологія, часто називають археологічними. Вони найбільш правдиві, але й найбільш мовчазні.

Писемні джерела є основою історичного дослідження. Вони найбільш масові і в них найповніше відбиваються всі сфери діяльності людини. До них відносяться: літописи, хроніки, збірки документів, інші історичні твори, державні закони й акти, статистичні дані, дипломатичні й військові документи, судово-слідчі справи, свідчення періодичної преси, мемуари, щоденники, листи тощо.

Усніджерела характеризуються широкою тематикою головним чином патріотичного і соціально-побутового спрямування. Це перекази, пісні, думи, прислів'я тощо. В багатьох з них віддзеркалюються конкретні події та ставлення до них народу. До нас вони дійшли не тільки усно, але й в записі.

Етнографічніджерела. Це залишки колишніх традицій, звичаїв, побуту в сучасному житті. Вони дають можливість стати свідками тих сторін минулого, на які писемні джерела звертали мало уваги.

Лінгвістичні(мовнопорівняльні) джерела пов'язані з історією мови. Вони засвідчують взаємозв'язки народів, їх походження, рівень розвитку. Лінгвістика допомагає виявити спорідненість народів, визначити ареал проживання, межі батьківщини, взаємовідносини низів і верхів. Останні розмовляють відмінною від народних мас мовою, що веде до розколу суспільства і навіть національної зради.

Кіно-фоно-фотоматеріали — нова група джерел, яка дає можливість відтворювати історичний факт, бути присутнім при його здійсненні. Але історик дивиться на цей факт однак не сам, а очима кіно-фоно-фотодокументаліста, який показує його так, як йому здається найвірогідніше. Тому використовувати ці джерела потрібно за певною методикою.

Розробкою методів вивчення і використання історичних джерел займається спеціальна чи допоміжна історична дисципліна — джерелознавство. Відповідно до його вимог будь-яке дослідження розпочинається з вивчення літератури з обраної теми, оскільки нове знання вбирає в себе старе, перевірене практикою. Потрібно вміти відрізняти джерела від власне літератури (посібників), хоч це буває іноді надто складно. Література дає історику можливість визначити рівень нагромаджених по темі знань. Джерело постачає нові факти.

Дуже важливо, щоб історичний факт висвітлювався із залученням нових різноманітних джерел і співставленням різних поглядів, щоб були зважені всі "за" і "проти". Разом з тим просте розширення джерельної бази — екстенсивний шлях розвитку досліджень. Завдання полягає в його інтенсифікації. В цьому досліднику сприяє цілий комплекс спеціальних історичних дисциплін. Раніше їх називали допоміжними науками. Сучасні джерелознавці нараховують близько 60 таких наук. Вони надають історику арсенал засобів роботи з джерелами і є необхідним інструментарієм його творчої лабораторії. Дуже цінно, що багато з них дотичні не тільки до гуманітарних, але й до природничих і технічних наук, що сприяє застосуванню методів цих наук до аналізу і історичної дійсності.

Безперечно, одне із провідних місць серед спеціальних наукових дисциплін належить історіографії - науці, що вивчає історію історичної науки. Це самопізнання створює можливість прослідкувати за нагромадженням історичних знань, концептуальними змінами, утвердженням справедливої історичної оцінки. До спеціальних історичних дисциплін також належать: палеографія і неографія,які вивчають еволюцію письма, його матеріали і знаряддя, відроджують прийоми читання старовинного письма, встановлюють час складання документа; хронологія — вивчає календарі, системи літочислення, поняття історичного часу; метрологія — досліджує одиниці вимірювання, інструменти та прийоми; археографія — розробляє прийоми і принципи публікації історичних джерел.

Велике значення для вивчення минулого мають: епіграфіка, нумізматика, боністика, сфрагістика, історична географія, топоніміка, бібліографія, демографія, папірологія тощо.

Можливість більш широкого і об'єктивного тлумачення фактів, що містяться в джерелах, створює кліометрика — спеціальна історична дисципліна, яка використовує кількісні показники для об'єктивного тлумачення тенденцій та закономірностей розвитку історичних явищ.

Отже, використання багатих можливостей спеціальних історичних дисциплін інтенсифікує працю дослідника, дає в руки додаткові засоби для наближення до історичної істини.

Адекватизація історичної науки залежить від її структури, тобто єдності окремих усталених частин при їх відмінностях одна від одної. В системі структурної єдності історичного процесу розрізняють такі найбільш вживані поняття: ера, епоха, період, етап, стадія, момент, формація тощо. Основною одиницею серед цих понять є період, що означає поділ загального на його складові частини і їх вивчення. Звідси походить термін періодизація.

В основу періодизації різні історичні школи і автори покладають різні фактори. Існують періодизації історії, в основі яких лежить діяльність окремих історичних осіб: князів, королів, царів, гетьманів тощо, в інших – великі переміщення народів або рухи мародних мас за соціальну справедливість, рівноправність, "щасливе майбутнє". Названий останнім підхід до періодизації дістав в історіографії назву — народницького.

3 ім'ям українського історика В'ячеслава Липинського пов'язується виникнення державницького підходу до періодизації історії України. В її основі лежать пріоритети розвитку держави як стрижня національного прогресу. Найповніше державницьке бачення історії України представлене в "Історії України" Наталії Полонської-Василенко.

Свою періодизацію історії України дав М.Грушевський. В її основу він поклав проблемно-тематичний принцип, який дав змогу обгрунтувати окремішність розвитку українців та спростувати думку російського історика М.Погодіна про те, що Київська Русь – виключно творіння великоруської народності.

Радянська історіографія намагалася створити наукову періодизацію історії України за формаційним принципом. Але й цей підхід до періодизації виявився не зовсім вдалим. В результаті цього та багатьох інших факторів загальнообов'язкової періодизації історії України не створено. Можливо, це й добре, оскільки не обмежує творчість дослідника в його пошуках істини. Проте враховуючи різні фактори: територію, суспільство, народ, держава тощо, найбільш поширеною є така:

I. Найдавніший період (від появи людини до середини IX ст. н. е.).

II. Період Київської Русі (середина IX – кінець XII ст.).

III. Період Галицько-Волинської держави (кінець XII – середина XIV ст.).

IV. Українські землі в складі Литви та Польщі (друга половина XIV – середина XVI ст.).

V. Період Речі Посполитої та козацької епохи історії України (середина XVI – XVIII ст.).

VI. Період національно-визвольних змагань (кінець XVIII – початок XX ст.).

VII. Період національно-демократичної революції 1917 – 1920 рр.

VIII. Україна в складі СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччини (20 – 90 рр. XX ст.).

IX. Україна – незалежна держава.

Безумовно, що така схема періодизації історії України є все-таки досить умовною. Кожний із цих періодів, для кращого вивчення вітчизняної історії, поділяється на відповідні підперіоди.

1. Значення вивчення навчальної дисципліни “Історія України” для підготовки спеціалістів вищої кваліфікації

Історію як науку використовують для підготовки до життя всіх поколінь людей з сивої давнини тому, що вона створює передумови свідомого і цілеспрямованого застосування досвіду минулого в інтересах розв'язання пекучих проблем сьогодення з великою ймовірністю отримання очікуваного результату.

Але вивчения історії у вищих військових навчальних закладах не данина традиції, а актуальна потреба новітнього часу. Вона зумовлюється з одного боку, всезростаючими вимогами до підготовки спеціалістів, з другого — великою значимістю знань, які дає вивчення курсу Вітчизняної історії для фахівця будь-якого профілю.

Цінність історичного знання насамперед полягає в тому, що воно виконує цілий ряд соціальних функцій, які допомагають суспільству вирішувати проблеми, що виникають. Дослідники відзначають 4 головних соціальних функції історичної науки: науково-пізнавальну, прогнозуючу, соціальної або історичної пам'яті, виховну.

З розвитком суспільства й історичної науки її функції ускладнюються, набирають якісно нового змісту і характеру. Появляються нові функції, такі як мотиваційна, регулятивна тощо. Серед функцій чи не найголовніше місце посідає науково-пізнавальна, змістом якої є задоволення потреб людей в знанні закономірностей розвитку суспільства в його конкретному прояві. Без глибокого знання цих закономірностей діяльність людей носить невпорядкований і не завжди раціональний характер тому, що закони розвитку суспільства об'єктивні і діють автоматично незалежно від того, знають їх люди чи не знають.

Знання закономірностей розвитку суспільства цікавить нас і з іншого боку. Вони — основа науково-обгрунтованого управління всіх рівнів, тому уміння їх застосувати иа практиці відкриває перспективу особистого службового і професійного просування, громадського і державного визнання. А це, як відомо, і престиж, і добробут, і піднесення авторитету опанованої спеціальності. Разом з тим це й зростання авторитету держави. Зайвими виявляться численні іноземні радники. Наші фахівці справляться з будь-якими проблемами самостійно.

Ще один аспект проблеми. Вивчення історії створює кожному майбутньому спеціалістові можливїсть самопізнання. Вивчаючи предків, ми вивчаємо самих себе. Це самопізнання допомагає визначити свою життєву позицію і відповідно до неї йти життєвим шляхом, уникати непродуманих вчинків, відстоювати власні принципи. До речі, ця позиція діє у зворотному напрямі і, як правило, активізує зусилля на досягаення поставленої мети, в тому числі допомагає уточнити правильність чи хибність вибору професії.

Історія народу - це книга пам'яті. В ній записані успіхи, хиби, недоробки - вся картина існування українського суспільства. В цьому плані історична наука забезпечує зв'язок поколінь і таким чином виступає передумовою розвитку цивілізації. Жодне покоління не починає свою діяльність з нуля, а з освоєння досягнень минулого, опирається на нього в своїй соціальній практиці.

Історична пам'ять, розуміння того, хто ми і якого роду, допоможуть зміцнити державу і зцементувати націю. Без усвідомлення цього молодому поколінню буде важко творити і вести у прийдешнє країну, яка має все, щоб посісти гідне місце у європейському та світовому співтоваристві. Без такого розуміння ми послабим зв'язок поколінь, розгубимо підтримку людей старшого віку, які відстоювали Україну, примножували її міць і славу.

Таким чином, історія виступає посередником між минулим і сучасним. Вона зберігає матеріальну культуру, необхідні елементи духовності, без якої неможливе існування иації: мову, культуру, менталітет, звичаї, обряди - всю сукупність відмінностей, притаманних українському народу, якими він відрізняється від інших у загальнолюдському сузір'ї. Інакше мовлячи, ми зберігаємось як нація, всупереч спробам знищення, завдяки історичній пам'яті - передачі з покоління в покоління рис, які характеризують українців як біологічний різновид людей і соціальний унікум.

Важливу роль в житгі спеціаліста будь-якого профілю і людини взагалі відіграє прогностична (футорологічна) функція історичної науки. Її застосування створює можливість передбачувати розвиток майбутнього і в зв'язку з цим дати в руки могутнє знаряддя впливу на поточний і тривалий перебіг подій. Реальний соціальний прогноз, заснований на знанні закономірностей суспільного розвитку, аналізі попереднього досвіду і його тенденцій, дозволяє:

а) передбачити результати розвитку тих чи інших процесів, встановити причини їх виникнення, напрями дії;

б) визначити позитивні й негативні сторони очікуваної події, явища;

в) вжити заходів якщо не відвернення, то пом'якшення дії негативних факторів;

г) зробити спробу змінити розвиток подій у бажаному руслі.

Отже, функція передбачення, яка набувається в процесі вивчення історії, забезпечує високий рівень підготовки спеціаліста і посилює його спроможність ефективно використати набуті знання як у власних, так і суспільних інтересах.

Звичайно, це зовсім не означає, що прогностична функція сама собою, автоматично забезпечить свою дію. Вона створює лише можливості цього, але щоб ці можливості перетворилися в реальність, потрібно оволодіти її механізмами і навчитись користуватися ними на практиці. Тільки тоді буде виявлено саме спрямування суспільного розвитку.

Неперехідною цінністю історичної науки виступає її виховна функція. Доносячи досвід минулого до сучасників, історія віртуально залучає їх до співучасті у грандіозних подіях, народних стражданнях, злетах і падіннях. Цей досвід, закарбований у соціальній пам'яті, має високий виховний потенціал, здатний перетворюватися в реальні почуття, моральні норми і принципи, проявлятися у вчинках і нормах поведінки. Вчені вважають, що немає більш повчального, ніж історичний процес. Він перевищує своєю різнобарвністю найпалкішу і сміливу уяву. Факти минулого, незалежно від суб'єктивного побажання історика, несуть у собі могутній виховний заряд, роблять людей кращими, людянішими.

Не випадково у критичні періоди життя народу загострюється його інтерес до історії. Історична пам'ять стає джерелом його морального оновлення, духовної сили, політичної енергії. Тут він черпає підтримку, яка допомагає вийти із найскладнішої ситуації.

Енергія народу в такі часи настільки велика, що дає право виділити мотиваційну функціюісторії. Саме вона є рушійною силою, мотивом масових народних рухів, дій окремих груп і особистостей.

Голос минулого, його героїчні сторінки завжди надихають сучасників, стають активною творчою силою у їх діяльності. Цю здатність історії підносити творчу ініціативу, йти на пожертву широко використовують на практиці. Яскравим прикладом цього можна назвати звернення Сталіна до народу на початку Великої Вітчизняної війни, в якому він нагадав про ратні подвиги О.Невського, Д.Донського, Мініна і Пожарського, Б.Хмельницького і М.Кутузова. Ці імена підіймали у бій мільйони радянських солдатів, допомагали виборювати перемогу.

Розглянуті функції історичної науки переконливо свідчать на користь необхідності завершення розпочатої в школі історичної освіти, піднесення ії на новий рівень, формування цілісного уявлення про суспільний прогрес, використання багатих можливостей історичних знань в інтересах власного авторитету і розв'язання складних завдань розбудови держави. Нам, українцям, розуміти це потрібніше, ніж будь-кому, оскільки постало нагальне завдання створення історично свідомої національної еліти — носія державницької ідеї, виразника і захисника національних інтересів, керівника народу в обороні і поступі.

Український народ, один із найбільших в Європі, не зміг відновити свою державу в післямонгольський період. Згодом тодішня українська еліта, яка відцуралася мови народу, стала на службу Вільнюсу, Варшаві, Москві. Найгірше повелася українська компартійна номенклатурна еліта, яка не тільки зреклася, за поодинокими винятками, своєї мови, але й виморювала голодом власний народ на догоду тоталітаризму.

Збайдужілість еліти (і в наші дні) прирікає народ, який вона покликана очолювати, на помикання ним з боку інших, відкидає його назад у недорозвинуті, загальмовані цивілізації, навіть у примітивні суспільства. Напевне, не випадково кожен народ, нація, народність, навіть плем'я і рід, плекають свою еліту.

Таке ж завдання стоїть перед українським народом. Йому ніде більше взяти еліту, як сформувати і виплекатн її із випускників вузів. Це повинні бути професіонали вищого гатунку, які пишаються своїм українським походженням, знають українську мову і звичаї, знають історію власного народу і черпають з неї повними пригорщами досвід минулого заради сьогоднішнього і майбутнього.

Зрештою, історія вчить розбиратися в хитросплетіннях внутрішньої і зовнішньої політики, в програмах і діях політичних партій, свідомо ставати на певну точку зору, аргументовано відстоювати її в різноманітних дискусіях.

Історичне мислення є важливим чинником соціальної активності, виховання патріотизму, консолідації народних мас, інтеграції та їхньої мобілізації задля вирішення певних соціальних завдань. Знання історії є умовою ефективної участі людини в суспільному житті. Прикладом цього є М.Грушевський, який писав, що в політику прийшов через вивчення історії свого народу.

Історія вчить кожну людину, спираючись на загальнолюдські цінності, творчо опрацьовувати і критично переосмислювати багатство світового історичного досвіду та за-своювати його уроки, формувати на цій основі власні переконання, громадянську позицію, здобути навички і вміння, необхідні для практичної діяльності.

Все сказане вище підтверджує необхідність вивчення історії у вищих навчальних закладах тому, що ці знання — суттєва умова свідомої і коректної діяльності, ключ до розв'язання багатьох, як професійних, так і загальних проблем, метод піднесення власного авторитету, дорога до добробуту і громадського визнання.

На студентів чекає нелегка, але цікава, напружена праця по оволодінню багатовіковою історією України. Хто справиться з цим завданням, той немов би нап’ється чистої джерельної води, яка додасть нових сил на нелегкому життєвому шляху.

Питання для самоконтролю

1. Що є предметом вивчення навчальної дисципліни “Історія України”?

2. В чому цінність кожної з основних груп історичних джерел?

3. Охарактеризуйте основні методологічні принципи вивчення історії України.

4. Які основні періоди історії України можна виділити?

5. Охарактеризуйте особливості розвитку історичної науки в Україні.

6. Чому необхідне вивчення історії своєї країни майбутньому спеціалісту?