Історія України як наука. Основні принципи дослідження

Важливе місце в системі гуманітарних наук академії належить навчальній дисципліні “Актуальні проблеми історії України”. Вона покликана дати студентам сучасні наукові знання з історії Батьківщини, які їм необхідні як в період навчання у ВНЗ, так і після його закінчення.

Нинішній світ як ніколи просякнутий наукою. Успішне функціонування людського суспільства в цілому і створених ним організмів — держав, націй, політичних партій, економічних і політичних союзів, світових і регіональних об'єднань — залежить від їх уміння скористатися досягненнями науки тому, що саме вона як система знань про закони розвитку природи, суспільства і мислення може відповісти на найнагальніші і найпекучіші людські запитання. Наука виробляє найбільш доцільні програми соціального розвитку, пропонує найраціональніші методи їх здійснення, розвиває найновіші технології. Наука стала безпосередньою продуктивною силою без якої важко або майже неможливо обійтися. Все розмаїття наукових пошуків розділяєгься на 2 основні групи — суспільні науки і природничі.

Історія, як відомо, належить до суспільних наук. Це наука, яка в хронологічній послідовності вивчає конкретний розвиток людства в усіх його проявах. Розрізняють історію як факт і історію як науку, що вивчає цей факт. Все, що відбувається в світі — історія. Не може бути ніякого позаісторичного існування в тому числі й природничих наук — математики, хімії, біології, фізики тощо. При цьому потрібно мати на увазі, що історія як наука дає свою оцінку кожному явищу, факту чи події, твориться, як кажуть,"суд історії", між іншим хоч і довгий, але найсправедливіший.

По мірі свого розвитку історична наука, як і інші науки, вбирала в себе досвід поколінь, розширювалася, збагачувалась і вдосконалювалась. Вона стала скарбницею тисячолітнього досвіду в усіх галузях матеріального і духовного життя, що привело до спеціалізації історичної науки. В основі цієї спеціалізації лежать найрізноманітніші принципи: за формаціями (історія первіснообщинного ладу, історія феодалізму); за часовими відмінностями (стародавня історія, нова, новітня); за просторово-географічним розташуванням (історія Європи, Азії, Америки); за етнічно-державними утвореннями (історія Франції, Норвегії, США) тощо.

Історія України – одна зі складових історичної науки, що досліджує генезис і закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність та пов’язані з нею подвиги, тріумфи, драми, трагедії.

Кожен напрямок історичної науки має свій предмет вивчення. Предметом вивчення історії України як науки є дослідження в хронологічній послідовності минулого українського народу в усій його варіантності і багатозначності з метою більш грунтовного розуміння сучасності, перспектив і шляхів майбутнього. Іншими словами, щоб знати куди і як йти, потрібно знати звідки і як миприйшли. Разом з тим історія України має розглядатися в тісному взаємозв’язку з глобальними історичними процесами, з історією її найближчих сусідів, з якими у різні часи українці перебували у складі різних держав.

Історія України простежує процеси зародження і формування українців як народу, форми їх організації і життя, економічний лад, соціально-політичні відносини, культуру, духовний світ — весь спектр проблем, з яких складається система життєзабезпечення української нації в найрізноманітніших проявах. Водночас історія України розглядає взаємовідносини українців із вкрапленими в їх середовище іншими народами. Взаємовідносини між ними і українцями бувають дуже непростими і вимагають надзвичайно обережного і вдумливого підходу, щоб в одній хаті, як кажуть, був мир, спокій і злагода. Це внутрішній аспект проблеми. Існує й зовнішній.

Українці проживають в оточенні інших народів, які є ближніми і далекими сусідами. Частина українців живе серед цих сусідів: у Росії, Канаді, США, Аргентині, Англії, Франції тощо. Вивчення взаємовідносин з ними і вироблення на основі цього доцільних і взаємовигідних умов співпраці є одним із пріоритетних завдань історичного пізнання. До того ж, нам потрібно порівнювати свої історичні досягнення із прогресом інших народів, щоб не вертатися назад, як це зробили мипісля 70-річного "успішного" будівництва комунізму.

Історія України як наука сягає своїм корінням глибини віків. Разом з тим історія України в її цілісному і концептуальному плані — наука відносно молода. Це пояснюється тим, що український народ після занепаду Київської держави змушений був боротися за свої землі з численними ворогами. В цій борні русичі-українці понесли нечувані жертви — вони втратили власну державність, хоч водночас і захистили Західну Європу від розорення. Без державної підтримки історичні знання розвивалися стохастично і перебували під сильним тиском еліти тих народів і їх держав, що полонили українські землі.

Українців намагалися: одні — ополячити, другі — потурчити, треті — русифікувати. Для цього застосовували все, зокрема перекручене, однобоке тлумачення історичних подій, замовчування історичної спадщини, нівелювання культурної і духовної самобутності українського народу. Історія України до останнього часу не вивчалася як самостійний предмет в системі народної освіти. В російській імперії історія України взагалі ігнорувалася. - Не було такої держави і її народу. Був "Юго-Западний край" великої і неподільної.

За радянських часів історія України подавалася певними порціями при вивченні історії СРСР, де звичайно, головні ролі відігравав інший народ, а "меншому" братові, як іменували українців, відводилася меншовартісна, другорядна роль. Взагалі українці повинні були трансформуватися разом з іншими народами СРСР в нову історичну безнаціональну спільність — радянський народ. З цією метою намагалися позбавити українців історичної пам'яті, що вело до втрати національної свідомості, гордості і честі, мови і звичаїв, надбань матеріальної і духовної кудьтури.

Праці багатьох українських істориків до широкого читача не доходили. Вони були або заборонені як націоналістичні, або ж не перевидавалися, і їх не можна було відшукати.

Із виборенням незалежності справа з вивченням історії України поліпшується. Перевидані твори раніше заборонених, замовчуваних чи невідомих авторів, в тому числі із діаспори. Історія України прийшла у всі навчальні заклади — від школи до університетів, що залучило вузівських викладачів до дослідження її проблем. Пожвавили пропаганду історичних знань періодична преса, радіомовлення, телебачення. Вивчення історії стало розглядатися як важливий фактор стабілізації суспільства, зміцнення його єдності, утвердження української державності. Вийшли в світ багато праць, підручників, монографій, брошур з новим баченням історичного процесу. Словом, зрушення на краще є. Правда, інколи, під новим ховається добре відоме старе, або на зміну старим міфам приходять нові — не менш шкідливі. Так що попереду — велика робота з осмислення нашого минулого.

Справа не тільки в тому, що потрібно реконструювати та теоретично обгрунтувати історичний факт, але й в тому, щоб це носило об'єктивний характер, було правдивим, адекватно висвітлювало сутність явища, що досліджується. Це настільки складно, що чимало учених-філософів вважали процес пізнання історичного розвитку неможливим.

Один із найпопулярніших сучасних західних філософів Карл Раймунд Поппер стверджує, що історії людства немає. Вона неможлива. За його думкою та історія, яку вивчають в школах, є нічим іншим як історією політичної влади, історією міжнародних злочинів і масових убивств, де "деякі найбільші лиходії вихваляються як її герої". Щоправда, зауважує він, з'являються і й окремі спроби покласти край таким явшцам.

Конкретну історію, за поглядами К.Поппера написати неможливо, бо, абстарагуючись і роблячи вибір, приходимо до тієї самої історії, яку засуджуємо.

Потрібно погодитися, що подібні перепони в процесі реконструкції минулого існують.

Подолання труднощів процесу пізнання можливе за допомогою сукупності пізнавальних принципів та дослідницьких методів, якими займається спеціальна наукова дисципліна — методологія історичної науки.

За визначенням методологів, принципи пізнання — це вихідні настанови, правила для пізнавальної діяльності, вироблені для себе наукою з метою отримання справжнього знання. Ці наукові принципи хоч і формулюються людьми як інструменти пізнання, мають об'єктивну основу, а не конструюються довільно. Зупинимося на основних.

Першим з них є принцип об'єктивності.Він зобов'язує того, хто досліджує історію, розкривати історичну закономірність як взаємодію і єдність матеріальних і духовних факторів. При цьому основою динаміки суспільства є розвиток людини, її духовного світу, а не економіки, як це вважалося до цього часу. Саме розвиток людини, піднесення рівня її освіти, культури, моралі матеріалізується в засобах праці, перетворених розумом і працею людей предметах природи, в економічних і соціальних відносинах.

Отже, першою вимогоюпринципу об'єктивності є врахування дослідником при реконструкції мивулого єдності і взаємодії духовних і матеріальних факторів, при перевазі перших.

Другою такою вимогоює забезпечення дослідником повної і правдивої, неперекрученої, неупередженої інформації та її всебічного аналізу, бо тільки у такому випадку можна вважати, що вона відповідає дійсності.

Третьою вимогоюпринципу об'єктивності є поглиблення уваги до "негативної" інформації, такої, що не вписується в загальну, уже відому схему. Вірогідних знань про історичний факт можна досягти лише за умови аналізу всієї сукупності деталей, а не довільно підібраних, тенденційних, вигідних. На жаль, на практиці ми часто спостерігаємо, коли невигідні факти замовчуються або підганяються під концепцію автора.

До принципу об'єктивності історичної науки дуже тісно примикає принцип партійності, або як ще його іноді називають — принцип соціальної орієнтації. Згідно з настановами радянської методології суть його вимог зводиться до оцінки подій, явищ, фактів з позицій робітничого класу, який нібито є один носієм історичної перспективи. Фактично вимоги цього принципу заперечують об'єктивність, оскільки висвітлюють історію із позицій однієї групи людей, а об'єктивність, як ми розглядали вище, вимагає всебічного розгляду. Проте групова (класова) оцінка суспільних явищ — реальність, і її потрібно враховувати при аналізі дійсності. Без такого врахування неможливо одержати повноцінне знання.

Основне завдавня при застосуванні принципу партійності полягає не в тому, щоб стати на точку зору якоїсь однієї соціальної групи і використати її для обгрунтування хибності всіх інших, а в тому, щоб піднятися вище поглядів окремих груп і на цій підставі створити повномасштабну картину історичного процесу з врахуванням всього спектру думок, всієї мозаїки суспільного життя.

Основоположним принципом історичної науки є принцип історизму. Він передбачає:

по-перше, щоб кожне явище, факт розглядалися з точки зору того, як вони виникли, які головні етапи пройшли, чим вони стали на момент вивчення;

по-друге,щоб кожне явище досліджувалось у взаємозв'язках, взаємообумовленості і тим самим визначалося його місце в системі суспільних відносин;

по-третє,кожна подія повинна розглядатися в зв'язку з конкретним досвідом історії, тобто у світлі подальших подій, тих наслідків, до яких вона привела, причиною яких стала. При цьому особливо важливо переконатися, що між тими чи іншими подіями існує дійсно причинний зв'язок.

Принцип історизму, таким чином, забезпечує конкретність вивчення, створює можливість зрозуміти мотиви і вчинки історичних осіб, побачити, що нового вони внесли в справу порівняно із своїми попередниками.

Таким є зміст основних методологічних принципів, на основі яких здійснюється вивчення історії. Ці принципи реалізуються через сукупність загальнонаукових, спеціальних і специфічних дослідницьких методів. До них відносяться порівняльно-історичний, ретроспективний, синхронний, діахронний, структурно-системний, математичної статистики та інші.

Процес дослідження минулого проходить через суб'єктивне мислення вчених, кожен з яких бачить історичний процес по-своєму. Це позитивне явище, бо наявність різних позицій, методів дослідження, логічних конструкцій, висновків створює можливість наблизитися до вірогідного розкриття минулого. Через багатоваріантність до монізму. Більше того, з висоти нового часу, коли втихають ідеологічні пристрасті і зникає кон'юнктурщина, наше знання набирає зваженого, толерантного, достеменного характеру.

Серед вчених-істориків, які в різні часи створювали справді наукові праці з історії України є багато славних імен. Серед історичних джерел, на які спирається сучасна історична наука, чільне місце посідають літописи — хронологічні записи про події, складені по роках. Літописання в Україні з'явилося вже в першій половині XI ст. за правління Я.Мудрого. Найдавніше літописне зведення було створене в Києві близько 1037—1039 рр. З роками воно доповнювалося, а в 1113 р. чернець Києво-Печерського монастиря Нестор закінчив зведення літопису, названого ним «Повість минулих літ». Взявши за основу праці своїх попередників, Нестор додав від себе нарис про розселення народів після всесвітнього потопу, праслов'янську історію і розселення слов'ян. Цей високохудожній твір мав величезний вплив на розвиток історичної думки в Україні. «Повість» була щонайменше тричі переписана. До нас дійшла вона у Лаврентіївському списку та Іпатіївському літописі.

Серед давньоруських літописів своїми літературними якостями виділяється Галицько-Волинський, що охоплює майже все XIII ст. У центрі його — епоха князя (короля) Д.Галицького. Багато даних про події на українських землях XI—XII ст. містять Новгородський та Ростово-Суздальський літописи.

Велике значення для всебічного висвітлення давньої історії України мають також іноземні джерела. Першу писемну згадку про події на українських землях залишив «батько історії», славетний грек Геродот у V ст. до н.е. Деякі дані про слов'ян (венедів) є у римського історика Тацита. Про племена слов'ян писали також візантійський історик Прокопій Кесарійський, готський історик Йордан та інші.

Окрему групу джерел з історії української державності становлять юридичні пам'ятки: договори Русі з Візантією X ст.; законодавчий збірник «Руська правда», який зберігся в літописах; церковні устави Володимира Великого, Ярослава Мудрого тощо.

Літописна традиція Київської Русі та Галицько-Волинського князівства знайшла своє продовження в литовсько-польський період історії українського народу. Історичні писання особливо були поширені в XVI ст. Створювали їх переважно при монастирях. До найважливіших тогочасних пам'яток належить Густинський літопис (1670), складений на основі численних вітчизняних та іноземних джерел, праць польських, західноєвропейських, грецьких, римських істориків та хроністів. У середині XVII ст. був закінчений і Львівський літопис, що охоплює події 1488—1649 рр. На основі Густинського літопису, а також інших джерел було створено популярний і єдиний друкований твір — «Синопсис». До середини XIX ст. він витримав понад 20 видань і тривалий час вважався першим систематизованим підручником з історії України.

Серед писемних джерел XVII — початку XVIII ст. виділяються так звані «козацькі літописи», присвячені в основному добі Хмельниччини. Чільне місце серед них посідає анонімний твір, який перші видавці умовно назвали «Літописом Самовидця». Він охоплює події з 1648 до 1702р.

Різноманітними цінними відомостями насичений літопис Самійла Величка «Сказание о войне козацкой с поляками через Зеновия-Богдана Хмельницкого». Він містить багато документів, грамот, універсалів, договорів, що надає йому великої історичної ваги. Літопис доведено до 1700 р.

Цими визначними пам'ятками літописання другої половини XVII — початку XVIII ст. по суті завершується етап накопичення історичних даних, створення компілятивних хронік. В останні десятиліття XVIII ст. остаточно утверджується якісно новий, вищий етап розвитку української історіографії, який вже можна вважати науковим. Своєрідною єднальною ланкою цих двох етапів є один з перших загальних курсів української історії — «Краткое описание Малороссии». Він був виданий близько 1740 р. Василем Бубалом. Цей курс мав на меті з'єднати князівський і козацький періоди історії України.

Вершиною активного процесу узагальнення фактологічного матеріалу і формування оригінальної концепції історії України стала поява на рубежі двох століть «Історії Русів». Уже майже два століття вчені не можуть остаточно визначитися щодо особи його автора, оскільки він з політичних міркувань заховався під іменем Георгія Кониського. Цей твір був надрукований лише 1846 р., майже через 50 років після написання, але ще в 30—40-х роках, поширюючись у списках, справив велике враження на сучасників. Безперечним є його вплив і на формування історичного світогляду Т. Шевченка і М. Гоголя.

На розвиток історичних досліджень в Україні істотно вплинуло видання історичних матеріалів, яке розпочалося в 40-х роках XIX ст. На жаль, в Україні не було своїх наукових установ чи товариств, але національно свідомі дослідники зуміли використати російські офіційні установи для публікації численних матеріалів української історії. Так, М.Костомаров — автор «Книги буття українського народу» і багатьох праць з історії України — був видатним продовжувачем народницького напряму в історії України, започаткованого М. Максимовичем. Головну увагу в своїх працях він приділяв селянству, народним рухам, недооцінюючи часто державних діячів. Добу козаччини досліджували П.Куліш та Д.Яворницький. З середини XIX ст. з'являються праці з історії окремих регіонів України: Києва, Слобожанщини, Чернігівщини.

Але українська історична школа постала лише наприкінці XIX ст. Її засновником став професор Київського університету Володимир Антонович, чиї наукові інтереси були зосереджені на історії Правобережжя, козацтва, гайдамаччини, шляхетства (монографії «Про походження козацтва», «Про гайдамацтво», «Про селян у Південно-Західній Росії за актами 1700—1798 рр.»). Він заснував київську школу істориків, до якої належали майже всі науковці, що обійняли в майбутньому професорські посади в університетах України: Д. Багалій, I. Линниченко, М. Довнар-Запольський. 3 його школи вийшли видатні українські історики М.Грушевський, Д.Дорошенко, Н.Полонська-Василенко, П.Курінний та інші.

Нова доба в українській історіографії розпочалася з активною науковою діяльністю М. Грушевського, який у 1894 р. очолив кафедру історії у Львівському університеті. Він не тільки об'єднав галицьких науковців, але й залучив до співпраці багато вчених з Наддніпрянської України. М. Грушевський написав 1800 статей та «розвідок» з історії, етнографії, археології, літератури, а також кілька загальних курсів історії України: «Очерк истории украинского народа», «Ілюстрована історія України», «Історія України-Руси» в одинадцяти томах. Він вперше створив систематичну історію України — від археологічного періоду до 1658 р.

Перша світова війна, революційні події 1917 р. та громадянська війна загальмували розвиток української історичної науки на багато років. Чи не єдиним винятком того періоду було заснування 24 листопада 1918 р. Української Академії наук, що вже в 20-х роках стала осередком наукової роботи, в тому числі істориків. Повернення сюди в 1924 р. з еміграції М. Грушевського, якому в період українізації вдалося створити в Академії історичні установи з потужним науковим потенціалом, значно активізувало дослідження історії України.

Активні дослідницькі процеси були перервані в 1930 р. сфабрикованим Народним Комісаріатом внутрішніх справ (НКВС) процесом щодо Спілки Визволення України (СВУ), який вирвав з рядів Всеукраїнської Академії наук (ВУАН) 45 співробітників на чолі з академіками С.Єфремовим та М.Слабченком. Почався сталінський геноцид проти українського народу, його культури та історії. На початку 30-х років майже всі осередки української історичної науки в Україні було ліквідовано.

У 20—30-ті роки, незважаючи на політичні обмеження польського окупаційного режиму та матеріальну скруту, велика історична робота проводилась в Галичині. Осередком її було Наукове Товариство ім. Т.Г.Шевченка. Там працювали відомі історики, здебільшого учні М. Грушевського: С.Томашівський, О.Терлецький, I.Крип'якевич та інші. Визначні історики України продовжували дослідницьку роботу і в еміграції. Наукові сили були сконцентровані у Празі (Український вільний університет), Берліні (Український науковий інститут), Варшаві (Український науковий інститут, Українське воєнно-історичне товариство). Серед першої хвилі української політичної еміграції найпомітнішими постатями були Д.Дорошенко («Нарис історії України» у двох томах, «Огляд української історіографії» та інші), В.Липинський («Україна на переломі»), А.Яковлів, Н.Полонська-Василенко, О.Оглоблин та інші.

Після Другої світової війни дослідницька робота в царині української історії відновилась. Однак в УРСР дослідники були сковані жорсткими ідеологічними обмеженнями. Провідними темами практично всіх історичних праць стають: домінуюча роль російського народу і російської культури у розвитку всіх народів СРСР; одвічне прагнення українців та білорусів до державної єдності з Росією; пріоритет соціального над національним; ненависть до українських істориків-емігрантів. За цих обставин цілі періоди української історії були віддані на відкуп російським історикам. Щоправда, серед них були і науковці зі світовими та європейськими іменами, а саме: Б.Греков («Киевская Русь», «Восточная Европа и упадок Золотой Орды»), М.Тихомиров («Древнерусские города», «Российское государство XV—XVIII веков»), Д.Лихачов («Русские летописи и их культурно-историческое значение»), В.Мавродін («Образование древнерусского государства и формирование древнерусской народности»), Б. Рибаков («Анты и Киевская Русь», «Ремесло древней Руси»).

Водночас не стояла на місці й історична наука в Україні. Через відсутність можливостей для реалізації нових концептуальних підходів до питань походження і формування українського народу, процесів його історичного розвитку дослідники змушені були зосередити увагу на накопиченні фактичного матеріалу, включенні в науковий обіг нових документів з архівів, розгляді окремих періодів історії України новітніх часів (з виходу на історичну арену російської соціал-демократії і до подій 60—80 років XX ст.), у багатьох виданнях вона була сфальсифікована.

Після закінчення Другої світової війни на західноукраїнських землях продовжували працювати вихованці та послідовники історичної школи М.Грушевського. Найавторитетнішим з них був I.Крип'якевич, який зумів видати цінні роботи: «Богдан Хмельницький», «Галицько-Волинське князівство», а також Л.Похилевич, Я.Ісаєвич, В.Грабовський, Ю.Сливка.

Серед київських істориків-дослідників дожовтневої історії України виділяються своїми працями В. Голобуцький («Запорожское козачество»), М. Брайчевський («Походження Русі», «Утверждение христианства на Руси»), М. Котляр («Киев — древний и современный»), В. Баран («Ранні слов'яни між Дністром і Прип'яттю»), П. Толочко («Древний Киев», «Древняя Русь»).

У 1957 р. засновано «Український історичний журнал», у 1992 р. — журнал «Київська старовина» (видавався у 1882—1906 рр.), у 1997 р. — журнал «Пам'ять століть». З серпня 2003 р. став виходити «Історичний журнал», публікації на сторінках якого викликають жвавий інтерес наукової громадськості.

В умовах радянської дійсності спроби окремих істориків вийти за рамки офіційної доктрини рішуче припинялися. Тільки в 90-ті роки XX ст. з'явилися науково вивірені праці щодо різних аспектів історії України радянського періоду. Тепер на ниві історичної науки успішно працюють такі історики як В.Ф.Верстюк, С.В.Кульчицький, Л.В.Баженов, В.А.Смолій, В.С.Степанков, В.І.Сергійчук, П.Т.Тронько, В.М.Даниленко, П.П.Панченко, О.П.Реєнт, Ю.І.Шаповал, Н.М.Яковенко та інші.

З’явилися нові підручники і навчальні посібники для студентів вищих навчальних закладів. Серед них привертають увагі такі:

1. Бойко О. Д. Історія України. - Київ, 2005.
2. Григоренко О.П. Актуальні проблеми історії України.- Хмельницький, 2004.
3. Григоренко О.П. Історія України. – Хмельницький, 2007.
4. Григоренко О.П. Самостійна робота курсантів при підготовці до занять з вітчизняної історії. – Хмельницький, 2006.
5. Історія України. Під загальною редакцією академіка В. А. Смолія.- Київ, 1997.
6. Король В.Ю. Історія України.- Київ, 2005.
7. Лановик Б. Д., Лазарович М. В. Історія України.- Київ, 2003.
8. Литвин В.М. Історія України. – К., 2009.
9. Мицик Ю.А., Бажан О.Г., Власов В.С. Історія України.- Київ, 2005.
10. Остафійчук В.Ф. Історія України. Сучасне бачення.- Київ, 2006.

Серед цих видань особливої уваги заслуговує посібник О. Д. Бойка “Історія України”, який за нетривалий час здобув неабияку популярність у вищій школі. Студентів і викладачів приваблюють не тільки його компактність, лаконічність, а передусім концептуально-смислова самодостатність, оригінальне і разом з тим науково коректне мислення автора, розкуте і водночас тактовне слово.

Науковці Інституту історії України НАН України В. Ф. Верстюк, О. М. Дзюба, В. Ф. Репринцев в 1995 р. здійснили фундаментальне видання “Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник”, яке з успіхом можуть використовувати студенти університету.

Українська історіографія розвивається і за рубежем. У СПІА, Канаді і Європі діють наукові центри з історії України, Товариство українських істориків, виходить друком журнал «Український історик» (редактор Л. Вінар). Сучасна відкритість українського суспільства дала можливість ознайомитися з доробком істориків діаспори: І.Нагаєвського, О.Пріцака, Т.Гунчака, А.Жуковського, І.Борщака, Л.Вінара, О.Субтельного. Книга О.Субтельного "Україна: історія" визнана кращим викладом української історії англійською мовою. Схвально відгукнувся про неї і читач України. Тут він зустрівся з новими підходами до вивчення історичних фактів, які суттєво відрізняються від тих, що були прийнятті в недалекому минулому у нас.

Ознайомлення з цією багатою за змістом літературою допомагає по-новому подивитися на суть подій, правильно їх інтерпретувати і робити правильні висновки.