Принципи, що стосуються підтримання міжнародного миру і безпеки

Ці принципи в певній мірі ґрунтуються на цілях, які ставить веред собою ООН і які закріплені в ст. 1 Статуту ООН. До них можна віднести такі принципи:

1)Принцип не застосування сили або погрози силою Статут ООН передбачає можливість застосування сили лише в двох випадках. По-перше, за рішенням Ради Безпеки у випадку погрози миру, будь-якого порушення миру актом агресії. По-друге, у порядку нападу доти, поки Рада Безпеки не прийме необхідних заходів для підтримання міжнародного миру і безпеки.

Особливої уваги заслуговує Декларація Генеральна Асамблея ООН про посилення ефективності принципу відмови від сили чи погрози її застосування в міжнародних відносинах 1987 р. Отже, принцип незастосування сили чи погрози силою зобов'язує утримуватися: 1) від погрози силою або її застосування проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави; 2) від спонукання, заохочування інших держав та сприяння їм у застосуванні сили або погрозою силою; 3) від організації, підбурювання, пособництва або участі в напіввійськових, терористичних чи підривних діях; 4) від збройних втручань і всіх інших форм втручання або спроб погрози, спрямованих проти правосуб'єктності держави або проти її політичних, економічних і культурних основ;

5) від пропаганди війни чи агресивних війн. 2)Принцип мирного вирішення спорів покликаний забезпечити мирне співіснування держав. Відповідно до Статуту ООН Декларація про принципи міжнародного права 1970р. сформулювала принцип у такий спосіб: "Кожна держава розв'язує свої міжнародні суперечки з іншими державами мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку, справедливість".З наведеного формулювання видно, що принцип зобов'язує кожну державу вирішувати будь-які міжнародні суперечки мирними засобами. У ст. 33 Статуту ООН зазначений перелік засобів, пов'язаних з мирним розв'язанням спорів. Це передбачено здійснювати "шляхом переговорів, спостережень, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів чи угод або іншими мирними засобами на свій вибір".

3)Принцип територіальної цілісності держав означає заборону насильницького захоплення держав або заборони зміни приналежності території іноземних держав, протиправного використання цих територій або завдання їм значних збитків. Статут ООН зобов'язує утримуватися від застосування сили чи її погрози проти територіальної недоторканності держав (п. 4 ст. 2).Зміст принципу представлений у дуже широкій формі. Заборонені не тільки застосування силових заходів чи погроза силою, але й інші, у тому числі невоєнні, форми тиску. Мова йде саме про недоторканність території. Підкреслюється також, що територія держави не повинна бути об'єктом військової окупації, що стала результатом застосування сили, порушуючи Статут ООН та інші міжнародно-правові документи.

4)Принцип непорушності кордонів означає, що держави зобов'язані розглядати непорушними, недоторканими всі кордони всіх держав і повинні утримуватися у сучасних міжнародних відносинах, і в майбутньому від будь-яких зазіхань на ці кордони. Держави також повинні утримуватися від захоплення або узурпації території певних держав або їх частини. Цей принцип доповнює принцип територіальної цілісності. Його значення визначається тим, що повага існуючих кордонів — необхідна умова мирнихвідносин між державами та іншими суб'єктами. Миротворчі операції Сьогодні під терміном миротворчість розуміють операції з підтримання миру та безпеки, які наприкінці ХХ століття здобули певної активізації і є одною з форм співробітництва країн світу і міжнародних організацій в питаннях миру та безпеки. З огляду на те, що проведення миротворчих місій проходить в тісному співробітництві країн світу, саму миротворчість можна вважати одним з інструментів творення нової системи міжнародних відносин як і нової архітектури безпеки.

Необхідність проведення міжнародних миротворчих операцій (місій), здійснюваних на основі положень Статуту ООН при суворому дотриманні норм міжнародного права, стала очевидною вже незабаром після створення ООН. Згідно VІ та VІІ розділів Статуту ООН, Рада Безпеки несе основну відповідальність за збереження міжнародного миру та безпеки. Існування такого органу, як РБ ООН надає можливість блокувати намагання окремих держав нарощувати військові потужності, розвивати свої агресивні наміри шляхом безкарного захоплення території сусідніх держав та ведення широкомасштабних війн на планеті.   Коли внутрішньодержавний конфлікт починає процес дестабілізації безпеки в цілому регіоні, настає час для дій регіональної організації зі збереження миру та стабільності згідно Статті 52 Статуту ООН [2].   Залежно від рівня залучення країн до участі у миротворчих операціях, ролі і місця Ради Безпеки ООН щодо керівництва миротворчими підрозділами, миротворчі операції можна поділити на чотири види. Це так звані «класичні миротворчі операції» та операції сил швидкого розгортання, які проводяться під керівництвом безпосередньо ООН із залученням багатьох країн, які спроможні за порівняно короткий термін виділити в розпорядження ООН необхідний військовий контингент і потрібні матеріальні ресурси. Для сучасних міжнародних миротворчих операцій характерні також операції, що проводяться під егідою ООН при головній ролі однієї країни із залученням інших. Прикладом є операція, яка проводилася Італією в Албанії. І останній тип це операції, що проводяться за рішенням ООН відповідними регіональними організаціями. Прикладом можуть бути миротворчі операції в колишній СФРЮ за участю НАТО, операції ЕКОВАС в Африці. Операції з підтримання мирупроводяться на підставі глави VI Статуту ООН з метою забезпечення виконання мирної угоди та спостереження за її виконанням [6]. Вони покликані сприяти локалізації конфліктів, врегулюванню і ліквідації їх наслідків. Операції з сприяння миру здійснюються також відповідно до вимог положень глави VI Статуту ООН. Вирішення конфліктів здійснюється шляхом мирного урегулювання спорів. Метою цих операцій є остаточне врегулювання конфлікту. Слід зазначити, що іноді ці два останні типи операцій відносять до «класичної миротворчості», тобто до операцій, які проведені в суворій відповідності зі Статутом ООН, який передбачає наступні методи розв’язання конфліктів під час виконання цих операцій: переговори, обстеження, посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд.   Операції з встановлення миру (примушення до миру) проводяться на підставі глави VII Статуту ООН, частіше всього задля припинення конфліктів, що відбуваються переважно у вигляді громадянських або міжетнічних війн [6]. Такі дії можуть бути проведені за рішенням Ради Безпеки ООН щодо використання військової сили з метою примушення конфліктуючих сторін до згоди з міжнародними санкціями та резолюціями. Операції з встановлення миру здійснюють, коли конфлікт створює реальну загрозу глобальній чи регіональній безпеці. У цьому випадку Рада Безпеки ООН передбачає наступні заходи для вирішення проблеми: розрив економічних відносин; розрив дипломатичних відносин; загроза застосування військової сили; дії із застосуванням військової сили.   Операції з відбудови миру включають заходи, спрямовані на відновлення життєдіяльності найважливіших елементів інфраструктури та цивільних інститутів країни у постконфліктний період із використанням як військових, так і невійськових засобів. Головна мета цих операцій – запобігання повторення конфлікту.   Порівняно новою формою миротворчих операцій є електоральні операції,які можуть бути як самостійними операціями, так і складовою більш масштабних операцій з постконфліктного врегулювання. Демократичні вибори – один з ефективних засобів запобігання та врегулювання конфліктів, оскільки демократично обрані уряди, як правило, не воюють один проти одного. Саме розуміння цього взаємозв'язку та зростання демократизації в глобальному масштабі, особливо в Латинській і Південній Америці, Східній Європі, спонукали Секретаріат ООН за останні роки значно підвищити ступінь своєї участі в електоральних операціях [4].   У деяких джерелах до міжнародних миротворчих операцій віднесені гуманітарні. Ці операції по суті не намагаються досягти розв’язання конфлікту як такого, вони націлені на порятунок життя людей [4].   Як показує практика міжнародні миротворчі операції – це завжди комплекс дій та заходів. Колективні сили з підтримки миру формуються на коаліційній основі за участю тих держав, які погодилися брати участь в миротворчих місіях. При цьому кожна із держав, сама визначає форму своєї участі та кількість поданого контингенту, згідно зі своїм національним правом. 18. Навколишнє середовище як об'єкт міжнародно-правового захисту Міжнародне право навколишнього середовища (МПНС)- це система міжнародно-правових принципів та норм, які регулюють відносини між суб'єктами міжнародного права з приводу охорони навколишнього середовища та раціонального використання природних ресурсів в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь. Є окремою галуззю міжнародного права.Коло відносин, яке регулює МПНС і які становлять його предмет, е широким: включає відносини двох основних видів - відносини з приводу охорони навколишнього середовища та відносини з приводу раціонального використання природних ресурсів.

Відносини з приводу охорони навколишнього середовища є головними в рамках предмета МПНС. Вони включають відносини щодо охорони та збереження окремих видів живої природи, обмеження шкідливих впливів на навколишнє середовище (зокрема, атмосферне повітря, водні ресурси), охорони природних пам'яток та резерватів, гарантування екологічної безпеки. До міжнародних угод, що регулюють такі відносини, можна віднести Конвенцію ООН про охорону біологічного різноманіття, Картахенський протокол до неї про біобезпеку 2000 р., Конвенцію про міжнародну торгівлю видами флори та фауни, що знаходяться під загрозою знищення 1973 р., Конвенцію про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі 1979 р., Конвенцію про водно-болотні угіддя міжнародного значення, головним чином як середовища Існування водоплавних птахів 1971 р., Конвенцію про захист Чорного моря від забруднення (Бухарестська конвенція 1992 р.).

Раціональне використання природних ресурсів стало одним з перших питань, що отримали міжнародну увагу та були врегульовані на міждержавному рівні. До відносин цієї групи входять відносини з приводу раціонального використання так званих спільних, або загальних ресурсів. До спільних можна віднести ті ресурси, доступ до використання яких обмежений кількома державами через географічні та політичні умови (наприклад, живі ресурси річки Дунай). До загальних можна віднести ресурси Світового океану, Антарктики. Яскравим прикладом міжнародної угоди у цій сфері є Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 р. Водночас МПНС закріплює принцип національного суверенітету над природними ресурсами, що знаходяться на території держав, який став на заваді спробам надати статус спільних ресурсів чи спільної спадщини окремим природним ресурсам. Такі спроби неодноразово робились щодо лісових ресурсів (тропічних лісів), біологічних (генетичних) ресурсів і були предметом гострих політичних дискусій і переговорів. Наприклад, США погрожували не брати участь у Конференції з навколишнього середовища і розвитку 1992 р. через відмову низки держав укладати угоду щодо тропічних лісів. Така угода не була прийнята, натомість були прийняті так звані Лісові принципи 1992 р. Конвенція про охорону біологічного різноманіття зазначає, що збереження біологічного різноманіття є спільною справою для всього людства (а не визнає біологічне різноманіття чи ресурси спільною спадщиною).

Окрім того, на сучасному етапі розвитку МПНС певним чином розширило предмет регулювання, включивши і групу екон омічних та соціальних відносин, які тісно пов'язані з відносинами, що виникають з приводу охорони довкілля чи використання природних ресурсів.Так, Рамкова конвенція ООН про зміну клімату 1992 р. та Кіотський протокол 1997 р. до неї передбачають фінансові механізми, покликані забезпечити виконання зобов'язань зі скорочення викидів парникових газів. Конвенція про охорону біологічного різноманіття 1992 р. також містить положення, що регулюють відносини між державами з приводу економічних питань (наприклад, передача біотехнологій), які є у тісному зв'язку із зобов'язаннями з приводу охорони біологічного різноманіття та доступом до генетичних ресурсів. В останні роки укладають угоди, що поряд з екологічними регулюють питання охорони здоров'я: наприклад, Протокол про воду та здоров'я до Конвенції про охорону та використання транскордонних водотоків та міжнародних озер 1992 р. Водночас зв'язок з іншими галузями міжнародного права був визнаний із самого початку формування МПНС. Так, Стокгольмська декларація 1972 р. містить положення щодо захисту навколишнього середовища від наслідків застосування ядерної зброї (принцип 26), Декларація Ріо-де-Жанейро 1992 р. проголошує, що мир, розвиток і охорона довкілля є взаємозв'язаними та нероздільними (принцип 25).

Беззаперечно визнається роль Стокгольмської декларації а навколишнього середовища 1972 р. та Декларації Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища і розвитку 1992 р. у формуванні міжнародного права навколишнього середовища, хоча ці акти не мають обов'язкової юридичної сили і є політико-правовими актами.

Україна є стороною низки універсальних, регіональних та двосторонніх угод у сфері охорони довкілля (загалом близько 70). Уряд України виступає з пропозицією про розміщення в Україні секретаріату Карпатської конвенції 2003 р.

19. Взаємозв’язок і взаємодія міждержавного і національного права.

6. Національне і міжнародне право як взаємопов'язані системи права Національне (внутрішньодержавне) і міжнародне право є самостійними, але взаємопов'язаними системами права. Якщо національне право регулює відносини всередині країни, то за допомогою норм міжнародного права регулюються відносини між державами та іншими його суб'єктами, узгоджуються ці відносини, і лише в разі потреби забезпечуються колективним примусом. Як норми міжнародного права не мають безпосередньої дії в національному праві держав-учасниць міжнародного співтовариства, так і норми національного (внутрішньодержавного) права не застосовуються у міжнародно-правовій сфері. Співвідношення національного і міжнародного права - це завжди відносини зв'язку і зворотних зв'язків, що утворюють у комплексі взаємодію самостійних систем. Форми взаємодії національного і міжнародного права: 1) національне право служить своєрідним джерелом міжнародного права, оскільки норми останнього створюються в результаті угоди між його суб'єктами - суверенними державами, переважно з метою задоволення національних інтересів. Національне право визначає організацію і діяльність держави, її політику не тільки всередині країни, а й на міжнародній арені; через зовнішню політику і дипломатію затверджує правові норми і принципи, закріплені в моральній свідомості свого народу, вітчизняних нормативно-правових актах і тим впливає на міжнародне право. Необхідність об'єднати потенціал двох систем (національної і міжнародної) у справі досягнення та охорони вищих цінностей людської цивілізації вимагає від зовнішньополітичної діяльності кожної держави привносити в міжнародне право успіхи національного права, з урахуванням яких воно оновлюється. Норми національного права, що відображають національні звичаї, традиції і є об'єктивними закономірностями соціального буття, будучи трансформованими в норми міжнародного права, слугують джерелами міжнародного права, зокрема сприяють виникненню міжнародних звичаїв. За структурою міжнародне право наближається до структури національної системи права (поділ на приватне і публічне, наявність галузей права - економічне, космічне, повітряне, морське, охорони довкілля, кримінальне право та ін.); 2) міжнародне право, його норми і принципи визначають ідейну і нормативну основу національного права. Загальнолюдські принципи і норми, що містяться в міжнародному праві, вимагають від національного права, законів країни бути їх хранителями. Норми права, перш ніж стати частиною національного права, перевіряються на відповідність загальнолюдським цінностям, що містяться в міжнародному праві. Конституції ряду держав закріплюють основні принципи і норми міжнародного права, створюють юридичні гарантії того, що ці принципи і норми будуть враховані державними органами і посадовими особами у внутрішньому житті країни. У процесі укладення державою різних міжнародних договорів (угод, конвенцій), підписання міжнародних декларацій, вступу в міжнародні організації (вступ України до РЄ) національне право збагачується за рахунок міжнародного. Прикладом зв'язку між національним і міжнародним правом є фундаментальна засада міжнародного права pacta sunt servanta ("договорів треба дотримуватися"). Застосування норм міжнародного права у внутрішньодержавній сфері зумовлене принципом сумлінного виконання міжнародних зобов'язань (bona fides), а також формулою статті 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів: "Учасниця не може посилатися на положення свого внутрішнього права як виправдання щодо невиконаного нею договору". За допомогою міжнародних договорів, угод відбувається уніфікація ряду галузей внутрішньодержавного права, тобто приведення до єдності правових норм, що діють у межах різних держав і державних утворень. Наприклад, держава за допомогою норм міжнародного права встановлює ширину територіального моря або стандарти охорони навколишнього середовища чи прав людини, тобто у такий спосіб реалізує і конкретизує норми міжнародного права. Норми внутрішньодержавного права нерідко коригуються при вступі держав у міжнародні і європейські організації. Так, при вступі України до Ради Європи поряд з ратифікацією Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод як обов'язкова умова була висунута ратифікація протоколу до конвенції про скасування норми, що санкціонує страту. Захист прав людини на внутрішньодержавному рівні менш ефективний, якщо внутрішнє право не відкрите нормам і принципам міжнародного права. У національному праві мають законодавчо закріплюватися дія норм міжнародного права та умови їх реалізації. Принципи співвідношення національного і міжнародного права: 1) принцип пріоритету міжнародного права (міжнародних договорів) над національним - передбачає, що при їх розбіжності застосовуються норми міжнародного права (договору). Цей принцип приймається державами або в законодавчому порядку, або на практиці. Так, у США міжнародний договір, як і Конституцію й закони держави, що видані на її виконання, віднесено до вищих законів країни. У конституціях ряду країн (Німеччини, Греції, Болгарії, Іспанії, Киргизстану, РФ, Литви, Вірменії та ін.) визначено міжнародні договори як складову частину правової системи (або права, або законодавства). Пріоритет міжнародного права перед національним правом супроводжується відповідальністю держави за виконання міжнародно-правових норм і рішень; 2) принцип пріоритету національного права над міжнародним - передбачає, що при розбіжності норм міжнародного і національного права застосовуються норми національного права, оскільки міжнародне право розцінюється як поєднання міжнародно-правових норм різних держав. Вважається, що норми міжнародного права застосовуються у тому випадку, якщо вони не суперечать національному праву; 3) принцип дуалізму - передбачає взаємодію обох систем права (національного і міжнародного), оскільки ґрунтується на визнанні їх наявності. Нині є діючим принцип пріоритету міжнародного права (договору) над національним, якщо його норми визнані державою в законодавчому порядку. Перевагою перед національними законами володіють ті міжнародні договори, котрі в установленому законом порядку ратифіковані й опубліковані. Норми міжнародного права в національному праві реалізуються через такі системи: 1) система інкорпорації (прямий спосіб) - включення в національну систему права правил міжнародного договору в силу акта ратифікації або іншого виду прийняття договору та безпосереднє застосування норм міжнародного права державними органами, насамперед судами, а також посадовими особами та громадянами. Ця система характерна для РФ, США, Франції і Німеччини, оскільки на території цих держав норми міжнародного права мають пряму дію. Систему інкорпорації називають ще прямою трансформацією або включенням, а правила міжнародного договору - "самовиконуючими", тобто такими, що не потребують конкретизації з боку держави; 2) система трансформації (опосередкований спосіб) - спосіб вираження згоди держави на обов'язковість для неї міжнародного договору, коли на його основі видається національний (внутрішньодержавний) нормативний акт, який більш-менш відтворює зміст договору. Сама по собі норма міжнародного права не наділяє особу правами, тільки норми внутрішнього законодавства дають можливість особі здійснювати права й обов'язки, гарантовані державою у зв'язку з укладеною нею міжнародною угодою. Тобто, щоб набути застосування, норми і принципи відповідних міжнародних договорів імплементуються - утілюються в національне право. Ця система діє у Великій Британії та інших країнах загального права; 3) змішана система - поєднує і систему трансформації, і систему інкорпорації. Зовсім не принципово, який спосіб введення норм міжнародного права у національне право (система трансформації чи система інкорпорації) взятий державою за основу. Головним є те, щоб міжнародно-правові норми знаходили висвітлення в правовій системі держави і мали пріоритет над її внутрішніми правовими нормами у разі колізії (зіткнення) з ними. Принципи співвідношення права ЄС і національного права: o пріоритет права ЄС над національним; o пряма дія права ЄС на території держав-членів". 20. Поняття та джерела консульського права

Консульське право є частиною права зовнішніх зносин, яке складається із правових норм і принципів, що закріплюють статус персоналу консульської установи у зв'язку з виконанням ними консульських функцій у державі перебування, а також під час їхнього переміщення через територію третьої держави. До найважливіших міжнародно-правових актів - джерел консульського права належать: Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 р., регіональна Гаванська конвенція про консульських чиновників від 28 лютого 1928 р., ратифікована 12 американськими державами, і Карибська конвенція 1911 р. про консульські функції, укладена між п'ятьма латиноамериканськими державами (Болівія, Колумбія, Еквадор, Перу і Венесуела), а також значна кількість двосторонніх конвенцій. У преамбулі Віденської конвенції вказано, що норми міжнародного звичаєвого права продовжують регулювати питання, прямо не передбачені її положеннями. Крім цього, важливим джерелом сучасного консульського права є консульська практика, рішення і висновки міжнародних судових органів, національних судів, а також загальна доктрина міжнародного права. За змістом Віденська конвенція - це кодифікаційний акт, який містить 79 статей, котрі схвалили існуючі принципи і норми звичаєвого права, закріплені у двосторонніх консульських конвенціях, що виступали головним джерелом консульського права. Згідно зі ст. 73 Віденської конвенції 1963 р., її положення, з одного боку, "не впливають на інші міжурядові угоди, що діють між державами", а з іншого - жодне з положень цієї Конвенції "не перешкоджає державам укладати міжнародні угоди, що підтверджують, доповнюють, поширюють і розширюють її положення". Віденська конвенція виконала два основні завдання: конкретизувала норми звичаєвого права, надавши їм форму договірного права; закріпила консульські функції і привілеї, що за своїм змістом значно ширші порівняно з тими, що виникають зі звичаєвого права. Загалом конвенція визначила мінімальний стандарт, яким мають керуватися держави при встановленні та підтриманні консульських зносин. Стаття 5 Конвенції дає досить широкий перелік консульських функцій, кількість яких удвічі перевищує кількість закріплених функцій щодо дипломатичних представництв. Однак ні Віденська конференція, ні Комісія міжнародного права не ставили собі за мету кодифікувати всі аспекти, що стосуються консульських зносин. Вони вважали, що окремі аспекти цих зносин можуть бути врегульовані на двосторонній основі з урахуванням власних інтересів держав. Право на відкриття консульської установи на території іноземної держави належить до компетенції акредитуючої держави, але неодмінно за згодою держави перебування. При цьому форма прояву такої згоди може бути різна, хоча найбільш поширеною є практика укладення консульських конвенцій. У практиці України встановлення дипломатичних зносин означає зазвичай і встановлення консульських зносин. У двосторонніх консульських конвенціях України зауважується, що місця розташування консульства, його клас і межі консульського округу визначаються за згодою між акредитуючою державою і державою перебування. Усі подальші зміни можуть здійснюватися акредитуючою державою лише за згодою держави перебування. Положення Віденської конвенції 1963 р. про консульські зносини, а також Консульського статуту України 1994 р. не дають жодних роз'яснень, на підставі чого настає припинення консульських зносин. Тому потрібно керуватися загальновизнаними нормами міжнародного права щодо припинення міжнародних відносин. Зокрема, розірвання консульських зносин може настати як наслідок ворожих дій кожної із держав, між якими існують консульські зносини. Консульська установа може бути закрита за угодою сторін або одностороннім актом. Консульські зносини припиняються з моменту припинення існування держави або переходу консульського округу до складу третьої держави. Прикладом у цьому є розпад Югославії та об'єднання двох німецьких держав. Забезпечення реалізації консульських зносин між двома або декількома державами здійснюється через консульські установи. Існує дві категорії консульських установ: консульство (як професійна установа) та почесне консульство. Докорінна відмінність між ними існує не у сфері здійснюваних функцій, а у сфері привілеїв та імунітетів, якими користується консульська установа. Обидві категорії консульств поділяють на чотири класи: 1) генеральне консульство; 2) консульство; 3) віце-консульство; 4) консульське агентство. Клас консульської установи визначається за згодою сторін. Внутрішня організаційна структура консульської установи залежить від сфери та специфіки її завдань і функцій. Однак майже завжди в її структурі є підрозділи, які займаються питаннями віз, успадкування, опіки, туризму тощо. У консульствах морських держав завжди є морський відділ. Сам консульський персонал не має чіткої міжнародно-правової класифікації. Тому присвоєння консульського рангу є внутрішньою справою акредитуючої держави і регламентується її внутрішнім законодавством. Відповідно до ст. 9 Віденської конвенції 1963 р. та практики, виокремлюють чотири класи глав консульських установ: генеральні консули, консули, віце-консули, консульські агенти. У межах генерального консульства може бути лише один генеральний консул - глава установи і декілька консульських посадових осіб. Глава консульської установи повідомляє міністерству закордонних справ країни перебування про порядок старшинства між посадовими особами консульства. Широке застосування на сьогодні отримав інститут почесного (позаштатного) консула. Це особа, яка не перебуває на державній службі, проте виконує відповідні консульські доручення на прохання зацікавленої держави та за згодою країни перебування. Почесних консулів призначають з-поміж осіб, які мають значний авторитет на певній території, особливо в торговельно-економічній, соціальній та культурній сферах. Вони виконують консульські функції безоплатно поряд зі своїми професійними обов'язками. У міжнародній практиці існує правило, за яким глав консульських установ призначає акредитуюча держава і допускає до виконання своїх функцій держава перебування. Після попереднього узгодження щодо глави консульської установи акредитуюча держава забезпечує його документом, що має форму патенту або подібного до цього акта, який посвідчує його посаду і зазначає його повне ім'я та прізвище, категорію або клас, до якого вів належить, консульський округ і місце розташування консульської установи. За своїм змістом консульський патент - це документ, який підтверджує, що вказана особа призначається на посаду глави консульської установи. Цей патент видається при кожному призначенні глави консульської установи навіть у тих випадках, коли відбувається нове призначення тієї самої особи на новий термін на території тієї держави і навіть у ту саму консульську установу. В Україні глав консульських установ усіх рангів призначає Міністерство закордонних справ України, у Великій Британії - королева, у США генеральних консулів призначають декретом президента, а решту консульських посадових осіб - державним секретарем. Наступний етап призначення включає отримання екзекватури від держави перебування. За загальним правилом, екзекватура і консульський патент необхідні лише для глав окремих консульських установ. Що ж до керівників консульських відділів посольств та місій, то надання їм консульського патенту й отримання екзекватури не вимагається. Оскільки вони залишаються дипломатичними агентами у штаті посольства чи місій, для них існує звичайний порядок призначення й обіймання посади, що супроводжується необхідністю отримання візи на в'їзд у країну перебування та обов'язковою нотифікацією про призначення, яке відбулося. Час видачі екзекватури означає, з юридичної точки зору, початок офіційної діяльності глави консульської установи й одночасно допуск його до виконання своїх функцій. Саме з цього моменту він користується правами, привілеями та імунітетами, які належать йому за нормами міжнародного права. Видача екзекватури главі консульської установи означає й допущення до виконання функцій інших консульських службових осіб, які працюють під його керівництвом. За винятком обставин, передбачених ст. 20, 22 і 23 Віденської конвенції про консульські зносини, акредитуюча держава може на свій розсуд призначати працівників консульського персоналу. Згідно з конвенцією, консульські службові особи мають бути громадянами акредитуючої держави. Держава перебування може в будь-який час повідомити акредитуючу державу про те, що та чи інша службова особа є "persona non grata", або що будь-який працівник консульського персоналу є неприйнятний. У такому випадку акредитуюча держава зобов'язана відкликати цю особу або припинити її функції в консульській уставові. Якщо акредитуюча держава відмовиться виконати або не виконав впродовж розумного терміну свої зобов'язання, передбачені п. 1 ст. 23 Віденської конвенції, держава перебування може анулювати екзекватуру певної особи або перестати вважати її працівником консульського персоналу. У міру розвитку й удосконалення міжнародних відносин невпинно змінюється і функціональна діяльність консульських установ. Варто зазначити, що перелік консульських функцій, за Віденською конвенцією 1963 р." не є вичерпним, і з її положень випливає, що консул може виконувати також інші функції, покладені на нього акредитуючою державою. Тому більш докладно консульські функції закріплені в Консульських статутах держав. Однією з найважливіших функцій консульської установи, що має адміністративний характер, є функція щодо юридичних осіб і громадян. Згідно з Консульським статутом України, консул зобов'язаний вживати заходів для того, щоб юридичні особи та громадяни України користувалися в повному обсязі всіма правами, наданими їм законодавством держави перебування і міжнародними договорами, учасниками яких є Україна і держава перебування, а також міжнародними звичаями. Для забезпечення виконання цієї функції консул зобов'язаний вживати заходів для відновлення порушених прав юридичних осіб і громадян України. Якщо після звернення консула до владних структур держави перебування не будуть відновлені права юридичних осіб і громадян України, консул зобов'язаний повідомити про це Міністерство закордонних справ України та главу дипломатичного представництва України в державі перебування. Потрібно зазначити, що консул зобов'язаний приймати як письмові, так і усні звернення юридичних осіб і громадян України. Під час здійснення цієї функції консул послуговується відповідним законодавством своєї держави. Консул веде облік громадян України, які постійно проживають або тимчасово перебувають у його консульському окрузі. Він реєструє громадян акредитуючої держави, які мають постійне місце проживання в консульському окрузі, хоча це й не виключає можливості реєстрації осіб, які прибули на незначний термін. Консул сприяє проведенню загальноукраїнського референдуму, виборів Президента України, народних депутатів України відповідно до законодавства України та країни перебування. Розпорядження консула, видані ним у межах його повноважень з питань, що стосуються перебування громадян України за кордоном, мають для них обов'язкову силу. Відповідно до ст. 41 Консульського статуту України, консул має право видавати, продовжувати, погашати візи на в'їзд в Україну, виїзд з України і транзитний проїзд через її територію, а також вносити зміни до виданих віз. Здебільшого це стосується вчинення таких дій щодо чужоземців, а також громадян акредитуючої держави, які проживають за кордоном. Норми консульського права уповноважують консула вчиняти функції щодо укладення та розірвання шлюбу, усиновлення (удочеріння), встановлення батьківства, опіки та піклування, реєстрації актів громадянського стану. Консул вчиняє відповідні функції щодо громадян України, які перебувають під арештом, затримані чи позбавлені волі в іншій формі, відбувають покарання або пропали безвісти. Норми консульського права покладають на відповідні владні органи приймаючої держави обов'язок інформувати консульську установу акредитуючої держави про кожен випадок арешту, затримання чи позбавлення волі. Відмінності в консульській практиці держав з цього приводу стосуються переважно терміну, впродовж якого відповідні органи мають повідомити консульську установу про ці факти. Значний обсягу діяльності консульських посадових осіб займають нотаріальні функції. На універсальному рівні вони закріплені у Віденській конвенції 1963 р. та конкретизуються у двосторонніх конвенціях і внутрішньому законодавстві акредитуючої держави. Зокрема, ст. 44 Консульського статуту України вміщує докладний перелік нотаріальних дій, які вчиняються консулом. Хоча цей термін не е вичерпний, оскільки консул може вчинювати інші нотаріальні дії, передбачені законодавством України. Консул легалізує документи й акти, складені за участю властей консульського характеру, або такі, що виходять від цих властей. Наступну групу утворюють функції консула щодо морських і повітряних суден. Відповідно до ст. 58 Консульського статуту, консул зобов'язаний усіляко сприяти українським військовим кораблям і військово-допоміжним суднам, які перебувають у портах, територіальних і внутрішніх водах держави перебування в межах його консульського округу, в питаннях зв'язку з берегом, взаємовідносин з місцевою владою, матеріально-технічним забезпеченням тощо. У разі аварії, зіткнення кораблів та інших морських подій консул вживає всіх залежних від нього заходів, дозволених місцевим законодавством, щодо захисту вантажу та судна, його інвентаризації та збереження. Стосовно функції консула щодо цивільних повітряних суден, то вія має надавати допомогу командирові екіпажу та пасажирам цивільного повітряного судна своєї держави у зносинах з владою держави перебування, а також вживати всіх заходів для повернення у разі потреби повітряного судна, його екіпажу та пасажирів у власну державу або ж для продовження польоту. Для успішного виконання своїх функцій консульські установи та членів їх персоналу наділяють консульськими імунітетами та привілеями. Серед імунітетів та привілеїв консульських установ найбільше значення має недоторканність консульських приміщень. У конвенції міститься положення про передбачувану згоду глави консульської установи на доступ у приміщення представників влади держави перебування "у випадку пожежі чи іншого стихійного лиха, що вимагає невідкладних заходів захисту". Це відрізняє консульські установи від дипломатичних представництв, на доступ у які вимагається явно виражена згода його глави. Недоторканністю наділені також архіви і документація консульської установи в будь-який час і незалежно від місця знаходження. Імунітет від реквізиції розповсюджується як на самі консульські приміщення, так і на предмети їх обстановки, засоби пересування і все майно. До привілеїв консульської установи відносять: податкові пільги; митні привілеї; право користуватися своїм державним прапором і гербом у державі перебування. Імунітети і привілеї членів персоналу консульської установи мають функціональний характер. Згідно з п. 1 ст. 41 Віденської конвенції, консульські посадові особи не підлягають ні арешту, ні попередньому ув'язненню, інакше як на підставі постанов компетентних судових органів у випадку вчинення тяжких злочинів. У двосторонніх консульських конвенціях питання про особисту недоторканність вирішуються по-різному. В деяких відтворюються положення Віденської конвенції про консульські зносини, в інших містяться положення, котрі максимально наближують особисту недоторканність консульських посадових осіб до особистої недоторканності дипломатичних агентів. Згідно зі ст. 44 Віденської конвенції, консульська посадова особа може бути викликана в суд як свідок під час ведення судових або адміністративних справ. Якщо консульська посадова особа відмовляється давати свідчення, щодо неї не можуть застосовуватися жодні заходи примусу або покарання. Щодо податкових та митних привілеїв консульських посадових осіб, то вони знайшли своє закріплення у ст. 49-59 Віденської конвенції 1963 р., а також у двосторонніх консульських конвенціях, які уклала держава. Стаття 60 закріплює нормативні вимоги щодо звільнення від митного збору та митного огляду. В ній зазначено, що мито не стягується з предметів для особистого користування консульської посадової особи, включаючи предмети, потрібні для його облаштування та офіційного користування. Від сплати мита звільняють також членів сімей консульських посадових осіб, що проживають разом з ними. Режим, який застосовується для почесних консулів, майже аналогічний, як і для штатних консульських посадових осіб. Але при цьому існує досить важливе застереження, яке зводиться до того, що вказані привілеї та імунітети надаються лише під час виконання консульських функцій. Водночас їх надають членам сім'ї почесної консульської Посадової особи або консульського службовця, який працює в консульській установі, очолюваній почесною консульською посадовою особою" 21. Поняття та джерела дипломатичного права Правовою основою встановлення дипломатичних відносин між державами та визначення меж функціонування їх дипломатичних представництв виступає Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. Ці відносини - двосторонній процес, який вимагає взаємної згоди між його учасниками.

Міжнародно-правова процедура виникнення дипломатичних відносин охоплює декілька взаємопов'язаних стадій, котрі включають дипломатичне визнання, встановлення дипломатичних відносин, обмін дипломатичними представництвами або підтримання дипломатичних контактів іншими методами. Згідно з нормами міжнародного права, існує дві форми визнання держав: "de jure" (юридичне визнання) і "de facto" (фактичне визнання). За формою надання дипломатичне визнання може бути явно виражене або мовчазне. Явно виражене дипломатичне визнання має місце тоді, коли є формальна заява іншої держави у вигляді декларації, декрету, дипломатичної ноти, офіційного комюніке, договору або коли воно доводиться до відома іншої сторони будь-яким іншим способом. Відповідно до міжнародної практики, дипломатичні відносини між державами можуть бути встановлені переважно у формі взаємного визнання "de jure". Визнання "de facto" має неповний характер. Основний зміст цієї форми визнання полягає у тому, що, не маючи змоги заперечувати факт існування держави, уряд іншої країни не встановлює з нею дипломатичні відносини. Але при цьому він вступає з нею у ділові контакти (наприклад, торговельні, культурні). Документами, які підтверджують факт встановлення дипломатичних відносин, можуть бути двостороння угода або ідентичні ноти, якими обмінюються представники сторін, що вели переговори з цього питання. Розв'язавши питання про обмін дипломатичними представництвами, зацікавлені держави визначають категорію, до якої мають належати їх дипломатичні представництва. Дипломатичне представництво - закордонний орган зовнішніх зносин держави, завданням якого є підтримка і розвиток офіційних стосунків з державою перебування, захист прав та інтересів своєї держави, її громадян і юридичних осіб. Посольство вважається вищим за класом дипломатичним представництвом, яке очолює посол. Місії очолюють посланники або повірені у справах і вважаються нижчими за класом дипломатичними представниками. У дипломатичній практиці відмінність між посольствами і місіями поступово стирається, і вона залишається лише стосовно дипломатичного протоколу. Одне з головних питань, що виникає після домовленості між державами про встановлення дипломатичних відносин на певному рівні, - це призначення глави дипломатичного представництва. Порядок призначення глав дипломатичних представництв регулюється нормами національного та міжнародного права. Процедура призначення глави дипломатичного представництва називається "акредитуванням" і складається із декількох стадій: 1. Підбір кандидатури посла або посланника. 2. Запит агреману. 3. Видання акта внутрішнього права, яким оформляється призначення. 4. Одночасне (в обох столицях) офіційне повідомлення у пресі про призначення, яке відбулося. 5. Видача вірчих грамот. 6. Попередня зустріч із міністром закордонних справ держави перебування після прибуття посла або посланника і подання йому копії вірчих грамот. 7. Вручення під час офіційної церемонії вірчих грамот главі держави перебування. Оскільки підбір кандидатури посла чи посланника регламентується внутрішньодержавним правом, відповідно, запит агреману е виразником інтересів обох сторін - акредитуючої і приймаючої держави. Згідно зі ст. 4 Віденської конвенції про дипломатичні зносини, "акредитуюча держава повинна переконатися в тому, що держава перебування дала агреман на ту особу, яку вона має намір акредитувати як главу представництва в цій державі". Отже, держава може призначити главою дипломатичного представництва лише ту особу, яка прийнятна у приймаючій державі. Дозвіл приймаючою державою розглядається як підтвердження згоди щодо запропонованої особи. Приймаюча держава має право дати згоду на власний розсуд або відмовити без зазначення причин. Запит агреману та його отримання здійснюється через дипломатичні канали, через міністерство закордонних справ та посольства держав-контрагентів. Варто зазначити, що відмова у наданні агреману стосується лише особи дипломатичного агента і в жодному разі не стосується підтвердження або перегляду досягнутої угоди між державами про встановлення дипломатичних відносин. Запит агреману не поширюється на інших членів персоналу представництва, оскільки їх, згідно зі ст. 7 Віденської конвенції, акредитуюча держава може призначити на свій розсуд. Після отримання агреману та юридичного оформлення призначення відповідно до конституційної процедури акредитуючої держави посол або посланник отримують особливий документ, який у дипломатичній практиці має назву "вірчі грамоти". За змістом вірчі грамоти - це документ, який засвідчує представницький характер дипломатичного представника і дає право на його акредитацію в іноземній державі. Вірчі грамоти видаються у двох примірниках. Перший примірник (оригінал) видається у конверті, що скріплюється сургучевою печаткою і вручається новопризначеним послом главі держави, якому акредитовані вірчі грамоти, під час офіційної церемонії. Офіційна діяльність глави дипломатичного представництва у країні перебування починається з часу вручення вірчих грамот. Віденська конвенція про дипломатичні зносини поділяє співробітників дипломатичних представництв залежно від функцій, які вони виконують, на три категорії: 1) дипломатичний; 2) адміністративно-технічний; 3) обслуговуючий персонал (ст. 1). За своїм правовим статусом члени дипломатичного персоналу наділені повноваженнями щодо здійснення офіційних зносин від імені своєї держави з іноземними державами і мають дипломатичний ранг та відповідну спеціальну підготовку. Згідно зі ст. 16 Закону України "Про дипломатичну службу", дипломатичним працівникам присвоюють такі дипломатичні ранти: - Надзвичайний і Повноважний Посол; - Надзвичайний і Повноважний Посланник першого класу; - Надзвичайний і Повноважний Посланник другого класу; - радник першого класу; - радник другого класу; - перший секретар першого класу; - перший секретар другого класу; - другий секретар першого класу; - другий секретар другого класу; - третій секретар; - аташе. До адміністративно-технічного персоналу належать особи, які здійснюють адміністративно-технічне обслуговування (завідувачі канцелярії, референти, шифрувальники, стенографісти, бухгалтери та інші працівники канцелярії). Названі працівники не мають дипломатичного паспорта й дипломатичного рангу і не значаться у списку членів дипломатичного корпусу. До обслуговуючого персоналу належать співробітники представництва, які виконують обов'язки з його обслуговування: водії, кур'єри, кухарі, садівники, двірники, охоронці. Сукупність глав іноземних дипломатичних представництв, які акредитовані у країні перебування, становить дипломатичний корпус. Очолює його дуаєн (doyen, decanus, dean), яким відповідно до традиції стає переважно старший за класом і перший за часом свого перебування у приймаючій державі глава одного з акредитованих у ній дипломатичних представництв. Дуаєн виступає консультантом колег з питань місцевого протоколу та етикету, й особливо тих, хто прибув як глава дипломатичного представництва, в їх взаємовідносинах з державними органами країни перебування. Згідно зі ст. 7 Віденської конвенції, "акредитуюча держава може вільно призначити членів персоналу представництва". Чисельний склад персоналу дипломатичного представництва наперед узгоджується в процесі переговорів про встановлення дипломатичних відносин. Функції дипломатичного представництва полягають зокрема у: а) представництві акредитуючої держави в. державі перебування; б) захисті в державі перебування інтересів акредитуючої держави і її громадян у межах, що допускаються міжнародним правом; в) веденні переговорів з урядом держави перебування; г) з'ясуванні всіма законними способами умов і подій у державі перебування і повідомленні про них уряду акредитуючої держави; ґ) заохоченні дружніх відносин між акредитуючою державою і державою перебування та в розвиткові їх взаємовідносин у галузі економіки, культури і науки. З метою безперешкодного виконання завдань, які покладено на дипломатичне представництво та його персонал, Віденська конвенція передбачає цілісну систему дипломатичних привілеїв та імунітетів. Конвенція зазначає, що приймаюча держава повинна докласти всіх зусиль для забезпечення ефективної діяльності іноземного дипломатичного представництва, що перебуває на її території, і гарантувати обов'язковий мінімум привілеїв та імунітетів. Дипломатичний імунітет гарантує: 1. Особисту недоторканність, а також недоторканність службових приміщень і майна. 2. Звільнення від місцевої кримінальної, цивільної й адміністративної юрисдикції. 3. Свободу зносин та недоторканність дипломатичної пошти та кореспонденції, яка перевозиться дипломатичними кур'єрами. Серед привілеїв необхідно виокремити звільнення від сплати державних та місцевих прямих податків та обов'язкових платежів, право піднімати прапор над офіційною резиденцією, користуватися відповідними державними символами на будівлях і транспортних засобах дипломатичного представництва, митні привілеї та ін.   22. Види та форми міжнародно-правового визнання.

Під міжнародно-правовим визнанням у широкому розумінні мається на увазі визнання відповідно до міжнародного права Існуючими державами нових держав чи урядів або інших органів з метою встановлення з ними офіційних або неофіційних, повних або неповних, постійних або тимчасових відносин. Це односторонній добровільний акт встановлення міжнародних відносин з новим суб'єктом міжнародного права. Основним видом міжнародно-правового визнання є визнання новоутворених держав вже існуючими країнами. Коли в тій чи іншій країні новий уряд приходить до влади насильницьким, тобто неконституційним шляхом, у міжнародній практиці має місце визнання уряду. Таке визнання означає, що старий уряд уже не репрезентує дану країну, і що тільки новий уряд, на думку держав, які визнають його, є єдиним представником даного суб'єкта міжнародного права у міжнародних відносинах, істотним при визнанні нового уряду, що вирізняє його від визнання держави, є збереження існуючого суб'єкта міжнародного права. Визнання держав і урядів належать до так званих традиційних видів визнання. У міжнародній практиці існує також поняття визнання повсталої чи воюючої сторони. Коли народ повстає, прагнучи скинути неугодну йому державну владу з метою створити свою самостійну національну державу чи змінити форму правління, — його може бути визнано як повсталу сторону, якщо справа обмежується повстанням, чи як воюючу, — коли відбувається громадянська війна. Визнання повсталої чи воюючої сторони ще не означає визнання їх повноправними суб'єктами міжнародного права. Визнання дає можливість повстанцям вступати в договірні, разом з тим, торгові, відносини з суб'єктами міжнародного права, котрі їх визнають, і отримувати від них будь-яку допомогу. Форми міжнародно-правового визнання Розрізняють три форми визнання суб'єктів міжнародного права: - визнання де-юре; - визнання де-факто; - визнання ad hoc. Зупинимося коротко на кожному з видів. Визнання ad hoc - це визнання в даній ситуації, у конкретній справі; існує, коли держави вступають в офіційний контакт одна з іншою вимушено, для вирішення якихось конкретних питань. Воно нерідко супроводжується заявою про те, що держава, вступаючи в ті чи інші відносини з новою державою, усе-таки її не визнає, іноді метою такого визнання може бути укладання міжнародних договорів. Визнання де-факто - фактичне визнання, при якому держави вступають між собою у різні зв'язки, але юридично одне одного при цьому не визнають. Визнання де-факто має вичікувальний характер і згодом воно або припиняється зі зникненням об'єкта визнання або переходить у повне визнання. У сучасних умовах застосовується рідко. Визнання де-юре — це повне визнання, що являє собою офіційне визнання, яке фіксує факт вступу в міжнародне співтовариство нового повноправного суб'єкта міжнародного права, тобто встановлення з ним у всій повноті дипломатичних, економічних, торгових, культурних й інших відносин. Визнання де-юре може виражатися у формі декларації, угоди, обміну нотами. Установлення дипломатичних відносин завжди є доказом повного визнання (визнання де-юре). Консульські відносини можуть підтримуватися і при визнанні де-факто. Усі три форми визнання застосовуються при визнанні держав. Щодо визнання урядів, то тут останнім часом прослідковується практика визнання тільки де-юре.   23. Право міжнародних договорів: поняття, джерела та система.

Право міжнародних договорів - галузь міжнародного права, яка об'єднує сукупність правових норм, що регулюють порядок укладення, дії, зміни і припинення міжнародних договорів. 1969 року було прийнято Віденську конвенцію про право міжнародних договорів, яка стосується договорів, укладених між державами. Вона набула чинності в 1980 році і значною мірою кодифікувала цю галузь міжнародного права, детально регламентувала всі стадії укладення договору. Україна є учасницею цієї конвенції.

Окремі принципові положення права міжнародних договорів відображені в Статуті ООН, Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 p., Декларації ООН про принципи міжнародного права 1970 року. Важливе місце в здійсненні договірної правоздатності держав займають норми їх внутрішнього права. Як правило, такі норми містяться в конституціях, а також деякі держави прийняли спеціальні нормативні акти, що стосуються відповідної компетенції державних органів стосовно укладення, виконання і припинення дії міжнародних договорів та інших питань. Насамперед, тут доцільно відзначити Закон України "Про міжнародні договори України" 2004 p., який ґрунтується на загальновизнаних нормах права міжнародних договорів; Закон України "Про дію міжнародних договорів на території України" 1991 р.

Основним принципом права міжнародних договорів є Pacta sund servanda - договори повинні виконуватися   24. Дія міжнародного права під час збройних конфліктів.

Міжнародне гуманітарне право - це система юридичних норм і принципів, що застосовуються під час збройних конфліктів, які забороняють або обмежують використання певних засобів і методів ведення збройної боротьби, забезпечують права індивіда в цей час і встановлюють міжнародно-правову відповідальність за їх порушення. У різних джерелах ця галузь міжнародного права називається по-різному: право, яке використовується під час збройних конфліктів; міжнародне гуманітарне право; право війни; право збройних конфліктів; закони і звичаї війни. Предмет регулювання міжнародного гуманітарного права становлять специфічні суспільні відносини, що склалися між його суб'єктами під час збройних конфліктів. Розрізняють міжнародні збройні конфлікти і збройні конфлікти не міжнародного характеру. Міжнародний збройний конфлікт - це збройне зіткнення між державами, між національно-визвольним рухом і метрополією, між повсталою стороною та військами уряду відповідної держави. Збройний конфлікт не міжнародного характеру - це збройне зіткнення організованих антиурядових законів, повстанців зі збройними силами уряду, що відбувається на території однієї держави. Міжнародне право регулює поведінку воюючих сторін як в умовах міжнародних збройних конфліктів (війни), так і збройних конфліктів не міжнародного характеру (громадянські війни, державні перевороти). До основних джерел міжнародно-правового регулювання збройних конфліктів належить так зване "право Женеви" (Женевські конвенції 1949 року: про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях; про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, які потерпіли аварію корабля, зі складу збройних сил на морі; про поводження з військовополоненими; про захист цивільного населення під час війни; Додаткові протоколи до них 1977 року) і "право Гааги" (Гаазькі конвенції 1899 і 1907 років про закони і звичаї сухопутної війни, про відкриття воєнних дій, про права й обов'язки нейтральних держав і осіб у разі сухопутної і морської війни, Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 р.). Основні їх ідеї розвиваються в рамках ООН та інших організацій. Так, 1980 року прийнято Конвенцію про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, Конвенцію про заборону розроблення, виробництва, накопичення і застосування хімічної зброї і про її знищення 1993 року тощо. Основними принципами міжнародного гуманітарного права є: a. гуманізація збройних конфліктів; b. обмеження воюючих сторін у методах і засобах ведення війни; c. міжнародно-право вий захист жертв війни; d. охорона цивільних об'єктів і культурних цінностей; е. захист інтересів нейтральних держав; 1. дії військових з'єднань з підтримання громадського порядку ґрунтуються на повазі прав людини; g. заборона завдання шкоди противнику, яка несумісна з метою війни - знищення або послаблення його військової могутності.   25. Право міжнародних організацій: поняття та система

Міжнародна організація - це об'єднання держав, створене відповідно до міжнародного права і на основі міжнародного договору для співробітництва в політичній, економічній, культурній, науково-технічній, правовій та інших сферах, що має необхідну для цього систему органів і відповідний правовий статус.

Як поняття, право міжнародних організацій можна визначити як сукупність норм, що регулюють процес створення, діяльності і припинення існування міжнародних організацій, а також норм, що визначають їхній правовий статус і обсяг правочинностей. Беручи до уваги те, що міжнародні організації за своєю юридичною природою є суб'єктами сучасного міжнародного права похідного характеру (тобто, вторинними), підкреслимо, що вони являють собою об'єднання держав, створені ними в повній відповідності до вимог міжнародного права, а значить, тільки на основі міжнародного договору, для вирішення якихось конкретних завдань.

Розкриваючи це поняття, відзначимо, що правомірно створені організації повинні відповідати таким ознакам:

- у створенні організації беруть участь, як правило, тільки суверенні держави;

- організація створюється у повній відповідності до міжнародного права;

- організація створюється, як правило, на основі міжнародного договору (відомі факти створення міжнародних організацій на основі резолюцій інших організацій, зокрема ООН);

- організація створюється з метою вирішення конкретних завдань;

- організація має систему постійно діючих органів;

- організація володіє визначеним її засновниками обсягом міжнародної правосуб'єктності;

- організація має статус міжнародної організації (цей принцип,

на думку І.І.Лукашука, має вирішальне значення)'.

Джерелами є Віденська конвенція про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 року, Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року, угоди про привілеї й імунітети міжнародних організацій, установчі документи міжнародних організацій та ін.

26. Територія в міжнародному праві: поняття та види

Територія у міжнародному праві у широкому розумінні — це простори земної кулі з її сухопутною і водною поверхнею, надрами і повітряним простором, а також космічний простір і небесні тіла, що знаходяться в ньому. Таким чином, термін "територія" використовується в міжнародному праві для позначення земного, а також позаземного простору, відмежованого від інших просторів певними межами, і такого, що має визначений юридичний статус (наприклад, статус державної території) і відповідний йому правовий режим. Поняття "правовий статус" і "правовий режим" використовуються в якості критерію для юридичної класифікації території. Під правовим статусом території слід розуміти її базисну правову характеристику, визначення ЇЇ основної приналежності відповідно до міжнародно-правової класифікації територій. Правовий режим виступає у виді визнаних у міжнародному праві й у законодавстві держав специфічних рис і характеристик певної території, що в сукупності визначають і обумовлюють певний, відмінний від інших, порядок її використання. З погляду правового режиму території можна поділити на такі види: - державна територія - це простір, у межах якого певна держава здійснює свою верховну владу, свій суверенітет; - міжнародна територія - це простір за межами державних територій, який не належить жодній окремій державі, а перебуває у спільному користуванні світового співтовариства і його правовий режим визначається виключно міжнародним правом. На міжнародну територію не поширюється суверенітет якоїсь держави, вона відкрита для використання всіма державами відповідно до норм міжнародного права. До таких територій можна віднести Антарктику, відкрите море і повітряний простір над ним, дно морів і океанів за межами національної юрисдикції (міжнародний район морського дна), комічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла. Юридичний статус цих територій визначається в багатосторонніх міжнародно-правових актах і міжнародній доктрині як територія загального користування або загальна спадщина людства. Іноді окрім конвенційних (договірних) норм міжнародного права статус таких просторів визначається також додатково угодами між суміжними державами. Наприклад правовий статус Антарктики - у Договорі про Антарктику 1959 року; - територія зі змішаним правовим режимом - це територія, на якій діють одночасно норми міжнародного права і національного законодавства прибережних держав. Наприклад континентальний шельф, міжнародні ріки, протоки і канали, економічна зона як території зі змішаним режимом не входять до складу державних територій, однак прибережні держави в цих просторах мають визначені суверенні права, зафіксовані національним законодавством і міжнародними договорами - на розвідку і розробку ресурсів цих територій тощо. Відповідно до міжнародних норм за іншими державами зберігаються певні права на вільне судноплавство, прокладання кабелю і трубопроводів, наукове дослідження. Обсяг таких прав закріплено у Конвенції про континентальний шельф 1958 р., Конвенції з морського права 1982 р. У межах цих прав кожна держава приймає свої закони і правила, що регулюють такі види діяльності. Континентальний шельф - вирівняна частина підводного краю материків, що прилягають до берегів, суші і характеризуються спільною з нею геологічною будовою, зовнішній кордон біля 200 морських миль від берега. Міжнародні ріки, міжнародні протоки, що перекриваються територіальними водами прибережних держав, і міжнародні канали, що входять до складу територій прибережних держав. Виключна економічна зона це район, який знаходиться за межами територіального моря і який прилягає до нього. Отже, міжнародно-правова особливість цього виду території полягає втому, що вона не перебуває під суверенітетом держав і не входить до складу державної території; - території з особливим міжнародним режимом - це демілітаризовані і нейтральні зони, зони миру (у разі їх встановлення). Виділення таких територій має суто функціональний характер з метою визначення ступеня їхньої мілітаризації. До складу цих територій можуть входити державні території або державні, міжнародні території і території зі змішаним режимом одночасно: наприклад, архіпелаг Шпіцберген, Аландські острови, Панамський і Суецький канали, Місяць та інші небесні тіла.

27. Україна як суб'єкт міжнародного права

Україна стала повноправним членом міжнародного співтовариства і володіє в повному обсязі міжнародною правосуб'єктністю. Володіння повною міжнародною правосуб'єктністю розкриває перед Україною широкі можливості для активної участі у всіх сферах міжнародного життя. І Україна дуже широко використовує ці можливості. Для підтвердження цього достатньо сказати, що на сьогоднішній день Україна є членом близько 30 міжнародних організацій, бере участь у близько 250 міжнародних договорах, має дипломатичні відносини більш ніж із 150 державами і бере активну участь у роботі ООН та її робочих органів.

Найважливіші напрямки і завдання міжнародної діяльності України, і тим самим - реалізація її міжнародної правосуб'єктності, були сформульовані в Постанові Верховної Ради України "Про основні напрямки зовнішньої політики України" від 1993 року. Згідно з цією Постановою, завданнями зовнішньої діяльності України є:

- утвердження і розвиток України як незалежної і демократичної держави;,

- збереження територіальної цілісності;

- прояв значимості національного господарства України у світовій економічній системі;

- захист прав та інтересів громадян України та її юридичних осіб за кордоном;

- створення умов для підтримки контактів з українцями, що мешкають за межами України.

Поряд із завданнями, в Постанові були сформульовані основи зовнішньої політики України:

- відкритість;

- добровільність;

- взаємоповага;