Види міжнародно-правових норм

1) За змістом і місцем в системі міжнародного права:

- цілі — розуміються як цілі, що реалізуються в рамках нормативної системи міжнародного права.

- принципи — під ними розуміють загальні, імперативні принципи міжнародного права, що встановлюють основи міжнародного правопорядку, міжнародного миру і співробітництва.

2) від обсягу змісту і значення, норми діляться на два види:

- основні— регулюючі найважливіші суспільні відносини між суб'єктами міжнародного права;

- підпорядковані — які конкретизують і доповнюють основні норми.

3) За способом створення і формою існування (за джерелами):

договірні — норми, що є продуктом угоди суб'єктів міжнародного права й містяться в міжнародних договорах;

звичаєві — норми, що виникли в результаті кількаразового і тривалого застосування суб'єктами міжнародного права певних правил поведінки, але такі, що не знайшли свого закріплення в міжнародних договорах.

4) За сферою дії:

- універсальні — регулюючі відносини між усіма державами-членами світового співтовариства (наприклад, норми, що містяться в Статуті Організації Об'єднаних Націй від 26 червня 1945 року);

- регіональні — закріплені в угодах між державами
визначених географічних регіонів (ОБСЄ);

5) За юридичною силою:

- імперативні — до них належать основні принципи міжнародного права (Jus cogens);

- диспозитивні — під ними розуміються такі норми, що припускають відступ від них у взаємовідносинах певних суб'єктів у результаті угоди між ними. При цьому не повинні торкатися права і законні інтереси третіх держав.

6) За змістом правил поведінки:

- матеріальні — містять у собі права й обов'язки сторін (суб'єктів міжнародного права) досягнутих угод;

- процесуальні — це норми, що регламентують діяльність таких міжнародних правозастосовних органів, як Міжнародний Суд, Рада Безпеки ООН.

7) За своєю роллю в механізмі міжнародно-правового регулювання:

- регулятивні — ці норми представляють суб'єктам право на вчинення передбачених у них позитивних дій;

- охоронні — вони виконують функцію захисту міжнародного правопорядку від порушень, установлюють заходи відповідальності і санкції стосовно порушників.

В останні роки в міжнародному праві одержав досить широке поширення термін «міжнародне м'яке право». Він застосовується для позначення і закріплення неправових міжнародних норм, що містяться в неправових актах, резолюціях міжнародних органів і організацій, у спільних заявах, комюніке. Норми, закріплені в таких документах (наприклад, документах ОБСЄ), є не правовими, а морально-політичними.

7.Поняття та види джерел МП

Термін "джерела права" в юридичній літературі вживають у багатьох значеннях: як певна сукупність об'єктивно існуючих умов (обставин), що породжують право; як правові форми, в котрих закріплюються правила поведінки; як літературні джерела, що містять необхідні відомості про право та ін.

Відповідно до загальної теорії права під джерелом права взагалі і міжнародного зокрема слід розуміти специфічні зовнішні форми фіксації норм права певної системи або галузі. Отже, джерелами міжнародного права є такі форми, в яких закріплюються права та обов’язки суб’єктів міжнародного права.

Питання, пов’язані з визначенням джерел міжнародного права, становлять для міжнародного співтовариства великий практичний і науковий інтерес. Звідси зрозуміла необхідність єдиних підходів у їх вирішенні. У п. 1 ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН закріплено загальне положення щодо джерел міжнародного права: “Суд, який зобов’язаний вирішувати передані йому суперечки на підставі міжнародного права, застосовує:

a) міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, безперечно визнані державами, які є сторонами спору;

b) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної в якості правової норми;

c) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

d) із застереженням, вказаним у ст. 59, судові рішення та доктрини найкваліфікованіших фахівців з публічного права різних націй у якості допоміжного засобу для визначення правових нормдповідно до загальної теорії права під джерелом права взагалі і міжнародного зокрема слід розуміти специфічні зовнішні форми фіксації норм права певної системи або галузі. Отже, джерелами міжнародного права є такі форми, в яких закріплюються права та обов’язки суб’єктів міжнародного права.

Питання, пов’язані з визначенням джерел міжнародного права, становлять для міжнародного співтовариства великий практичний і науковий інтерес. Звідси зрозуміла необхідність єдиних підходів у їх вирішенні. У п. 1 ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН закріплено загальне положення щодо джерел міжнародного права: “Суд, який зобов’язаний вирішувати передані йому суперечки на підставі міжнародного права, застосовує:

a) міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, безперечно визнані державами, які є сторонами спору;

b) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної в якості правової норми;

c) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

d) із застереженням, вказаним у ст. 59, судові рішення та доктрини найкваліфікованіших фахівців з публічного права різних націй у якості допоміжного засобу для визначення правових норм”.

8. Кодифікація та прогресивний розвиток міжнародного права

КОДИФІКАЦІЯ ТА ПРОГРЕСИВНИЙ РОЗВИТОК МІЖНАРОДНОГО ПРАВА - діяльність суб'єктів міжнародного права, спрямована на його впорядкування, закріплення і дальший розвиток. Ст. 15 Положення про Комісію міжнародного права ООН містить визначення термінів «кодифікація міжнародного права» («вживається у сенсі більш точного формулювання і систематизації норм міжнародного права в галузях, в яких уже існують широка державна практика, прецеденти і доктрини») і «прогресивний розвиток міжнародного права» («вживається у розумінні підготовки проектів конвенцій з питань, які ще не регулюються міжнародним правом або з яких право ще недостатньо розвинене у практиці держав»). К. та п. р. м. п. займається широке коло органів і міжнар. організацій. Одним з гол. статутних завдань ООН є організація досліджень і розробка рекомендацій з метою сприяння прогресив. розвиткові міжнар. права та його кодифікації (ст. 13 Статуту ООН). Для здійснення цього завдання 21.XI 1947 утв. Комісію міжнародного права ООН, яка є центр, органом системи К. та п. р. м. п. У межах ООН функціонують ін. органи, які здійснюють К. та п. р. м. п., такі, напр., як Комісія ООН з прав людини, Комітет ООН з використання космічного простору в мирних цілях та ін. Іноді утворюються тимчас. організації для підготовки проведення кодифікац. робіт (напр., Спеціальний комітет з мирного використання дна морів і океанів за межами національної юрисдикції, утворений для підготовки 3-ї Конференції ООН з морського права, яка відбулася 1982). К. та п. р. м. п. здійснюють у межах своїх статутних повноважень спеціаліз. установи ООН (ЮНЕСКО, ІКАО, МОП та ін.). Результати К. та п. р. м. п. втілюються або у формі міжнар. угод (чотири Конвенції ООН з морського права 1958, Конвенція про скорочення безгромадянства 1961, Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961, Віденська конвенція про консульські зносини 1963 тощо), або в недоговірній формі [резолюції, декларації тощо: Декларація принципів міжнародного права ООН 1970, Хартія економічних прав та обов'язків держав 1974 (ООН), Визначення агресії 1974 (ООН) та ін.] Великий вплив на К. та п. р. м. п. здійснюють наукові дослідження вчених, наук, установ, авторитетних міжнар. неурядових спеціаліз. організацій, таких як Інститут міжнародного права (м. Брюссель, Бельгія) або Асоціація міжнародного права (м. Лондон, Великобританія).   9.Принципи міжнародного права: загальна характеристика

Принципи права - це певні ідеї, закономірності, положення, тенденції, які в нормах права, відображають зміст права, його суттєві положення та взаємодію з іншими суспільними явищами (мораль, політика, культура, економіка) Як усі юридичні норми основні принципи міжнародного права мають своє юридичне закріплення і, відповідно, кодифіковані. Зокрема, вони закріплені у • Статуті ООН 1945 року; • Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва відповідно до Статуту ООН, прийнятої Генеральною Асамблеєю в 1970 р.; • Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р. Крім того, ряду принципів присвячені спеціальні резолюції Генеральної Асамблеї ООН. У результаті ці принципи затвердилися в загальному міжнародному праві як загальновизнані звичайні норми. Міжнародний Суд ООН зазначив, що деякі з принципів, насамперед, принцип незастосування сили чи погрози силою, існували як норми звичаєвого міжнародного права до прийняття Статуту ООН. У Статуті ООН та Декларації про принципи міжнародного права зафіксовано сім основних принципів: 1) незастосування сили чи погрози силою; 2) суверенна рівність держав; 3) рівноправність і самовизначення націй та народів; 4) мирне розв'язання міжнародних спорів; 5) невтручання у внутрішні справи держав; 6) мирного співробітництва; 7) сумлінного виконання договірних зобов'язань за міжнародним правом. Заключний акт НБСЄ додав до них ще три: 1) непорушності кордонів; 2) територіальної цілісності; 8) поваги і захисту прав людини. Як підкреслюється в згаданих міжнародно-правових документах про основні принципи міжнародного права, усі вони взаємозалежні - зміст одного переплітається зі змістом іншого. Тому сутність кожного принципу можна з'ясувати лише в контексті інших. Так, Міжнародний Суд ООН підкреслював тісний зв'язок принципів незастосування сили чи погрози силою, невтручання у внутрішні справи держав і суверенної рівності держав. Між принципами немає якої-небудь формальної супідрядності, але їх реальне значення не однакове. Очевидно, що найважливіше першочергове значення відведено принципу незастосування сили чи погрози силою, що відіграє головну роль у забезпеченні миру. У свою чергу, принцип мирного розв'язання міжнародних спорів є своєрідним доповненням до нього. Особливе значення відводиться принципу поваги прав людини і т.д. Таким чином, кодифікація основних принципів міжнародного права відбувалася загалом у три етапи. І етап: створення ООН і відповідно Статуту ООН. Саме в ньому було вперше зафіксовано сім принципів міжнародного права (1945 р.). ІІ етап: деякі з принципів міжнародного права були викладені дуже стисло і тому в ООН була проведена робота з формулювання змісту основних принципів. Вона завершилась прийняттям 24 жовтня 1970 року Генеральною Асамблеєю ООН Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН. III етап: після цього 1 серпня 1975 року в Гельсінкі у Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі було викладено не сім, а десять принципів міжнародного права. Цей документ розширив каталог основних принципів. Дотримання основних принципів міжнародного права є суворо обов'язковим. Скасувати їх не під силу окремим державам чи групам держав. Загалом принципи міжнародного права виконують одночасно дві функції: 1) сприяють стабілізації міжнародних відносин, обмежуючи їх певними нормативними рамками; 2) сприяють розвиткові міжнародних відносин, закріплюючи нові аспекти, що з'являються у суспільній практиці. Характерною особливістю основних принципів міжнародного права є їх універсальність. Це означає, що вони стосуються всіх суб'єктів міжнародного права і є критерієм законності всієї системи міжнародно-правових норм. Дія принципів розповсюджується навіть на ті сфери відносин суб'єктів, що з якихось причин не врегульовані конкретними нормами. Жоден суб'єкт міжнародного права не може розраховувати на будь-які переваги, що випливають з міжнародного права, не визнаючи при цьому його основних принципів. Зміст основних принципів міжнародного права відрізняється стабільністю, адже вони не піддаються впливові тих чи інших локальних змін у міждержавних відносинах. Разом з тим, зміст основних принципів характеризується динамізмом - закріплюючи досягнуте, вони розвиваються, мають до певної міри програмний характер. Важлива функція основних принципів міжнародного права - забезпечення пріоритету загальнолюдських інтересів та цінностей, насамперед, миру і безпеки, життя і здоров'я, міжнародного співробітництва та інших цінностей міжнародного порядку мирного співіснування. Будучи не лише правовими, а й політичними, моральними принципами міжнародних відносин, ці норми служать основою та системоутворюючим фактором всієї міжнародної нормативної системи, яка включає політичні та моральні норми, звичаї, норми ввічливості тощо. Основні принципи міжнародного права - це критерій законності на всіх етапах функціонування міжнародного права, адже вони є нормативною основою правотворчого, а також право-реалізаційного процесу, прогресивного розвитку міжнародного права. У доктрині міжнародного права вони (принципи) зазвичай поділяються на дві групи: - принципи, що стосуються підтримання міжнародного миру і безпеки; - принципи, пов'язані з міжнародним співробітництвом держав. 10.Поняття та зміст міжнародної правосуб’єктності

Міжнародна правосуб'єктність - це якісна характеристика статусу суб'єкта міжнародних правовідносин, що виражає його здатність самостійно, брати участь у цих правовідносинах, підпорядковуватися нормам міжнародного правота, брати участь у їх створенні, володіти міжнародними правами та обов'язками.

На відміну від національних правових систем, де зміст правосуб'єктності визначається та забезпечується державою, в міжнародному праві немає органів, які б стояли над суб'єктами і встановлювали для них загальнообов'язкові правила поведінки, так само як немає і спеціального апарату примусу. Самі суб'єкти міжнародного права, і лише тільки вони, можуть формувати міжнародно-правові норми та забезпечувати їх дотримання, тому міжнародна правосуб'єктність матиме деякі елементи, не властиві правосуб'єктності у національному праві. До елементів міжнародної правосуб'єктності слід відносити:

- здатність бути носієм міжнародних прав і обов'язків (міжнародна правоздатність);

- здатність своїми набувати міжнародні права та здійснювати міжнародні обов'язки (міжнародна дієздатність);

- здатність самостійно нести міжнародно-правову відповідальність за свої дії (міжнародна деліктоздатність);

- здатність брати участь у процесі міжнародної правотворчості;

- здатність самостійно (індивідуально чи колективно) забезпечувати виконання норм міжнародного права.

Як бачимо, перші три елементи (правоздатність, дієздатність та деліктоздатність) властиві правосуб'єктності в цілому, а останні два -лише міжнародній правосуб'єктності. За загальним правилом будь-який суб'єкт міжнародного права тією чи іншою мірою володіє усіма елементами міжнародної правосуб'єктності одночасно, хоча інколи можуть і не збігатися. Наприклад, під час іноземної окупації держава не втрачає і не обмежується у правоздатності, але дієздатності може не мати взагалі чи мати обмежену дієздатність. Так, під час другої світової війни східноєвропейські держави (Польща, Чехословаччина тощо), окуповані німецькими військами, міжнародної правоздатності не втратили, проте їхня дієздатність реалізовувалася лише частково через уряди в екзилі (вигнанні).

Певну специфіку, зумовлену особливостями міжнародних правовідносин, має і міжнародна правоздатність. Права та обов'язки, які складають зміст міжнародної правоздатності, умовно можна поділити на такі групи:

- загальні міжнародні права та обов'язки, властиві усім суб'єктам міжнародного права незалежно від їх виду. До таких прав та обов'язків, зокрема, відносяться: право брати участь у міжнародних відносинах, право на захист власних законних прав та інтересів, обов'язок поважати прав інших суб'єктів і т.п.;

- видові міжнародні права та обов'язки, властиві суб'єктам конкретного виду (наприклад, державам чи міжнародним організаціям). Так, державі як суб'єкту міжнародних правовідносин притаманне право на непорушність кордонів, право на індивідуальну та колективну самооборону тощо;

- індивідуальні міжнародні права та обов'язки, якими наділяється конкретний суб'єкт міжнародного права.

11.Сутність та поняття правонаступництва. Особливості правонаступництва після розпаду СРСР

Правонаступництво: 1) повне (континуїтет); 2) часткове; 3) tabula rasa (чиста дошка)

Прикладом 1) є правонаступництво РФ щодо Рад. Союзу; 2) – Україна щодо Рад.Союзу(повне по відношенню до УРСР); 3) – Прибалтійські республіки (Литва, Латвія, Естонія) щодо Рад.Союзу.

У міжнародному праві правонаступництво регулюється двома базовими конвенціями:

1) про правонаступництво стосовно міжнародних договорів 1978 р.

2) про правонаступництво щодо державних архівів, боргів, власності 1983р.

Об’єктами правонаступництва виступають: 1) території, 2) зобов’язання за міжнародними договорами, 3) архіви, 4) активи (в т.ч. нерухомість за кордоном).

Документи щодо України:

З А К О Н У К Р А Ї Н И Про правонаступництво України 1991р.

Договір про правонаступництво щодо зовнішнього державного боргу та активів Союзу РСР 1991р.

Угода про правонаступництво щодо державних архівів колишнього Союзу РСР 1992р.

Угода про розподіл всієї власності колишнього Союзу РСР за кордоном 1992р.

Угода між Україною і Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступництва стосовно зовнішнього державного боргу та активів колишнього Союзу РСР 1994р. («нульовий варіант») (досі не ратифікована Україною, через позиції російської сторони)

Згідно із Законом України «Про правонаступництво України» Україна є повним наступником УРСР.

Згідно з Договіром про правонаступництво щодо зовнішнього державного боргу та активів Союзу РСР 1991р. кожна республіка отримує певний відсоток майка Рад.Союзу і також певний відсоток боргу Рад.Союзу.

Між Україною і РФ укладено Угоду про врегулювання питань правонаступництва стосовно зовнішнього державного боргу та активів колишнього Союзу РСР 1994р. – так званий, «нульовий варіант» (Україна не виплачує боргів і не отримує активів).

Стосовно архівів, між Україною і РФ укладено угоду про взаємний доступ до архівів.

Україна виконує всі міжнародні зобов’язання, які взяті нею за часів Рад.Союзу і які не суперечать її інтересам як самостійної держави. В більшості випадків мова йде про участь в односторонніх міжнародних договорах.

12.Міжнародно-правовий режим Антарктики

Антарктика - значний за площею регіон земної кулі, що простягається від Південного полюса до 60° пд. ш. До цього регіону входять континент Антарктида, острови довкола нього і південні частини Тихого, Індійського й Атлантичного океанів.

Початок XX ст. ознаменувався підвищеним інтересом багатьох держав (Австралії, Аргентини, Великої Британії, Нової Зеландії, Норвегії, Франції й Чилі) до Антарктиди. Ці держави висунули територіальні претензії щодо шостого континенту. Радянський Союз завжди виступав проти територіальних домагань в Антарктиді й резервував за собою право на свою власну позицію з цього питання з урахуванням факту відкриття континенту російськими моряками. США також відкидали територіальні претензії на шостий континент.

Після Другої світової війни в Антарктиці була проведена широка програма наукових досліджень у рамках Міжнародного геофізичного року (1957-1958 рр.), в якій взяли участь учені з 12 держав. Плідне міжнародне співробітництво й високі наукові результати досліджень сприяли тому, що уряд США виступив з ініціативою скликання міжнародної конференції з метою укладення договору стосовно Антарктики. Така конференція відбулася у Вашингтоні з 15 жовтня по 1 грудня 1959 р., і її робота увінчалася підписанням 1 грудня 1959 р. безстрокового Договору про Антарктику, що набрав чинності в 1961 р. Україна бере участь у договорі з 1992 р. На 1 січня 2009 р. до учасників Договору належало 46 держав, 28 з яких є консультативними сторонами.

Основні положення договору про Антарктику 1959 року:

- просторова сфера Антарктики визначається районом, розташованим південніше 60-ї паралелі південної широти (ст. VI);

- Антарктика оголошується демілітаризованою і нейтралізованою зоною, й у ній заборонені "будь-які заходи воєнного характеру" (ст. І);

- в Антарктиці оголошується свобода наукових досліджень (ст. II);

- всі територіальні претензії в Антарктиці, які існували до укладення Договору 1959 року, заморожуються на весь час дії Договор (ст. IV).

Договір є важливим правовим актом із забезпечення миру, безпеки й різнобічного співробітництва у величезному за площею і значенням регіоні Землі. У ст. І Договору встановлено: "Антарктика використовується тільки в мирних цілях. Забороняються, зокрема, будь-які заходи військового характеру, такі як створення військових баз і укріплень, проведення військових маневрів, а також випробування будь-яких видів зброї" (п. І)1. Заборонено також здійснювати будь-які ядерні вибухи і скидати радіоактивні відходи в Антарктиці (п. 1 ст. V). У такий спосіб був установлений режим повної демілітаризації й нейтралізації Антарктики, що включає перетворення її на без'ядерну зону. Однак Договір про Антарктику не забороняє використання військового персоналу або оснащення для наукових досліджень, або з будь-якою іншою мирною метою (п. 2 ст. І). Внесення цього положення пояснюється особливою суворістю клімату Антарктики, тому військовий персонал, на думку представників деяких держав, з відповідним обладнанням зможе забезпечити проведення наукових досліджень з мирними цілями у настільки несприятливих кліматичних умовах. Договір закріпив принцип свободи наукових досліджень (ст. П), а проблему територіальних претензій було вирішено оригінально. Вони ніби "заморожувалися", тобто підписання договору не означало відмови від них, але жодні дії або діяльність в Антарктиці не можуть вважатися підставою для заяви, підтримки або відхилення будь-якої претензії на територіальний суверенітет і породжувати будь-які суверенні права в період дії договору (ст. IV).

Для контролю за дотриманням положень договору в ньому передбачена можливість проведення інспекцій. Будь-яка держава - учасниця може призначити спостерігачів, які мають доступ у будь-який час до будь-якого району, на будь-яку станцію й установку, включаючи морські й повітряні судна (ст. VII).

У ст. VIII Договору про Антарктику зафіксовано, що без шкоди для відповідної позиції кожної договірної сторони щодо юрисдикції над усіма іншими особами в Антарктиці спостерігачі, призначені відповідно до ст. VII, і науковий персонал, яким обмінюються станції, експедиції договірних сторін, а також усі особи, що супроводжують спостерігачів і членів наукового персоналу, перебувають в Антарктиці під юрисдикцією тієї договірної сторони, громадянами якої вони є, стосовно всіх дій або прорахунків, що мають місце під час їх перебування в Антарктиці для виконання своїх функцій. Делегації Бельгії, СРСР і США на конференції зробили офіційну заяву, що положення Договору про Антарктику стосовно юрисдикції не повинні тлумачитися в тому розумінні, що уряд кожної з перерахованих держав погоджується на поширення юрисдикції іноземної держави над її громадянами.

У Договорі передбачено спеціальний механізм його реалізації - Консультативні наради держав-учасниць (ст. IX). У роботі нарад можуть брати участь 12 держав, що підписали його, і ті з держав, що приєдналися та проводять активну науково-дослідну діяльність в Антарктиці. Нині у Консультативних нарадах беруть участь 28 держав (з 2004 р. до складу їх входить і Україна). У рамках консультативних нарад були розроблені Конвенція про збереження антарктичних тюленів 1972 р. і Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 р. У вересні 2004 р. було створено Секретаріат Договору про Антарктику зі штаб-квартирою в Буенос-Айресі (Аргентина).

Договір про Антарктику відкритий для приєднання до нього будь-якої держави, що є членом ООН, або будь-якої іншої держави, що може бути запрошена приєднатися до Договору за згодою всіх договірних сторін, представники яких мають право брати участь у Консультативних нарадах. Договір про Антарктику безстроковий. До нього можуть вноситися зміни й поправки за згодою всіх консультативних сторін договору.

13.Розвиток принципу захисту прав людини в універсальних та регіональних договорах.

У1946 р., наступному після утворення ООН, була створена Комісія з прав людини (яку в 2006 р. змінила Рада з прав людини). Держави - члени ООН визначили, що розробка Хартії (Білля) про права людини - одне з головних завдань Комісії. Згодом Комісія уточнила, що Хартія має складатися принаймні з трьох частин: 1) декларації прав людини; 2) пакту про права людини; 3) заходів щодо впровадження в життя положень пакту, незалежно від того, стануть ці заходи частиною пакту чи ні. Це рішення було затверджено резолюцією Генеральної Асамблеї ООН. Діяльність Комісії з прав людини спиралася на базисних положеннях Статуту ООН. У п. З ст. 1 цього документа закріплена одна з цілей ООН: "Здійснювати міжнародне співробітництво в розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру та в заохоченні й розвитку поваги до прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії". А ст. 55 встановлює, що сприяння загальній повазі та дотриманню прав людини й основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії створює умови стабільності та благополуччя, необхідні для мирних і дружніх відносин між націями. Проте Статут ООН не містить конкретного переліку прав людини і основних свобод, у зв'язку з чим і було ухвалено рішення про створення декларації прав людини. Таким чином, 10 грудня 1948 р. Загальна декларація прав людини була прийнята і проголошена в резолюції 217 А(ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН "як завдання, виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави". У Декларації вказана мета, до якої повинна прагнути "кожна людина і кожний орган суспільства". Щорічно міжнародне співтовариство відзначає 10 грудня як День прав людини. У зв'язку з тим, що Загальна декларація прав людини була затверджена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН, цей документ не є юридично обов'язковим. Водночас з огляду на величезний політичний і моральний авторитет положення Загальної декларації почали включатися в конституції багатьох держав і в тексти міжнародних договорів. Слід зазначити, що є багато спільного між Загальною декларацією прав людини і положеннями Розділу II "Права, свободи й обов'язки людини і громадянина" Конституції України. В цілому можна сказати, що на міжнародній арені досягнутий консенсус щодо визнання Загальної декларації прав людини як документа, що відображає загальну домовленість народів світу і є обов'язковим для членів міжнародного співтовариства. Друга і третя частина Хартії про права людини були реалізовані 19 грудня 1966 р. Цього дня під егідою ООН був прийнятий Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Пакти є міжнародними договорами, їх положення обов'язкові для дер-жав-учасниць. Обидва пакти набули чинності в 1976 р. після їх ратифікації 35 державами. Складовою Пакту про громадянські і політичні права є Факультативний протокол до нього, що надає індивідам право подавати в Комітет з прав людини ООН скарги про те, що вони стали жертвою порушення державою-учасницею будь-якого права, закріпленого в Пакті. Положення Факультативного протоколу поширюються тільки на держави - учасниці Пакту, які визнали його обов'язкову силу, звідси і назва документа. В 1989 р. був прийнятий Факультативний протокол № 2 до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права щодо скасування смертної кари. Україна є учасницею двох пактів та Факультативного протоколу № 1 до Пакту про громадянські і політичні права. На жаль, не всі положення пактів виконуються на території України через певні об'єктивні й суб'єктивні причини. Необхідно зазначити, що не всі положення Загальної декларації і Пактів про права людини збігаються. Так, у ст. 1 кожного Пакту проголошується право народів на самовизначення, проте в Загальній декларації такого положення немає. Це було однією з причин утримання СРСР від голосування по резолюції 217 А(ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 р. У Загальній декларації проголошено право на притулок (ст. 14), а в Пакті про громадянські і політичні права про це нічого не сказано. Водночас Хартія про права людини заклала міцну політико-правову основу для подальшого розвитку прав людини в міжнародному праві. Ця Хартія була доповнена багатьма іншими документами ООН, спеціалізованих установ ООН і регіональних організацій. Серед цих документів слід назвати такі: - Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р.; - Конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., згідно з якою "расова дискримінація'' означає будь-які розрізнення, обмеження або перевагу, основані на ознаках раси, кольору шкіри, родового, національного або етнічного походження, що має на меті або наслідком знищення або применшення визнання, використання або здійснення на рівних засадах прав людини і основних свобод. При ООН створений Комітет з ліквідації расової дискримінації; - Конвенцію про припинення злочину апартеїду та покарання за нього 1973 р., відповідно до якої "злочин апартеїду" - це політика і практика расової сегрегації і дискримінації з метою встановлення або підтримки панування однієї расової групи над іншою расовою групою. Апартеїд є злочином проти людства; - Конвенцію про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами 1949 р.; - Конвенцію про політичні права жінок 1953 р.; - Додаткову конвенцію про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства 1956 р.; - Конвенцію про громадянство одруженої жінки 1957 р.; - Конвенцію Організації Об'єднаних Націй про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р.; - Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 p.; - Конвенцію про права дитини 1989 р. та ін. Істотний внесок у справу захисту і забезпечення прав людини роблять спеціалізовані установи ООН, зокрема Міжнародна організація праці (МОП) і ЮНЕСКО. В рамках МОП були розроблені і прийняті Конвенція № 100 про рівне винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності, Конвенція № 105 про скасування примусової праці, Конвенція № 95 про захист заробітної плати тощо. ЮНЕСКО в межах компетенції також розробляє документи і конвенції, що захищають права людини. Найпоширеніша Конвенція ЮНЕСКО про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти 1960 p., яка передбачає ліквідацію і попередження такої дискримінації, ухвалення державами - учасницями Конвенції необхідних заходів для цього. Перераховані акти є міжнародними договорами, положення яких мають юридично обов'язковий характер для держав-учасниць, а тією мірою, якою вони відображають міжнародний звичай, - також для всіх суб'єктів міжнародного права. Водночас є документи, в яких розглядаються питання прав людини і основних свобод, що належать до "м'якого права" (soft law): Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими 1955 p.; Кодекс поведінки посадовців з підтримання правопорядку 1979 p.; Заходи, що гарантують захист прав засуджених до смертної кари 1984 p.; Мінімальні стандартні правила, що стосуються здійснення правосуддя щодо неповнолітніх 1985 p.; Зведення принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню або ув'язненню в будь-якій формі 1988 р. тощо. Оскільки ці документи були затверджені резолюціями головних або допоміжних органів ООН, вони не є юридично обов'язковими, проте багато держав втілили їх положення у своєму національному законодавстві Регіональна співпраця у сфері прав людини

Одним із важливих напрямів співробітництва регіональних організацій є захист прав людини і основних свобод. У рамках Організації американських держав (ОАД) у 1948 р. була прийнята Американська декларація прав і обов'язків людини, а в 1969 р. - Американська конвенція прав людини. 31959 р. успішно працює Міжамериканська комісія з прав людини, що сприяє повазі і захисту прав людини в цьому регіоні земної кулі. Організація африканської єдності (ОАЄ) в 1981 р. прийняла Африканську хартію прав людини і народів. Але найбільших успіхів у цій сфері досягли європейські регіональні організації. Найстаріша міжурядова європейська організація - Рада Європи (РЄ) - була створена в 1949 р. Згідно зі Статутом Ради Європи свобода особи, політична свобода і верховенство права, яким прихильні держави-члени, лежать в основі "будь-якої істинної демократії". Україна була прийнята в Раду Європи в 1995 р. Права людини і основні свободи в рамках Ради Європи закріплюються в міжнародних договорах (конвенціях і хартіях) і додаткових протоколах до них. Найбільш відомими з цих документів є Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. і Європейська соціальна хартія 1961 р. У цих договорах дається перелік прав, здійснення яких має гарантуватися кожній людині, яка перебуває під юрисдикцією дер-жав-учасниць. Вони також встановлюють європейські процедури нагляду і гарантій за дотриманням положень цих договорів. У 1997 р. Україна приєдналася до Конвенції 1950 р. Рада Європи в 1987 р. прийняла Європейську конвенцію про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, яка набула чинності в 1989 р. На додаток до зазначених документів Комітет міністрів і Парламентська Асамблея РЄ розробили інші угоди і рекомендації з питань прав людини, що значно впливають на політику держав-членів у цій сфері. Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), що налічує зараз 56 держав-членів, розташованих у Європі, Північній Америці і Центральній Азії, також вважає одним зі своїх головних завдань - заохочення і захист прав людини. В Гельсінському Заключному акті НБСЄ від 1 серпня 1975 р. багато уваги приділено питанням співробітництва в гуманітарних сферах ("людському виміру") - так званій "третій корзині" (перша - забезпечення миру і безпеки, друга - соціально-економічна співпраця). В Заключному акті держави-учасниці визнали універсальне значення прав людини й основних свобод і необхідність того, щоб кожна з них зробила внесок у заохочення основоположних прав; вони зобов'язалися поважати права людини і основні свободи, а також сприяти їх ефективному здійсненню. Ухвалення цього документа дало потужний імпульс розвитку правозахисного руху в СРСР. У подальші роки НБСЄ зробила значний внесок у розвиток інститутів забезпечення і захисту прав людини й основних свобод. Зроблено це було переважно на Конференції НБСЄ щодо людського виміру, що проходила в три етапи: Париж 1989 р., Копенгаген 1990 р. і Москва 1991 р. Підсумкові документи Конференції, як і більшість актів НБСЄ/ОБСЄ, мають політичний характер, проте дуже високого рівня, оскільки багато актів були підписано главами держав і урядів. Керівники держав - членів ОБСЄ неодноразово підкреслювали в заявах необхідність виконання зобов'язань, узятих у рамках ОБСЄ. Це наближає акти цієї організації до юридично обов'язкових документів. Широковизнаним є той факт, що документи ОБСЄ містять регіональні міжнародні стандарти у сфері прав людини. У 1995 р. держави - члени ОБСЄ на зустрічі в Парижі прийняли Пакт про стабільність в Європі, відгукнувшись на ініціативу Європейського Союзу, висунуту в 1994 р. Пакт складається з політичної декларації і переліку двосторонніх угод та домовленостей, доповнених невичерпним переліком супутніх заходів, підтриманих Європейським Союзом. У декларації, зокрема, заявлено, що "стабільна Європа - та, в якій поважаються права людини, утому числі осіб, що належать до національних меншин..."1 Для досягнення цієї мети, як наголошується в декларації, необхідні наполегливі зусилля, основані на ефективному застосуванні принципів і зобов'язань, чинних в рамках ООН, ОБСЄ і РЄ. З 1991 р. НБСЄ/ОБСЄ і РЄ співпрацюють у питаннях встановлення стандартів у сфері прав людини. Генеральний секретар Ради Європи Д. Таршис неодноразово підкреслював необхідність розширювати співробітництво між двома організаціями, особливо з питань "людського виміру". Строк повноважень Д. Таршиса закінчився, нині обов'язки Генерального секретаря РЄ виконує Турбьорн Ягланд. Значною віхою у справі розвитку концепції прав людини стала Всесвітня конференція з прав людини, яка 25 червня 1993 р. прийняла Віденську декларацію і Програму дій, що підтвердили необхідність забезпечення універсальності, об'єктивності та не-вибірковості при розгляді питань прав людини. Конференція була проведена під егідою ООН за участю Ради Європи та інших міжнародних організацій. 14. Система органів ООН

Організа́ція Об'є́днаних На́цій (ООН) — міжнародна організація, заснована 24 жовтня 1945 на конференції у Сан-Франциско на підставі Хартії Об'єднаних Націй. Декларованою метою діяльності організації є підтримання і зміцнення миру і міжнародної безпеки та розвиток співробітництва між державами світу.

Головні органи ООН: Генеральна Асамблея (ГА), Рада Безпеки (РБ), Секретаріат (генеральний секретар обирається Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки на 5 років), Міжнародний Суд, Економічна і соціальна рада; Рада з Опіки; штаб-квартира розташована у Нью-Йорку. Організація фінансується з обов'язкових та добровільних внесків від своїх держав-членів, і користується шістьма офіційними мовами: арабська, китайська, англійська, французька, російська та іспанська.

Генеральна Асамблея є головним дорадчим органом Асамблеї Організації Об'єднаних Націй. Вона складається з усіх держав-членів ООН, Асамблея збирається на чергові щорічні сесії з участю президентів чи керівників держав-членів ООН. За два тижні від початку кожної сесії ООН, всі її члени мають можливість виступити перед Асамблеєю. Кожна країна-член має один голос. Крім затвердження бюджетних питань, рішення, не є обов'язковими для членів ООН. Асамблея може робити рекомендації з будь-яких питань в рамках ООН, за винятком питань миру і безпеки, які знаходяться на розгляді Ради Безпеки.

Рада Безпеки відповідає за підтримання миру та безпеки у відносинах між країнами членами ООН. Якщо інші органи Організації Об'єднаних Націй можуть лише зробити «рекомендації» різним урядам держав, то Рада Безпеки ООН має право приймати обов'язкові рішення, щоб урядові делегації країн погодилися їх втілити, відповідно до положень Статуту ООН (стаття 25). Рішення Ради подаються до Організації Об'єднаних Націй, як резолюції Ради Безпеки. Рада Безпеки складається з 15 держав-членів, котрі в свою чергу розподіляються на 5 постійних членів — Китай, Франція, Росія, Сполучене Королівство Великобританії і Сполучені Штати Америки — і 10 непостійних членів

Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР) допомагає Генеральній Асамблеї ООН у сприянні міжнародного економічного і соціального співробітництва та розвитку. ЕКОСОР складається з 54 членів ООН, всі з яких обираються Генеральною Асамблеєю ООН на трирічний термін.

Міжнародний суд (МС), що розташований в Гаазі, Нідерланди, є головним судовим органом Організації Об'єднаних Націй. Заснований в 1945 році відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй, Суд почав працювати в 1946 році як наступник Постійної палати міжнародного правосуддя. Статут Міжнародного Суду, який схожий на свого попередника, є основним конституційним документом, складовою і регламентною дією суду.

Секретаріат Організації Об'єднаних Націй, очолюваний Генеральним секретарем, організований із співробітників ООН та міжнародних цивільних службовців з усього світу. Секретаріат забезпечує дослідження, збір інформації і коштів, необхідних органам Організації Об'єднаних Націй для проведення своїх засідань та регламентних дій. Він також виконує завдання за вказівками від ООН, Ради Безпеки ООН, Генеральної Асамблеї ООН, Економічної і Соціальної Ради ООН та інших органів ООН. У статуті Організації Об'єднаних Націй передбачається, що співробітники будуть обиратися шляхом застосування урахування «високого рівня працездатності, компетентності та сумлінності», та з урахуванням важливості підбору на широкій географічній вибірці.

Генеральний секретар призначається Генеральною Асамблеєю, після того, як його рекомендовано Радою Безпеки ООН. На їх вибір може бути накладено вето з боку будь-якого члена Ради Безпеки ООН та Генеральної Асамблеї, теоретично можуть перевизначити «рекомендацію» Ради Безпеки, якщо більшість голосів не досягнуто, хоча цього не ставалося ще ніколи.

15.Мирне врегулювання міждержавних спорів

Загальна характеристика мирних засобів вирішення міжнародних спорів:

Чинне міжнародне право не знає немирних (силових) засобів врегулювання міжнародних спорів. Про врегулювання спорів за допомогою сили можна говорити, наприклад, у політичній площині. З правового погляду кожен випадок застосування сили (зокрема, військової) щодо іншої держави може бути або правомірним, насамперед як відповідь на порушення міжнародно-правових зобов'язань, або неправомірним, тобто становити правопорушення. У кожному з цих випадків застосовуються норми, що регулюють використання сили в міжнародних відносинах.

У чинному конвенційному міжнародному праві визначення поняття «мирний засіб (спосіб, метод, процедура) вирішення (врегулювання, залагодження) міжнародного спору» здійснюється шляхом наведення переліку конкретних мирних засобів або ж зазначається, що це засоби, які виключають застосування примусу в будь-якій формі. Засіб вирішення міжнародного спору — це певна послідовність дій сторін міжнародного спору й інших суб'єктів міжнародного права (процедуру), на яку погодилися сторони спору та реалізація якої покликана привести до врегулювання спору, тобто усунути об'єктивно виражений конфлікт позицій спірних сторін із питань, що становили його предмет.

Загальне міжнародне право не зобов'язує держави звертатися до конкретного засобу вирішення спорів і надає державам — учасницям спору право вільно обирати засоби його вирішення. Статут ООН закріпив цей принцип у ч. 1 ст. 33: сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру та безпеки, повинні насамперед старатися вирішити спір шляхом переговорів, обслідування, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод чи іншими мирними засобами за своїм вибором.

У міжнародно-правовій доктрині найпоширенішим є поділ мирних засобів вирішення міжнародних спорів на дипломатичні (політичні) та правові (судові). До дипломатичних належать переговори, добрі послуги, посередництво, обслідування та примирення, до правових— арбітраж і судовий порядок. Основні відмінності цих двох типів засобів вирішення спорів полягають у такому: а) правовим засобам притаманне ухвалення рішення на основі міжнародного права; політичний засіб дозволяє занадто вільне тлумачення міжнародного права або встановлення спірними сторонами нової норми, а тому компроміс сторін є необхідною умовою; б) правовий засіб передбачає прозорі та публічні процедури, третя сторона є незалежною від стороннього впливу, насамперед спірних сторін; для політичних засобів конфіденційність зазвичай є умовою досягнення рішення, оскільки політична воля сторін надзвичайно залежна від суспільної думки; в) рішення, запропоноване в результаті застосування правового засобу, завжди юридично обов'язкове для сторін; рішення, досягнуте в рамках політичного засобу, переважно є рекомендаційним.

а) переговори і консультації;

Двосторонні або багатосторонні безпосередні переговори між сторонами спору є найпоширенішим та найефективнішим засобом врегулювання міжнародних спорів. Переговори використовуються для врегулювання майже кожного спору, принаймні як початкова стадія. У багатьох міжнародних договорах про мирне вирішення спорів переговори стоять на першому місці серед інших мирних засобів.

Переговори — надзвичайно гнучкий засіб: їх формат, рівень, тривалість та інші параметри можуть бути встановлені для потреб конкретної ситуації, а спори можуть вирішуватися як на підставі чинного міжнародного права, так і шляхом створення нових норм. Переговори дозволяють усунути небажане втручання третіх сторін у спір. Водночас цей засіб має суттєві недоліки: більш сильна сторона має можливість здійснювати тиск на слабшу сторону; переговори можуть завершитися безрезультатно; досягнута домовленість може бути юридично необов'язковою.

Різновидом переговорів є консультації. Вони, як правило, використовуються для продовження встановлених контактів. До консультацій звертаються тоді, коли необхідно поновити переговори у зв'язку з обставинами, що виникли знов. Як зазначається в Декларації про запобігання й усунення спорів і ситуацій, які можуть загрожувати міжнародному миру і безпеці, і про роль ООН в цій сфері від 5 грудня 1988 p., державам слід використовувати консультації для того, щоб краще розуміти погляди, позиції та інтереси одна одної.