Німецька філософія нового часу

Обов’язок стосовно себе полягає в тому, щоб людина дотримувалася людської гідності в самій собі.

/. Кант

§ 25. З’ясування можливостей розуму

Філософія Нового часу досягла свого розквіту у видатних ученнях декількох знаменитих німецьких мислителів другої половини XVIII – першої половини XIX ст. їхня філософська діяльність увійшла до історії під назвою німецька класична філософія. її засновником був знаменитий Іммануїл Кант (1724–1804).

Спробуємо розкрити кантівське розуміння людини, яку він уважав “найбільш важливим предметом у світі”. Над усіма іншими істотами людину вивершує наявність свідомості. Завдяки цьому людина є індивідуальною особистістю. З факту самосвідомості витікає егоїзм як притаманна людині властивість. Егоїзму людини, як уважав Кант, протистоїть усвідомлення її “Я” не як цілого світу, а як його частини. Філософ зазначав, що людський егоїзм, як і душевні пориви людини, мають бути під повним контролем розуму. Він уважав людинознавство тотожним світогляду. Тут доречно згадати звернення філософів, починаючи від семи мудреців, до гасла “Пізнай самого себе”.

Центром кантівських філософських міркувань є питання: чи може людина пізнати світ? А якщо може, то як далеко в цьому вона може просунутися? Кант виходив з того, що необхідно встановити можливості нашого пізнання, його межі. Головна роль у цьому процесі належить розуму, а тому треба з’ясувати можливості нашого розуму. Це дослідження І. Кант назвав “Критикою чистого розуму”, а філософія, на його думку, повинна бути не осягненням зовнішнього світу, а критикою розуму, тобто вивченням його устрою, специфіки та законів. Німецький філософ говорив, що до такого висновку його підштовхнуло вчення Д. Юма, який “збудив його від догматичного сну”. Пригадаймо твердження Юма про те, що світ неминуче прихований від нас,

а тому знання можливе лише про наші відчуття, почуття, думки тощо. Предметом філософії може бути тільки доступна нам суб’єктивна (внутрішня, психічна, духовна) реальність, але в жодному разі не об’єктивна (зовнішня). Іммануїл Кант стверджував, що неможливо пізнати світ, якщо мати справу не з ним самим, а з його віддзеркаленням у нашій свідомості, через що остання може й повинна бути головним об’єктом філософської уваги.

Усе, що існує саме по собі, І. Кант назвав ноуменом, або “річчю в собі”, яка непізнанна. Те, що ми бачимо, що уявляється нам як таке, що реально існує, він позначив феноменом, або “річчю для нас”. Головне питання, уважав філософ, полягає в тому, наскільки світ відповідає нашому світобаченню. Мислитель стверджував: світ і наше світобачення жорстко розмежовані, видиме нами зовсім не те ж саме, що дійсне. А пізнання можливе тому, що в нашій думці містяться деякі природжені, або апріорні (переддосвідні), форми або схеми свідомості, до яких ми ніби припасовуємо навколишній світ, утискуємо його в них. Він існує В нашому уявленні зовсім не в тому вигляді, яким є насправді, а в тому, яким може бути в цих апріорних формах. Тут потрібно пригадати вчення Секста Емпірика: кожна жива істота влаштована певним чином, і тому вона сприймає дійсність не такою, якою вона є насправді, а завжди бачить тільки те, що може й повинна побачити завдяки властивостям свого устрою.

Людина наділяє світ своїми початковими, природженими, переддосвід-ними формами, схемами, структурами й осягає насправді те, що сама ж у них

вкладає. Наприклад, ми вважаємо, що реально існує час. Можемо згадати точне визначення часу Святим Августином: “Час є міра руху і змін”-. Однак вдумаймося в це поняття – воно існує лише в нашій думці. А якби не було на Землі людини, то хто тоді говорив би про час, його ніде, ніяк і ніколи не могло б бути. Що ж тоді є часом: реальність або ж спосіб сприйняття реальності?

Те ж саме можна сказати і про все

інше. Подумки усунемо людину зі

світу, уявімо собі реальність без неї.

Яким тоді буде світ? Невже таким,

як нині? Але хто тоді назве один

предмет “деревом”, інший – “твариною”, а третій – “річкою”, хто

тоді скаже, що гора вища, аніж рослина, що весняне листя зелене,

що птахи літають? Адже немає істоти, яка могла б виробити всі ці

поняття і побачити дійсність крізь їхню призму. Людина настільки

звикла до свого уявлення про світ, що вважає його самим світом, її

суб’єктивне сприйняття реальності так міцно до неї прикріпилося,

що вона вже давно не помічає, що ця реальність зовсім не така,

якою вона її уявляє.

Ми звикли, наприклад, до того, що окремі фрагменти світу мають свої назви. Щось ми називаємо “квіткою”, а щось “деревом”, “планетою” тощо і зовсім не замислюємося про зв’язок назви із самим предметом, як правило, ніколи не задаємо запитання, чому дерево – це “дерево”. Так само ми не замислюємося про зв’язок наших уявлень про світ із самим світом (хоча насправді зв’язку жодного немає) і не задаємо запитання, чи ж така насправді дійсність, якою ми її бачимо (аніскільки не підозрюючи, що вона абсолютно інша).

Проте якщо людині нічого не відомо про світ, то як у ньому орієнтуватися й жити? Треба з’ясувати, чи є (або чи може бути) що-небудь загальне й безумовне для всіх людей, якесь уявлення, переконання або знання, у якому б ніхто не міг сумніватися. Таким загальноприйнятним, на думку І. Канта, є поняття “добро”, яке незмінно представлене у свідомості будь-якої нормальної (не хворої психічно) людини. Кожен чудово знає, що добре, а що погано, що треба робити, а чого не варто, і вважає добро, як і зло, чимось, що існує реально, а не просто людською вигадкою.

Людина однозначно вірить у те, що добро існує саме собою, як певна реальність. Що випливає з цієї віри? Адже якщо добро існує насправді, отже, має бути якесь вічне його джерело або якийсь непорушний гарант, яким може бути лише Бог. Інакше кажучи, якщо неминуче вірити в наявність добра насправді, то внаслідок цього неможливо не вірити в Бога як у неодмінну причину цього добра. Таке міркування є знаменитим кантівським доказом існування Бога, яке найчастіше називають етичним аргументом. Воно є шостим за рахунком після п’яти, розглянутих нами в розділі про середньовічну філософію.

Філософ говорив, що ні довести, ні спростувати якимсь логічним шляхом існування Бога неможливо. Тому його думку тільки умовно можна назвати аргументом, адже в ній Бог виводиться з моральності. “Чи захочеться нам, – запитує німецький мислитель, – жити у світі, який влаштований за законами зла, де тріумфують лиходії і страждають безневинні, де процвітає брехня і підлість, насильство й жорстокість, де злочин шанується, наче чеснота, де творяться страшні та немислимі речі? Звичайно ж, не захочеться. Ми мимоволі вважаємо, що світ, у якому ми живемо, не такий, що в ньому є і правда, і справедливість, і добро, і порядок. І оскільки ми переконані в цьому, то обов’язково повинні визнати існування Бога як гарантії дійсності й непорушності всього вищеназваного”. Таке припущення конче необхідне, оскільки без нього наше існування абсолютно немислиме.

Отже, якби Бога і не було, то ми все одно не могли б у нього не вірити, а значить, його треба було б створити. Якщо Бога і немає, він однаково є. Ось так парадоксально, але водночас цілком переконливо звучить кантівський аргумент.

Цю думку можна було б сформулювати й інакше. Уявіть собі, що одна людина будує своє благополуччя за рахунок іншої. Знайома ситуація? Напевно, кожний із нас із нею зустрічався. Чи дивує нас це? Аніскільки, адже цілком природно для людини думати про особисту вигоду, покращувати своє життя, підкорятися інстинктові самозбереження і проявляти егоїзм. Так влаштована природа: одна рослина тягнеться до сонця і затіняє собою іншу, одна тварина поїдає іншу і т. п. Жити за законом особистої вигоди й егоїзму – означає жити за законом природи. І якщо людина так живе, то в цьому немає нічого дивного, бо так вона проявляє себе як природна істота.

Однак іноді (нехай дуже рідко) людина діє не за законами природи, а всупереч їм, не природно, а надприродно, наприклад кидається в крижану воду і рятує того, хто тоне, хоча сама при цьому

може потонути, або ділиться останнім шматком хліба з тим, хто має потребу, хоча чудово знає, що сама голодуватиме. Звідки в людини такі пориви? З жодних законів природи вони не виходять і ніяк із ними не пов’язані. А якщо вони не від природи, отже, від Бога, адже більше, як уважав Кант, припустити нічого.

Згідно з його філософією, якщо людина діє природно, улаштовуючи, наприклад, власне життя за рахунок свого ближнього, отже, є природа, яка породжує такі дії, а якщо вона чинить надприродно, наприклад, ризикуючи власним життям, рятує ближнього, отже, є Бог, від якого виходитимуть такі прояви людини. І взагалі, усе благородне, чесне, добре, безкорисливе й жертовне в нас говорить про те, що, крім природного світу, є також світ надприродний, крім природи, є Бог. Адже якби його не було, то не було б і людини. Коли вона живе за законом особистої вигоди й егоїзму, то дуже недалеко стоїть від природи і тому є не стільки людиною, скільки супермавпою. Чому супер? Тому що хитріша, розумніша, спритніша, аніж звичайна мавпа, тому що краще знає, де дістати їжу. А коли ж людина із супермавпи перетворюється на власне людину? Тоді, коли стає вищою за закони природи, звільняється від них, коли здатна, ризикуючи собою, урятувати іншого, вчинити по честі й справедливості, навіть якщо постраждає від цього, коли нездатна скоїти підлість, навіть якщо це принесе їй неабияку вигоду.

Зверніть увагу, що є безліч виправдань і мотивів для поганих вчинків: я був хворий, зайнятий, злякався, усі так роблять. Тільки немає подібних аргументів для добрих вчинків. Чому, ризикуючи життям, урятував того, хто тоне? Чому кинувся один проти десятьох хуліганів, які причепилися до дівчини? Чому сказав правду, коли всі навколо мовчали і боялися? На всі ці “чому?” немає відповідей. Та не “чому?”, а просто згідно із совістю, яка і є показником людського в людині. Цілковита відсутність совісті, навіть при бездоганній зовнішності, визначному розумі й високому соціальному становищі, говорить про те, що перед нами не людина, а всього лише супертварина.. •

Людина сумлінна є Людиною в повному розумінні цього слова. Вона здатна здійснювати добрі справи просто так, без жодної особистої користі. Такі вчинки І. Кант називав моральними, тобто справді добрими. Якщо ж людина робить щось добре, сподіваючись на користь (наприклад, рятує того, хто тоне, бо він дуже багатий і щедро віддячить), то її вчинок знецінюється і не є добрим повною мірою. Такі вчинки І. Кант називав легальними.

Як бачимо, кантівська філософія присвячена не лише проблемам пізнання, а й проблемам моралі. У цій частині свого вчення він

сформулював знаменитий категоричний імператив – просте й однозначне правило: “Дій завжди так, щоб максима твоєї волі могла стати принципом загального законодавства”. Кажучи простіше, живи завжди за совістю, не вигадуй собі жодних виправдань, коли ти їй зраджуєш, умій сповна визнавати свої дії і щиро розкаюватися у своїх поганих вчинках, будь відповідальним за все, що думаєш і робиш, завжди залишайся людиною, а не супертвариною. Кажучи словами золотого правила моралі, яке вперше ми прочитали в давньогрецького філософа Фалеса, не роби іншим того, чого б ти не хотів, щоб робили тобі. Наприклад, ти вирішив збрехати, украсти або убити, але перед тим, як зробити це, чесно запитай себе: хотів би ти, щоб тобі збрехали, у тебе вкрали, тебе убили? Якщо ти чесно відповіси собі на ці запитання, то зрозумієш, як треба вчинити.

Категоричний імператив можна було б сформулювати і так: здійснюй переважно моральні, а не легальні вчинки, тому що саме вони дійсно прекрасні. І справді, що може бути більш усеохопним, роблячи людину вільною? Голос совісті, або, висловлюючись кантівськими словами, моральний закон у душі, – це найпрекрасніше, що є в людині. Цей закон, як внутрішня краса і досконалість людини, примушує нас тремтіти й захоплюватися не менше, аніж видима фізична гармонія і чарівність Всесвіту.

“І чим більше я розмірковую, тим більше дві речі наповнюють душу все новим здивуванням і зростаючим благоволінням: зоряне небо наді мною і моральний закон у мені”, – говорив Кант.

З

апитання і _ авдання

1. У чому суть кантівського розуміння людини?

2. У чому І. Кант убачав головний предмет філософи? Чому його філософія називається критичною?

3. Що таке феномен і ноумен у вченні І. Канта і як вони співвідносяться?

4. Що називав І. Кант апріорними формами свідомості? Як виглядає процес пізнання в його вченні?

5. Уважається, що І. Кант здійснив у філософії переворот, що дорівнює за своїм значенням перевороту, який зробив Копернику природознавстві. На вашу думку, у чому полягає “коперниківський переворот” І. Канта?

6. Які етичні переконання І. Канта? Що є етичним доказом існування Бога? Які вчинки І. Кант називає легальними, а які – моральними? Що таке категоричний імператив?

145*

7. Коли І. Кант говорив, що моральний закон у душі так само прекрасний, як зоряне небо над головою, що він, на ваш погляд, називав моральним законом?

8. Філософську діяльність І. Канта прийнято ділити на докритичний період і критичний, у який він створив свої основні твори. І. Кант говорив, що в докритичному періоді своєї творчості він перебував у догматичному сні і що збудив його від цього сну Д. Юм. Які ідеї Д. Юма вплинули на формування кантівської філософії?

9. Чи згодні ви з міркуванням І. Канта, який доводить та ілюструє наявність апріорних форм свідомості (обґрунтуйте свою відповідь): “Проте не тільки в думках, а навіть і в поняттях виявляється апріорне походження деяких із них. Відкидайте поступово від вашого емпіричного поняття тіла все, що є в ньому емпіричного: колір, твердість або м’якість, вагу, непроникність; тоді все ж таки залишиться простір, який тіло (тепер уже абсолютно зникле) займає і який ви не можете відкинути... Тому ви маєте під тиском необхідності, з якою вам нав’язується це поняття, визнати, що воно a priori перебуває в нашій пізнавальній здатності”?

10. Філософська класика. Головна риса вчення І. Канта – проблемність і проблематичність. Зокрема, філософ визначив категорії як переддосвідні апріорні поняття, які об’єднують, синтезують матеріал чуттєвості. Прочитайте уривок із праці І. Канта “Критика чистого розуму” і подумайте над таким висловлюванням: “Мислення є пізнання через поняття”.

§ 26. Усесвіт – застигла думка

Найвизначнішою постаттю в німецькій класичній філософії був Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770–1831). Учення про тотожність суб’єкта та об’єкта, яке взято за основу філософської системи, за своїм розмахом і значимістю в духовному житті Нового часу можна порівняти з ученням Платона, що становило цілу епоху в культурі античного світу.

Гегель пройшов шлях від домашнього вчителя, викладача Єн-ського університету, директора гімназії в Нюрнберзі до професора Гейдельберзького та Берлінського університетів. Йому було майже п’ятдесят, коли він здобув визнання своїх заслуг у філософії. Загалом, як зазначали сучасники, Гегель не був талановитим оратором, а тому користувався детально розписаними текстами, які виголошував досить повільно, неначе видавлюючи із себе слова. Однак його лекції називають лабораторією народження філософської думки. І слухачі

спільно з Гегелем брали участь у процесі творення його великої філософської системи.

Життя філософа обірвала холера, досить поширена хвороба тих років. Перед смертю, коли дружина звернулася до нього із запитанням про Бога, змучений хворобою Гегель показав пальцем на Біблію, що лежала на столику біля ліжка, і сказав: “Ось тут – уся мудрість Бога”.

Основною гегелівською думкою є положення про те, що есе дійсне є розумніш, а есе розумне – дійсним, хоча, на перший погляд, це видається не зовсім зрозумілим. Удумаймося в першу частину фрази: “Все дійсне є розумним...” Ідеться про те, що навколишній світ (дійсність) улаштований незвичайно розумно. Ми спостерігаємо лад і гармонію в усьому сущому. Пригадаймо теологічний аргумент, де йдеться якраз про доцільність і бездоганність світового цілого. Чи могла фізична природа, будучи безрозсудною (відсутність духу є властивістю матерії), сама так правильно й розумно влаштуватися? Якщо не могла (а це очевидно), то необхідно припустити наявність якогось розуму, досконалішого порівняно з людським, який і привів матеріальне в стан доцільності та гармонії. З розумності всього дійсного неминуче випливає наявність чогось розумного, духовного, ідеального, що існує не як людське мислення, а самостійно, окремо, саме собою і є певною, невидимою нами реальністю. І оскільки це розумне не вигадка, не фантазія, не продукт нашого розуму, а щось реально суще, то ми говоримо, що воно дійсне, що воно є, – про це і йдеться в другій частині гегелівського положення: “...все розумне є дійсним”.

На думку Г. Гегеля, чуттєвий, або фізичний, світ створений якоюсь духовною реальністю, а точніше – є її проявом, утіленням, реалізацією в іншій, матеріальній формі. Ця думка пантеїстична: те, що ми бачимо навколо себе, – це зовсім не те, що є насправді, а всього-навсього ідеальна, невидима, збагненна лиш розумом дійсність, яка існує, але інакше. Що вона є: душа Всесвіту (подібна до брахмана в індійській філософії), число (як у Піфагора), безособове єдине (як у Ксенофана), загальний закон (як гераклітівський логос), світ ідей (як у Платона),

божественний максимум буття (як у Миколи Кузанського)? Філософ називав цю вищу духовну реальність абсолютною ідеєю, або світовим розумом, а все суще уявляв як її саморозвиток. Абсолютна ідея – це безособовий пантеїстичний початок, у якому сконцентровано все, і тому воно є буттям, яке має різноманітні форми або проходить у саморозвитку три основні етапи.

Перший етап – існування абсолютної ідеї у власному лоні, коли вона є сама собою, перебуває у винятково ідеальній сфері, чистий дух, досконале мислення. Ця сфера в Г. Гегеля називається логікою і подібна до світу платонівських ідей, вона є вищою, позамежною і неосяжною. Важливо зазначити, що логіка в ученні німецького філософа – це зовсім не те, що ми зазвичай розуміємо під цим поняттям: це не наука, а ідеальний, незримий і розумово осяжний світ, що є первинною й істинно сущою реальністю.

На другому етапі абсолютна ідея залишає сферу логіки й переходить в іншу форму, утілюючись у фізичний, або матеріальний світ, який є не самостійною дійсністю, а інобуттям абсолютної ідеї. Природа, – за словами Г. Гегеля, – це дух, що існує в чуттєвому або тілесному вигляді, або ж застигла думка (під терміном “думка” маємо на увазі, звичайно ж, абсолютну ідею). Тут найчіткіше простежується гегелівський ідеалізм. Отже, видимий світ зовсім не те, що є насправді, він – прояв невидимої реальності, яку ми й повинні угледіти за всім фізичним і чуттєвим осяжним. Іншими словами, нам тільки здається, нібито світ існує сам по собі, насправді ж він ілюзія, або фантом, тому що є ідеальним буттям, утіленим у матеріальному вигляді. Припустимо, що перед вами – чистий аркуш паперу. На ньому нічого немає, але у вашій свідомості є якісь образи або уявлення, які ви можете за допомогою олівців і фарб перенести на папір, тобто зобразити якийсь свій задум. Тепер на цьому аркуші чудово видно, що саме було у вашій свідомості, які образи ви хотіли передати через свій малюнок, котрий є не що інше, як ваші думки і почуття, представлені в іншій формі – інобуття, або прояв вашого духу. Чому б не припустити, що природа, яка нас оточує, – утілення якогось розумного задуму, грандіозна матеріалізована композиція якоїсь духовної реальності, утілені у фізичних об’єктах поняття і думки? У будь-якому разі таке розуміння навколишнього світу не виключене, але й немає жодних гарантій, що все відбувається дійсно так.

Основними розділами природи як інобуття абсолютної ідеї є, за Г. Гегелем, механіка (простір, час, матерія, рух, всесвітнє тяжіння), фізика (небесні тіла, світло, теплота, хімізм і т. п.), органіка (геологічні об’єкти, рослинний і тваринний світ).

На третьому етапі саморозвитку абсолютна ідея знову переходить із фізичної, або природної, сфери в ідеальну, або розумну, котра є людською свідомістю. Тепер вона існує в мисленні, або в людському дусі. Формами її буття на цьому етапі є суб’єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія), об’єктивний дух (право, моральність, держава) й абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія).

У гегелівському вченні про саморозвиток абсолютної ідеї ми бачимо тріаду. Існування її у власному лоні –

це перебування (теза), перехід у форму чуттєвого світу, у предмети та речі, що є відокремленням її від самої себе (антитеза), бо вона матеріалізується, немовби зраджує своїй ідеальній природі. Проте її нове втілення в різних видах людської свідомості (синтез) є но-вознайденою духовністю, а значить, поверненням до самої себе. Із тріадою ми ознайомлювалися раніше, вона присутня в найрізноманітніших ученнях, як стародавніх, так і сучасних, має місце і в ідеалістичних, і в матеріалістичних побудовах.

Георг Гегель був не тільки творцем одного з класичних варіантів ідеалістичної філософії. У його переконаннях досягла свого апогею діалектика – філософське вчення (яке зародилося ще в давнину) про загальний взаємозв’язок, вічну зміну і розвиток усього сущого. Він сформулював основні закони (загальні правила, або принципи) і категорії (основні поняття) діалектики, які є, на його погляд, універсальними, тобто пронизують усе буття. Оскільки останнє, – за Г. Гегелем, – це передусім світовий розум, або абсолютна ідея, то його діалектичне вчення стосується переважно саме цієї духовної реальності й уже в другу чергу – матеріального світу, який є її інобуттям. Гегелівські ідеї багато в чому стали основою філософського вчення визначних німецьких філософів XIX ст. – Карла Маркса і Фрідріха Енгельса, які сприйняли діалектику Г. Гегеля, але дали їй іншу, матеріалістичну, інтерпретацію.

Перший закон діалектики – єдність і боротьба протилежностей – стверджує, що все у світі складається з протилежностей (день – ніч, розквіт – занепад, творення – руйнування і т. п.), які постійно борються одна з одною. Ця боротьба і є джерелом постійного руху, зміни і розвитку. Проте протилежності не тільки перебувають

у стані боротьби, вони також утворюють єдність: без однієї протилежності не може бути інша, вони обумовлюють одна одну, передбачають, створюють (пригадайте доктрину Інь-Ян-ці в давній китайській філософії).

Другий закон – перехід кількісних змін у якісні – стверджує, що кількість і якість, будучи протилежностями, діалектично взаємопов’язані так, що при зміні кількості (збільшенні або зменшенні) до якоїсь межі (міри) відбувається перехід (стрибок) до нової якості. Наприклад, воду можна охолоджувати до +5, +1, 0, –1, –5 °С, але в певний момент зменшення температури до 0 °С (зміна кількості) призводить до різкої зміни якості – вода змінює свій стан з рідкого на твердий – з води на лід.

Третій закон – заперечення заперечення – стверджує те, що будь-яка річ, з’являючись на світ із будь-якої іншої речі (своєї причини), посідає її місце і тим самим заперечує її, але через якийсь час сама заперечується новою річчю, яку вона породжує собі на зміну. Так, наприклад, кинуте у весняну землю насіння перетворюється на рослину і поступається їй місцем, заперечується нею, а потім ця рослина перетворюється на доспілі наприкінці літа плоди і заперечується ними. Як бачимо, заперечення – це не знищення, а перехід на новий рівень існування: старе присутнє в новому, але є перетвореним (або знятим, висловлюючись по-гегелівськи).

До Гегеля існували два основні уявлення про рух: прямолінійне і циклічне. В одному випадку має місце постійне виникнення нового (графічно це можна зобразити висхідною прямою), а в другому – нескінченне повторення старого (графічно зображається колом). Рух, за основу якого взято закон заперечення заперечення, є діалектична єдність протилежних початків: і створення нового, і повторення старого. Графічно його можна зобразити витками спіралі (старе повторюється, але кожного разу на новому рівні). Наприклад, нинішня зима така ж, як і торішня (холодна, сніжна і т. п.), але все ж таки це нова, нинішня зима, а не торішня, що назавжди пішла в минуле.

Приклади, що ілюструють закони діалектики, нескінченні, тому що ці закони, як стверджував Гегель, універсальні, тобто діють на всіх рівнях організації світу.

Важливим елементом гегелівського діалектичного вчення є його основні категорії – найбільш загальні (широкі) поняття, що максимально охоплюють різні сфери сущого. Категорії є парними, тобто позначають протилежності, що перебувають у боротьбі та єдності.

Одна з пар – це загальне й одиничне: будь-яка річ поєднує ознаки, що роблять її подібною на інші речі та відмінною від них.

Так, наприклад, будь-хто з нас володіє рисами, властивими людині взагалі (прямоходіння, членороздільна мова, мислення, соціальність і т. п.), але водночас жодна людина на Землі не схожа на іншу, вона унікальна й одинична. її загальна людська природа виражається через її одиничну унікальність: кожна конкретна людина – це діалектична єдність загального й одиничного.

Друга пара категорій – це причина і наслідок: будь-яка річ має яку-небудь причину (адже ніщо не походить з нічого) і є її наслідком, але через якийсь час сама стає причиною для майбутніх наслідків. Наприклад, рослина – наслідок кинутого в землю зерна, але водночас і причина майбутнього насіння, яке в ній достигне. Отже, будь-яка річ – це діалектична єдність причини і наслідку. Те ж саме можна сказати й про інші парні категорії, такі як можливість і дійсність, форма і зміст, ціле і частина, сутність і явище.

Докладніше потрібно зупинитися на парах категорій свобода-необхідність і випадковість-закономірність. На перший погляд, свобода і необхідність виключають одна одну, адже свобода – це відсутність якого-небудь зовнішнього примусу, цілковита довільність, а необхідність, навпаки, наявність зовнішнього примусу, не-довільність. Проте (з погляду і гегеліанства, і марксизму) при пильнішому погляді на свободу і необхідність виявляється, що вони діалектично взаємопов’язані. Припустимо, двоє чоловіків заблукали в лісі. Один із них, намагаючись вийти з хащів, рухається в довільно вибраному напрямі. Коли завгодно він може змінити свій шлях і йти куди заманеться, будучи абсолютно вільним. Однак, діючи таким чином, навряд чи вибереться з лісу. Інший, навпаки, орієнтується за зірками і йде в якомусь певному, чітко визначеному напрямі, не відхиляючись від нього. Зрозуміло, що в цьому русі він скований, але саме тому йому вдається вийти з лісу і знайти свободу. Як це не дивно, свобода полягає в усвідомленні необхідності та її практичному використанні. Інакше кажучи, свобода – це усвідомлена необхідність.

Те ж саме можна сказати про випадковість і закономірність. На перший погляд, це взаємовиключні протилежності. Ніхто не заперечуватиме наявність у світі закономірності. Ще давні філософи говорили, що якби її не було, то все було б суцільним хаосом, у якому неможливо було б розібратися: мурашки могли б народжуватися від слонів, а миші – від крокодилів, коло могло б бути трикутником, а Сонце – планетою і т. д. Але якщо у світі є впорядкованість і закономірність, то що ж тоді є випадковістю? І гегелівська, і марксистська діалектика стверджують, що випадковість – це форма реалізації закономірності, її доповнення: закономірність проторує

собі дорогу через масу випадковостей. Кажучи інакше, випадковість – це невизначеність у прояві (здійсненні) закономірності за місцем, часом і формою (подія неминуче повинна відбутися, але невідомо де, коли і як вона здійсниться). Наприклад, французький учений Анрі Беккерель відкрив явище радіоактивності випадково: уранова сіль опинилася в одній шафі з фотопластиною. Якби не було цієї випадковості, радіоактивність все одно була б виявлена, оскільки це відкриття було підготовлене всім ходом розвитку науки, закономірним (можливо, що його здійснили б і в інший час, і в іншому місці, і не Беккерель).

) апитання і)авдання

1. Як розуміти одне з основних положень гегелівської філософії: “Усе дійсне є розумним, усе розумне – дійсним”?

2. Чи можна стверджувати, що вчення Г. Гегеля продовжує пантеїстичну філософську традицію? У чому полягає гегелівський пантеїзм?

3. Що є Всесвітом за Г. Гегелем? Які стадії саморозвитку проходить гегелівська абсолютна ідея?

4. Як розуміти гегелівське твердження про те, що природа – це застигла думка?

5. Що таке гегелівська тріада? Охарактеризуйте її основні елементи.

6. Чому систему ідеалізму Г. Гегеля називають класичною? Визначте риси подібності платонівського і гегелівського ідеалізму.

7. В одному зі своїх творів Г. Гегель зазначав, що з факту наявності різноманітних філософських систем і вчень, що суперечать одне одному і називають себе істинними, багато хто виводить неможливість філософії взагалі. Цьому твердженню він протиставляв міркування: “Ми повинні дати зрозуміти, що це різноманіття філософських систем не тільки не шкодить самій філософії – можливості філософі)’, – а що, навпаки, таке різноманіття було й безумовно необхідне для існування самої науки філософії, що це є Ті істотною рисою... початковим пунктом, кінцевою ж метою філософії є пізнання, що ця єдина істина разом із тим є джерелом, з якого лише витікає все інше, усі закони природи, усі явища життя і свідомості є лише віддзеркаленням цього джерела; або, формулюючи інакше, мета філософії полягає в тому, щоб звести всі ці закони і явища позірно зворотним шляхом до цього єдиного джерела, але зробити це лише для того, щоб пізнати, як вони з нього виводяться”.

Як ви вважаєте, про яку єдину істину та єдине джерело йдеться в цих гегелівських словах?

8. Що таке діалектика? Які її основні закони, сформульовані Г. Гегелем? Наведіть приклади з найрізноманітніших сфер життя, що ілюструють закони діалектики.

9. Що таке категорії діалектики? Чому вони є парними? Який зміст парних категорій загального й одиничного, причини й наслідку, свободи та необхідності, випадковості та закономірності? Самостійно розкрийте зміст парних категорій можливості й дійсності, форми та змісту, цілого й частини, сутності та явища.

10. Філософська класика. Прочитайте уривок з праці Г. В. Ф. Гегеля “Наука логіки” і проаналізуйте вислів: “Метафізичне визначення Бога”.

§ 27. “Нам тутешній світ так багато говорить”. Людвіг Фейербах

Георг Гегель уважав, що за видимим фізичним світом стоїть духовна реальність, яка не відчувається, але саме вона є справжнім, або істинним, існуванням. Проте не менше підстав існує для того, щоб припустити, що жодної ідеальної дійсності немає, а є тільки те, що нас оточує і чуттєво сприймається, і єдина реальність – це природний світ, що і зробив останній представник німецької класичної філософії Людвіг Андреас Фейербах (1804–1872).

На його думку, поняття “буття”, “природа” “реальність” означають одне і те ж. Можна, звичайно ж, при бажанні побачити за тілесними об’єктами що завгодно і нафантазувати будь-які неявні причини й приховані рушії. Та чи варто це робити, коли в цьому немає жодної потреби? Хіба неможливо пояснити те, що існує, винятково природними причинами? У тому-то й річ, що, можливо, стверджував Л. Фейербах.

Колишня філософія вдавалася до уявлень про вище і позамежне, тому що люди мало знали й багато чого не розуміли. Тепер, коли людина значно просунулася вперед у пізнанні, саме час відкинути вигадки й пояснити світ із нього самого. Натуралізм і атеїзм повинні стати головними рисами прийдешньої філософії, яку німецький мислитель називав новою філософією, або філософією майбутнього.

Природа, або фізичний світ, – єдино сущий, нізвідки не взявся і нікуди не міг подітися, нескінченний і самототожний (рівний самому собі, такий, що не потребує нічого для свого існування і припускає повну відсутність чогось іще, окрім себе самого). Є тільки матеріальний світ, безкрайній у просторі і в часі, неосяжно різноманітний, організований на найрізноманітніших якісних рівнях (більш чи менш складні тіла й організми), такий, що постійно змінюється, розвивається, еволюціонує. Жива природа виникла з неживої. Проте чому ж тепер ми не бачимо, щоб де-небудь або коли-небудь із неживого походило живе, і тому не можемо це експериментально обґрунтувати? Відповідаючи на це запитання, Л. Фейербах стверджував, що це перетворення було можливе за певних умов, які мали місце мільйони років тому і відсутні тепер, тому ми позбавлені можливості безпосередньо спостерігати такий процес. Так само розумна природа (людина) багато тисячоліть тому виокремилася з живої природи, і з тих же причин цього не відбувається зараз, тобто твердження про те, що колись людина пішла від мавпи, зовсім не означає, що нинішні мавпи теж неодмінно повинні перетворюватися на людей. Людина, наділена розумом, є найдосконалішим творінням природи. Вона ж, на думку Фейербаха, є єдиною реальністю. Тому предметом філософії може і повинно бути не що інше, як фізичний світ і людська свідомість. “Споглядайте ж природу, – наголошував він, – споглядайте людину! Тут перед вашими очима ви маєте містерії філософії”.

Оскільки німецький мислитель рішуче заперечував будь-що потойбічне і надчуттєве, значне місце в його вченні посідає гостра критика релігії. Пригадаймо, як грецький філософ Ксенофан, розглядаючи олімпійських богів, стверджував, що вони вигадані людьми, оскільки майже нічим не відрізняються від них. За Л. Фейербахом, Бог також є людською фантазією. Звідки вона береться? Із незадо-волених потреб, нереальних прагнень і нездійсненних бажань. Не дивно, що реальне життя, як правило, не влаштовує людину загалом. Хто з нас міг би похвалитися тим, що абсолютно щасливий? Будь-хто хоче більшого й кращого. Зрозуміло, що уявлення про благо в кожного свої і кожен по-своєму невдоволений життям. Проте чим можуть бути незадоволені всі, яка претензія є найбільш загальною і чого собі побажав би кожен незалежно від віку, статі, національності, вдачі, поглядів і всього іншого? Пригадаймо, що Епікур загальною людською особливістю вважав страх перед смертю, яка примушує болісно шукати сенс життя, а також перед богами і долею, які впливають на людину, підпорядковуючи собі, ігноруючи її бажання і плани. Думка про власну смертність і слабкість є основною ідеєю, що пригноблює будь-який розум. Хто не хотів би бути

непідвладним смерті й необмеженим у своїх можливостях? Мрія про безсмертя і могутність – основна в людській свідомості. Однак при цьому всі добре розуміють, що таке бажання вкрай нереальне і воно ніколи не здійсниться. Що ж залишається? Нічого, крім як, зневірившись, мріяти крізь сльози про ідеального Бога, безсмертного і всемогутнього (а також абсолютно справедливого), поклонятися його досконалості, вірити в нього як у реальність. Тому немає нічого дивного в тому, що Бог – це уявлення (або мрія) людини про себе саму, тільки більш досконалу, яке неминуче породжується розумом. Свою власну сутність, саму себе вона мимоволі доводить до абсолюту, до можливої межі бажань, потім отриманий результат також несвідомо відриває від свого реального існування (відчужує) і переносить на небо. Фейербах назвав релігію несвідомою самосвідомістю людини. Будучи не в змозі що-небудь суттєво змінити в земному житті, люди сподіваються на потойбічну і позамежну сферу, у якій те, що відсутнє на землі, не тільки може, але й неодмінно мусить бути.

І якщо це дійсно так, то жодної вищої реальності насправді немає, а є тільки ми (і нічого, і нікого більше в цілому Всесвіті), а Бог – усього лише фантазія, що виникає у свідомості. Тоді чи не варто нам гордо підняти голову й розпрямити плечі, відчути себе вільними й незалежними? Людина має власну сутність, відчужену в Богові, повернути самій собі і тут, на землі, здійснити те, що вона перенесла у вигаданий, надприродний світ. І нехай неможливо стати безсмертним, але можна увічнити себе своїми діяннями, власним життям зробити внесок у розвиток людства, з’явитися нехай маленькою, але ланкою в нерозривному і нескінченному ланцюзі світобудови й тим самим подолати смерть і знайти вічність. Хай неможливо стати всемогутньою, але збільшувати свою силу й робити себе менш підлеглою зовнішньому світові людина цілком здатна. їй під силу стати творцем власного життя і приборкати долю, а також безперервною працею вдосконалити себе й змінити життя, зробивши його щасливішим.

Філософ стверджував, що релігію як несвідому самосвідомість необхідно замінити усвідомленим, тобто уявленням про те, що людина – найдосконаліша істота природи, над якою немає жодних вищих сил. На місце віри в Бога потрібно поставити віру в людину і, можливо, навіть замість старої теїстичної релігії створити нову, антропоцентричну, яка буде вірою в сили й можливості людини, захопленням її фізичною і духовною красою, готовністю виконати своє земне призначення. І оскільки основним об’єктом уваги та вивчення стає людина, то філософія, на думку Л. Фейербаха, має

перетворитися на антропологію, головним питанням якої буде встановлення нашої сутності, тобто спільних рис, які пов’язують і об’єднують всіх людей, обов’язково властивих будь-кому, незважаючи на жодні індивідуальні особливості. Ці спільні риси він називав людською природою, незмінною і незалежною ні від епохи, ні від національності, ані від будь-чого іншого, основною рушійною силою всякого конкретного життя. Найсуттєвіші властивості людської природи – це любов до життя, інстинкт самозбереження, егоїзм (у широкому сенсі(!), тобто сприйняття світу через себе) і, звичайно ж, прагнення до щастя, що складається з безлічі додан-v ків (найважливішим з яких є прагнення кохати і бути коханим). У філософії часто лунало питання про те, добра чи погана людина за своєю природою, і, зрозуміло, існує думка, що спочатку людина доброчесна, так само є твердження, що вона в будь-якому разі

порочна.

Людвіг Фейербах уважав, що людська природа не є ні поганою, ні хорошою: людина сама по собі ні погана, ні добра, вона така, яка вона є, і жодну оцінку з погляду добра і зла їй дати неможливо. А от умови людського життя якраз і роблять кожного добрим або поганим, тобто нейтральна в моральному сенсі наша природа по-різному реалізується в конкретних обставинах. І тому якщо ви хочете, щоб людина була доброю, то створіть їй такі умови, у яких її незмінна (від неї не залежна) природа виявилася б найкраще. Якщо ж ці умови відсутні, не дивуйтеся з того, що людина погана, і не ображайтеся на неї. Вади людини – це невдалі чесноти, вони стали б чеснотами, якби умови її життя були іншими.

З приводу перетворення суспільного життя завжди існували дві думки: одні стверджували, що необхідне моральне вдосконалення кожного, виправлення людської природи (позиція, як правило, релігійна або ідеалістична), інші ж пропонували радикально змінювати умови людського життя, уважаючи їх недосконалість головною причиною всіх нещасть (як правило, матеріалістичне переконання). Фейербах, звичайно ж, поділяв другу точку зору, а його філософські погляди багато в чому стали ідейною основою марксизму, що з’явився в середині XIX ст., – теорії революційного перетворення дійсності, руйнування старого, несправедливого громадського порядку і побудови нової соціальної реальності, яка забезпечить процвітання суспільства і благополуччя кожного його представника. Основоположники цього вчення – К. Маркс і Ф. Енгельс – мали за утопію самостійне етичне переродження кожного, але вважали цілком здійсненною організовану докорінну зміну суспільного устрою й створення таких умов, за яких будь-яка

людина неминуче стане кращою морально. Тому головне, на їхню думку, – це не абстраговані роздуми про причини недосконалості нашого життя, а активна діяльність, спрямована на його перетворення.

) апитання і іавдання

1. Яка провідна ідея Л. Фейербаха? Чому філософія, на його думку,
має зосередитися на вивченні природи та людини?

2. Які головні причини виникнення релігії, з погляду Л. Фейербаха? Чим пропонує він замінити релігійні уявлення?

3. Чому вчення Л. Фейербаха називають антропологічним?

4. Що розумів Л. Фейербах під незмінною людською природою? Які
її основні ознаки з його точки зору? Чи згодні ви з характеристи
кою людської природи, запропонованою Л. Фейербахом?

5. Охарактеризуйте основні погляди соціальної філософії на виправлення суспільної недосконалості. Якої з них дотримувався Л. Фейербах?

6. Прочитайте міркування XI. Фейербаха: “Я розумію під егоїзмом егоїзм необхідний, неминучий, не моральний... а метафізичний, тобто егоїзм, що ґрунтується на сутності людини без її відома і волі, той егоїзм, без якого людина не може жити: бо для того, щоб жити, я повинен постійно привласнювати собі те, що мені корисно, і відчужувати те, що для мене вороже і шкідливе, той егоїзм, отже, який корениться в самому організмі, у засвоєнні засвоюваної матерії й у викиданні незасвоєної. Я розумію під егоїзмом любов людини до самої себе, тобто любов до людської істоти, ту любов, яка є імпульсом до задоволення і розвитку всіх тих потягів і схильностей, без задоволення і розвитку яких людина не є справжньою, досконалою людиною і не може нею бути; я розумію під егоїзмом любов індивідуума до собі подібних індивідуумів, – бо що я без них, що я без любові до істот, подібних до мене? – Любов індивідуума до самого себе лише остільки, оскільки всяка любов до предмета, до істоти є побічно любов до самого себе, адже я можу любити лише те, що відповідає моєму ідеалові, моєму почуттю, моїй істоті”.

Як ви вважаєте, про який егоїзм ідеться у висловлюванні Фейербаха? Як відображається в них його уявлення про незмінну людську природу? Чи згодні ви з цим уявленням?

7. Філософська класика. Л. Фейербах головним завданням своєї філософії вважав відповідь на запитання: Якою є справжня природа людини? Як визначити її шлях до щастя? Для розкриття природи людини застосовував поняття “смерть” та “безсмертя”. Безсмертя принципово заперечував, уважав його марнотратною мрією. Прочитавши уривок із праці Л. Фейербаха “Думки про смерть та безсмертя”, знайдіть аргументи на підтвердження та спростування думки філософа.