Дійсність – потік відчуттів. Готфрід Лейбніц, Джордж Берклі, Девід Юм

Раціоналістична лінія Р. Декарта була продовжена в ученні німецького філософа Готфріда Вільгельма Лейбніца (1646–1716), який також стверджував наявність у людській свідомості природжених ідей. “Вони містяться в ній, – говорив він, – але зовсім не в готовому і цілком придатному для сприймання вигляді, а є всього лише начерком, ескізом майбутнього знання, подібно до того, як у брилі мармуру є видимими контури майбутньої скульптури, намічені різцем творця”.

Завдання пізнання полягає в тому, щоб цей ледве відчутний контур перетворити на систему знань, повністю виявити прихований у природжених ідеях зміст. Лейбніц перефразовував відоме положення Дж. Локка про залежність свідомості від чуттєвих сприйнять, унаслідок чого – вийшла класична формула раціоналізму. “Немає нічого в розумі, чого раніше не було б у відчуттях, – говорив Г. Лейбніц, точно повторюючи локківське твердження, і додавав: – Окрім самого розуму”. Як бачимо, ідеться про незалежність мислення від чуттєвого досвіду. Свідомість автономна й живе власним життям, у ній початково міститься в неявній формі все те, про що потрібно дізнатися. Тому набути знання можна поза будь-яким безпосереднім контактом із навколишнім світом, без експериментування, життєвої практики й незалежно від досвіду. Можна відкрити невідомі глибини буття й збагнути таємниці сущого, не виходячи з власного кабінету, – одним лише всепроникним актом умогляду, тобто мисленням, духом охопити Всесвіт і вичерпати тисячі істин, тому що так чи інакше вони вже наявні в нашій думці. Не потрібно індуктивно

збирати знання по частинах, треба дедуктивно вивести його з безмежних і природжених ідей нашої свідомості. У трагедії Й. В. Гете “Фауст” бакалавр запально виголошує такі слова:

Все дослід, дослід! Дослід – це дурня. Значимість духу – дослід не покриє. Все, що пізнали до цих пір, Шукати й знати не вартує.

Ідеться про те, що емпіричні знання – фрагментарні, розрізнені та неглибокі порівняно з істинами, які можна здобути за допомогою розуму.

Раціоналізм на відміну від емпіризму більше тяжіє до філософського ідеалізму, тому що припускає наявність певної духовної, нематеріальної реальності, що існує незалежно від чуттєвого, фізичного світу. Учення Ф. Бекона і Р. Декарта були першими філософськими системами Нового часу. Вони подібні в трактуванні цілей духовної діяльності людини і розрізняються поглядами на основний метод пізнання або шлях реалізації поставлених завдань.

Одне з провідних філософських питань – про співвідношення об’єктивного та суб’єктивного, світу і людини – досить самобутньо розглядали англійські мислителі Джордж Берклі (1685–1753) та Девід Юм (1711–1776).

Якщо Ф. Бекон виводив людську свідомість із зовнішнього світу, а Р. Декарт, навпаки, з мислення – навколишню дійсність (а точніше, знання про неї), то Дж. Берклі та Д. Юм жорстко розмежували сфери об’єктивного (зовнішнього, фізичного) і суб’єктивного (внутрішнього, духовного) і фактично зняли питання про їх співвідношення та взаємодію.

Лейбніц стверджував, що немає нічого в розумі, чого раніше не було б у відчуттях. Відчуття – це ті канали, якими до нас надходить інформація про наявність за межами нашого організму певної реальності. Проте де гарантія того, що вони

точно відтворюють дійсність і надають достовірне знання про неї? А якщо відчуття спотворюють навколишній світ і в результаті ми бачимо не зовсім те або зовсім не те, що існує реально, насправді?

Пригадаймо: ще грецький софіст Протагор зазначав, що людина – це міра всіх речей, тобто утверджував неможливість існування чогось загальнозначущого і для всіх однакового. Що кому здається, те для кожного і є істиною. Іншими словами, ми не знаємо, який світ сам по собі, але знаємо те, як кожен із нас його сприймає або бачить; не знаючи об’єктивної картини речей, кожен має своє власне уявлення про реальність.

Останній і найвідоміший грецький скептик Секст Емпірик (друга половина II ст. н. е.) приділив цій проблемі також чимало уваги. “У всіх живих істот, – говорив він, – по-різному влаштовані органи чуття, тому не дивно, що картина світу в кожної істоти своя і значно відрізняється від уявлень інших”. Наприклад, перед нами кімнатна рослина. Спостерігаючи цей предмет, можна сказати, якої він величини і форми, якого кольору і який має запах, гладеньке або жорстке в нього листя, сухий він чи вологий тощо. У нашій свідомості склалося певне уявлення про нього. А тепер уявімо, що по цій рослині повзає мураха і теж сприймає його своїми органами чуття, які в неї влаштовані зовсім інакше, аніж наші. Чи буде її враження про цей предмет таким самим, як наше? Швидше за все, воно буде абсолютно іншим. Отже, відомо, яку картину дійсності малюють кожній живій істоті її органи чуття, але ми нічого не можемо сказати про те, який світ насправді.

Однак, зазначав Секст Емпірик, якщо навіть не порівнювати сприйняття людини і всіх інших живих істот, а зупинитися на чуттєвому досвіді тільки людей, то і в такому разі нам не відкриється об’єктивна картина речей. Адже органи чуття в усіх розвинені неоднаково: один краще бачить, інший – чує, третій – відчуває запахи, а отже, і картина світу в одного відрізнятиметься від вражень іншого. Так, людина, позбавлена зору і слуху, уважатиме, що немає нічого видимого і чутного, немає кольорів і звуків, а є тільки дотикове, нюхове й смакове відчуття. А наскільки відрізняється сприйняття світу людиною із стовідсотковим зором від сприйняття короткозорої: варто останній одягнути окуляри, як усе навколо зміниться і стане іншим. Отже, можна сказати, якою є дійсність залежно від наших чуттєвих даних, та нічого не відомо про те, яка вона сама

по собі.

Грецький скептик пропонував такий чудовий приклад. Уявімо собі, що перед нами – яблуко. Воно жовте (зорове враження), гладеньке (на дотик), запашне (на нюх), солодке (на смак) і хрустке (на слух). У нас є п’ять органів чуття (так ми влаштовані), і тому нам здається, що предмет спостереження має п’ять названих якостей. Але якби в яблука було не п’ять якостей, а, скажімо, десять, то скільки б якостей ми сприймали? Однаково п’ять, тому що в нас немає тих органів чуття, якими ми могли б сприйняти решту якостей. А якби яблуко мало тільки одну якість, то скільки ми в даному випадку сприймали б якостей? Усе одно п’ять, бо кожен орган чуття цю одну якість подавав би по-своєму. І навіть якщо б у яблука взагалі не було жодних якостей, ми все одно сприймали б п’ять, оскільки кожен діючий орган чуття малював би нам якусь певну реальність;

Отже, ми взагалі не в змозі сказати, яким предмет є насправді, але тільки можемо знати, яким він нам здається залежно від наших відчуттів. Ми сприймаємо світ не таким, який він є сам собою, а таким, яким можемо його сприйняти своїми органами чуття.

Філософська традиція, що розпочинається з Протагора і проходить через учення грецьких скептиків, називається суб’єктивізмом (об’єктивна реальність недоступна, але цілком відомо, якою вона видається людині, яка пізнає, – суб’єкту).

Джордж Берклі й Девід Юм були послідовниками цього напряму в новій філософії. Вони стверджували, що, сприймаючи будь-який предмет, ми маємо його слуховий, дотиковий та зоровий образи тощо. Ми дізнаємося про наявність предмета через наші чуття або почуття. Тому правильніше говорити, що перед нами не предмет, а єдність наших відчуттів або чуттєвих його сприйнять.

Адже, крім почуттів, ми не могли б узагалі нічого сприймати. Ми маємо справу не з дійсністю, а з нашими відчуттями цієї дійсності, які для нас і є справжньою, безумовною і первинною реальністю, тобто власне дійсністю. Що стоїть за ними, невідомо. Який реальний світ за ними ховається, ми ніколи не дізнаємося, тому що не в змозі вийти за межі наших відчуттів, сприйняти суще без них і поза ними. А в тому, що вони не дають нам справжньої картини речей, спотворюють дійсність, ми цілковито переконалися. Те, що ми відчуваємо, і те, що є насправді, зовсім не одне й те саме, але нам доступне тільки чуттєво осяжне. Можна стверджувати, що дійсність – це сукупність наших відчуттів.

Отже, предметом філософії повинні бути: потік вражень, єдність сприйнять, чуттєвий досвід, а питання про те, який справжній світ, безглузде, оскільки ми відрізані від нього своєю суб’єктивною реальністю (єдністю відчуттів). Більше того, не має сенсу навіть питання про саме існування об’єктивного світу: чи ж не однаково нам, що стоїть за нашими враженнями і чи стоїть взагалі що-небудь, якщо єдина можлива для нас дійсність – це світ власних відчуттів і почуттів.

Проте у філософії було й таке рідкісне переконання, за яким увесь світ – це самі лише мої відчуття, тобто жодної реальності немає, а існую лише я, і все, що я спостерігаю зовні, – це мої відчуття, ілюзії, вигадки, подібні до образів сновидінь. Я – є, а світу немає взагалі. Таке твердження називається соліпсизмом (від латин. solus – єдиний і ipse – я сам). Це положення досить складно обґрунтувати й відстоювати, оскільки фактично немає аргументів на його користь, супроти ж – величезна кількість. Ні Дж. Берклі, ні Д. Юм не поділяли позиції соліпсизму. Тому їх суб’єктивізм можна назвати помірним, а соліпсизм – крайнім варіантом суб’єктивізму.

Говорити про справжню реальність ми не можемо і пізнати ЇЇ не в змозі. Нам завжди будуть невідомі причини того, що відбувається, зв’язки між предметами, подіями і взаємодія речей. Ми не можемо пояснити те, що відбувається, а всього лише описати свій чуттєвий досвід, наш розум безсилий відкрити невидимі механізми сущого, однак здатний констатувати тільки те, що здається. Через це знати нічого практично неможливо. Проте ми спостерігаємо навколо себе певну послідовність речей і стабільність подій (день змінюється ніччю, а зима – літом, камінь неодмінно тоне у воді, газ горить, будь-який живий організм потребує вологи, планети рухаються навколо Сонця, а людське око сприймає тільки освітлені предмети тощо), через що мимоволі чекаємо, що в майбутньому вони відбуватимуться так само, як у минулому, що сьогодні все відбуватиметься так само, як було вчора.

Фактично, ми несвідомо сподіваємося на те, що завтра Сонце зійде на сході і буде новий день, що благодатний весняний ґрунт прийме кинуте в нього насіння і наприкінці літа дасть нам плоди, що біля розпаленого багаття буде тепло і людина, яка вступила в стадію ранньої юності, стане шукати кохання... З нашого мимовільного очікування виростає звичка до усталеного порядку речей, зі звички ж народжується віра в цей порядок. У цьому сенсі поняття “віра” трактується максимально широко: ідеться не про вірування в потойбічні, надприродні, вищі сили, а про віру в усе, що відбувається довкола нас. Оскільки ми нічого не можемо знати про світ, нам нічого не залишається, як вірити в нього. Ми віримо, що весною повинні розлитися річки, що дитина росте і дорослішає, що за. рік Земля неодмінно обернеться один раз навколо Сонця і на ясному нічному небосхилі обов’язково буде видно міріади далеких зірок. Ця всеосяжна віра і є головною характеристикою нашого існування. Девід Юм назвав її природною релігією, тобто вірою в суще, повсякденно присутнє довкола нас буття. У стані цієї віри всі ми й живемо на Землі, деякі, правда, говорять про те, що можуть щось достовірно знати й намагаються збагнути якісь істини сущого, проте усі їхні зусилля абсолютно марні.

Філософія не повинна відкривати причини того, що відбувається, і проникати в його глибини й таємниці, оскільки вона все одно не зможе цього зробити. її завдання набагато скромніше: вона має бути практичним керівництвом у повсякденному житті, допомагати людині орієнтуватися в навколишньому світі, полегшувати його реальне існування. Якщо філософія спуститься з небес і займеться земними справами, вона тим самим принесе чимало відчутної користі, наповниться конкретним змістом і цілком виправдає свою

наявність як вид духовної діяльності. Таке переконання називається утилітаризмом (від латин, utilitas – користь), або прагматизмом (від грец. pragma – справа, дія), воно стало теоретичною основою пізніших філософських учень, що набули популярності й значного поширення в нинішньому столітті.

З

апитання і авдання

1. Чим відрізняється декартівське вчення про природжені ідеї від теорії природженого знання Г. Лейбніца?

2. Чи згодні ви з тим, що ідея про невідповідність видимого нами з тим, що реально існує, – одна з найважливіших у філософії? Доведіть на різних прикладах з історії філософії, як ця ідея виражалася в різних ученнях.

3. Проблема невідповідності видимого й того, що існує реально, вирішувалася у філософії двояко: одні мислителі пропонували, ігноруючи видиме, вічно шукати те, що існує, а інші вважали, що треба орієнтуватися на видиме, не намагаючись осягнути те, що істинно існує. Які з відомих вам мислителів дотримувалися погляду перших, а які – других?

4. Як ви розумієте твердження Дж. Берклі і Д. Юма про те, що дійсність – це потік відчуттів?

5. Як Дж. Берклі та Д. Юм доводять, що питання про існування зовнішнього світу можна відкинути, зважаючи на його непридатність? Чи згодні ви з їхнім твердженням?

6. Чи можна охарактеризувати вчення Д. Юма такими поняттями, як агностицизм, скептицизм, емпіризм? Якщо так, то чому? Обґрунтуйте свою відповідь.

7. Що таке природна релігія в ученні Д. Юма? Як теза про природну релігію пов’язана з юмівським скептицизмом?

8. Розкрийте зміст понять прагматизм і утилітаризм.

9. Як ви думаєте, про які філософські питання і проблеми йдеться у висловлюванні Д. Юма: “Усі ці питання страшенно мене бентежать, і мені здається, що перебуваю в щонайприкрішому стано* вищі, яке тільки можна уявити... я відчуваю, що заплутався в такому лабіринті, що не знаю, ні як виправити свої колишні переконання, ані як узгодити їх одне з одним”?

§ 24. Доба Просвітництва

XVIII ст. увійшло в історію під назвою доба Просвітництва й у філософському сенсі завершило ті ідеї, які з’явилися в епоху Відродження і розвивалися впродовж XVII ст. Просвітництво було загальноєвропейським явищем, але найбільш масштабно воно поширилося у Франції. Знаменитими французькими просвітниками були: Вольтер (Марі Франсуа Аруе, 1694–1778), Жан-Жак Руссо (1712–1 778), Дені Дідро (1713–1784), Поль Гольбах (1723–1789) та ін. Не розглядаючи окремо погляди кожного представника французького Просвітництва, проаналізуємо найбільш загальні та істотні риси їхньої філософської спадщини.

Для всіх просвітників була характерна се-кулярність мислення (відмежування від церкви і релігії), і кожен так чи інакше виступив із критикою теїстичної християнської релігії як світогляду. Більшість із них поділяла точку зору Р. Декарта (деїзм), згідно з якою Богу відводиться лише роль першопочатку Всесвіту (Він створив світ, але після цього ніде, ніяк і ніколи не присутній). Уявлення про Бога потрібне тільки для пояснення походження світу. Деякі просвітники поділяли атеїстичні переконання. В будь-якому разі для всіх філософів Просвітництва головним об’єктом вивчення був фізичний світ або природа, яку, як вони вважали, можна зрозуміти й пояснити, виходячи з неї самої, тобто знайти природні причини всього, що існує і відбувається, не вдаючись до міркувань про потойбічне, таємниче і невідоме. Ця характерна риса світогляду просвітників називається натуралізмом. Найдосконалішою істотою в природі є, на їхню думку, людина. Ця особливість, як ми вже знаємо, визначає антропоцентризм. Людина ж цілком спроможна осягнути навколишній світ, уважали просвітники, і поставити його собі на службу. Пізнання не має меж: таємниці Всесвіту повинні відкритися перед могутністю людського інтелекту.

Як бачимо, просвітницька філософія вирізнялася гносеологічним (пізнавальним) оптимізмом і раціоналізмом, її представники безмежно вірили в досконалість розуму, всесилля науки і безумовність прогресу. Крім того, просвітники одним зі своїх основних завдань уважали максимальне поширення і популяризацію головних ідей нової філософії, тобто, у буквальному розумінні, прагнули до просвіти широких мас населення.

Проте найважливішими питаннями для просвітників були: Чому люди живуть погано? Чому в історії людства неможливо знайти хоча б десяток безумовно щасливих років, коли всі процвітали б і не було б ворожнечі, насильства і несправедливості?

Усі нещастя відбуваються тому, стверджували філософи-про-світники, що люди просто не знають, як жити добре, а тому живуть погано. Отже, для того щоб покращити суспільне життя, потрібно лише показати всім, як треба жити добре, просвітити людську свідомість, наповнити розум людей добрими ідеями, і тоді реальне життя стане доброчинним, справедливим і щасливим. “Змініть свідомість, – говорили вони, – й услід за цим зміниться сама реальність”.

Головна рушійна сила прогресу і визволення від усіх соціальних бід убачалася в просвіті (освіті), через що саме це поняття й набуло значного сенсу і зайняло центральне місце в духовній культурі XVIII ст.

Ідеї, поширені в умах, уважали просвітники, роблять суспільне життя щасливим або нещасним, рухають історію людства. Це бачення

протистояло стародавньому теологічному поглядові на історичні процеси: уважалося, що головною, єдиною і прихованою причиною всього, що відбувається в історії, є воля Бога, його помисли і плани, а всі люди – від раба до імператора – усього лише засоби Його втілення. Тепер на місце божественних помислів ставилося людське розуміння: історичні події відбуваються силою тих чи інших ідей, а тому нове розуміння історії отримало назву ідеалістичне (не плутайте з ідеалізмом філософським, за яким фізичний, матеріальний, видимий світ є проявом або втіленням деякого духовного, ідеального, невидимого початку).

Відтепер уважалося, що історію творить не Бог, а самі люди, однак роблять це, виходячи з власного бачення, орієнтуючись на свої бажання та думки, здійснюють історичні події так, як хочуть, і тому останні є наслідком цілком свідомої і цілеспрямованої людської діяльності. А оскільки великим впливом і владою користуються монархи, полководці, дипломати та інші визначні люди, отже, саме їхні бажання і плани найбільше впливають на хід суспільного життя, а історія перетворюється на сукупність біографій видатних особистостей. Більше того, за такого розуміння подій виходить, що вони випадкові: адже якби не народився той чи інший видатний історичний діяч, усе могло б бути інакше; якби певна думка не виникла у видатному розумові, то людство нині могло б опинитися не там, де воно є. Історію роблять видатні особистості на власний розсуд і з власної волі, уважали просвітники.

Подібні пояснення історичних подій трапляються досить часто, і ми, значною мірою, мимоволі схильні перебільшувати роль особистості в історії. Принаймні цілком очевидно, що судження на кшталт: “Князь Володимир хрестив Русь”, “Гетьман Хмельницький переміг під Корсунем” та багато інших, їм подібних, насправді далекі від істинного стану справ колишніх і теперішніх. Ми, звичайно ж, не стверджуємо, що особистість в історії зовсім нічого не значить. Навпаки, не можна не визнати, що її роль в історичних процесах значна. Ми лише хочемо наголосити, що навряд чи можна вважати історію тільки результатом діяльності видатних особистостей; сумнівно, щоби вони творили її тільки з власної волі і на власний розсуд. Несправедливо розглядати історію як сукупність біографій монархів, полководців, дипломатів, президентів та їхніх таємних і явних фаворитів.

Просвітництво не було однорідним філософським явищем. Просвітники у своїй більшості виступали з апологією розуму, науки і прогресу, уважали одним з основних завдань людини підкорення природи й посилення своєї могутності.

Проте один із відомих французьких філо-софів-просвітників висунув протилежні ідеї. Це був Жан-Жак Руссо (1712–1778), який у своїх філософських міркуваннях різко протиставив природне (усе природне, не створене людиною) і культурне (усе штучне, створене людиною) і виступив із негативною оцінкою другого.

“Між природним і гармонійним життям почуття і штучністю та однобічністю розсудливого мислення, – говорив Ж.-Ж. Руссо, – існує нерозв’язна суперечність. Почуття –– це первинна форма духовної діяльності, яка з’являється на історичному шляху людства і в індивідуальному розвитку кожної людини набагато раніше, аніж розум, і зумовлює нехай інстинктивні та неусвідомлювані, але водночас надзвичайно доцільні рухи і дії, робить людину єдиною з усім світом, а також внутрішньо цілісною і тому щасливою”.

Розвиток розуму і цивілізації, з точки зору Ж.-Ж. Руссо, зруйнував у людині первинну гармонію, ослабив природну потужність людини. Головна причина людських страждань – це розірваність, роздвоєність людини, породжена випаданням її з первинного природного й гармонійного стану та перетворенням на розумну, цивілізовану, соціальну істоту. У цьому стані людина роздвоюється між своїми можливостями й бажаннями, обов’язком і схильностями, природною

організацією та соціальними установами тощо, іншими словами, людина не належить сама собі. “Зробіть людину знов єдиною, – говорив Ж.-Ж. Руссо, – і ви зробите її такою щасливою, якою вона тільки може бути”-.

“Усе виходить прекрасним із рук Творця, усе вироджується в руках людини” – це один із вічних філософських сюжетів, який по-різному виявлявся в різні епохи. Про досконалість природи і недосконалість людини як соціальної істоти говорили і китайські даоси, і грецькі кініки. Пригадуєте Діогена, який жив у діжці та закликав людей повернутися назад до природи, бо рух уперед, на його думку, – це шлях не у світле майбутнє, а в безодню самознищення?

Ідеї даосів, кініків і Ж.-Ж. Руссо про досконалість природи і недосконалість суспільства, про руйнівну силу цивілізації поділяв російський письменник і філософ Л. Толстой. У його романі “Війна і мир” є сцена, яка майже повністю за змістом збігається із зустріччю Діогена й Александра.

Поранений князь Андрій Волконський лежить на полі Аустерліца. Він ішов на війну, заздривши славі та величі Наполеона, і таємно мріяв там прославитися. Він кинувся вперед із прапором у руках, закликаючи своїм прикладом солдатів, і був поранений. Тепер він лежав на полі і бачив над собою бездонне небо, вічне та безмовне, під яким люди вбивали й зраджували одне одного, відчайдушно прагнули багатства і слави, напружувалися, метушилися і змінювали одне одного покоління за поколінням; марні помисли і справи людські швидко минали й назавжди зникали, а це безкрайнє небо завжди залишалося. Біля пораненого Андрія опинився Наполеон, який об’їздив поле битви, і, вказуючи на нього, сказав: “Ось прекрасна смерть”. Волконський дивився на Наполеона, свого нещодавнього кумира, і розумів, наскільки смішний і жалюгідний цей маленький пихатий чоловічок, що вважає себе зараз володарем світу, наскільки він нікчемний зі всіма своїми планами і справами перед глибиною і вічністю безкрайнього неба: адже ні від самого Наполеона, ні від його звершень нічого не залишиться, по Землі пройдуть і зникнуть невідомо куди ще тисячі таких же честолюбних наполеонів, а небо залишиться і буде так само мовчки дивитися на людську суєту, як дивилося тисячі років тому.

“Так чи ні, – думав князь Андрій, – природне життя людини і природи – щось незмірно більш досконале й істинне, ніж суєтне життя соціального організму; що гордо називає себе цивілізацією?”

Усі ці ідеї, що протиставляють природне й соціокультурне та різко критикують друге, не були особливо серйозними і не мали

значного поширення ні на зорі людської історії, ні в Новий час. Китайських даосів було небагато, і вони були ізольовані від суспільства, із грецьких кініків їхні співгромадяни та сучасники переважно сміялися, Ж.-Ж. Руссо був єдиним відомим представником французького Просвітництва, який виступив супроти апології розуму, науки, прогресу і взагалі культури, антицивілізаційні ідеї Л. Толстого викликали подив і роздратування в багатьох його сучасників. Проте ситуація значно змінилася. Песимістичних прогнозів майбутнього, яке чекає на людське суспільство, стає дедалі більше. І це не дивно, адже сьогодні ми не можемо точно сказати, куди рухається людство – до процвітання і щасливого майбутнього чи до безодні самознищення.

з)

апитання і авдання

1. Яку епоху в історії філософії називають Просвітництвом? Які основні риси філософії доби Просвітництва?

2. Які надії пов’язували філософи XVIII ст. з просвітою людського розуму?

3. Яка специфіка розуміння просвітниками рушійних сил історичного процесу?

4. У чому полягають переваги та недоліки ідеалістичного розуміння історії?

5. З курсу Нової історії пригадайте ідеї французьких просвітників XVIII ст. Яку роль відіграли вони в підготовці Великої французької буржуазної революції 1789–1794 pp.?

6. Як ви вважаєте, які ідейні цілі переслідує міркування французького матеріаліста П. Гольбаха: “Релігія становить людство на коліна перед істотою, яка не володіє протяжністю і водночас – безмежна, яка все наповнює своєю безмірністю; перед істотою всемогутньою і такою, що ніколи не виконує своїх бажань; перед істотою безмежно доброю, яка пробуджує саме невдоволення; перед істотою, що прагне до гармонії й усюди сіє розбрат і безладдя. Хай же хто-небудь спробує розгадати, що таке бог богословів”?

7. Філософська класика. Прочитавши міркування відомого французького просвітника Ж.-Ж. Руссо, визначте, у чому він убачав головне джерело суспільних нещасть і як пропонував удосконалити соціальне життя: “Перший, хто натрапив на думку, обгородивши ділянку землі, сказати: “Це моє” – і знайшов людей, достатньо

простодушних, щоб цьому повірити, був справжнім засновником громадянського суспільства. Від скількох злочинів, воєн і вбивств, від скількох лих і жахів позбавив би рід людський той, хто, висмикнувши кілки і засипавши рів, гукнув би своїм ближнім: “Не слухайте краще цього обманщика, ви загинули, якщо здатні забути, що плоди земні належать всім, а земля – нікому!”” Чим філософські ідеї Ж.-Ж. Руссо значно відрізняються від інших представників французького Просвітництва? У чому полягає близькість його переконань з ідеями китайського даосизму, грецького кінізму і філософськими ідеями Л. Толстого? Ж.-Ж. Руссо вважав, що в людині відчуття важливіші, аніж розум. Він був не тільки філософом, а й видатним письменником, засновником однієї з великих течій в європейській культурі та художній літературі XVIII ст. Визначте, до якого з напрямів літератури відносилися твори Ж.-Ж. Руссо: романтизму, класицизму, сентименталізму чи реалізму.

\ J) апам’ятайте

/ Метод, емпіризм, раціоналізм, індукція, дедукція, наука, природжені ідеї, мислення, сенсуалізм, соліпсизм, свобода, рівність, демократія, доба Просвітництва.

\ / загальнення.

Новий час пов’язують з початком буржуазних революцій і періодом становлення буржуазних відносин в європейських країнах XVI-XVII ст., що обумовлено розвитком науки і появою нової філософської орієнтації на науку.

Нова філософія і наука повинні прийняти на озброєння новий метод (метод індукції, дедукції). Розробка методу стає основою філософії Нового часу.

Філософія доби Просвітництва вирізнялася гносеологічним (пізнавальним) оптимізмом і раціоналізмом, безмежною вірою в досконалість розуму, всесиллям науки і безумовністю прогресу.

Розділ VII