Тема 19. Відповідальність за порушення земельного законодавства

1). Антонюк Н. САМОВІЛЬНЕ ЗАЙНЯТТЯ ЗЕМЕЛЬНОЇ ДІЛЯНКИ: ЗМІСТ СУСПІЛЬНО-НЕБЕЗПЕЧНОГО ДІЯННЯ// ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали XIV регіональної науково-практичної конференції (6 лютого 2008 р.)

У 2007 році Кримінальний кодекс України (далі – КК України) було

доповнено статтею 197№ “Самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне

будівництво”. Цей крок законодавця обумовлений тим, що факти захоплень

земельних ділянок зросли до вражаючих масштабів. Так, за період з 2001-го по

2005 рік площа самовільно зайнятих земельних ділянок збільшилась відповідно з

138 тис. га до 1 млн. 173 тис. га. Появу нової кримінально-правової норми, яка

встановлює кримінальну відповідальність за самовільне зайняття земельної

ділянки слід визнати позитивною. Однак, ряд питань, що стосуються ознак цього

складу злочину потребують оцінки з точки зору кримінального права. Одним із

найбільш актуальних, на наш погляд, є питання про те, що слід розуміти під

суспільно-небезпечним діянням – “самовільним зайняттям земельної ділянки”.

Відповідно до ст. 1 Закону України “Про державний контроль за

використанням та охороною земель”, під самовільним зайняттям земельної

ділянки слід розуміти будь-які дії особи, які свідчать про фактичне використання

не наданої їй земельної ділянки чи намір використовувати земельну ділянку до

встановлення її меж у натурі (на місцевості), до одержання документа, що

посвідчує право на неї та до його державної реєстрації. Із цього визначення

можна зробити хибний висновок про те, що діяння у злочині, передбаченому ст.

197№ КК України може виражатися у двох формах: 1) будь-які дії особи, які

свідчать про фактичне використання не наданої їй земельної ділянки, 2) будь-які

дії особи, які свідчать про намір використовувати земельну ділянку до

встановлення її меж у натурі (на місцевості), до одержання документа, що

посвідчує право на неї та до його державної реєстрації.

У вказаному законодавчому формулюванні самовільного зайняття земельної

ділянки законодавець чітко вказує, що у першій формі діяння – “фактичному

використанні...”, мова йде про не надану особі земельну ділянку. Що ж до другої

форми діяння – “будь-яких дій особи, які свідчать про намір використовувати

земельну ділянку до встановлення її меж у натурі (на місцевості), до одержання

документа, що посвідчує право на неї та до його державної реєстрації”, –

законодавець жодної вказівки не робить. Виходячи із логіко-юридичного

тлумачення, слід констатувати, що мова йде про будь-які дії особи, які свідчать

намір використовувати надану особі земельну ділянку до встановлення її меж у

натурі (на місцевості), до одержання документа, що посвідчує право на неї та до

його державної реєстрації. Адже, вести мову про встановлення меж ділянки у

натурі щодо не наданої ділянки абсурдно.

Право власності на земельну ділянку і право постійного користування

земельною ділянкою посвідчується державним актом на право власності на

земельну ділянку або державним актом на право постійного користування

земельною ділянкою. Однак, на практиці часто громадяни та юридичні особи,

яким земельні ділянки надані у власність чи користування рішеннями органів

виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, приступають до їх

використання до виникнення права власності чи права користування ними, тобто

до оформлення правовстановлюючих документів – державного акту на право

власності на земельну ділянку або державного акту на право постійного

користування земельною ділянкою. Фактично значну частину дій по отриманню

земельної ділянки вони вже вчинили.

Із буквального тлумачення поняття “самовільне зайняття земельної

ділянки”, яке дане у ст. 1 Закону України “Про державний контроль за

використанням та охороною земель” ми мали б зробити висновок, що такі дії

містять ознаки складу злочину, передбаченого ст. 197№ КК України. Проте, не

слід забувати про ще один підзаконний нормативно-правовий акт, в якому

Державний комітет України по земельних ресурсах звернув увагу на неоднакове

трактування терміну “самовільне зайняття земельної ділянки”, що часто

призводить до порушення прав громадян-землекористувачів. У Листі

Державного комітету України по земельних ресурсах від 16.08.2006 № 14-17-

4/6045 “Щодо застосування терміну “самовільне зайняття земельної ділянки”

вказано, що дії землекористувача, який набув право на землю в установленому

законодавством порядку, не можна кваліфікувати як самовільне зайняття

земельної ділянки. Їх слід розглядати як використання земельних ділянок без

правовстановлюючих документів. З наведених положень слідує, що будь-які дії,

які свідчать про намір використовувати земельну ділянку та й саме використання

відведеної землекористувачеві земельної ділянки до встановлення її меж у натурі

(на місцевості), до одержання документа, що посвідчує право на неї та до його

державної реєстрації, не тягне ні кримінальної, ні адміністративної

відповідальності.

Очевидно, що поняття “самовільного зайняття земельної ділянки”, яке дане

у ст. 1 Закону України “Про державний контроль за використанням та охороною

земель” та роз’яснення, які містяться у Листі Державного комітету України по

земельних ресурсах від 16.08.2006 № 14-17-4/6045 “Щодо застосування терміна

“самовільне зайняття земельної ділянки” є виявом колізії, оскільки по різному

вирішують єдине питання. Одне і те саме поняття у них розуміється по різному.

Вважаємо, що не можна вважати злочинними дії осіб, які приступили до

використання земельних ділянок, які надані їм у власність чи користування

рішеннями органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. В

таких діях немає суспільної небезпеки. Адже, відповідно до Інструкції про

порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право

власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною

ділянкою та договорів оренди землі (затв. Наказом Державного Комітету України

по земельних ресурсах від 04.05.99 р. № 43), встановлення меж у натурі і

оформлення державного акту на право власності на земельну ділянку чи

державного акту на право постійного користування земельною ділянкою

видається на підставі рішення органів виконавчої влади або органів місцевого

самоврядування.

Видається, що з метою уникнення помилок у правозастосуванні доцільно

внести відповідні зміни у ст. 1 Закону України “Про державний контроль за

використанням та охороною земель”, виключивши із неї вказівку на віднесення

до самовільного зайняття земельної ділянки “будь-яких дій, які свідчать про

намір використовувати надану (авт.) земельну ділянку до встановлення її меж у

натурі (на місцевості), до одержання документа, що посвідчує право на неї та до

його державної реєстрації”.

Фактичне використання не наданої земельної ділянки полягає у

використанні земельної ділянки без наявності підстав для набуття права на

землю. Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права

користування земельними ділянками із земель державної або комунальної

власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого

самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на

яких розташовані об’єкти, які підлягають приватизації. Право власності та право

постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її

власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право

постійного користування земельною ділянкою та його державної реєстрації. Як

фактичне використання не наданої земельної ділянки слід розглядати і випадки,

коли строк користування самовільно чи тимчасово зайнятими земельними

ділянками закінчився.

Щодо висловленої у кримінально-правовій літературі позиції, що під

самовільним зайняттям земельної ділянки необхідно розуміти намір

використовувати земельну ділянку без дозволу органів виконавчої влади або

органів місцевого самоврядування, зазначимо таке. Відповідно до теорії

кримінального права, так зване виявлення умислу (“голий умисел”), тобто намір

вчинити злочин, який не виразився зовні у конкретних діяннях, не є злочином, не

тягне кримінальної відповідальності, а отже і кримінально-правовій кваліфікації не

підлягає. Сам термін “намір” означає задум, бажання щось зробити. Видається, що

сам задум використовувати не надану особі земельну ділянку не можна вважати

злочином, оскільки він ніяк не проявляється в дійсності, і, як наслідок, повинен

розглядатися як “голий умисел”.

Як розцінювати дії особи, яка обгородила неналежну їй земельну ділянку

однак ще не приступила до самого її використання? П.П.Андрушко вказує на те,

що самовільне захоплення земельної ділянки є закінченим злочином з моменту

вчинення дій, які свідчать про намір особи використовувати чи про фактичне

використання земельної ділянки. Очевидно, що якщо особа вчиняє будь-які дії,

які вказують на її умисел використовувати не надану їй земельну ділянку, вести

мову про “голий умисел” вже не можна. Адже бажання особи знайшли певне

відображення у дійсності, матеріалізувалися. Обгородження ділянки ще не є її

використанням у буквальному змісті цього слова. Але такі дії є зайняттям

земельної ділянки. Термін “зайняття” означає захоплення, закріплення за собою,

розташування де-небудь. Фактичне обгородження земельної ділянки, недопуск

до неї власника без реального її використання є таким ж суспільно-небезпечним

як і фактичне використання такої ділянки. Адже, власнику фактично може

заподіюватися шкода у зв’язку з неотриманням доходу від земельної ділянки,

неможливістю використовувати її за призначенням.

Таким чином, під самовільним зайняттям земельної ділянки (діянням у

злочині, передбаченому ст. 197№ КК України) слід розуміти будь-які дії особи,

які свідчать про фактичне використання не наданої їй земельної ділянки або

бажання використовувати не надану земельну ділянку (обгородження,

встановлення перешкод для доступу до земельної ділянки тощо).

2). Світличний О. Правові аспекти застосування терміна „самовільне зайняття земельної ділянки" / Олександр Світличний // Підприємництво, господарство і право. -2010. -№ 1.-С. 100-103.

3). Стасюк Р. Відповідальність за земельні правопорушення / Р. Стасюк// Юридична

Україна. - 2003. - № 4. - С. 61-64.

4). Стахурський М. Проблеми визначення підвідомчості земельних спорів

господарським судам України / М. Стахурський // Право України, - 2009, - № 9. -

С. 62-67.

5). Ільницький О. Провадження у справах за адміністративними позовами про примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності //Матеріали регіональної науково-практичної конференції, Львів.-2011, с.136-139.

Закріплена у нормах Конституції України, ЦК України, а також ЗК України непоруш-

ність права власності не має абсолютного характеру. Універсальною умовою для його обме-

ження є превалювання над її особистісним інтересом, на задоволення якого спрямоване воло-

діння, користування та розпорядження власним майном, інтересу певної референтної

соціальної спільноти, що в «державницькому» суспільстві проявляється у інтересі держави чи

квазідержавного публічного утворення.

Ст.41 Конституції України передбачає, що примусове відчуження об’єктів права прива-

тної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на

підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодуван-

ня їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх

вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Частково розвиток

цього конституційного положення було закріплено у нормах Земельного та Цивільного кодек-

сів, а продовжено у Законі України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів неру-

хомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних

потреб чи з мотивів суспільної необхідності» від 17.11.2009 р. (надалі – Закон).

Закон закріпив юридично вірну та обґрунтовану концепцію, за змістом якої у разі не-

отримання згоди власника земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній

розміщені, з викупом цих об’єктів для суспільних потреб, зазначені об’єкти можуть бути при-

мусово відчужені у державну чи комунальну власність за рішенням суду (ст.15). Вказана кате-

горія справ стала не лише одним із первістків «агресивних» у відношенні до прав, свобод та

інтересів осіб форм діяльності судової влади незалежної України, але й серйозним випробу-

ванням для функціонування адміністративного судочинства.

Включена до КАС України Законом ст.183-1 визначає лише окремі формально-

процесуальні моменти провадження у справах за адміністративними позовами про примусове

відчуження земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мо-

тивів суспільної необхідності, однак не дає відповіді на ключові питання предмету та його за-

кономірностей дослідження судами у таких справах. Відповідь на це можна отримати лише

шляхом комплексного та системного дослідження КАС України в цілому та Закону.

Основні елементи правовідносин, які підлягають дослідженню адміністративними суда-

ми при вирішенні пред’явлених позовів повинні ґрунтуватися на перевірці правового статусу

суб’єкта владних повноважень, який звернувся із позовом, правового статусу земельної ділян-

ки та іншого об’єкту нерухомості, що на ній розміщений, дотримання формальної процедури

відчуження, визначеної законом у діях суб’єкта владних повноважень.

За змістом п.1 ч.1 ст.107 КАС України першим і найважливішим моментом з точки зору

відкриття судового провадження є встановлення достатньої адміністративної процесуальної

дієздатності особи на звернення із вимогами про примусове відчуження земельної ділянки,

інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності.

Оскільки при визначенні кола справ, які розглядаються за зверненням суб’єктів владних

повноважень, необхідно виходити з конституційного принципу, що органи влади діють тільки

на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені законом, відповідно, суб’єкти

владних повноважень можуть звертатися до адміністративного суду тільки у випадках, перед-

бачених законом. При цьому, у законі повинно чітко визначатися право та первинні нормати-

вні підстави конкретного органу на звернення до адміністративного суду – фактично, закон

повинен надати достатню адміністративну процесуальну дієздатність – здатність своєю за-

явою породжувати адміністративні процесуальні правовідносини.

Аналіз ч.1 ст.183-1 КАС України та ч.1 ст.16 Закону дозволяє зробити висновок, що пра-

во на звернення із подібними позовами до адміністративного суду мають лише ті суб’єкти

владних повноважень, за якими закон визначив і повноваження на викуп таких об’єктів. Дета-

льному регулюванню цього питання присвячені статті 8 та 9 Закону. Законодавець застосував

диференційований підхід визначення права на застосування викупу земельних ділянок та ін-

ших об’єктів нерухомого майна залежно від виду суб’єкта владних повноважень (природи йо-

го повноважень) – орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування, конкретної суспіль-

ної потреби, та її значення (загальнодержавне чи місцеве), адміністративно-територіального

розміщення відчужуваного об’єкту та його співвідношення із територією поширення компе-

тенції відповідного суб’єкта владних повноважень.

За змістом ч.2 ст.183-1 КАС України вказана категорія справ підсудна у першій інстанції

апеляційним адміністративним судам за місцем розташування нерухомого майна, що підлягає

примусовому відчуженню.

Згідно з ч.1 ст.23 КАС України усі адміністративні справи в суді першої інстанції, крім

випадків, встановлених цим Кодексом, розглядаються і вирішуються суддею одноособово. За-

кріплений на сьогодні особливий нормативний порядок вирішення справ про примусове від-

чуження земельних ділянок та інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мо-

тивів суспільної необхідності не передбачає розгляд вказаної категорії справ у апеляційних

адміністративних судах колегією суддів, як немає для цього, очевидно, підстав зі змісту зага-

льної ст.24 КАС України. Однак, керуючись офіційними принципами адміністративного су-

дочинства верховенства права та законності (в тому числі, такими його складовими як анало-

гія закону (ч.7 ст.9 КАС України), при розгляді адміністративних справ у першій інстанції

апеляційними судами можуть бути застосовані приписи ч.2 ст.24 КАС України.

Нормативний дисонанс вносить нове положення ч.5 ст.24 КАС України – «Адміністра-

тивні справи, підсудні Київському апеляційному адміністративному суду як суду першої ін-

станції, розглядаються і вирішуються колегією у складі трьох суддів.» А отже, справи щодо

примусового відчуження земельних ділянок та інших об’єктів нерухомого майна, що на них

розміщені, які знаходяться на території підсудній Київському апеляційному адміністративно-

му суду розглядаються виключно колегіально у складі трьох суддів, в той час, як всі решта –

можуть розглядатися колегіально за клопотанням сторін або з ініціативи суду.

Протягом граничного двохмісячного строку розгляду справи у суді перед ним стоїть ви-

рішення важливого завдання – перевірити достатність підстав та фактичну обґрунтованість

для примусового відчуження об’єкту приватної власності особи, що у значній мірі дотичне до

питання реалізації суб’єктом владних повноважень дискреційних повноважень.

Звичайно, базове значення у цьому процесі має аналіз ст.15 Закону, яка прямо визначає

підстави для примусового відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна,

що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності. Вказівка у статті на «…неотримання

згоди власника… з викупом цих об’єктів для суспільних потреб…» стверджує визнану зако-

номірність цієї категорії справ – суб’єкт владних повноважень має право звернутися до суду,

але після встановленої законом процедури вирішення цього спору в досудовому порядку (М.

Смокович).

Другу частину аналізу ст.15 повинні становити власне з’ясування підстав для звернення

із вимогою про примусове відчуження. Об’єкти нерухомості можуть бути примусово відчу-

жені у державну чи комунальну власність лише як виняток з мотивів суспільної необхідності і

виключно під розміщення чітко визначених у законі об’єктів і споруд. З огляду на принципове

значення вказаних підстав як законних передумов порушення конституційного права власнос-

ті особи, їхнє однозначне розуміння та встановлення існування є гарантією забезпечення інте-

ресів власників у вказаній категорії спорів.

Перш за все звертає на себе увагу ключовий критерій, який застосовується законодавцем

і у конституційних нормах для визначення можливості примусового відчуження земельних

ділянок та інших об’єктів нерухомого майна – «як виняток з мотивів суспільної необхідності».

Абз.7 ч.1 ст.1 Закону надав наступне визначення суспільної необхідності – «обумовлена зага-

льнодержавними інтересами або інтересами територіальної громади виключна необхідність,

для забезпечення якої допускається примусове відчуження земельної ділянки, інших об’єктів

нерухомого майна, що на ній розміщені, у встановленому законом порядку».

Для визначення суспільної необхідності при застосуванні норм Закону, встановленню

підлягають два аспекти: по-перше, загальнодержавний інтерес або інтерес територіальної гро-

мади для задоволення якого допускається примусове відчуження об’єктів, що й визначає цю

необхідність, а по-друге, виключний (радше – винятковий) характер такої необхідності.

Питання правового інтересу є надзвичайно складною юридичною конструкцією. Його

офіційне тлумачення та ознаки подані у Рішенні Конституційного Суду України у справі про

охоронюваний законом інтерес від 01.12.2004 р.: «… «охоронюваний законом інтерес», …у

логічно-смисловому зв’язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування

конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом

об’єктивного і прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл,

що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задо-

волення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам Украї-

ни, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальнопра-

вовим засадам». Однак встановити законність інтересу та його захисту щодо конкретної

фізичної особи чи юридичної особи куди простіше, ніж визначити загальнодержавний інтерес

чи інтерес територіальної громади, оскільки останні за своєю природою є правовою фікцією.

Вказати на наявність загальнодержавного чи громадівського інтересу та довести його перед

судом – обов’язок суб’єкта владних повноважень, який звертається до суду, згідно з правила-

ми доказування у адміністративному судочинстві. Однак вирішуючи питання про наявний за-

гальнодержавний чи громадівський інтерес у питанні примусового відчуження земельної ді-

лянки та інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, підміняти його суб’єктним

підходом є очевидно невірно і це може призвести до очевидної помилки та, як наслідок, – без-

підставного позбавлення судом особи права власності.

З’ясувавши передумови для встановлення публічного інтересу у примусовому відчу-

женні, констатація суспільної необхідності вимагає встановлення виключного (а радше – ви-

няткового) характеру такої необхідності. Розуміння такої «виключності» необхідності дає сис-

тематичне тлумачення положень Закону: такі потреби не можуть бути забезпечені шляхом

використання земель державної чи комунальної власності (ч. 1 ст. 2 Закону); якщо об’єкти, ви-

значені у ст. 15 Закону, можна розмістити виключно на земельних ділянках, що відчужуються,

або якщо розміщення таких об’єктів на інших земельних ділянках безпосередньо завдасть

значних матеріальних збитків або спричинить негативні екологічні наслідки відповідній тери-

торіальній громаді, суспільству або державі в цілому (ч. 4 ст. 4 Закону), а будівництво цих

об’єктів передбачається здійснити із застосуванням оптимального варіанта з урахуванням

економічних, технологічних, соціальних, екологічних та інших чинників (ч. 2 ст. 15 Закону);

будівництво, капітальний ремонт, реконструкція об’єктів, під розміщення яких відчужується

відповідне майно, є неможливим без припинення права власності на таке майно попереднього

власника (ч. 2 ст. 16 Закону).

Наслідком розгляду справи у адміністративному суді є відповідна постанова. Крім тра-

диційної форми судового акту в порядку адміністративного судочинства (ст. 163 КАС Украї-

ни), ч. 5 ст. 183-1 КАС України визначає перелік додаткових реквізитів прийнятої судом по-

станови. У постанові адміністративного суду про задоволення позову повинна зазначатися

інформація про об’єкт примусового відчуження, його місцезнаходження, площу, кадастровий

номер, цільове призначення, категорію земель, умови попереднього повного відшкодування

вартості земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, збитків,

завданих власнику внаслідок примусового відчуження, та їх розмір, визначений відповідно до

закону, строк, протягом якого власник має звільнити земельну ділянку, інші об’єкти нерухо-

мого майна, що на ній розміщені, джерело фінансування витрат, пов’язаних із примусовим

відчуженням.

Діючий процесуальний порядок передбачив можливість апеляційного оскарження по-

станови про примусове відчуження: на підставі ч.6 ст.183-1 КАС України судом апеляційної

інстанції у справах про примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необ-

хідності є Вищий адміністративний суд України. Хоча поспіх законодавця знову дався у зна-

ки: ч.2 ст.184 КАС України визначає можливість виконання Вищим адміністративним судом

України функції апеляційного у одній категорії справ – у випадку розгляду апеляційних скарг

на рішення Київського апеляційного адміністративного суду у справах, що виникають з оска-

рження рішень, дій або бездіяльності Центральної виборчої комісії чи члена цієї комісії, крім

встановлення нею результатів виборів чи всеукраїнського референдуму.

На підставі ч.3 ст.24 КАС України розгляд справи у цьому суді повинен здійснюватися

колегією у складі трьох суддів у двомісячний строк з дня надходження апеляційної скарги (ч.7

ст.183-1 КАС України).

Ст.183-1 КАС України передбачила лише єдине істотне правило-особливість апеляцій-

ного розгляду справи про примусове відчуження об’єктів нерухомості з мотивів суспільної

необхідності – за змістом ч.8 суд апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду не

може повертати справу на новий розгляд. А це означає, що в разі, якщо колегія суддів Вищого

адміністративного суду України приходить до висновку про наявність підстав для скасування

постанови першої інстанції та її повернення на новий розгляд, вона проводить судове слідство

у повному обсязі самостійно, приймаючи нову постанову.

6). Лейба Л.В. Земельні спори та порядок їх вирішення / За ред. проф. М.В. Шульги: Монографія. - X.: Право, 2007.-160с

7). Осетинський А. Юрисдикція судів з розгляду земельних спорів: розмежування чи конкуренція? // Право України. - 2009. - №9. - С. 45-48

8). Погрібний О. Щодо місця інституту земельних спорів у системі земельного права // Право України. -2009 - №9.-С. 11-14.

9). Подцерковний О. Способи захисту прав у земельних відносинах // Право України. — 2009. — №9. — С. 34-39.

10). Русан В.М. Методичні підходи до визначення втраченої вигоди від нераціонального земле використання // Землевпорядний вісник. -2004. - №3. -сі 1-15.

11). Стахурський М. Проблеми визначення підвідомчості земельних спорів господарським судам // Право України. - 2009. - №9. - С. 62-66

12). Уліцький А. Практика вирішення спорів, пов'язаних із самовільним зайняттям земельних ділянок та самочинним будівництвом. // Право України. - 2009. - №9. — С. 59-61

13). Хом'яченко С. Поняття земельних правопорушень // Предпринимательство, хозяйство и право. -2000. - №8. - с.65-67.

14). Цікало А. Проблеми застосування земельного, цивільного, господарського та екологічного законодавства при вирішенні господарських спорів з питань земельних відносин // Право України. -2009. - №9. -С. 74-82

15). Возняк Р.П., Ступень Н.Г. Земельно-правовий процес: Підручник. - Львів. 2008.