Тема 8. Право на земельну частку ( пай)

1). Дмух М. Виділення в натурі (на місцевості) земельної частки (лаю) як спосіб набуття громадянами права власності на землю: особливості правової регламентації / М. Дмух // Вісник Львівського університету. - Серія юридична. - 2003 - Випуск 38. - С. 394-398.

2). Кулинич П. Ф. Закон України „Про виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)": Науксзо-практичкий коментар / Кулинич П. Ф. - К., 2004. - 38 с.

3). Кулініч Павло, Право на земельну частку (пай) та його реалізація // http://www.justinian.com.ua/article.php?id=62

Як відомо, в процесі проведення земельної реформи на селі 6,7 млн. українських селян отримали земельні частки (паї). Однак досвід свідчить, що володіння земельним паєм – це не тільки володіння певним благом, яке селяни отримали від земельної реформи, а й ціла низка правових проблем, з якими селяни стикаються в процесі реалізації права на земельну частку (пай).

Поняття “земельна частка (пай)” введене до законодавства України Указом Президента України „Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва” від 10 листопада 1994 р. № 666/94 (далі – Указ про прискорення земельної реформи) й пов’язане з паюванням земель колективних сільськогосподарських підприємств (далі – КСП) як одним із головних напрямів земельної реформи в Україні. Слід, однак, відзначити, що можливість паювання земель була передбачена ще Земельним кодексом України в редакції від 13 березня 1992 р. Саме цей кодекс запровадив так звану колективну власність на землю, яка й стала правовою базою паювання сільськогосподарських земель. Крім цього, згідно з зазначеною редакцією кодексу, члени колективних та інших сільськогосподарських підприємств, яким земля була передана в колективну власність, отримали право виходу з нього та виділення в натурі частки землі в розмірі так званої середньої земельної частки.

Однак, передбачений Земельним кодексом України механізм паювання сільськогосподарських земель був дуже недосконалим і на практиці майже не застосовувався. Саме тому початок паювання земель в Україні цілком справедливо пов’язують з прийняттям Президентом України в середині 90-х років двох указів – про прискорення земельної реформи та “Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям” від 8 серпня 1995 р. № 720/95 (далі – Указ про паювання земель).

З набранням чинності вищезгаданими указами паювання земель набуло таких рис. По-перше, в указах Президента України чітко визначено, що при паюванні сільськогосподарських земель КСП та інших сільськогосподарських підприємств право на земельну частку (пай) мають тільки члени сільськогосподарського підприємства, землі якого паюються. Працівники соціальної сфери села та інші громадяни, що мешкають у сільській місцевості, такого права не мають (за виключенням Львівської області, де паювання земель розпочалося до прийняття зазначених указів Президента України на підставі рішень Львівської обласної ради). По-друге, розмір земельної частки (паю) обчислювали комісії, утворені сільськогосподарськими підприємствами з числа їх членів, і затверджувала районна державна адміністрація. На відміну від середньої земельної частки, єдиний розмір якої встановлюється для всіх сільськогосподарських підприємств на території сільської (селищної) ради, розмір земельної частки (паю) є єдиним (рівним) тільки для членів сільськогосподарського підприємства, для якого він обчислений. По-третє, обчислений комісією господарства та затверджений районною державною адміністрацією розмір земельної частки (паю) є постійним (незмінним). Він може бути змінений лише після скасування паювання земель господарства і проведення повторного паювання, а також при уточненні списку членів господарства, які мають право на земельний пай. По-четверте, член господарства, якому надана земельна частка (пай), отримував також державний документ, що посвідчує право на таку частку, – сертифікат на право на земельну частку (пай). Більше того, в сертифікаті зазначаються розмір частки в умовних кадастрових гектарах та вартість у грошовому вираженні. По-п’яте, особа, яка отримала сертифікат на право на земельну частку (пай), має чітко визначене в зазначених указах Президента України право на розпорядження нею шляхом продажу, дарування, міни, застави, передачі в спадщину, а також шляхом виділення земельної частки (паю) в натурі у вигляді земельної ділянки.

Таким чином, земельна частка (пай) являє собою умовну частку сільськогосподарських земель, розмір якої визначений як середній по господарству в умовних кадастрових гектарах. На відміну від земельної ділянки, яка має чітко визначені межі й розмір у фізичних гектарах, місцезнаходження та межі земельної частки (паю) є невизначеними. Громадянин, якому надана земельна частка (пай), не знає точного місця її розташування на полях сільськогосподарського підприємства.

Слід відзначити, що новий Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р. № 2768-III (далі – ЗК) ввів новий вид земельної частки (паю). Така частка надається громадянам не з земель колишніх КСП, а з земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств при їх приватизації. Правовий режим земельної частки (паю), на яку мають право працівники державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ і організацій, істотно відрізняється від правового режиму земельної частки (паю), яку отримали члени колективних та інших сільськогосподарських підприємств, що володіли землею на праві колективної власності.

По-перше, право на земельну частку (пай), яку отримали члени КСП, посвідчує виданий від імені держави правовстановлюючий документ – сертифікат на право на земельну частку (пай), тоді як видача таких сертифікатів громадянам, які отримують земельні частки (паї) із земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій у зв’язку з їх приватизацією, законодавство не передбачає. По-друге, право на земельну частку (пай), яку отримали члени КСП, є об’єктом ринкового обігу: воно може відчужуватися на підставі цивільно-правових угод, які не заборонені законом. А право на земельну частку (пай), яку отримують працівники державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, не є об’єктом ринкового обігу. Це право набувається ними на досить короткий час (2-4 місяці), а саме на період з моменту прийняття рішення про виділення земельних часток (паїв) до завершення землевпорядних робіт, необхідних для виділення земельних часток (паїв) в натурі у вигляді земельних ділянок та видачі громадянам-власникам цих ділянок державних актів на право власності на землю. Саме тому отримання та реалізація права на земельну частку (пай) регулюють різні норми ЗК.

Правовий режим земельної частки (паю), яку громадяни отримують у процесі приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, визначає ст. 25 ЗК, тобто стаття, яка міститься в основній частині кодексу. А правовий режим земельної частки (паю), які громадяни України отримали в результаті паювання земель, що були передані у колективну власність колективних і деяких інших недержавних сільськогосподарських підприємств, визначають норми Перехідних положень ЗК (пункти 8, 9, 15-17). В даній роботі правовий режим земельних часток (паїв), отриманих громадянами в результаті паювання земель, що були в свій час передані недержавним сільськогосподарським підприємствам у колективну власність, не розглядається, оскільки ми досліджували його раніше. (Див.: Кулинич П. Ф. Тенденції розвитку права власності на землю в сільському господарстві // Проблеми права власності та господарювання у сільському господарстві. – К., 2001. – С. 79-96). Останнє обумовлено тим, що практично всі колективні та інші недержавні сільськогосподарські підприємства-суб’єкти права колективної власності на землю в результаті їх реформування протягом 2000 р. припинили свою діяльність.

Новий Земельний кодекс України не передбачає можливості надання земель у колективну власність, а отже й паювання земель через механізм їх передачі в колективну власність. Фактично отримані в результаті паювання колективних земель земельні частки (паї) є свого роду залишком колишнього інституту права колективної власності на землі сільськогосподарського призначення. З виділенням у натурі (на місцевості) останньої з таких земельних часток (паїв) у вигляді земельної ділянки (саме цей процес активно проходить на селі) відбудеться повне “очищення” земельного законодавства України від інституту колективної власності на землю. Що ж до земельних часток (паїв), отримуваних громадянами в процесі приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ і організацій, то таке паювання земель може відбутися будь-коли, якщо відповідний орган державної влади чи орган місцевого самоврядування прийме рішення про приватизацію відповідно державного чи комунального сільськогосподарського підприємства. Отже в цій статті розглядається правовий режим земельних часток (паїв), отриманих у результаті паювання земель колективної власності.

З прийняттям указів про прискорення земельної реформи та про паювання земель були створені правові передумови для ринкового обігу земельних часток (паїв). А це в свою чергу давало можливість розширити напрями розвитку земельної реформи в сфері сільського господарства шляхом стимулювання концентрації земельних часток (паїв) у ринково орієнтованих сільськогосподарських товаровиробників на основі купівлі таких паїв у їх власників.

Однак здійснення в другій половині 90-х років перерозподілу земель сільськогосподарського призначення шляхом придбання сільськогосподарськими товаровиробниками земельних часток (паїв) у власність на основі відповідних цивільно-правових угод як можливий напрям інтенсифікації земельної реформи не було підтримане державною владою. Натомість, вона обрала інший шлях формування земельних масивів сільськогосподарських товаровиробників – оренда земельних часток (паїв).

ОРЕНДА ЗЕМЕЛЬНИХ ЧАСТОК (ПАЇВ)

Звернемося до положень Указу Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки” від 3 грудня 1999 р. № 1529/99 (далі – Указ про реформування).

Указ Президента України

“Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки”

від 3 грудня 1999 р. № 1529/99

3. У ході реалізації положень цього Указу, інших актів Президента України щодо реформування колективних сільськогосподарських підприємств та створення приватних (приватно-орендних) сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств, господарських товариств, сільськогосподарських кооперативів, інших суб’єктів господарювання, які засновуються на приватній власності, а також під час укладення договорів оренди земельних часток (паїв) виходити з того, що сертифікат на право на земельну частку (пай) є правовстановлюючим документом, що засвідчує право володіти, користуватися та розпоряджатися зазначеною часткою.

Цим самим сертифікату на право на земельну частку (пай) фактично було надано статус державного акта на право власності на землю, а земельній частці (паю) – статус земельної ділянки.

Дане положення є нормою, що суперечить вимогам Закону України “Про оренду землі” від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV (далі – Закон про оренду землі). Цей закон дозволяє передачу в оренду лише земельних ділянок. Однак не тільки з формально-юридичних міркувань, а й по суті земельна частка (пай) не може бути прирівняна за правовим статусом до земельної ділянки, а особа, якій такий пай надано, – до власника земельної ділянки.

Зокрема, відповідно до п. 2 Указу про прискорення земельної реформи право на земельну частку (пай) є ідеальною (умовною) часткою земель сільськогосподарського підприємства, яка надається кожному з його членів. Земельна частка (пай) не має меж, тому її місцезнаходження на землях сільськогосподарського підприємства невідоме (не визначене в натурі). Саме тому розмір земельної частки визначається в умовних кадастрових, а не в фізичних гектарах.

Згідно з п. 3 того ж указу земельна частка (пай) може бути об’єктом лише таких дій її власника, як купівля-продаж, дарування, міна, спадкування та застава. Всі ці дії охоплюються правомочністю розпорядження, і це не випадково. Право користування земельною ділянкою, закріпленою за сільськогосподарським підприємством на праві колективної власності й розпайованою (поділеною на умовні частки) між його членами, належала цьому підприємству як юридичній особі. Після паювання земель підприємства право користування розпайованою землею зберігалося за останнім і не переходило до членів підприємств-власників земельних часток (паїв).

З правової точки зору, паювання земель є юридичним фактом, що тягне за собою передачу кожному з членів сільськогосподарського підприємства, якому виділена земельна частка (пай), лише права розпорядження нею. Тому ні володіти земельною часткою (паєм), ні тим більше користуватися нею власник такої частки не може не тільки юридично, а й фізично. А отже він не може передати право користування часткою іншій особі, наприклад, на підставі договору оренди, оскільки ніхто не може передати іншій особі більше прав, ніж має сам. Це є аксіомою правового регулювання суспільних відносин.

Таким чином, сертифікат на право на земельну частку (пай) слід розглядати як правовстановлюючий документ, що засвідчує наявність у її власника лише однієї правомочності – права розпорядження земельною часткою (паєм). Власник земельної частки (паю) і власник земельної ділянки наділені різним обсягом правомочностей: якщо останній наділений усіма правомочностями власника, то особа, яка має право на земельну частку (пай), – лише однією з них. Отже, сертифікат на право на земельну частку (пай) не можна розглядати як правовстановлюючий документ, що посвідчує всі три правомочності власника земельної ділянки – володіння, користування та розпорядження нею.

Саме тому Закон про оренду землі, Цивільний кодекс УРСР від 18 липня 1963 р., Закон України “Про оренду державного та комунального майна” від 10 квітня 1992 р. № 2269-XII та інші законодавчі акти передбачають можливість передачі в оренду лише земельних ділянок та конкретного майна, а не умовних часток чи паїв. Можна стверджувати, що питання про правовий режим земельної частки (паю) вірно вирішене в новому ЗК. Пункт 17 Перехідних положень кодексу встановлює, що сертифікати на право на земельну частку (пай), отримані громадянами, вважаються правовстановлюючими документами при реалізації ними права вимоги на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) відповідно до законодавства.

ВИДІЛЕННЯ ЗЕМЕЛЬНОЇ ЧАСТКИ (ПАЮ) В НАТУРІ ТА ОТРИМАННЯ ЇЇ ВЛАСНИКОМ ЗЕМЕЛЬНОЇ ДІЛЯНКИ

На наш погляд, найбільш доцільним для пересічного селянина способом розпорядження земельною часткою (паєм) є виділення її в натурі у вигляді земельної ділянки та отримання замість земельного сертифікату державного акта на право приватної власності на землю. Така доцільність стала очевидною в середині 2000 р., коли окреслились певні результати виконання Указу про реформування.

В результаті виконання цього указу переважна більшість КСП була перетворена шляхом реорганізації в юридичні особи ринкового типу – селянські (фермерські) господарства, приватні підприємства, товариства з обмеженою відповідальністю та деякі інші. Вже станом на 12 травня 2000 р. на підставі Указу про реформування було реформовано 10778 КСП, або 99% від їх загальної кількості. На їх базі створено 12800 нових юридичних осіб. З них 46% складають товариства з обмеженою відповідальністю, 26% – сільськогосподарські кооперативи, 21% – приватні підприємства, 7% – селянські (фермерські) господарства.

Особливість правового статусу сільськогосподарських формувань, що утворилися в результаті реорганізації КСП, полягає в тому, що їх засновниками є один чи декілька членів КСП. Так, засновником приватного сільськогосподарського підприємства чи селянського (фермерського) господарства може бути лише одна особа. Засновниками юридичних осіб інших видів – товариств з обмеженою відповідальністю, сільськогосподарських кооперативів тощо – можуть бути щонайменше 2-3 особи. Практика реформування КСП свідчить, що найчастіше засновниками ТОВ і кооперативів стала невелика кількість членів реформованого КСП – від 5 до 15 осіб.

Отже, члени КСП, які не стали засновниками нової юридичної особи, створеної шляхом реорганізації цього КСП, вважаються такими, що вийшли (вибули) із членів господарства. А згідно з п. 3 ст. 9 Закону України “Про колективне сільськогосподарське підприємство” від 14 лютого 1992 р. № 2114-XII та п. 6 Указу про паювання земель, при виході особи із членів КСП належні їй земельний та майновий паї підлягають виділенню в натурі та передачі у власність цієї особи. Проте в результаті реорганізації, проведеної без врегулювання земельних та майнових відносин, переважна більшість реформованих господарств продовжує утримувати й використовувати майно та землю свого попередника – КСП, не маючи на те правових підстав. Для того, щоб створити для такого використання розпайованих земель зазначеними сільськогосподарськими підприємствами хоч якісь правові підстави, Держкомзем України своїм наказом від 17 січня 2000 р. № 5 затвердив Типовий договір оренди земельної частки (паю). На підставі цього Типового договору переважна більшість нових сільськогосподарських підприємств, створених у результаті реорганізації КСП, змушені були укласти з кожним власником земельної частки (паю) договір оренди цієї частки (паю).

Однак у такому договорі не фіксуються ні стан та якість землі, ні обов’язки орендаря з їх раціонального використання, збереження та повернення по завершенню строку оренди. І така фіксація неможлива при цих орендних відносинах у принципі. Адже власник земельного паю не знає, де знаходиться і якої якості є його ділянка. А тому громадяни-орендодавці земельних паїв є беззахисними, оскільки не можуть захистити в суді порушені підприємствами-орендарями свої права та законні інтереси.

Отже, єдиний ефективний спосіб врегулювання земельних відносин у реформованих сільськогосподарських підприємствах полягає: по-перше, в передачі сільськогосподарських угідь, що були розпайовані, у власність колишнім членам реформованого КСП, яким надані земельні паї, та, по-друге, в передачі цими особами в оренду не паїв, а конкретних земельних ділянок, оформлених державними актами на право приватної власності на землю.

СПОСОБИ ВІДЧУЖЕННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ЧАСТОК (ПАЇВ)

Згідно з Указом про прискорення земельної реформи власники земельних ділянок, отриманих у результаті виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), можуть добровільно створювати на базі належних їм земельних ділянок спільні сільськогосподарські підприємства, асоціації, спілки, акціонерні товариства, інші кооперативні підприємства й організації, передавати ці ділянки у спадщину, дарувати, обмінювати, здавати під заставу, надавати в оренду й продавати громадянам України без зміни цільового призначення земельних ділянок. Отже, можливість відчуження земельних часток (паїв) була передбачена з самого початку їх виникнення. Причому таке відчуження могло мати місце на підставі цивільно-правових угод, а також шляхом їх передачі до статутних фондів юридичних осіб різних типів.

ВІДЧУЖЕННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ЧАСТОК (ПАЇВ) НА ПІДСТАВІ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ УГОД

Порядок відчуження земельних часток (паїв) на підставі цивільно-правових угод визначив Указ Президента України “Про захист прав власників земельних часток (паїв)” від 21 квітня 1998 р. № 332/98 (далі – Указ про захист прав власників). Зокрема, цей указ встановив, що в разі відчуження шляхом купівлі-продажу права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом, переважне право на його придбання мають члени КСП, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, а також селянські (фермерські) господарства й громадяни, які мають право їх створити.

Таким чином, наведений указ встановив перелік осіб, які мають переважне право на придбання земельної частки (паю), якщо власник паю виявив намір його продати. До числа осіб, які мають переважне право на придбання земельної частки (паю), віднесені:

а) члени ряду сільськогосподарських юридичних осіб, а саме: КСП, сільськогосподарських кооперативів та сільськогосподарських акціонерних товариств;

б) фермерські господарства;

в) громадяни, які мають право на створення фермерського господарства.

Підкреслимо, що зазначений перелік не є чітким і потребує пояснення. Що до членів сільськогосподарських формувань, яким надане переважне право на придбання земельної частки (паю), то тут ситуація більш-менш зрозуміла. Так, КСП в результаті реформування протягом 2000-2002 років практично зникли з “виробничого пейзажу” сільського господарства України. Зате в нашій країні існує невелика кількість сільськогосподарських кооперативів і сільськогосподарських підприємств, члени яких мають зазначене переважне право.

Статус фермерського господарства як суб’єкта переважного права на придбання земельної частки (паю) потребує більш серйозного пояснення. Річ у тім, що згідно з ЗК в редакції від 13 березня 1992 р., який діяв на момент прийняття Указу про захист прав власників, фермерське господарство не визнавалося суб’єктом права на земельні ділянки. Таким суб’єктом закон визнавав лише громадянина-засновника (голову) фермерського господарства. З введенням 1 січня 2002 р. нового Земельного кодексу України (ст. 31) суб’єктом права на земельні ділянки, які можуть використвувати фермерські господарства, є фермерські господарства як юридичні особи та члени фермерських господарств, причому не тільки їх засновники, а й рядові члени цих господарств. Таким чином, переважне право на придбання земельної частки (паю) мають фермерські господарства та їх члени.

Нарешті, потребує роз’яснення й поняття такої категорії суб’єктів переважного права на придбання земельної частки (паю), як громадяни, що мають право на створення фермерських господарств. З нашої точки зору, до таких громадян слід відносити не всіх громадян України, наділених правоздатністю та дієздатністю, а лише лише тих з них, які відповідають вимогам ст. 130 ЗК. Дана стаття містить критерій визначення осіб, які можуть бути покупцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Згідно з цією статтею, ними можуть бути громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи в сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва. Оскільки пайові фонди земель, з яких надаються земельні частки (паї), складаються з сільськогосподарських земель, призначених для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, то даний критерій цілком виправдано можна застосувати й до визначення переліку громадян, які мають право на створення фермерського господарства та, відповідно, переважне право на придбання земельної частки (паю).

Крім цього, ст. 130 ЗК встановлює ще один “правовий бар’єр” на придбання земельних часток (паїв). У ній зазначено, що переважне право купівлі земельних ділянок сільськогосподарського призначення мають громадяни України, які постійно проживають на території відповідної місцевої ради, де здійснюється продаж земельної ділянки. Ми вважаємо, що за аналогією закону зазначені положення щодо переважного права на придбання земельних ділянок сільськогосподарського призначення поширюються й на придбання земельних часток (паїв).

Таким чином, переважне право на придбання земельної частки (паю) мають:

1) члени сільськогосподарських кооперативів та сільськогосподарських акціонерних товариств;

2) 3) фермерські господарства та їх члени;

4) 5) громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи в сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва.

6) Однак якщо на придбання земельної частки (паю) претендують дві чи більше осіб із числа зазначених, то переважне право на придбання земельної частки (паю) матиме та з них, яка постійно проживає на території ради, де знаходяться землі пайового фонду, з яких виділяється пай. Разом з тим відзначимо, що список суб’єктів переважного права на придбання земельних часток (паїв) на підставі договору купівлі-продажу є настільки широким, що особи, які не входять до цього списку, практично не зможуть придбати земельну частку (пай) на підставі даного договору. Адже вони не зможуть довести, що особи, які мають переважне право на придбання частки, відмовились від неї.

Указ про захист прав власників встановлює, що цивільно-правові договори щодо відчуження земельних часток (паїв) підлягають обов’язковому нотаріальному посвідченню. Йдеться про такі договори, як купівля-продаж, дарування та міна. Обов’язковою передумовою відчуження земельної частки (паю) є наявність у її власника сертифіката про право на земельну частку (пай). Нотаріальне посвідчення договорів щодо відчуження земельних часток (паїв) здійснюється відповідно до Порядку посвідчення договорів відчуження земельних ділянок та права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом, затвердженого наказом Міністерства юстиції України та Держкомзему України від 6 червня 1996 р. № 14/5/48.

Крім нотаріального посвідчення, обов’язковою умовою набуття договором про відчуження земельної частки (паю) чинності є його реєстрація районною державною адміністрацією за місцезнаходженням колишнього КСП, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, з земель якого виділена земельна частка (пай).

На підставі зазначених нормативно-правових актів протягом 1996-2000 років укладалися угоди щодо відчуження земельних часток (паїв), хоча воно й не набуло масового характеру. Однак на практиці мали місце випадки, коли одна особа купувала значну кількість земельних часток (паїв). Такі випадки стали предметом політичних спекуляцій на тему про скупку паїв у селян, в результаті чого на укладення угод щодо відчуження земельних часток (паїв) був накладений мораторій. Закон України “Про угоди щодо відчуження земельної частки (паю)” від 18 січня 2001 р. № 2242-III встановив, що до врегулювання порядку реалізації прав громадян і юридичних осіб на земельну частку (пай) Земельним кодексом України власники земельних часток (паїв) тимчасово не можуть укладати угоди щодо купівлі-продажу, дарування земельної частки (паю) або іншим способом відчужувати зазначені частки (паї). Винятками стали передача їх у спадщину та викуп земельних ділянок для державних і громадських потреб.

1 січня 2002 р. новий Земельний кодекс України набув чинності, однак і він продовжив мораторій на відчуження земельних часток (паїв). Зокрема, згідно з п. 15 Перехідних положень ЗК, громадяни України – власники земельних часток (паїв) – не мають права до 1 січня 2005 р. продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні частки (паї), крім міни, передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб.

Наголосимо також, що зазначений мораторій не поширюється на відчуження земельних часток (паїв), власниками яких є іноземні громадяни та особи без громадянства. Це пов’язано з тим, що ЗК не дозволяє набуття такими громадянами права власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення, крім отримання їх у спадщину. Тому іноземний громадянин чи особа без громадянства, яка стала власником земельної частки (паю), не має права виділити пай у натурі й стати власником земельної ділянки сільськогосподарського призначення. Єдиний вихід для такої особи – відчуження земельної частки (паю) на підставі будь-якої цивільно-правової угоди, включаючи й купівлю-продаж, громадянинові України.

ОСОБЛИВОСТІ ВІДЧУЖЕННЯ ЗЕМЕЛЬНОЇ ЧАСТКИ (ПАЮ) НА ПІДСТАВІ ДОГОВОРУ МІНИ

Таким чином, новий ЗК поширив дію мораторію не на всі угоди щодо відчуження земельних часток (паїв). Така угода щодо відчуження земельних часток (паїв), як міна, не підпадає під його дію. Тому власник земельної частки (паю) має право в будь-який час здійснити його відчуження шляхом укладення договору міни з іншою особою. Причому ЗК не вимагає, щоб обмін земельної частки (паю) здійснювався на іншу земельну частку (пай) або на земельну ділянку. Земельна частка (пай) може бути обміняна на будь-яку річ чи майно, які сторони за договором міни вважатимуть адекватними за вартістю земельній частці (паю).

ВНЕСЕННЯ ЗЕМЕЛЬНОЇ ЧАСТКИ (ПАЮ) ДО СТАТУТНОГО ФОНДУ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ

На жаль, норми чинного земельного законодавства є не дуже чіткими в цьому питанні. Так, постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження форми сертифіката на право на земельну частку (пай) і зразка Книги реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай)” від 12 жовтня 1995 р. № 801 затвердила форму сертифікату на право на земельну частку (пай), що передбачала можливість переходу права на земельну частку (пай) як до громадянина, так і до юридичної особи. Однак у ст. 82 ЗК можливість переходу права на земельну частку (пай) до юридичної особи чітко не визначена. В цій статті сказано, що юридичні особи України можуть набувати у власність земельні ділянки сільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності у разі: а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду; в) прийняття спадщини; г) виникнення інших підстав, передбачених законом.

Таким чином, у даній статті не згадується земельна частка (пай) як об’єкт, що може стати власністю юридичної особи. Таким об’єктом є земельна ділянка. Однак дана стаття містить положення про те, що право власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення може виникнути у юридичної особи на “інших підставах, передбачених законом”. Такою підставою, передбаченою законом, можна, на нашу думку, вважати п. 14 Перехідних положень ЗК. У цьому пункті зазначено, що до 1 січня 2005 р. забороняється внесення права на земельну частку (пай) до статутних фондів господарських товариств. На наш погляд, з наведеного випливає висновок про те, що ЗК дозволяє внесення земельних часток (паїв) до статутних фондів юридичних осіб, які є господарськими товариствами відповідно до Закону України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 р. № 1576-XII, однак встановлює мораторій на таке внесення до 1 січня 2005 р.

З точки зору чинного законодавства, внесення земельної частки (паю) до статутного фонду господарського товариства тягне за собою перехід права власності на земельну частку (пай) від громадянина до юридичної особи та отримання громадянином відповідної частки в її статутному фонді чи певної кількості акцій.

Отримавши земельну частку (пай) в якості внеску засновника, юридична особа має можливість вибрати один з двох варіантів. Перший полягає в тому, що юридична особа переоформляє сертифікат на право на земельну частку (пай) на своє ім’я і продовжує володіти земельним паєм. Однак вигоди від такого володіння, на наш погляд, мало. Всупереч Закону України про оренду землі можна зберегти відносини оренди земельної частки (паю), якщо попередній власник цього паю передав його в оренду сільськогосподарському підприємству й отримував орендну плату. Однак більш доцільним є варіант виділення господарським товариством земельної частки (паю) в натурі у вигляді земельної ділянки й отримання замість сертифіката державного акта на право власності на земельну ділянку. Таку земельну ділянку можна використовувати для ведення товарного сільськогосподарського виробництва чи передати в оренду для таких самих цілей. Однак слід мати на увазі, що згідно з п. 13 Перехідних положень ЗК, на період до 1 січня 2010 р. громадяни та юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 га. Таким чином, при внесенні земельних часток (паїв) до статутного фонду господарського товариства слід підрахувати, яку площу земель сільськогосподарського призначення дана юридична особа матиме після виділення земельних паїв у натурі з тим, щоб не припуститися порушення вимог п. 13 Перехідних положень ЗК.

4). Лугина О. Право власності на рослинність на земельних ділянках, межі яких не визначені в натурі (на місцевості) / О. Лугина // Право України. - 2008. - № 6. - С. 91-93.

5). Носік В. В Щодо правової природи земельної частки (паю) / В. В. Носік, Т, О., Коваленко // Право України. - 2000. - № 3. - С. 48-53.

6). Черноморец А. Є. Правовой режим земельной доли / А. Е. Черноморец // Государство и право. - 1999. - № 12. - С 38-46.