Аполлон перемагає Пітона

Поки Артеміда віддавалася ловам, її брат‑близнюк – бог‑стрілець Аполлон блукав світом зі срібним луком за спиною, і його осяйні стріли несхибно поціляли ворогів. Якщо на землі нагло помирала людина, елліни знали – її у покару прошив золотою стрілою Аполлон.

Аполлон давно шукав місця, де можна було би збудувати оракул. Оракул – святилище, де люди можуть спілкуватися з богами. Одного дня Аполлон, розшукуючи найкраще місце для оракула, прийшов у долину, яка охоронялася чудовиськом Пітоном. Аполлон добре пам’ятав, як жахливий Пітон переслідував колись його матір Лето. Аполлон ні миті не вагався – він помститься Пітону за зло, яке той заподіяв матері.

Біля підніжжя гори Парнас у глибокій ущелині, де мешкав Пітон, стояла вічна темрява. Сюди ніколи не досягали промені сонця. Безтурботні німфи, які коли‑не‑коли ненароком забрідали у царство Пітона, з жахом утікали світ за очі від чудовиська, яке сіяло смерть. А Пітон лежав поміж скель, його довге зміїне тіло, вкрите твердою лускою, звивалося величезними кільцями, які завиграшки могли роздушити будь‑яку живу істоту.

Аполлон сміливо спустився в ущелину, озброєний тільки луком і стрілами. Пітон кровожерливо розтулив пащеку – певен був, що тут‑таки й проковтне осяйного бога. Та Аполлон випустив просто у пащу потвори одну золоту стрілу, другу, третю. Від сяєва стріл вічний морок ущелини розвіявся, Пітон заревів од болю – і впав мертвий. Аполлон скинув тіло подоланого ворога під землю і заспівав переможну пісню.

І там, де він подужав страшного Пітона, Аполлон заснував Дельфійський оракул – священний храм, у якому люди дізнаються божественну волю Зевса‑громовержця. На прохання Аполлона легендарні зодчі Трофоній та Агамед, які будували і храм Посейдона в Мантинеї, і скарбниці Авгія в Еліді, і скарбниці Гіріея в Беотії, спорудили Дельфійський храм.

До храму вела широка дорога, а біля підніжжя східної скелястої стіни вода священного Кастальського джерела наповнювала кам’яну нішу, в якій паломники здійснювали омивання. Кастальське джерело приносило натхнення митцям, адже збігало воно з самої гори Парнас, де мешкали Аполлон і музи. Текло тут і ще одне священне джерело – Кассотида, з якого жриці‑пророчиці відпивали ковток води, перш ніж вислухати волю богів і сповістити її людям. І саме тут, у місті Дельфи, у храмі бога Аполлона був закопаний пуп землі – легендарний камінь омфал.

Дафна

Гордий Аполлон стояв над тілом переможеного чудовиська Пітона – й тут побачив хлопчика Ерота, бога кохання, який напинав золотий лук і вкладав у тятиву стрілу. Аполлон не знав, що від стріли Ерота не можуть захиститися ні люди, ні боги, і почав кепкувати з нього: «Хлопче, навіщо тобі така грізна зброя? Де тобі змагатися у мистецтві поціляти з лука зі мною – справжнім стрільцем!» Хлопчик‑бог Ерот засміявся: «Влучні твої стріли, Аполлоне, а моя поцілить тебе!» Він напнув тятиву лука й випустив золоту стрілу просто в Аполлонове серце. А золота стріла з Еротового сагайдака викликала кохання.

Ще раз хлопчик‑бог напнув тятиву, заклав у лук олов’яну стрілу, яка вбивала кохання, та роззирнувся довкруж. Аж побачив він чарівну німфу Дафну, дочку річкового бога Пенея, яка понад усе любила блукати полями й лісами, а ще більше – полювати разом із богинею Артемідою. Як і Артеміда, Дафна й гадки не мала зв’язувати себе шлюбними узами. Лукавий Ерот тут‑таки пустив олов’яну стрілу їй у серце.

В Аполлоновому серці запалилося кохання до німфи Дафни. Одного дня він підстеріг її в лісі та зважився показатися на очі. Проте щойно Дафна уздріла закоханого бога, як кинулася від нього навтьоки. «Дафно! – гукнув Аполлон їй навздогін. – Спинися хоч на мить, не тікай!

Я не ворог тобі, я Аполлон, син самого Зевса‑громовержця, а не якийсь там чередник!» Але Дафна нічого не хотіла слухати і тільки втікала щодуху.

Аполлон кинувся їй навперейми, от‑от наздожене. Тоді Дафна впала навколішки перед річкою й вигукнула: «Батьку Пенею! Врятуй мене! Зміни мій дівочий вигляд!» Не встигла вона договорити, як відчула, що тіло її німіє. Шкіра вкрилася корою, волосся обернулося на листя, а руки – на гілля.

Мов укопаний зупинився Аполлон перед незнаним деревом. «Дафно, Дафно, вже не зможу я взяти тебе за дружину, – мовив засмучений бог, – тож нехай твоя гілка завжди прикрашає мою голову. Нехай ніколи не в’яне твоя зелень, а люди називають тебе лавром». І мов на згоду, лавр зашелестів вічнозеленим листям.

Титій

Улюбливий Зевс не міг довго зберігати вірність сьомій своїй дружині Гері й закохався в красуню Елару. Елара мала народити сина, коли ревнива Гера дізналася про зраду чоловіка. Вона запалала гнівом і готова була знищити суперницю, але Зевс вчасно дав Еларі притулок під землею. Там і народився велетень Титій.

Коли хлопець виріс, він не міг уже залишатися під землею, тож Гера миттю дізналася, що її ошукано. Розлючена, вона вирішила: якщо не змогла подолати суперницю, то помщуся на її синові. Отож Гера вигадала підступний план.

Одного дня Гера навмисно підлаштувала, щоб велетень Титій спостеріг, як титаніда Лето, мати Аполлона й Артеміди, прямує в місто Дельфи. Гера розпалила пристрасть Титія до Лето, і він, не в силі стримати почуття, спробував збезчестити її. Гера добре знала, що горді близнюки Аполлон та Артеміда не потерплять такої неслави.