Реформа державного апарату

3. Зміни в законодавстві.

4. Зміни в статусі УРСР як союзної республіки.

Ключові терміни і поняття: перебудова, гласність, плюралізм, перебудова.

На рубежі 80 - 90х років XX ст. в Україні сталися епохальні історичні події. В умовах глибокої соціально-економічної і політичної кризи в республіці розпочався і одержав подальший розвиток процес руйнування тоталітарної більшовицької системи і демократизації соціально-економічного та державно-правового ладу, що дістав назву – перебудова.

Цей процес виявився перш за все в утвердженні гласності і політичного плюралізму, ліквідації ідеологічного і політичного панування компартії в країні. Вперше за 70 років були проведені дійсно демократичні, а не фіктивні вибори в органи державної влади.

Розпочався процес згортання командно-адміністративної системи, ліквідації партійно-радянської номенклатури. Нагнітився перехід до ринкових економічних відносин. Конкретним, реальним змістом поповнювався суверенітет України

Тема 15 Держава і право України на сучасному етапі (з 1991р.).

Лекція 15.1.

1. Серпневі події в Москві та їх вплив на ситуацію в Україні.

2. Становлення української держави.

3. Органи державної влади та управління.

4. Судові та правоохоронні органи.

Ключові терміни і поняття: демократична правова держава, правовий статус,

Президент України, Верховна Рада України.

Здобувши незалежність, народ України розпочав активну діяльність по створенню своєї демократичної правової держави. Необхідно було здійснити перехід від статусу союзної республіки до статусу самостійної держави.

Проголошення України незалежною державою обумовило необхідність визначити правовий статус її населення.

Незалежність України відкрила широкі можливості для створення власного демократичного апарату.

1 грудня 1991 року було обрано Президента України. Ним став Л.Кравчук, президент і Кабінет Міністрів стали уособленням виконавчої влади.

В 1994 році Президент України і Верховна Рада України достроково склали свої повноваження.

В 1995 році загострилося протистояння владних структур, що привело до підписання Конституційного договору. Процес становлення державного апарату незалежної України був досить складним і тривалим.

ОРГАНІЗАЦІЯ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ, САМОСТІЙНОЇ ТА ІНДИВІДУАЛЬНОЇ РОБОТИ

Тема 3.Суспільно-політичний лад і право на території України

в VI –XIV ст.

Семінар 3.1.

План.

1. Формування державності і права у східних слов’ян.

2. Формування ранньофеодальної держави.

3. Державний лад та суспільний лад Київської Русі.

4. Причини феодальної роздробленості.

Існує кілька наукових концепцій і гіпотез зародження державності у східних слов’ян. Серед них найпоширенішими є:

- норманська теорія, прибічники якої вважають норманів засновниками Київської Русі.

- торговельна теорія. Її засновник В.Ключевський вважає, що торговельний шлях «із варяг у греки» стимулював утворення держави.

- антинорманська теорія. Представник М.Ломоносов вважає, що Русь має винятково слов’янське коріння.

В середині І тис. до н.е. на території Європи сформувалося одне з найбільших угрупувань - слов'яни.

Соціальні відносини у ранньослов'янських племен першої половини І тис. до н.е. були характерними для періоду зародження класового суспільства.

В V ст. до н.е. слов'янські племена об'єдналися в союзи племен.

В VII - VIII ст. суттєвою рисою суспільного ладу східних слов'ян була наявність сільської (територіальної) общини.

В IX ст. виникає Київська Русь. Це була ранньофеодальна монархія. У своєму розвитку Київська Русь проходить три основні етапи.

Готуючись до семінарського заняття необхідно з’ясувати форму правління, верстви населення і органи влади Київської Русі.

Центральними органами влади були:

- Великий князь Київський;

- Рада при князі;

- Віче;

- Князівські з’їзди.

Також існували місцеві органи управління, до яких належали посадники і волостелі.

У Руській державі склалися соціальні групи з таким умовним поділом:

- аристократична верхівка (князі, бояри, дружинники);

- вільні общинники;

- напівзалежне населення (смерди, рядовичі, закупи);

- залежне населення (холопи, челядь).

Відбулися певні зміни в суспільному ладі лід час феодальної роздробленості. З’явилися нові категорії населення.

Виділяється Галицько-Волинське князівство. Його органи влади мали чіткі ознаки поділу на центральні (двірцево-вотчина система) та місцеві.

Від середини ХІІІ ст. суспільно-політичний лад руських земель розвивався під впливом монголо-татарського завоювання.

Право Київської Русі базувалося на широкій джерельній базі. Руська Правда стала першим кодифікованим збірником давньоруського права. Цивільно-правові відносини виникали лише між особами, які були правоздатними і дієздатними. В основі цивільного правового регулювання був інститут права власності.

Норми шлюбно-сімейного права регулювалися церковними статутами.

Судовий процес мав яскраво виражений змагальний характер.

Самостійна робота

Монголо-татарська навала на Київську Русь.

Питання про роль монгольського нашестя та золотоордин­ського іга в слов'янській історії завжди належало до розряду надзвичайно важливих, але водночас гранично складних, дис­кусійних. Вичерпної однозначної відповіді на це питання ми не маємо й досі. Багатовікове вивчення проблеми привело дослідників до абсолютно різних оцінок полярних висновків.

Широковживаний термін "монголо-татарське нашестя" є умовним і не зовсім точним. Адже хоча монголи і не стано­вили більшості у війську (їх налічувалося лише кілька відсот­ків загальної численності), саме вони були його цементуючим ядром, військовою елітою, яка вела за собою підкорені народи. Що ж стосується татар, то цей народ - лише одне з підкорених племен, представники якого обіймали високі по­сади при дворі монгольського хана, але їхня роль у монголь­ській державі не була головною, домінуючою. Отже, грандіозну експансію східних народів у західному напрямку доціль­ніше називати монгольською, оскільки саме монголи були її організаторами і лідерами. Поява терміна "монголо-татари» зумовлена багатьма обставинами. Так, китайські хроністи, описуючи народи, що проживали на північ від Китаю, у Ве­ликому Степу, називали всі степові етнічні об'єднання одним іменем -"татари", так як ми називаємо "європейцями" фран­цузів та іспанців. З часом ця традиція укорінилася в євро­пейській термінології ХНІ—XIV ст., у якій поняття "татари" вживалося для позначення монголів-завойовників. Тому в епо­ху середньовіччя слова "татари" і "монголи" для хроністів та літописців стали майже синонімами. Можливо, що синтезний термін "татаро-монголи" вживався для більш повної за­гальної характеристики ординців, адже він фіксував певну єдність лідера (монголи) і маси (татари як збірна назва ко­чівників Великого Степу).

Монгольська держава утворилася наприкінці XII - на по­чатку XIII ст. внаслідок активної об'єднавчої політики монгольського хана Темучіна. В 1206 р. Тему­чіна було проголошено верховним правителем Монголії — Чингісханом. Країна перетворилася на воєнний табір і розпочала активне завоювання сусідніх територій та народів.

У 1223 р. на річці Калці відбувається перша битва монголо-татарських військ з руськими дружинами. Об'єднані русько-половецькі сили зазнали страшної поразки. Нова хвиля нашестя розпочинається 1237 р., коли на прикордонних рубежах Русі з'явилося багатотисячне військо онука Чингісхана — Батия. Серією рішучих ударів, схожих на помахи татарської шаб­лі, завойовники перетворили на попелище Рязань, Володимир, Ярославль, Переяслав, Чернігів та інші міста і підійшли до Ки­єва. Падіння 1240 р. центру Давньоруської держави відкрило Батию шлях на Захід. Пройшовши вогнем і мечем галицькі та волинські землі, кочівники у 1241 р. вторгаються в Польщу, Угор­щину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі війська Батия – вже 1242 р. були змушені припинити своє просування в західному напрямку. Повернувшись у пониззя Вол­ги, завойовники засновують нову державу у складі Монгольсь­кої імперії — Золоту Орду 3 цього часу Давньоруська держава перестає існувати, і на Русі встановлюється іноземне іго на дов­гих 238 років.

Уже перші наслідки завойовницьких походів монголів були катастрофічними для слов'янських земель

Індивідуальна робота

Галицько - Волинське князівство.

Важливим етапом у розвитку української державності, продов­женням її традиції після розпаду Київської Русі стало Галицько-Волинське князівство.

Розпад Київської Русі був закономірним результатом її економічного і політичного роз­витку. Причини розпаду корінилися в тогочасних виробничих та суспільних відносинах. Місцеві економічні інтереси вимагали децен­тралізації держави. Зміцнення економічної сили окремих князівств призвело до втрати Києвом ролі політичного центру. У свою чергу втрата державної єдності об'єктивно вела до князівських міжусобиць. Наслідком цього стало утворення ряду самостійних князівств, серед яких не останнє місце займали Галицьке і Волинське князівства. Галицька земля відокремилась від Києва в 1097 р. Тут утворилася династія правнуків Ярослава Мудрого, князів Ростиславичів. Найвищої могутності Галицьке князівство досягло за князювання Ярослава Осмомисла. Волинське князівство утворилося за правління правнука Володимира Мономаха — Мстислава Ізяславича. Між Га­лицькою та Волинською землями завжди існували добросусідські відносини, що стало передумовою їх об'єднання в єдине князівство в 1199 р. Найбільшої могутності об'єднане Галицько-Волинське князівство досягло в часи князювання Романа Мстиславича. Завдяки гнучкій політиці йому вдалося приборкати боярську верхівку, провести низку заходів, спрямованих на піднесення міжнародного авторитету держави. Князь Роман здійснив декілька вдалих походів на Литву, а в 1202 р. заволодів Києвом. Великої слави набув він у війнах проти половців, які постійно нападали на Русь. Після загибелі Романа боярська олігархія намагалася перебрати владу до своїх рук. Князівську владу вдалося відновити тільки в 1238 р. Розпочалася нова ера піднесення Галицько-Волинського князівства під проводом одного з найвидатніших в історії України державних діячів — Данила Галицького.

Основну масу населення Галицько-Волинського князівства становило селянство, котре, як і в Київській Русі, носило назву "смерди", більшість смердів були вільними, мали власне господарство і в складі общини сплачували оброк державі. До вільних належала також більша частина міського населення. До напіввільних належала та частина селянства, яка втратила господарську самостійність і за кредит змушена була пра­цювати на землі власника. Як і в Київській Русі, у Галицько-Волинському князівстві існувало холопство, хоча значного поширення воно тут не набуло.

Вищими органами влади тут були князь, боярська рада і віче, але їхня роль у житті держави була іншою, ніж у Київській Русі. Верховна влада належа­ла князю. Він мав право приймати законодавчі акти, здійснювати вищий суд, військове керівництво і центральне управління держа­вою. Проте зосередити всю державну владу у своїх руках князю не вдавалося, оскільки він залежав від боярської аристократії. Держав­ним інститутом, який обмежував князівську владу, була боярська рада. Вона збиралася з ініціативи боярства, а іноді й за вимогою князя. Більшість найважливіших питань внутрішньої і зовнішньої політи­ки держави вирішувалося боярською радою. Як і в Київській Русі, у Галицько-Волинському князівстві діяло віче, але воно не набуло тут такого значення, як в інших руських землях, оскільки не мало чітко визначеної компетенції та регламенту роботи.

Слід зазначити, що розвинене центральне та місцеве управління в Галицько-Волинській землі склалося раніше, ніж на інших землях Русі. Занотуйте до конспекту найважливіші двірцеві чини і посади місцевих чиновників Галицько-Волинського князівства.

Правова система Галицько-Волинського князівства в силу того, що воно було продовжувачем державно-правових традицій Київської Русі, мало відрізнялася від правової системи останньої. Джерелами права тут були звичаї, Руська Правда, князівське законодавство, Маг­дебурзьке право, церковне право.

Питання для самоконтролю

1. Як пояснюють походження слов'ян давні писемні джерела?

2. Чому слов'яни перейшли від первіснообщинного ладу до феодального
обминувши рабовласницький?

3. Які причини утворення Давньоруської держави?

4. Які етапи розвитку Київської Русі?

5. Чому Київська Русь є ранньофеодальною монархією?

Основні хронологічні дати

VI - VII ст. - Союзи племен у слов'ян.

882 р. - Утворення Київської Русі.

907, 911, 944, 971 - Русько-візантійські договори.

988 р. - Запровадження християнства на Русі.

10-30-р. XI ст. - Руська правда

50-60-р. XI ст. - "Правда Ярославичів"

.

Семінар 3.2.

План.

1.Основні джерела права періоду Київської Русі.

2. Основні риси цивільного права.

3. Основні риси кримінального права.

4. Суд і судочинство в Київській русі.

5. Особливості процесуального права.

Право Київської Русі базувалося на широкій джерельній базі – звичаєвому праві, міжнародних договорах, законодавчій діяльності київських князів, церковних статутах.

Руська Правда стала першим кодифікованим збірником давньоруського права.

При підготовці до семінарського заняття студенти повинні давати характеристику джерел права на основі чинної джерельної бази.

Цивільно-правові відносини виникали лише між особами, які були правоздатними і дієздатними. В основі цивільного правового регулювання був інститут права власності.

Норми шлюбно-сімейного права регулювалися церковними статутами.

Злочином вважалося нанесення матеріальної або моральної шкоди. Існували певні види злочинів:

- проти особи;

- проти князя;

- проти сім’ї і моральності;

- майнові.

Встановлювалися види покарань: від помсти до грошового стягнення.

Судовий процес мав яскраво виражений змагальний характер.

Питання для самоконтролю

1. Перелічіть правові пам’ятки Київської Русі.

2. Які види договорів укладалися в Руській державі?

3. Які види злочинів характерні для періоду, що вивчається?

4. Охарактеризуйте систему покарань на Русі та мету, яку вони переслідували?

Тема 4. Українські землі під владою Польщі та Литви (кінець XIV - перша пол. XVII ст.)

Семінар 4.

План

1. Формування української народності.

2. Державний лад Речі Посполитої.

3. Суспільний лад Речі Посполитої.

4. Джерела права.

5. Основні риси права.

Наприкінці XII ст. в письмових джерелах вперше з'являється назва "Україна".

В XIII - XIV ст. українські землі опиняються під владою різних держав.

Українське Закарпаття увійшло до складу Угорського королівства; Північна Буковина і Дністровське Пониззя стали частиною Молдавського князівства; Галичина, частина Західної Волині, Західне Поділля увійшли до Польського королівства; Середнє Подніпров’я, Поділля, Волинь – до Великого князівства Литовського.

В 1385 р. внаслідок Кревської унії українські землі опинилися під владою Польського королівства. Це означало поступову ліквідацію самостійності південно - західних князівств.

В результаті укладення Люблінської унії і створення Речі Посполитої самостійність українських земель було ліквідовано. На українських землях було встановлено владу польської шляхти.

Берестейська унія проголосила об'єднання католицької і православної церков. На Україні запанував тяжкий релігійний гніт.

Населення України було підпорядковано Речі Посполитій. Було встановлено адміністративно - територіальний поділ.

При підготовці до семінарського заняття необхідно з’ясувати вестви населення даного періоду.

Основною формою експлуатації була панщина, податки, повинності.

В результаті тиску на українське селянство, частина з них втікає від своїх феодалів на Південь. В XV ст. виникає нова соціальна група в Україні -козацтво.

Загарбання і утримання польсько - литовськими феодалами значної частини українських земель виключало можливість виникнення української державності.

Чинність державних структур, що встановились в Речі Посполитій поширювалась і на українські землі.

Правова система, що склалася в Україні наприкінці XIV - у пер. пол. XVII ст. була класовою. В умовах своєрідного політичного становища українських земель, що опинилися у складі кількох сусідніх держав, в Україні створилася досить строката система правових джерел.

Основні риси права були спрямовані на захист інтересів пануючого класу.

Самостійна робота

Литовсько-Руська держава.

Утвердження Литви на українських землях розпочалося 1340 р., коли литовський князь посів князівський стіл на Галичині й Волині. Скориставшись поразкою литовських князів на р. Страві від німецьких хрестоносців Тевтонського орде­ну, польський король Казимир 1349 р. здійснив вторгнення на те­риторію захопленої литовцями Галичини та оволодів нею. Спрдби поляків приєднати до корони й Волинь завершилися невдачею. Чрештою, поляки і литовці поділили між собою території, що ко­лись належали Галицько-Волинському князівству. За договором 1366 р, Галичина, а також землі Холмщини та Белзщини зі складу Волині перейшли до Польщі, а решта Волині дісталася Великому князівству Литовському. Ще раніше литовці поширили свої впли­ви на білоруські території: спочатку приєднали Полоцьке князів­ство, а наприкінці XIII- початку XIV ст. - Вітебське. Згодом Мінська земля також потрапила до складу Литви. Залежними територіями стали Турово-Пінське князівство (басейн р. При­п'яті), а потім Берестейщина, що в західній її частині називалася Підляшшям.

У 50-х роках XIV ст. князівство Литовське розпочало експансію на Наддніпрянську Україну. Вона полегшувалася тим, що Золота Орда переживала період міжусобиць і, фактично, розпалася на кілька улусів (областей). Скориставшись ослабленням монголо-татарського ярма, литовський князь Ольгерд поширив свою владу на Чернігівщину, центром якої тоді було м. Брянськ, та Новгород-Сіверський. Однак і в цій ситуації не варто применшувати силу Золотої Орди. Так, після розгрому ординців на р. Сині Води (р. Синюха — притока Південного Бугу, або ж р. Снивода, що на Вінниччині) та приєднання до Литви Києва син Ольгерда Воло­димир, що став князем київським, іще довго сплачував татарам данину.

Не уникли литовської експансії й московські землі. У 1386 р. до складу Литви увійшло Смоленське князівство, а останньою україн­ською територією, приєднаною до Великого князівства Литовсько­го 1411 р., стала Подільська земля.

Отже, на початку XV ст. утворилася держава, до якої входили те­риторії нинішньої Литви, Білорусії, більшої частини України (Во­линь, Київщина, Поділля, частина Лівобережної України) і західні землі Російської Федерації (Смоленська, Калузька, Тульська та Орловська області). Держава мала офіційну назву — Велике князів­ство Литовське, Руське і Жемайтійське. Проте в історичній літера­турі досить часто її називають Литовсько-Руською державою, другою частиною назви підкреслюючи, що близько 9/10 території князівства становили анексовані українські, білоруські та велико­російські території.

З приєднанням наприкінці XIV ст. величезних східноєвропей­сяких просторів становище Великого князівства Литовського на зовнішньополітичній арені не поліпшилося. Тиск Тевтонського ор­дену з північного заходу не зменшився. З півдня значної шкоди зав­давали набіги кримських татар. Ще грізніша небезпека насувалася з боку централізованого Московського князівства, що проголосило своїм гаслом «збирання руських земель». Виснажливі війни, люд­ські жертви і територіальні втрати спонукали Литву до пошуків на­дійного союзника для організації опору зазіханням сусідніх держав. Ним виявився недавній супротивник за галицько-волинську спад­щину, країна, що переживала період політичного піднесення,— Ко­ролівство Польське

Виникнення українського козацтва.

Вперше термін "козак" згадується у Початковій монгольсь­кій хроніці (1240 р.). У перекладі з тюркських мов він означає "одинокий", "схильний до завоювання". Пізніше у XVI ст. цей термін зустрічається у словнику половецької мови "Кодекс Куманікус" (1303 р.) та в одному додатку до грецького збірника житій святих "Синаксаря". Цікаво, що слово "козак" вживалося для позначення полярних рольових функцій: "страж" і "розбій­ник".

Проблема появи та формування козацької верстви й досі є дискусійною. Перші спроби її розв'язання були зроблені ще на початку XVII ст., коли польські історики намагалися вивести козацький родовід із самоназви, тобто зі слова "козак". Зокре­ма, польсько-литовський хроніст М. Стрийковський вважав, що козаки походять від стародавнього ватажка "Козака", який вда­ло боровся з татарами. З часом вирішення цієї проблеми стало більш науковим.

Поява того чи іншого історичного явища зумовлена, як правило, сумарною дією чинників двох категорій (межа між якими досить умовна), тих, що роблять виникнення цього яви­ща можливим, та тих, які зумовлюють його необхідність.

Чин­никами, що робили можливими появу та формування козацт­ва, були:

1. Існування великого масиву вільної землі зі сприятливими для життєдіяльності умовам» у порубіжжі між хліборобською та кочовою цивілізаціями.

2. Досвід освоєння південних територій уходниками, добичниками, бродниками та ін.

3. Природне прагнення людей до міграції у пошуках кращо­го, до самозбереження, самоствердження і самореалізації.

Необхідність виникнення козацтва зумовлена:

1. Зростанням великого феодального землеволодіння, що роз­почалося з XV ст. і підштовхнуло процес господарського освоєн­ня та колонізації нових земель.

2. Посиленням феодальної експлуатації, прогресуючим зак­ріпаченням, наростанням релігійного та національного гніту.

3. Зростанням зовнішньої загрози, нагальною потребою за­хисту від нападів турків і татар.

Козацтво сформувалося на стику землеробської та кочової цивілізацій, між слов'янським та тюркським етнічними масива­ми, між християнством та магометанством. Показово, що турки називали запорожців буткалами, тобто змішаним народом. У ко­зацький побут органічно ввійшли тюркські, слова (кіш, осавул, булава, бунчук, барабан, табір, майдан тощо), татарські озброєн­ня (крива шабля), одяг і звичаї (шаровари, оселедець тощо). Тому термін "протистояння", поширений в історичній літературі, не зовсім точно подає характер тих умов, за яких відбувалося формування козацтва. Цей маргінальний прошарок населення зростав на ґрунті взаємодії, взаємовпливу та пошуку компромісу між кочовою та хліборобською цивілізаціями.

Перші згадки про козацтво датуються XIII ст., проте як но­ва соціальна верства суспільної ієрархії воно формується вод­ночас зі шляхтою протягом XV— XVI ст. Фактично майже до кінця XVI ст. термін "козацтво" фіксував не соціальний статус, а спосіб життя, рід заняття. У 1572 році король Сигізмунд ІІ Август видав універсал про утворення найманого козацького формування. 300 козаків були прийняті на державну службу, записані у реєстр (список) і отримали правовий статус регулярного війська. І хоча ця дія мала на меті розкол козацтва, намагання "використати частину його сил в інтересах польської держави, все ж вона поклала початок двом важливим суспільним проце­сам: а) утворенню реєстрових збройних формувань; б) легітимізації козацького стану - юридичному визнанню прав, приві­леїв та обов'язків козацтва як соціальної верстви.

Утворений Сигізмундом II Августом загін незабаром був роз­формований. Лише 1578 р. уряд Речі Посполитої у зв'язку з по­разкою в Лівонській війні та активізацією низового козацтва був змушений повернутися до ідеї відновлення реєстрових форму­вань. Король Стефан Баторій вписав до реєстру 500 козаків, якіза свою службу звільнялися від податків, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевої влади, судовий імунітет.

Питання для самоконтролю

1. Які риси свідчать, що проходить процес становлення української

народності?

2. Яким було становище українських земель під час панування литовських
князів?

3. Що змінилося з приходом на українські землі польської шляхти?

4. Які були наслідки Люблінської та Берестейської уній?

5. Яку роль відіграло козацтво в історії України?

6. Які вищі органи влади і управління були в Речі Посполитій?

7. Як розділялися повноваження короля і Сейму?

8. Які основні джерела права існували в Речі Посполитій?

Основні хронологічні дати

1187 р. - Вперше згадується назва "Україна" в Іпатіївському

літописі.

1385 р. - Кревська унія.

30-ті рр. XVI ст. Виникнення Запорізької Січі.

1569 р. - Люблінська унія. Створення Речі Посполитої.

1596 р. - Берестейська унія.

1468 р. - Статут (Судебник) Казимира.

1529 р. - І Литовський Статут.

1543 р. - Остаточне закріпачення українських селян.

1566 р. - II Литовський Статут.

1572 р. - "Генрікові артикули".

1588 р. - III Литовський Статут.

Тема 5. Створення української національної держави та обмеження її суверенітету у другій половині XVII ст.

Семінар 5.1.

План.

1. Визвольна війна українського народу та формування української

національної держави.

2. Органи публічної влади.

3. Формування території.

4. Джерела та основні риси права (1648 -1654 рр.).

При підготовці до семінарського заняття необхідно з’ясувати які події вплинули на формування української національної держави.

По-скільки формування української національної держави відбувалося у період війни, встановлювався відповідний адміністративно-територіальний поділ: полки і сотні. Кордон з Польщею повинен проходити по річці Вісла. Держава називалася Русь.

Податки повинні сплачувати лише селяни і міщани, які не служили у війську.

Зазнало істотних змін право. Вводилися нові джерела права: універсали гетьмана. З’являлися нові види злочинів:

- розголошення військової таємниці;

- ненадання допомоги товаришу під час бою;

- зрада.

Посилювалася кримінальна відповідальність за скоєння злочину.

Самостійна робота

Національно-визвольна боротьба під проводом Б.Хмельницького.

В 1648 році розпочалася війна українського народу проти польських загарбників. Причинами війни був тяжкий соціально-економічний, національний та релігійний гніт, що встановився після входження українських земель до складу Польщі.

В кінці ХVІ на поч. ХVІІ ст. на території України відбулося цілий ряд селянсько-козацьких повстань, але вони були жорстоко придушені польською владою.

В середині 40-х років на Запорізькій Січі розпочинається підготовка до нового повстання проти польської шляхти. Особливо інтенсивно ця підготовка ведеться з приходом на Січ Б.Хмельницького, якого в січні 1648 року було обрано гетьманом.

Польському королеві стає відомо про підготовку повстання. Він висилає своє військо на Україну. Перша битва між козацькою і польською армією відбувається на початку травня під Жовтими Водами. В ній Б.Хмельницький отримує блискучу перемогу.

Повстання переростає у війну за характером національно-визвольну. У цій війні брали участь всі верстви населення України: селяни, козаки, міщани, українська шляхта, духовенство, хоча кожна з цих соціальних груп переслідувала власну мету.

Війну можна поділити на три періоди:

- перший період війни – 1648 рік. Він був дуже вдалим для Б.Хмельницького. Перемоги під Жовтими Водами, Корсунем та Пилявцями дали можливість звільнити від польсько-шляхетського панування Лівобережну та частину Правобережної України. На цих територіях встановилося гетьманське панування, що в подальшому сприяло тут виникненню національної козацької держави;

- другий період - 1649-1652 рр. Цей період був дещо невдалий для Б.Хмельницького. Після ряду поразок Б.Хмельницький змушений був заключити Зборівський, а потім і Білоцерківський договори, що привело до зменшення територій, які залишалися під його владою, до скорочення чисельності козацького війська та інших обмежень;

- третій період – 1652 –1654 рр. Період нових перемог Б.Хмельницького, що привело до завершення створення козацької держави і до її союзу з Московською державою.

Питання для самоконтролю

1. Які факти свідчать про зростання визвольної боротьби напередодні війни?

2. Які основні події, першого періоду визвольної війни?

3. Як складалися події першого періоду війни?

4. Якими були наслідки першого періоду війни?

5. Які були головні події другого та третього періодів війни?

Основні хронологічні дати.

1648-1654 рр. - визвольна війна українського народу

8.08. 1649 р. - Зборівський договір

18.09. 1651 р. - Білоцерківський договір

Семінар 5.2.

План.

1. Переяславський договір.

2. Правове оформлення переходу України під юрисдикцію Росії.

3. Зміни в статусі Української держави в другій половині ХVII ст.

4. Основні риси права в другій половині ХVІІ ст.

При підготовці до семінарського заняття студенти повинні з’ясувати які зміни відбулися в статусі Української держави, внаслідок правового оформлення переходу України під протекторат російського царя.

8 січня 1654р. в Переяславі відбулася Переяславська Рада, на якій було прийнято рішення про приєднання України до Росії.

В березні 1654р. було підписано Березневі статті, які визначили правовий статус українського народу в складі Російської держави.

В ході війни на території України сформувалася національна держава, яка мала всі ознаки.

Формування національної держави впливало на формування права, що діяло в Україні. Але право розвивалось дещо іншим чином, ніж державність.

Зберігали свою силу основні джерела права, що діяли в Україні до 1648р. - Литовські статути, Магдебурзьке право.

Виникають і нові джерела. Це універсали гетьмана Б.Хмельницького, міжнародні угоди, Березневі статті.

Регулювання права власності зосередилося на наданні козацькій старшині маєтків.

Система злочинів і покарання спрощувалися. Міри покарання в умовах війни ужорсточилися.

Процес у генеральних, полкових, сотенних і курінних судах відбувався за нормами звичаєвого права.

Основні хронологічні дати.

8.08.1654 р. - Переяславська рада

Березень 1648 р. - «Березневі статті»

27.07.1657 р. - смерть Б.Хмельницького

1657-1659 рр. - гетьманство Івана Виговського

1658 р. - Гадяцький трактат

1659 – 1663 рр. - гетьманство Юрія Хмельницького

1660 р. - Слободищенський трактат

1667 р. - Андрусівський договір

1687 р. - Коломацькі статті

Питання для самоконтролю

1.Як відбувалися дипломатичні переговори України з Росією?

2.Які основні положення Березневих статей?

3.Які риси української національної держави?

4.Які нові джерела права виникли в козацькій державі?
5.Як змінилося право власності?

6.Що нового було в кримінальному праві? 7.Які були суди в козацькій державі?

Тема 6. Суспільно - політичний устрій і право України в період наступу на її автономію (ХVІІІ ст.)

Семінар 6.

План.

1. Українська політика Петра І.

2. Українська політика Катерини II.

3. Зміни в суспільному устрої України в XVIII ст.

4. Основні риси права.

Після смерті Б.Хмельницького настали тяжкі часи, які тривали багато років.

З приходом до влади Івана Виговського було прийняти спробу поділити Україну на Правобережну та Лівобережну.

В 1660р. Ю.Хмельницький заключає Слободищенський трактат із Польщею яким Лівобережна Україна залишається в складі Росії, а Правобережна Україна відходить до Польщі.

В 1667р. Польща і Росія заключають Андрусівський договір, що юридично закріплює поділ України.

В 1687р. гетьманом Лівобережної України стає Іван Мазепа. Після його переходу на сторону Карла XII, Петро І повів наступ на українські права і вольності. Катерина II завершила процес ліквідації української державності. У другій половині XVII - XVIII ст. в Україні діяли різноманітні джерела права.

Зберігалися окремі джерела права литовсько-польського походження. Діяли також договірні статті, нормативні акти царської влади.

У другій чверті XVIII ст. починається кодифікація права України. З'явився збірник "Права по которым судится малороссийский народ".

У зв'язку з втратою Україною незалежності змінилися основні риси цивільного, кримінального, спадкового права. Також пройшли зміни і в процесуальному праві.

Самостійна робота

Конституція Пилипа Орлика.

Найвищим проявом національної правової думки Української гетьманської держави стало ухвалення у Бендерах (Молдова) 5 квіт­ня 1710 р. під час обрання П. Орлика Конституції. Офіційно вона називалася «Пакти й Конституції законів і вольностей Війська Запо­різького» та складалася з преамбули і 16 параграфів. То був договір між гетьманом і Військом Запорозьким про державний устрій в Україні після визволення її від московського панування. Конститу­ція була чинним правовим джерелом на Правобережжі до 1714 р. В ній містилися такі положення:

—протектором України визнавався шведський король;

—православна церква мала посісти панівне становище, повернутися до лона Константинопольського патріархату;

—про необхідність поширення освіти в Україні;

—забезпечувалися цілісність і недоторканність українських територій;

—українські полонені з Росії та Швеції мали повернутися на батьківщину;

—поставлено завдання про відновлення військового союзу з Кримським ханством;

—про необхідність передання всіх фортець, де розташовувалися російські війська, у власність Війська Запорозького;

—про обмеження влади гетьмана «публічною радою» (парламентом), до якого входили би генеральна старшина, полковники і посли від низового козацтва. Парламент мав збиратися тричі на рік. Питання вносив сам гетьман, однак він був відповідальний перед парламентом;

—найвища виконавча влада належала гетьманові;

—гетьман відповідав за утиски простого люду;

—гарантувалися недоторканність особи, її відповідальність перед судом;

—про виборність усіх посадових осіб з наступним їх затверджен­ням гетьманом;

—про звільнення козацьких вдів, дітей та їхніх господарств від податків.

П. Орлик присягнув під час ухвалення Конституції на дотриман­ня всіх пунктів, а Карл XII скріпив документ своїм підписом.

Питання для самоконтролю.

1. Які дії українських гетьманів привели до періоду Руїни?

2. Які дії Івана Мазепи викликали незадоволення Петра І?

3. В чому суть української політики Петра І і Катерини II?

Основні хронологічні дати

1707 р. - Таємний договір І.Мазепи з Карлом XII.

1709 р. - Зруйнування Запорізької Січі Петром І.

1722 – 1724 рр. - І Малоросійська колегія.

1750-1764 рр. - Гетьманство Кирила Розумовського.

10.11.1764 р. - Скасування гетьманської влади Катериною II.

1764 р. - II Малоросійська колегія.

1775 р. - Зруйнування Запорізької Січі Катериною II.

3.05.1783 р. - Юридичне закріпачення селянства.

1743 р. - "Права за якими судиться малоросійський народ"

1750 – 1758 рр. - "Суд и расправа в правах малороссийских".

1764 р. - "Книга Статут и прочие права малороссийские".

Тема 7. Суспільно - політичний устрій і право України після ліквідації української державності (перша половина XIX ст.)

Семінар 7.

План

1. Зміни в адміністративно-територіальному поділі України на початку XIX ст.

2. Державний лад.

3. Суспільний лад.

4. Кодифікація права.

5. Основні риси права.

6. Суд і судочинство.

У першій половині XIX ст. майже всі українські землі об'єдналися під владою Росії. Україна у складі Росії офіційно називалася "Малоросія". Поділялася на 9 губерній, які об’єднувалися в 3 генерал-губернаторства.

При підготовці до семінарського заняття студенти повинні з’ясувати які були наслідки розпаду феодально-кріпосницького устрою і формуванням капіталістичного устрою, а саме:

Внаслідок цього проходять певні зміни в суспільному устрої держави. Були такі верстви населення:

- дворянство;

- духовенство;

- купці;

- міщани;

- цехові люди;

- наймані робітники;

- державні селяни;

- кріпосні селяни.

Кріпацтво стає гальмом на шляху розвитку капіталізму.

Проходять певні зміни і в державному устрої.

В першій половині XIX ст. на території України діяли кодифікаційні комісії, завданням яких було створення таких правових документів, які б максимально наблизили правову систему України до законодавства Росії. В результаті діяльності цих комісій вийшли такі документи як "Собрание малороссийских прав", "Свод местных законов губерний и областей, присоединенных от Польши".

З 1835р. на території України починає діяти "Звід законів Російської імперії".

В цивільному праві право власності на землю належало поміщикам. В 1848 р. було здійснено інвентарну реформу.

Сімейно шлюбні відносини регламентувалися законом: для чоловіків починаючи з 18 років, для жінок – із 16 років. Законним шлюбом вважався лише церковний.

Спадкування майна відбувалося лише за законом і заповітом. Заповіт укладався лише в письмовій формі.

- В кримінальному законодавстві також відбулися зміни.

Судочинство було таємним. На основі письмових протоколів за суворо формальними правилами оцінки доказів суд вирішував долю звинувачуваного.

Розвиток капіталізму супроводжувався глибокими змінами в суспільних відносинах.

Початок XX ст. характеризувався певним зростанням революційної кризи. Це вилилося в революцію 1905-1907рр.

Активізація національно-визвольного руху в Україні викликала потребу в створенні українських політичних партій.

Революційні події 1905-1907рр. примусили правлячий клас піти на суттєву зміну абсолютистської форми правління.

Самостійна робота

Суспільно-політичний лад і право в Галичині, Північній Буковині і Закарпатті в першій половині ХІХ ст.

Наприкінці 1772 р. в результаті першого розподілу Польщі Галичина перейшла під владу Австрійської монархії. В 1774 р. Австрія і приєднала до себе північну частину Молдавського князівства з містами Чернівці, Серет і Сучава, мотивуючи тим, що ці землі колись належали до Галицького князівства. Новий край, названий Буковиною, заселений у північній частині українським, а в південній — українсько-румунським населенням. Деякий час на Буковині була військо-влада. У 1786 р. край було приєднано до Галичини, і лише у 1849 р. Буковину відокремили в окрему провінцію. Австрія поширила свою владу на Угорщину, в складі якої перебувало Закарпаття, ще у першій половині XVI ст. (1526 р.). Таким чином, у кінці XVIII ст. Галичина, Буковина і Закарпаття перебували в складі Австрійської монархії.

Політика Австрійської монархії на західноукраїнських землях мала колоніальний характер і була спрямована на те, щоб зробити ці і землі придатком до австрійської промисловості. Основою економіки залишалося сільське господарство. При цьому більша частина кращих земель, ліси і пасовища належали поміщикам, державі, церкві, селян­ське ж господарство було переважно малоземельним.

Панівними класами на західноукраїнських землях були магнати і шляхта. Місцева шляхта мала право не нести військову службу, а тільки сплачувати за неї гроші. Магнати і шляхта у Галичині були в основному польського походження, у Закарпатті панували угорські та австрійські феодали, на Буковині — австрійські та румунські.

Основною частиною населення було селянство, яке повністю залежало від поміщиків. Імператор Йосиф ІІ (з 1765 р. правив разом з Марією-Терезою, з 1780 р. – самостійно) здійснив ряд, що повинні були поставити на законну основу взаємовідносини селян і поміщиків. Патент 1781 р. (5 квітня 1782 р. — спеціально для Гали­чини) забороняв шляхті вимагати від селян понад трьох днів панщи­ни на тиждень, обмежувалися додаткові повинності на користь зем­левласника. Селяни отримали права вільного одруження, переходу на інші наділи, на відпуск від пана, звернення зі скаргами на пана до су­ду, вони могли віддавати дітей до школи, навчатися ремесел.

Патентом від 12 квітня 1785 р. в Галичині був проведений пер­ший земельний кадастр (перепис, економічна оцінка і класифікація всіх земельних угідь). Після його закінчення (1789 р.) було введено нове оподаткування. Тепер 70 відсотків врожаю залишалося у селяни­на, 12 відсотків — віддавалося державі, 18 відсотків — забирав помі­щик. У кінці свого правління Йосиф II підписав патент про заміну панщини грошовою платнею. Якщо взяти до уваги, що до того часу пани брали собі 80 відсотків прибутків селянина, то легко зрозуміти, яку бурю незадоволення викликав цей патент серед поміщиків.

Після смерті Йосифа II за його наступника Леопольда II (1790— 1792 рр.) настала певна реакція. Був скасований патент про заміну панщини грішми. Справжня реакція почалася за Франца II (1792— 1835 рр.), коли реформи фактично припинилися.

На Буковині особиста залежність кріпаків була відмінена імпера­торським актом у 1785 р. Однак за селянами залишалися всі феодаль­ні повинності, зберігалося поміщицьке землеволодіння.

Імператриця Марія-Терезія здійснила деякі перетворення і на За­карпатті. 1766 р. був прийнятий урбаріальний закон, згідно з яким було взято на облік усі селянські землі, встановлено розміри земель­них наділів. Селяни мали віддавати поміщику дев'яту частину вро­жаю, відпрацьовувати панщину (52 дні на рік зі своїм тяглом чи 104 дні "пішої" панщини), нести інші натуральні й грошові повин­ності. У 40-х роках XIX ст. селяни Закарпаття виконували понад 20 видів панських робіт. Крім цього, селяни сплачували державні по­датки, виконували повинність на користь держави. В цілому розміри панщини та інших повинностей значно перевищували передбачені реформою норми.

Соціальне становище міського населеннянаприкінці XVIII ст. мало чим відрізнялося від попередньої доби. У промисловості Галичи­ни, Буковини і Закарпаття переважали іноземні капітали, та й біль­шість заможних городян складали чужоземці. Але робітники майже скрізь були українського походження, оскільки ними переважно ста­вали зубожілі селяни та ремісники.

У 1848 р. в Австрії почалася революція. Австрійський імператор під тиском народних мас змушений був проголосити деякі буржуазні реформи і пообіцяти конституцію. 22 квітня 1848 р. вийшов патент імператора про ліквідацію панщини в Галичині. На Буковину дія цього указу була поширена з 9 серпня 1848 р.

Рішення про звільнення селян на всій території Австрії було прийнято австрійським парламентом 7 вересня 1848 р. Закон скасо­вував кріпосну залежність селян, надавав їм права громадян держави і права власності на ту землю, яку вони отримали у спадок. Разом з тим, закон передбачав компенсацію селянами на користь поміщиків 20-кратної вартості всіх річних кріпосних повинностей. В результаті у власність селянства Галичини і Буковини перейшло менше полови­ни земельних угідь краю. Більшість селян залишалася малоземельни­ми та економічно неспроможними, значну частину їх (халупників, що володіли тільки хатами — халупами, і комірників, які наймитува­ли і жили у чужих хатах — коморах) було "звільнено" зовсім без землі. Вони відразу потрапили в економічну кабалу до поміщиків. У власність поміщиків перейшли майже всі ліси та пасовища. За сер­вітути (пасовища, ліси) селяни змушені були платити поміщикам на основі спеціальних угод.

На Закарпатті, як і в усій Угорщині, феодальну залежність селян скасував закон, прийнятий угорським сеймом 18 березня 1848 р. і підтверджений 1853 р. австрійським імператором Францем-Йосифом І (1830—1916 рр.), але на таких самих кабальних умовах, як і в Галичині та Буковині.

Незважаючи на те, що революція 1848—1849 рр. в Австрії не бу­ла послідовною, вона завдала серйозного удару по феодальних відно­синах, скасувала кріпосне право. Широкого розмаху набув національ­но-визвольний рух, зросла національна свідомість західноукраїнського населення.

Головним осередком українського національно-визвольного руху стала Східна Галичина. 2 травня 1848 р. у Львові представники га­лицької інтелігенції і духовенства створили першу українську політич­ну організацію — Головну руську раду на чолі з єпископом Г. Яхимовичем. Програма Головної руської ради була досить обмеженою і зводилась до вимоги культурно-національної реформи для українсько­го населення Галичини. Діяльність Ради підтримали представники За­карпаття, які прагнули вийти зі складу Угорщини та об’єднатися з Галичиною у складі Австрійської монархії. Представники ж Буковини прагнули відокремити Буковину від Галичини і виділити її в окремий коронний край зі своїм сеймом.

Індивідуальна робота

«Права, за которыми судится малороссийский народ».

« Права, за якими судиться малоросійський народ» - визначна пам’ятка права та правової думки України. Неоднорідність правового поля, в якому перебувала Україна після договору 1654 року з Москвою зумовлювала необхідність кодифікації законодавства. Передбачалося, що запорожці судитимуться за «давнішими пра­вами». Це означало, що Литовський статут, який ді­яв у Правобережній Україні, поширювався і на Лівобережжя; зберігали чинність універса­ли та ін. правові акти гетьманської влади, елементи звичаєвого права і актів церковного права. В Украї­ні діяли також деякі норми російського законодавства. Така строкатість породжувала розбіжності й су­перечності в тлумаченні та застосуванні норм права, сприяла зловживанням і тяганині в су­дах. Чиновники російських апеляційних інстанцій скаржилися на неможливість вирішувати спра­ви, що надходили з України, через незрозумілу їм мову законодавчих актів. Навколо цієї проблеми точилася складна боротьба. Наступ російської сторони на здобуті за Б. Хмель­ницького права поступово спрямовувався і на судову сферу. В царському листі до гетьмана І. Скоро­падського від 29.ІУ (10.У) 1722 містилася, хо­ча й з посиланням на Б. Хмельницького, а насправді всупереч домовленостям з ним, вимога «бути під російським судом і управ­лінням, аби тим усьому малоросійському на­роду всі неправедні суди і даремні утяження було припинено».

Українські гетьмани наполягали на дотриманні та реалізації домовленостей 1654, на здійсненні за допомогою кодифікації закріпити свої ста­нові привілеї. Згідно з універсалом І. Скоро­падського розпочато переклад джерел права «з польського діалекту на наше руське наріч­чя» (1721). Гетьман Д. Апостол у березні 1728 у «Статейних пунктах (проекті договору но­вообраного гетьмана з Москвою)» наполягав, щоб українці судилися «за своїми правами, у своїх судах, через обраних народом суддів», а також на кодифікації законодавства. З цих питань було досягнуто згоди, і указом царя Петра II від 28.УІП (8.ІХ) 1728 передбачалося ті права, за якими судиться малоросійський народ, переклас­ти великоросійською мовою, утворивши для цього відповідну Комісію (п. 20). Того самого 1728 Комісія у складі 12 чол. почала працювати. Її склад кілька разів змінювався. Разом за всі роки роботи в ній перебувало 43 представники козацької старшини (в т. ч. ген. суддя І. Борозна, ген. обозний Я. Лизогуб, ген. хорунжий М. Ханенко, полковни­ки - лубенський П. Апостол і полтавський В. Кочубей, бунчуковий товариш С. Чуйкевич та ін.), 21 - від духівництва та 6 - від міст. Значна частина їх отримала освіту в Києво-Могилянській академії, а дехто — в європейських університетах. Комісія спочатку працювала в м. Глухові, з 1734 - в м. Прилуках, згодом - в м. Ічні. Очо­лювали Комісію спочатку І. Борозна, пізніше -Я. Лизогуб. У 1734 указом імператриці Анни Іванівни компетенцію Комісії було розширено, їй до­ручалося також дещо «скоротити та додати на користь малоросійського народу». Кодифікаційна комісія завершила роботу в 1743, а 1744 її проект передано в Сенат для розгля­ду з наступним імператорським затвердженням. Але сенатори зволікали з його розглядом. Тільки через 12 років, у травні 1756, проект було по­вернено для внесення змін. Після цього знову (в 1756 та 1758) скликалися нові комісії, го­тувалися пропозиції щодо внесення змін і доповнень, але офіційно «Права» так і не бу­ло затверджено.

У структур, відношенні «Права» складаються з 30 розділів, які поділяються на 531 артикул, а ті, своєю чергою, на 1716 пунктів.

«Права» передбачали регулювання відносин, що належать до різних галузей права. У сфері цивільного права значна кількість норм стосувалася права власності, котре тлумачилося як право передавати, відписувати, обмінювати, закла­дати майно; розрізнялося право власності та право володіння. У зобов'язальному праві роз­різнялися зобов'язання, що виникають з правочинів (купівлі-продажу, позички, обміну, найму, доручення та ін.), і такі, що виникають у разі заподіяння шкоди. Спадкування допус­калося за законом (дітям, онукам, правнукам, за їх відсутності — братам і сестрам та ін.). Сімейне право регулювало порядок укладання і припинення шлюбу, права та обов'язки по­дружжя тощо.

У сфері кримінального права наводилася класифікація злочинів (відповідно до існуючих традицій: проти релігії, монархії, життя, особистої не­доторканності, майна та ін.) і покарань (прос­та і кваліфікована смертна кара, ув'язнення, церковної спокути, вигнання, майнові покарання та ін.). При вирішенні питання про відшко­дування заподіяної шкоди зберігалися еле­менти таліону. В багатьох випадках при ви­значенні покарань враховувалося соціальне ста­новище злочинця і потерпілого. Судовий процес поділявся на розправочний та кри­мінальний. До першої категорії належали ци­вільні та незначні кримінальні справи, що порушу­валися за заявою заінтересованої сторони і могли завершуватися примиренням сторін. Кримінальні справи починалися за заявою потерпілого (в таких випадках переведення здійснювалося за принципами змагально-обвинувального про­цесу) або ж з ініціативи суду (застосовували­ся принципи слідчого, інквізиційного проце­су). Передбачався апеляційний порядок перегляду справи.

«Права» відображали досить високий рівень законодавства і правової культури в Україні 1-ї пол. 18 ст., мали всі риси, властиві правовим актам феодальної до­би. Навіть незатверджений кодекс мав значне поширення в Україні, його застосовували в су­дах, поклали в основу «Зібрання малоросійсь­ких прав».

Питання для самоконтролю

1. Які сталися зміни в адміністративно-територіальному устрої України?

2. Які зміни сталися в суспільному устрої?

3. Чому кріпацтво гальмувало розвиток капіталізму?

4. Які зміни відбулися в державному устрої?

5. Чим була викликана кодифікація права в першій половині XIX ст.?

6. Які документи з'явилися внаслідок діяльності кодифікаційних комісій?

7. Чому суд і судочинство залишились незмінними?

Основні хронологічні дати.

181З р. - Повстанський рух під проводом У.Кармелюка.

1825р. - Повстання декабристів на Україні.

30-40-і рр. ХІХ ст. - Загострення суспільно-політичного руху на Україні.

Тема 8. Суспільно - політичний лад і право України в період утвердження і розвитку капіталізму (друга половина XIX -поч. XX ст.)

Семінар 8.1.

План.

1. Причини реформ 60 - 70х років.

2. Реформи 60 - 70-х років та їх вплив на державний устрій Росії.

3. Значення реформ 60 - 70-х років в Росії.

4. Зміни в суспільному устрої

5. Зміни в державному устрої на поч.. XX ст.

Друга половина XIX ст. в Росії ознаменувалася зміною феодально-економічної формації буржуазною.

В 1861 році було проведено селянську реформу. За даною реформою селяни отримали особисту свободу, але право власності на землю залишилось за поміщиками.

Скасування кріпосного права внесло найбільш серйозні зміни в правове становище селян.

Після звільнення селян дворянство, як стан феодального суспільства вступило в період кризи і розкладу. Клас дворян розколовся на дві верстви.

Після реформи зростає клас робітників.

Однією з важливіших змін у соціальній структурі суспільства в період, що вивчається, було формування класу буржуазії.

Під час підготовки до семінарського заняття студенти повинні з’ясувати які було проведено реформи і які вони мали наслідки.

В 60-70-ті роки було проведено цілий ряд реформ: міського самоуправління, земську, судову, поліцейську, фінансову, військову та ін.

Індивідуальна робота

Революція 1905-1907 рр.

Рубіж ХІХ і ХХ ст. – це не тільки період суттєвих соціально-економічних змін, а й час радикальних суспільно-політичних зрушень, значною мірою зумовлених революційними подіями 1905-1907 рр. Зволікання з остаточним вирішенням аграрного питання, посилення експлуатації робітничого, класу, об'єк­тивна зацікавленість буржуазії в її залученні до вирішення важ­ливих державних проблем, національний гніт, відсутність де­мократичних свобод тощо створювали фунт для: стихійного вибуху невдоволення народних мас. Проте можливість висту­пу стала реальною лише завдяки появі та зміцненню напри­кінці XIX — на початку XX ст. широкого спектра політичних партій, розширенню сфери їхніх дій, посиленню впливу на ма­си; втраті авторитету та частковому послабленню царизму в зв'яз­ку з поразкою у російсько-японській--війні1904—1905 рр.

Початком революції стали події 9 січня 1905 року в Петербурзі. Саме цього дня була розстріляна за наказом уряду 150- тисячна мирна робітнича демонстрація, учасники якої намагалися передати цареві петицію про свої нужди. Звістка про заги­бель 1200 робітників та поранення 5 тис. осіб швидко облетіла країну та викликала хвилю обурення, кристалізувалася у заг­розливе для царату гасло "Геть самодержавство!" Тільки в січні у Російській імперії страйкувало майже 440 тис. осіб, тоді як у Попередній період страйкуючих налічувалося 43 тис. осіб на рік. Держава вступала в добу революції.

У своєму розвиткові перша російська революція пройшла кіль­ка фаз (етапів), кожна з яких мала свої характерні риси та особ­ливості.,

І фаза "Піднесення" (січень—жовтень 1905 р.):

- наростання масової боротьби, посилення її політичного характеру;

- політизація народних мас;

- активізація процесу самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, рад, профспілок тощо);

- поширення хвилі заворушень серед селян та армії;

- переплетення та взаємовплив робітничого, селянського та національно-визвольних рухів.

II фаза "Кульмінація" (жовтень—грудень 1905 р.):

- коротка стабілізація в країні та певне розмежування полі­тичних сил після публікації царського Маніфесту 17 жовтня;

- діалог та легальна взаємодія між опозицією та владними структурами;

- активне формування багатопартійної системи;

- посилення пропаганди та агітації крайню лівих партій - більшовиків та есерів;

- організація лівими силами хвилі збройних повстань у грудні 1905 р. (повстанськими центрами в Україні були Харків, Олександрівськ, Катеринослав, Горлівка та інші міста).

ІІІ фаза "Спад" (січень 1906 р,—червень 1907 р.):

- посилення репресій (каральні експедиції, арешти, обшуки тощо);

- помітне зменшення масштабів та інтенсивності робітничих страйків та селянських виступів;

- перехід більшості політичних партій у підпілля;

- поширення серед революціонерів терористичних форм боротьби (1906 - 1907рр. у Російській імперії було вбито та поранено 97 тис. посадових осіб, на П. Столипіна було здійснено 10 замахів;

- спроби опозиції продовжити антифеодальну, антиімперську, антикапіталістичну боротьбу парламентськими методами у стінах Державної думи;

- перехід реакції у наступ.

Якісно новим явищем, специфічною особливістю суспільно -політичного життя доби революції стали взаємовплив та взаємопроникнення робітничого, селянського та національно-визвольних рухів, що значно посилювало антисамодержавний фронт і сприя­ло появі іншого нового явища — широкомасштабності народних виступів, основними параметрами якої є масовість, територіальна поширеність, тривалість, участь різних соціальних верств. Лише протягом квітня—серпня 1905 р. в Україні відбулося понад 300 робітничих страйків, у яких взяло участь понад 110 тис. осіб. Тіль­ки жовтневий політичний страйк підняв на боротьбу майже 2 млн. жителів Російської імперії, з них в Україні — 120 тис. Червневі виступи українських селян 1905 р. охопили 64 із 94 повітів. За масштабами селянського руху Україна займала одне з перших місць у Російській імперії.

С амостійна робота

Столипінська аграрна реформа.

Революція 1905-1907 рр. переконливо довела, що аграрне питання з питання економічного переросло у політичне. Його невирішеність поглиблювала конфронтацію у суспільстві, посилювала соціальну напругу та політичну нестабільність. Будучи залишком феодалізму, самодержавство тривалий час консервувало свою опору – поміщицьке землеволодіння та селянську общину. На початку ХХ ст. деградація поміщицького землеволодіння стала цілком очевидною, а община показала не лише свою нездатність ефективно господарювати, а й належно контролювати настрої селян. Саме тому ще у ході революції прем’єр – міністром П. Столипіним було проголошено курс на реформування аграрного сектора. Комплекс реформ, розпочатих указом 9 листопада 1906 року, був логічним продовженням модернізацій них процесів у Росії середини ХІХ ст. В його основі лежали три головні ідеї: руйнування селянської общини, дозвіл селянину отримати землю у приватну власність (хутір чи відруб), переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу.

Аграрними перетвореннями П. Столипін хотів комплексно ви­рішити низку важливих завдань: підняти ефективність сільсько­господарського виробництва, підвищити товарність селянського господарства, зміцнити соціальну опору самодержавства на селі, вирішити проблему аграрного перенаселення. Хоча здійснення столипінських планів у перспективі обіцяло поліпшення ситуації у суспільстві, еони були зустрінуті значною мірою вороже. Харак­терно, що проти них виступили і праві, і ліві політичні сили. Пра­вих не влаштовувало руйнування традиційного сільського укладу, а ліві не бажали послаблення протиріч на селі, які були збудника­ми революційної активності селянства. Цікаво, що і саме селянс­тво імперії у своїй масі, якщо не вороже, то дуже насторожено поставилося до реформаторських ідей. Тут свою роль відіграв ком­плекс чинників: природний консерватизм селян, зрівняльна пси­хологія, сформовані общинним землекористуванням, і невіра у власні сили.

Найбільший успіх реформи Столипіна мали в Україні. Це пояснюється особливостями української ментальності, сильнішим, ніж у росіян, потягом до індивідуального господарювання, по­рівняно меншою поширеністю на території України селянських общин. Протягом 1907—1915 рр. на Правобережжі вийшли із общини 48% селян, на Півдні — 42%, на Лівобережжі — 16,5%. На 1916 р. утворилося 440 тис. хуторів, що становило 14% селян­ських дворів. Ці показники були значно вищими, ніж у європей­ській Росії, де з общини виділилося 24% селянських господарств, а переселилось на хутори 10,3%.

Однак остаточно зруйнувати селянську общину не вдалося, не змогла реформа ліквідувати і поміщицьке землеволодіння, хо­ча спроби перерозподілу поміщицьких земель шляхом купівлі-продажу через Селянський поземельний банк робилися владою досить енергійно. Певною мірою зазнала краху і переселенська політика Столипіна. На нові землі протягом 1906—1912 рр. виї­хало з України майже 1 млн. осіб. На жаль, погана організація процесу переселення призвела до того, що лише 1911 р. поверну­лося додому 68,5% переселенців.

Отже, після поразки революції 1905—1907 рр. розпочався ши­рокомасштабний наступ реакції, складовими частинами якого бу­ли введення на значній території України стану посиленої охо­рони, масові арешти, свавільне судочинство, погроми прогре­сивних суспільних організацій, заборона демократичних видань, посилення національного гніту, різке звуження сфери вживання української мови тощо.

Через низку причин (протидія селян, недостатнє фінансу­вання та погана організація реформаційних заходів, відсутність широкої соціальної бази, загибель основного ідеолога та ру­шія реформ П. Столипіна та Ін.) аграрні реформи Початку XX от. не реалізували повністю свого потенціалу і не досягай постав­леної мети. Водночас, відкривши шлях до приватного селян­ського землеволодіння, стимулюючи розвиток агрокультури, зробивши ставку на особисту ініціативу та конкуренцію, вони прискорили процес переходу українського села на індустрі­альну основу.

Питання для самоконтролю

1.Які причини реформи 1861р.?

2.Які зміни відбулися в суспільному устрої України?

3.Суть реформ 60-70-х років?

4.Які зміни відбулися в Росії після реформ 60-70-х років?

Семінар 8.2.

План.

1. Основні джерела права.

2. Цивільне право.

3. Шлюбно-сімейне право.

4. Кримінальне право.

5. Суд і судочинство.

Після проведення реформ 60-70-х років ввели в державний устрій Російської імперії деякі елементи буржуазної державності. На еволюцію правової системи царської Росії, до складу якої входила Україна, період що вивчається, впливав як соціально-економічний р