4 страница. Теорія — найбільш розвинута форма наукового знання, яка дає цілісне, системне, достовірне відображення закономірних і суттєвих зв’язків певної області

Теорія — найбільш розвинута форма наукового знання, яка дає цілісне, системне, достовірне відображення закономірних і суттєвих зв’язків певної області дійсності. Основними функціями теорії вважають:

-синтетичну (поєднання певних достовірних знань в єдину систему);

-пояснювальну (виявлення суттєвих характеристик об’єкта, законів його походження і розвитку);

-методологічну (розробка на базі теорії різних методів і прийомів дослідження);

-передбачувану (формулювання уявлень про існування раніше невідомих фактів і властивостей об’єкта);

-практичну (бути програмою, яка спрямовує практичну діяльність).

На емпіричному рівні переважає чуттєве пізнання. Раціональне пізнання і його форми тут присутні, але мають підпорядковане значення. Тому, на емпіричному рівні, досліджуваний об’єкт відображається переважно з боку своїх зовнішніх зв’язків і проявів. Характерними ознаками емпіричного пізнання є: збирання фактів, їх первинне узагальнення, опис спостережуваних та експериментальних даних, їх систематизація, класифікація.

Емпіричний та теоретичній рівні наукового пізнання взаємопов’язані, тобто емпіричне може переходити в теоретичне і навпаки. Неприпустимо абсолютизувати значення якогось одного з них.

Питання № 49 Методологія та основні групи методів наукового пізнання

В науковому пізнанні істинним повинен бути не тільки його результат, але й спосіб отримання цього результату — метод. Метод — це система приписів, принципів, вимог, які орієнтують суб’єкта у вирішенні конкретного завдання, досягненні певного результату пізнання і дії. Основна функція методу — регулювання різних форм діяльності (в тому числі і науково-пізнавальної). Вчення про систему методів, теорія методів називається методологією.

Усі методи наукового пізнання за мірою узагальнення і сферою дії поділяється на наступні основні групи: філософські, загальнонаукові, загальнологічні, а також спеціальні (методи фізики, хімії тощо) і дисциплінарні (методи, які виникли на стику наук або методи якоїсь галузі певної науки). Для сучасної науки характерне намагання використовувати різноманітні методи і прийоми дослідження в їхньому поєднанні і взаємодії.

Науковими методами емпіричного дослідження є спостереження (опис явищ та їх вимірювання), порівняння та експеримент.

Серед наукових методів теоретичного дослідження найпоширенішими є формалізація, аксіоматичний, гіпотетико- дедуктивний метод.

Формалізація - відображення змістового знання у формалізованій мові, яка створюється для точного вираження думок з метою запобігання можливості неоднозначного розуміння.

Аксіоматичний метод – спосіб побудови наукової теорії, коли за її основу беруться аксіоми, з яких усі інші твердження цієї теорії виводяться логічним шляхом (доведенням).

Гіпотетико-дедуктивний метод – спосіб теоретичного дослідження, що передбачає створення системи дедуктивно пов’язаних між собою гіпотез, з яких виводяться твердження про емпіричні факти.

У науковому дослідженні застосовують загальнологічні методи та засоби дослідження: аналіз (поділ досліджуваного на складові), синтез (поєднання елементів в одне ціле), абстрагування (процес відходу від певних якостей досліджуваного), ідеалізація, індукція, дедукція, аналогія, моделювання (дослідження певних об’єктів, з відтворенням їх властивостей на іншому об’єкті).

Питання № 51 Наука як соціокультурний та цивілізаційний феномен

Наука є продуктом цивілізації. Вона формується та розвивається за вимогами та потребами соціума. Але одночасно наука стає частиною цивілізації. Вона вже також формує культуру, саме суспільство. Зростання ролі науки і наукового пізнання в сучасному світі, складність і протиріччя цього процесу породили дві протилежні позиції в його оцінці — сцієнтизм і антисцієнтизм, які склалися до середини ХХ ст. Прибічники сцієнтизму стверджують вищу цінність науки в суспільстві. Її результати потрібно всебічно втілювати в усі форми і види людської діяльності. Усе соціальне життя повинно бути організоване на науковій основі. При цьому наука ототожнюється з математичним, природничим і технічним знанням. Стверджується, що саме така наука може вирішити усі суспільні проблеми. Принижуються або зовсім заперечуються гуманітарні науки як нібито не маючи пізнавального значення. На противагу сцієнтизму виник антисцієнтизм — філософсько-світоглядна позиція, прихильники якої піддають різкій критиці науку і техніку, які, на їхню думку, не тільки не можуть забезпечити соціального прогресу, покращення життя людей, але й підсилюють військову небезпеку, загострюють екологічну ситуацію. Виходячи з дійсно негативних наслідків науково-технічного розвитку, антисцієнтизм у своїх крайніх формах взагалі відкидає науку і техніку, вважаючи їх силами ворожими культурі, справжній сутності людини. Наукове мислення не здатне зрозуміти такі найважливіші для людського буття феномени як індивідуальність, творчість, свобода. І тому замість наукової універсалізації соціального життя необхідно повернутися до індивідуально-групових форм спілкування, традиційних цінностей. Слід визнати, що обидва альтернативних підходи містять ряд вірних моментів в оцінці науки. Синтез цих моментів дозволить більш точно визначити її місце і роль в сучасному світі. Однаково помилково як абсолютизувати науку, так і недооцінювати її.

Питання № 52 Проблема людини як вічна філософська проблема

Відомий західний мислитель ХХ ст. Е.Кассірер писав про три розуміння людини, які не стикуються між собою: релігійне, філософське і наукове. В релігії людина представлена як деяка недосконала подоба Бога, яка усвідомлює і переживає свою недосконалість, і тому здатна пробачити недоліки та гріхи інших людей. Вихідним пунктом філософського осягнення людини стає пізнаюче “Я”, яке завдяки власній автономії, свободі та розумності, оволодіває світом в свідомості і практиці. Наука характеризує людину як вершину еволюції живих істот.

Філософія відмічає серйозні вади, притаманні науково-природничому розумінню людини:

а) як біологічна істота вона значно слабша у порівнянні з багатьма тваринами і, разом з тим, стала сильнішою за них;

б) немає природжених інстинктів, які забезпечують виживання, однак володіє здатністю гнучкої адаптації;

в) не народжується завершеною людською істотою, а змушена ставати нею в процесі культурного розвитку.

Філософія вбачає в ній духовну, розумну, діяльну істоту. Людині притаманні релігійна віра, ціннісні орієнтації, пам’ять про минуле і надія на майбутнє, почуття гумору, переживання своєї смертності. Завдяки розуму вона здатна контролювати свої інстинкти і потяги. Створюючи науку і техніку людина не тільки осягає закони дійсності, але й перетворює її. Багатоманітність, різнорідність, суперечливість людського одночасно стимулює і утруднює усвідомлення його цілісної визначеності. Найважливіші питання філософської антропології:

-про природу і сутність людини;

-про її походження і положення в світі;

-про сенс і цінності людського життя.

Питання № 53 Формування та історичний розвиток проблематики філософії людини

Концепції, які аналізують положення людини у світі, розрізняються розумінням вищого пріоритету світу (Бог, природа, суспільство тощо). Положення людини характеризується специфікою її взаємовідношення з таким пріоритетом.

Космоцентризм абсолютизує значущість Космосу, природи. Антична натурфілософія всю увагу приділяла Космосу — світовому ладу, характеризуючи його як живе, тілесне, матеріальне ціле. Людина — це мікрокосм, частина макрокосмосу, яка має певні особливості. Пізніше, в епоху Відродження, на перший план виходить пантеїстичний природоцентризм, який оцінював людину як своєрідну піщинку Всесвіту.

Теоцентризм стверджує культ Бога — творця світу і людини, судді усіх людських думок і справ. Людина, як образ і подоба Бога, наділена свободою волі. Обравши невірний шлях, вона опиралася волі Бога і стала гріховною істотою. Життя християнина — це пошук ним власного шляху спасіння душі, єднання з Богом. Теоцентричні погляди панували в епоху середньовіччя.

Соціоцентризм вищим пріоритетом вважає культуру, суспільство. Провідна роль у формуванні і розвитку людини належить соціальному фактору, тобто тому культурному середовищу, в якому народилася і живе людина. Соціоцентрична установка вимогає спочатку пізнати і зрозуміти суспільство, а потім, завдяки цьому, і своєрідність особи. Соціоцентризм був визначальним принципом для філософських поглядів Конфуція, Гоббса, Маркса.

Антропоцентризм, починаючи з філософії Нового часу, у ранг вищої цінності світу підносить людину. Ця точка зору зараз поділяється філософською антропологією. Людина здатна пізнати перш за все себе. Вона осягає світ лише через призму своїх потреб та інтересів. Сам Всесвіт начебто збудований для того, щоб людина могла його усвідомлювати і засвоювати. У синергетиці — сучасній загальнонауковій теорії самоорганізації — людина розглядається як значний чинник еволюції Всесвіту.

Питання № 54 Проблема співвідношення природи й сутності людини в історії філософії

У філософії Давньої Індії людина мислилась як частина світової душі, а людське життя розуміли як певну форму нескінченного ланцюга перероджень. Це відповідало концепції коловороту життя (сансари).

У давньогрецькій філософії людина не існує сама по собі, а є складовою певних відносин, що тлумачаться як абсолютний порядок і Космос (мілетська школа). У концепції Арістотеля людина розглядається як істота соціальна, державна, політична.

У середньовічній філософії людину трактували передусім як частину світового порядку, встановленого Богом. Вона здебільшого розглядалася як єдність божественної та людської природи, що знаходила свій вияв в образі Христа.

Філософія Нового часу утверджувала природний потяг людини до добра, щастя, гармонії. Набуває поширення механістичний погляд на людину як своєрідну машину (Декарт, Дідро). Також мало місце тлумачення людини як продукту природи, цілком детермінованої її законами (Гольбах).

Німецька класична філософія. Людина за Кантом, з одного боку належить природній необхідності, а з іншого – моральній свободі. Як частина чуттєвого світу явищ, вона підпорядкована необхідності, а як носій духовності – людина вільна. Гегель зосередився на вираженні становища людини як суб’єкта духовної діяльності і носія духу та розуму.

У сучасній філософії значну увагу приділяють внутрішньому світу людини. Можна виділити основні ознаки людини: наявність розуму; соціальність; цілеспрямована діяльність; здатність творити символи (слово); духовність.

Питання № 55 Філософські аспекти проблеми походження людини

Однозначної відповіді на питання про походження людини (антропогенез) немає. Тому існують різні варіанти його розгляду.

Езотеричні уявлення про походження людини є найбільш давніми. Езотеризм (таємне знання, яке довірялось тільки посвяченим) стверджує, що непізнаваємою першоосновою світу є Безособовий Принцип, Абсолют, непроявлені і проявлені стани якого циклічно чергуються. Проявлений стан — “Видох Абсолюту”, тобто його зовнішнє самовизначення починається з появи природи і одухотворених, але нерозумних передлюдських істот. Ці істоти, переходячи з одного плану в інший (астральний, ефірний), поступово втрачають духовність і нарощують, разом з розумністю, цілісність, речовинну тілесність. Так продовжується до тих пір, доки вони не досягають найбільш щільного, нашого фізичного плану, людської організації. Після цього починається лінія сходження на більш високі плани духовності, пов’язана з втратою щільної матеріальності. Цикл завершується “Вдихом Абсолюту” — зникненням проявленого Космосу.

Християнська точка зору дається у Біблії як божественне відкриття. Людина є створінням Бога із земного матеріалу. Вона — недосконалий образ і подоба Бога, бо впала у гріх. Лише самовіддана любов і жертовність допоможуть людині здобути справжню віру і досконалість.

Натуралістична позиція репрезентована теорією еволюції Ч.Дарвіна, згідно з якою людина є безпосереднім нащадком однієї з гілок вищих приматів. Однак до цього часу неясно як і коли виникла людина, чому певний вид приматів еволюціонував таким образом. Теорію еволюції в певному сенсі доповнює трудова теорія походження людини (антропосоціогенез), яка стверджує, що праця, свідомість і мова з’явилися практично одночасово і стали визначальними чинниками виникнення людини. Відкритим залишається питання про походження самих цих чинників.

Соціокультурна версія антропогенезу розроблялася Е.Кассірером. Смисл антропогенезу, за Кассірером, визначається формуванням людини як символічної тварини. Спочатку, наслідуючи тварин, людина пробувала пристосуватися до навколишнього природного середовища. Але зовнішні подразники сприймалися нею не безпосередньо як у тварин, а опосередковано, піддавалися розумовій обробці. Знаряддями такої обробки є символи, в яких закріплюються різні стандарти поведінки. Людина виникає, коли стає творцем символів, створюючи свій символічний світ: світ міфів, мови, мистецтва, науки. Вона живе і розвивається не просто у фізичному, природному середовищі, а перш за все у світі цих символічних феноменів, які належать до сфери культури.

Питання № 56 Індивід і соціум. Поняття про особу

Поняття “особа” характеризує міру зрілості людини, ступінь втілення в неї суттєвих, власно людських якостей. Особа — це відносно стійка система морально-вольових, соціально-культурних, інтелектуальних якостей людини, виражених в індивідуальних особливостях її свідомості і діяльності. Особою не народжуються. У кожної людини своя тривалість формування особистісних особливостей, причому протягом життя вони можуть змінюватися. Філософське вивчення формування й розвитку особи вміщує пошук сенсу життя і смерті, усвідомлення власної долі, скерованості своїх вчинків. І тому зміст феномену особи можна розкрити лише за допомогою таких понять як самосвідомість, свобода, відповідальність, ціннісні орієнтації, вчинок. Особа характеризується унікальним поєднанням природних, соціальних і духовних складових: тілесної організації людини, її соціальних ролей в різних формах спілкування і спрямованості до певних духовних цінностей і ідеалів. Необхідно відрізняти поняття “особа” від поняття “індивід”. Кожній особі притаманна індивідуальність

Зіставляючи поняття «індивідуальність» і «індивід», необхідно відзначити властиві їм відмінності: якщо індивід — це представлення про одне, то індивідуальним є те, що не підкоряється канону, нормі, вимагає окремого, особливого аналізу. Реалізація індивідуальності — це завжди народження нового і неповторного. Сам факт відділення індивіду (одиничного) від індивідуальності (особливого) припускає, що не всякий індивід — індивідуальність. Що ж є критерієм становлення і виявлення індивідуальності? Християнство звело в ранг недосяжного ідеалу віруючого, що мучиться і викупає свої гріхи. Ренесанс оспівував гармонію духу і тіла.

Безперечним є те, що для індивідуальності неможлива втрата «самості», власного Я. Індивідуальність не може бути відділена від здійснення задатків і творчого потенціалу особистості. Індивідуальність — це не тільки автономне і незалежне окреме Я, це і самокоштовний, неповторний утвір природи, що може здивувати світ своїми незвичайними й унікальними проявами. У цьому змісті індивідуальність може бути зрозуміла як спонтанне і багато в чому суперечливе явище.

Питання № 57 Проблема свободи

Вибір особистого шляху і поля діяльності — це результат вільного волевиявлення людини. Тому особа неможлива без самостійності, свободи. Свобода, як усвідомлений вибір людиною варіанта певної поведінки в даній ситуації, залежить не тільки від зовнішніх обставин, але й від стану духовного світу людини, від міри її внутрішньої установки на істину, добро, красу, справедливість. Свобода також виражається здатністю людини змінювати реальність, планувати і практично досягати нового. Проблема відповідальності людей за свою свободу і дії завжди пов’язана з розумінням меж цієї свободи, меж втручання в природні і суспільні процеси, в життя інших людей і своє власне життя.

Свобода і відповідальність особи — провідна тема екзистенціалізму.Він визначає свободу як фундаментальну характеристику людського існування, яка дозволяє людині творити себе і обирати образ майбутнього світу. Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації.

За Марселем, бути вільним означає розпоряджатися собою, віддавати себе Богу, забуваючи про себе. На думку Хайдеггера, свобода – це звільнення від ілюзій повсякдення. За Сартром, свобода не просто властива людині, а складає її основу.

Питання № 58 Духовний світ людини

Внутрішній світ людини, її духовність лише в сучасній філософській думці набули необхідної оцінки. Першим, хто звернувся до цього питання був Фрейд. Він показав, що розум сам піддається впливу пристрастей, і тільки їх розуміння може звільнити розум і забезпечити його нормальну працю. У своїх працях Фрейд розкрив силу біологічних бажань, їхню відносну самостійність, здатність до сублімації, тобто можливість „перемикати” власну енергію на різні види діяльності.

Двоїстість, суперечливість пюдської природи формує її цілісність через єдність внутрішнього душевного життя. Цей складний синтезуючий процес у поєднанні з активною зовнішньою свідомою діяльністю і формує людину. Внаслідок цього творчого акту долається тваринна природа людини, реально зростає її свідомість, формується її невід’ємний атрибут – духовність. Духовність – міра людяності, що закорінена у глибини внутрішнього життя людини і завдяки якій природна людська індивідуальність може реалізувати себе як особу.

Ще однією специфічною особливістю людської природи є її здатність до трансцендентування, тобто людина може усвідомлювати себе як самостійну величину. Тільки людина здатна піднятися над собою, відмовитися від своєї емпіричної природи і, аналізувати, оцінювати її. Тільки духовне начало в ній принципово відмінне від усіх емпіричних якостей, є те щось, що притаманне людині і визначає її справжню своєрідність.

Питання № 59 Поняття культури. Історичні моделі культури

Буття людини, його життєдіяльність забезпечується двома основними процесами: біологічним і культурним. Якщо біологічна еволюція визначається природними, генетичними засадами, то сутність культурного розвитку виражається інформаційною передачею традицій, звичаїв, обрядів, способів спілкування індивідів між собою і з середовищем їхнього існування. Культура, як система позабіологічно вироблених норм, прийомів, засобів людської діяльності, задає цю діяльність, програмує спосіб і міру оволодіння людиною природного і соціального світу. Сфера культури містить у собі не тільки результати, але й процеси матеріальної і духовної діяльності людей.

Сучасна філософія культури зосереджує свою увагу на дослідженні наступних проблем: виявленні прихованих парадигм людської діяльності; проникнення в сутність певної культури; усвідомлення способів передачі культурної спадщини і внутрішніх культурних контактів; вивчення взаємовідносин особи і культури; пошук національних культурних інваріантів і, навпаки, загального змісту усіх національних культур; аналіз культури як сукупності символічних форм та ін.

Виділяють три основні види культури: класичну, модерністську і постмодерністську. Класична культура (ХІХ ст.) задає уявлення про єдиний прогресивний культурно-історичний процес розвитку людства, яке, керуючись розумом, прагне досягти універсальних цінностей добра, гуманізму, справедливості, істинності. Модерністська модель (ХХ ст.), яка наполягає на дискретності світу, поліваріантності людської історії, заперечує ідею загальнолюдської культури, відмовляється від єдиної інтерпретації смислу культурних цінностей. Висувається ідея співіснування окремих самобутніх культур та їх діалогу. На перший план виходить ірраціональний характер людського життя. Постмодерністська модель (кін. ХХ ст. — наш час) остаточно приймає принцип культурного плюралізму, пов’язує культуру з множинністю творчих інтерпретацій, нескінченним виявленням різних смислів текстів. Людське прагнення до осмислення життя вбачає в подібному шуканні смислу, на який і націлені такі види культурної діяльності як релігія, мораль, мистецтво.

Питання № 60 Уявлення про цивілізацію. Типи цивілізації

Цивілізація – це система соціокультурної спільності, в якій присутні сукупність певних соціально-економічних, культурних, психологічних, організаційних характеристик. В багатьох історичних і філософських дослідженнях ХІХ-поч.ХХ ст. поняття „цивілізація” набуло значення певної форми інобуття духу і розглядалось як опозиція творчому духу – культурі. Зараз цивілізацію характеризують або як особливий етап в розвитку культури, який демонструє її видатні досягнення (появу письменства, міст, національних держав тощо), або як кінцевий момент існування будь-якої культури, який виражає її занепад, виродження. В одному тлумаченні цивілізація може виражати єдиний загальнолюдський характер, цінність усіх культур, а в іншому — поверхневий, у порівнянні з культурою, шар людського буття. В останньому випадку культуру розглядають як прояв духовної сутності людини, а цивілізацію як втілення технічного, технологічного аспекту культури, пов’язаного із задоволенням зростаючих матеріальних потреб людей.

Типи цивілізацій можуть виділятись на національній, регіональній чи континентальній основі, за рівнем техніко-технологічного розвитку. Звичайно виділяють такі типи цивілізацій, як аграрно-традиційне суспільство, індустріальне і постіндустріальне суспільство. Вони співіснують одночасно і в сучасному світі. В наш час виділяють два основних типи цивілізацій: західний (“техногенна цивілізація”) і східний (“традиційне суспільство”). Західна цивілізація спирається на ідею антропоцентризму. Вона прагне до наукового, раціонального пізнання світу і його практичної зміни у власних інтересах, завдяки використанню техніки і технології. Однак, позитивна мета того або іншого запланованого перетворення дуже часто не співпадає з його негативними практичними наслідками. Східна цивілізація, яка поділяє позицію космоцентризму, підкреслює особистісний, індивідуальний (а не загальнонауковий і технологічний, як на Заході) характер ставлення людини до світу. Людина повинна здійснювати “недіяння”, тобто діяти у згоді з природними процесами, не експлуатувати природу. Люди повинні прагнути до пізнання, під чим розуміється шлях духовного морального удосконалення людини під керуванням Учителя — Гуру. Сучасні дослідження вбачають прогрес людства в синтезі досягнень культур Сходу та Заходу.