3 страница. Питання№29 Основні тенденції і напрямки західної філософії XXст

Питання№29 Основні тенденції і напрямки західної філософії XXст.

Можна здійснити умовний поділ філософії ХХст. на наступні течії:

1) Антропологізм

2) Сцієнтизм

3) Повернення до основ містико-релігійної філософії

1) Антропологізм – орієнтує філософію на дослідження людини і світу навколо неї. Сутність виражають ідеї:

1) Ідея вивчення життя окремої людини, яка зараз визнається більш важливою ніж вивчення великих людських спільнот.

2) Перехід від ідеї вільної, розумної людини, яка здатна переробляти світ до ідеї людини жорстко обумовленої економікою, політикою, релігією, поглядами. У вивченні людини на першому місці інтуїція і підсвідомість, а не розум і свідомість.

3) Індивідуальна і суспільна свідомість вже не характеризуються, як незалежні структури. Вони є об‘єктами маніпуляції з боку різних сил: держави, партій, ЗМІ. Свідомість не є незалежною.

4) Ідея існування 2-ох ліній людського знання які не перетинаються: наукового і філософського.

Представляють: філософія антропології, філософія життя, філософія культури, екзистенціалізм.

2 ) Сцієнтизм – скеровує філософію на розгляд проблем науки (природознавства). Сфери його інтересу складають такі ідеї:

1) вплив розвитку науки на розвиток філософії і навпаки;

2) прагнення до комплексного дослідження світу, до розуміння його процесів як: нелінійних.

3) розгляд техніки, як одного з визначальних факторів розвитку людської цивілізації.

4) вивчення нових принципових питань: співвідношення між знанням і розумінням, знанням і оцінкою.

Напрямки які репрезентують сцієнтизм: усі види позитивізму: філософія науки, філософія техніки.

3)Зараз дуже поширились модернізовані ірраціонально-містичні уявлення про світ. Існує точка зору що вони не суперечать науковим знанням, а доповнюють науку пояснюючи духовну сутність людини нераціональним шляхом.

Сучасна західна філософія складається з певних елементів. Ці елементи – певні напрямки сучасної філософії.

·Філософія історії – вивчає людину в контексті мінливих соціальних і культурних обставин.

·Філософія культури – аналіз сутності і значення культури в житті людини і суспільства.

·Філософія життя – вивчає осмислення життя і творчості людини з особливості її екзистенції (переживань) і цінностних орієнтацій.

·Філософія антропології – вивчає сутність людини.

·Екзистенціалізм – вивчає існування людини, сенс її буття.

·Психоаналіз і неофрейдизм – вивчає вплив несвідомого компонента психіки на життя людини.

·Пост модернізм – відмова від необхідності розуму для людства, цінність усього що забезпечує свободу бажань.

·Філософія науки – усвідомлення критеріїв правильності і правомірності наукових суджень і теорій. Місце і роль науки в сучасній культурі.

·Філософія техніки – уявлення про природу, специфіку її різних проявів, наслідків її розвитку.

Цей розподіл є умовним. Їх проблеми дуже часто перетинаються.

Питання№30 Особливості та основні етапи розвитку філософської думки в Україні

У розвитку української філософської думки можна виділити слідуючі періоди:

1)ренесансні та реформаційні ідеї в українській культурі XVI-XVII ст.;

2) філософія Г.С. Сковороди;

3) ідеї Просвітництва в філософській думці України (кін XVII- поч. XVIII ст.);

4)філософські ідеї українських демократів (Т. Шевченко, М. Костомаров, М.Драгоманов, І. Франко, Л. Українка);

5)релігійно-ідеалістична філософія в Україні в XIX ст. (П. Юркевич, С.Гогоцький, О. Новицький, В. Зеньковський);

6)філософія української національної ідеї.

1)Ідеї раціоналістичного мислення, самоцінності людини, значення людської активності в однаковій мірі були притаманні, ренесансно-реформаційній культурі Західної Європи XVI ст. і українській культурі XVI—XVII ст.. В цей час в Україні формується і стверджується гуманістична ідеологія, головним результатом якої було утвердження світського начала в духовній культурі і встановленні національної самосвідомості.

2)Завершення доби бароко в історії української культури було позначене появою вчення про “сродний труд” Григорій Сковорода. Філософська спадщина Сковороди пов’язана з найрізноманітнішими філософськими традиціями античності (Сократ, Платон, Арістотель), філософією отців церкви, ідеями Спінози, Вольфа, філософськими концепціями діячів Просвітництва та німецьких містиків.

3) У XVII ст., відбувається розмежування філософії і теології, поступовою переорієнтацією від богопізнання на пізнання природи і людини, усвідомлення самостійної цінності природи і необхідністі пізнання її законів. Перша половину XVII ст., характеризується зростанням уваги до проблем гносеології, до раціоналістичної і емпіричної методології, розробляються співзвучні ідеям Нового часу теорії людини і держави. Філософи ширше звертаються до творів сучасних їм представників європейської думки. Представники цього периоду: Прокопович (1681-1736), Г.Щербацький (1725 -?).

4) Характеризується політичною активністю свідомої української інтелігенції, що прагне довести шляхом культурницької діяльності і освіти до свідомості народу, хто ми є, чого прагнемо.

5) Центральною проблемою для цього напряму була проблема співвідношення віри і знання, з огляду на яку розв’язувалось питання про місце і роль філософії в духовному житті. Київські філософи відзначають недостатність абсолютизації ролі розуму, акцентують увагу на значенні почуттів, людських переживань в духовній діяльності людини. Найзначнішою постаттю у колі представників Київської релігійно-філософської школи був П.Д.Юркевич.

6) XIX -ХХст. позначені в Україні початком розробки філософії української ідеї як теоретичної самосвідомості українського національного відродження. Цей процес відбувається як складова частина загальнослов’янського, європейського руху, спрямованого на пізнання минулого з метою усвідомлення сутності і сенсу існування свого народу. Представники: Липинський, Чижевський і т.д.

Питання № 31 Філософський смисл проблеми буття

Для буденної свідомості поняття “буття” констатує існування різноманітних процесів і явищ (людей, ідей, предметів). Існувати — означає мати визначеність і бути зафіксованим у думці.

Буття як філософська категорія вимогає усвідомлення сутності, засад існування, тобто відповіді на питання: що означає або що таке “існувати”, “бути”? Які особливості буття різних класів явищ (перш за все “людського існування”)? Уявлення про філософію буття і філософію свободи. Оцінка буття задає основні напрямки орієнтації людини у світі, які виражені позиціями філософії буття і філософії свободи. Філософія буття визнає наявність буття, тобто обґрунтовує залежність людського існування від одвічної, нескінченої реальності (Бог, Космічний Розум, Дух, матерія). Філософи, які визнають реальність буття, по-різному інтерпретують його сутність. Вчення, які стверджують первинність і справжність трансцендентного (потойбічного) буття (Бога, Абсолютної Ідеї, Логосу) називаються ідеалістичними. Вчення, які визнають єдиноіснуючим зовнішній світ, який чуттєво сприймається людьми, виражають матеріалістичну тенденцію в філософії. Уявлення про стан буття. Буття по різному характеризується і в залежності від розуміння його стану. Вже антична філософія задає основні варіанти такого розуміння: Парменід характеризував буття як дещо одвічне, стійке, нерухоме, яке знаходиться за світом кінцевих речей і явищ. Тривалий час у філософії панувало саме таке розуміння буття. Геракліт вважав буття таким, яке безупинно змінюється, розвивається. Ця позиція була близькою до філософії марксизму, а зараз її відстоює філософія постмодерну. Платон стверджував існування “світу ідей” і “світу речей”. Справжнє буття, за його думкою, має одвічний, незмінний “світ ідей”. Мінливий “світ речей” він відмовлявся вважати буттям і називав його світом становлення.

Питання № 32 Розвиток уявлення й особливості розуміння буття в історії філософії

Філософське розуміння проблеми буття історично змінювалося: в античну філософію цю проблем увів Праменід (V-IV ст.. до н.е.). В його тлумаченні буття — це дещо одвічне, стійке, нерухоме, яке знаходиться за світом кінцевих речей і явищ. Тривалий час у філософії панувало саме таке розуміння буття. Геракліт вважав буття таким, яке безупинно змінюється, розвивається. Ця позиція була близькою до філософії марксизму, а зараз її відстоює філософія постмодерну. Платон стверджував існування "світу ідей" і "світу речей". Справжнє буття, за його думкою, має одвічний, незмінний "світ ідей". Мінливий "світ речей" він відмовлявся вважати буттям і називав його світом становлення.

В середньовічній філософії справжнім буттям є Бог — творець світу і людини. У філософії епохи Відродження буття ототожнювалось з природою. У філософії Нового часу людське буття оголошувалось суб’єктивним, залежним від свідомості і буття самої людини (Р.Декарт: “Я мислю, отже, я існую”). В марксистській філософії буття позначає реальність, яка існує об’єктивно, поза і незалежно від свідомості людини. У сучасній західній філософії визначальним залишається суб’єктивне розуміння буття: в філософії життя буття — це біологічне життя в його розвиткові; в екзистенціалізмі справжнім буттям є людина, для постмодерну сенс життя розкривається у спілкуванні людей.

Питання № 33 Категоріальний вираз буття

Основні категорії: субстанція (провідна для Нового часу)-абсолютне буття, незмінна основа мінливого. Будучи першопричиною, субстанція визначає все суще. Для матеріалістів такою субстанцією є матерія, для ідеалістів-Бог. Матерія — ключове поняття матеріалізму. В діалектичному матеріалізмі вона визначається як філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, тобто усього того, що не залежить від людини, її свідомості і дано людині в її чуттєвому сприйнятті. Матеріалізм не обговорює проблеми походження матерії, постулюючи її одвічність і нествореність. Матерія розглядається як незалежна першооснова усього існуючого. І в такому розумінні виступає як субстанція. Важливо розрізнювати філософську характеристику матерії і наукову - природничі уявлення про її будову.

Питання № 35 Різноманіття шляхів розуміння свідомості в історії філософії

Кожна епоха формує власне уявлення про свідомість.

В архаїчному суспільстві свідомість зводилася до сфери невидимого, на яке впливали матеріально-практичними діями.

В античному світі вже не існувало таких уявлень про духовне, але воно мислилось як особливий витвір зовнішнього буття, тобто витоки свідомості перебували за межами людини.

У середньовічну епоху свідомість тлумачили як щось середнє між вищим рівнем – життям нашого „Я” в Бозі, та нижчим рівнем – мовчазним життям нашого тіла. Починаючи з Платона, Августина, свідомість розглядається як щось вторинне в духовному досвіді людини.

В Новий час свідомість перестає бути другорядним поняттям і набуває нового якісного виробу. Декарт вважав, що свідомість – інтелектуальна здатність суб’єкта, який проектує світ. У Гегеля свідомість людини – це суб’єктивна форма існування духу, культури, яку він звів до знання.

Філософи-матеріалісти акцентували увагу на вирішальній ролі матеріальних факторів у формуванні свідомості. Окремі матеріалісти розглядали свідомість як щось подібне до речовини, що виділяє мозок. Нове слово в матеріалізмі сказав марксизм. Для Маркса свідомість людини – це засвоєна нею культура суспільства, яка створена працею поколінь.

Питання № 36 Свідомість і самосвідомість

Безпосередній контакт із зовнішнім світом людина здійснює за допомогою почуттів. В результаті цього контакту в її свідомості виникає образ якогось об’єкта — фрагмента дійсності. Процедура утворення такого образу називається сприйняттям. Сприйняття є основою свідомості. Процес майже миттєвого згортання чуттєвих даних про об’єкт в цілісний образ цього об’єкту багато в чому ще неясний. Образ — це результат скерованості уваги людини на зовнішній об’єкт. В даному процесі людина не зосереджується на собі, хоча неявно і усвідомлює свою відміну від об’єкту. Будь-яка окрема людина, індивідуум є носієм свідомості. І тому її свідомість унікальна, індивідуальна, особистісна. Однак, в індивідуальній свідомості завжди є деякий зміст, спільний для окремих груп або для усіх людей. Він формується стихійно і виражає наявність в індивідуальній свідомості людини спільних з іншими людьми потреб, інтересів, установок, цілей. Такий спільний, надіндивідуальний, отже, безособовий зміст свідомості називається суспільним (або суспільною свідомістю). Суспільна свідомість, виражаючи інтереси певної соціальної групи людей, має конкретно-історичний характер, тобто змінюється з плином часу.

Людина народжується в суспільстві, яке має певний рівень розвитку. І тому формування індивідуальної свідомості здійснюється переважно за рахунок засвоєння цією людиною різноманітної інформації, накопиченої суспільною свідомістю. Разом з тим сама суспільна свідомість розвивається за допомогою досягнень зрілої індивідуальної свідомості, творчих проривів, відкриттів, винаходів зроблених окремими особами в тих або інших галузях діяльності. Суспільна свідомість, як правило, сильніша за індивідуальну, бо людина змушена підстроювати свою свідомість під установки і орієнтації своєї соціальної групи (нації, класу та ін.) і тому досить легко піддається колективному навіюванню. Для кожної особи, яка бажає зберегти своєрідність, завжди актуальною є проблема пошуку шляхів і способів послаблення залежності від диктату суспільної свідомості.

Самосвідомість проявляється тоді, коли людина розуміє, що образ зовнішнього об’єкту формується не тільки цим об’єктом, але й сприймаючим “Я”. Акт усвідомлення об’єкта зовнішнього світу супроводжується актом усвідомлення власної участі в цьому процесі. Таким чином, людина не тільки відображує зовнішній об’єкт, але й одночасно розуміє, що це саме вона створює образ об’єкта і надає йому смисл. Без самосвідомості, яка передбачає формування “Я”, тобто стану виділення даної людини з решти світу, свідомість неможлива.

Питання № 37 Поняттєве мислення й мова

Свідомість і мислення – не тотожні поняття. Свідомість – вища форма відображення дійсності, сукупність психічних процесів, з допомогою яких це відбувається. Свідомість охоплює як чуттєве пізнання, так і раціональне. Мислення – це розумова, інтелектуальна діяльність, процес відображення дійсності у поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях, концепціях. Процес цей здійснюється в постійних переходах від окремого до загального, від конкретного до абстрактного і навпаки. Це – ідеальна діяльність по духовно-практичному освоєнню світу через розкриття сутності явищ, визначення тенденцій, закономірностей їх розвитку, через продукування нових ідей, моделювання можливих ситуацій, планування дій, знаходження шляхів їх реалізації. Основними операціями мислення є абстрагування, узагальнення, опосередкування. Особливістю мислення є те, що воно має категоріальний характер – знання, котре дістається в процесі пізнання, закріплюється, фіксується в категоріях.
Отже, поняття “свідомість” за своїм змістом більш широке, ніж поняття “мислення”. Останнє є одним з складових структурних елементів першого. Мислення і мова складають єдине ціле. Між ними існує нерозривний, органічний зв’язок. У мові людина матеріалізує свою думку, втілює її у слово, надає її форму предметності. Мислення людини реально виявляється у формі її мови, мовного виразу. Поряд з суспільним характером праці, мова визначає специфіку самої людини, її свідомості, мислення і психіки взагалі. Людина може виявляти свої думки, своє мислення, різними способами (звуками, жестами, фарбами, знаками, діями, виробами, поведінкою і т.д.). однак універсальним засобом мислення є мова. Слово надає думкам їх справжнє наявне буття. Розумова, інтелектуальна діяльність, процес абстрагування, знаходження загальних властивостей речей і явищ, вимагають слів, мовного втілення. У мові людина матеріалізує свою розумову діяльність і може розглядати її результати як об’єкти Завдяки мові, думки окремих людей стають надбанням інших.

Питання № 38 Свідоме і несвідоме. Розуміння несвідомого в концепціях Фрейда та Юнга

Поняттям "несвідоме" позначають сукупність психічних процесів, станів і схем поведінки, які не задані виразно у свідомості людей. Прояснити природу несвідомого і таким чином звільнити людину від його диктату — завдання, яке ставили перед собою багато мислителів і перш за все З.Фрейд та К.Юнг. З.Фрейд (1856-1939) сформулював концепцію індивідуального несвідомого, яка базується на уявлені про домінуючу роль біологічного, а саме інстинктів сексуального характеру в житті людини. Фрейд виділив у людській психіці три області: "Воно" (несвідоме), "Я" (свідомість), "Над-Я" (засвоєні людиною культурні ідеали, норми суспільства). Приховані детермінанти свідомості зосереджені в "Воно" у вигляді лібідо — енергії несвідомих сексуальних потягів і інстинктів та витиснутих зі свідомості Ідей. Несвідомі потяги прагнуть до задоволення, до розрядки у дії. Для цього їм потрібно проникнути в "Я", яке управляє діями. Цьому проникненню перешкоджає внутрішня цензура — "Над-Я", бо культура, за Фрейдом, ґрунтується на відмові від бажань несвідомого. Свідомість людини "Я" стає полем бою між "Воно" і "Над-Я". Основне завдання свідомості — знайти стан динамічної рівноваги між цими силами, інакше неминуче психічне захворювання. Фрейд розробив спеціальний метод лікування таких хвороб — психоаналіз, за допомогою якого пробував прояснити в кожному окремому випадку несвідомі мотиви, які викликали душевний розлад людини. К.Юнг (1875-1961) — учень Фрейда, створив концепцію первинного колективного несвідомого, яке тільки пізніше перетворюється в суб'єктивне та індивідуальне несвідоме окремої людини. За думкою Юнга, концепція Фрейда характеризує лише поверхневий шар несвідомого. Його найбільший глибинний пласт є єдиним для психіки усіх людей, а тому загальнолюдським, колективним несвідомим. Колективне несвідоме постійно виробляє деякі структури і схеми, які символічно оформлюють уявлення людей. Ці схеми Юнг називав "одвічними образами" або "архетипами". Визначальні архетипи: Персона (сукупність соціальних масок людини), Аніма (жіноче начало), Анімус (чоловіче начало), Тінь (нижча природа людини) та ін. Вони притаманні кожній людині від народження і виражають закодовану в людині деяку форму або можливість уявлень. Архетипи з'являються людині через сни, переживання, міфи, релігійні традиції, відхилення у поведінці. Символічне тлумачення архетипів демонструє цю подвійність ставлення до них, дозволяючи трохи відкрити (позначаючи) і разом з тим приховати (раціонально не роз'яснюючи) міць несвідомого.

Питання № 39 Визначення знання в класичній та некласичній філософії

Класична філософія. Знання=знання про світ. Кінцевою метою процесу пізнання є повний опис світу та точна оцінка будь-якого процесу в будь-який момент часу. Світ описувався лінійними залежностями.

Некласична філософія. Зникає ілюзія про те, що світ можна абсолютно описати. Відповідно змінюється засіб його опису: нелінійний.

Питання № 40 Проблема суб’єкта та об’єкта пізнання

Суб’єкт і об’єкт - фундаментальні категорії філософії. Суб’єкт - носій властивостей і характеристик, що визначають якісні особливості об’єкту. Відповідно об’єкт - те, що знаходиться в залежності від суб’єкта і позбавлене самостійної сутності. Поняття суб’єкта та мали різну інтерпретацію в історико-філософській традиції. В античній філософії поняття суб’єкта переважно використовувалося як одне з позначень матеріальної субстанції, тоді як об’єкта співвідносився з конкретним видимим предметом. Середньовічна схоластика багато в чому відтворила античне трактування суб’єкта і об’єкта, визнавши за суб’єкта параметри матеріальних речей, а за об’єкта - похідні людські образи суб’єкта. Своєрідне переосмислення суб’єкта здійснюється у філософія Нового часу. У новоєвропейській філософії суб’єкт розумівся як емпіричний початок. Кант стверджував тотожність суб’єкта і об’єкта. Цю проблему по-новому розглядав Гегель, що показав їхню культурно-історичну динаміку, їх взаємозалежність у пізнавальній діяльності. У некласичній філософії акцентується творчий статус суб’єкта, який виступає як носій свідомості, пізнавальних здібностей і творчої діяльності. У марксизмі поняття суб’єкта, припускає насамперед соціально-історичного суб’єкта практичної діяльності, що опосередковує його відносини з об'єктивною реальністю й у якій утілюється шукана тотожність суб’єкта і об’єкта. Для феноменологической традиції суб’єкта виступає як "чиста свідомість". Некласична філософія абсолютизує творчі можливості суб’єкта.

Питання № 41 Теорія пізнання, її предмет і метод

Теорія пізнання (гносеологія, епістемологія) — це розділ філософії, який досліджує процес пізнання в його цілісності, тобто загальні механізми і закономірності людської пізнавальної діяльності. Предметом гносеології як філософської дисципліни є: процес досягнення істинного знання; способи доведення істини; структура, форми і методи пізнавальної діяльності. Гносеології притаманний методологічний плюралізм, відсутність обмежень на використання будь-яких методів і прийомів пізнання, прагнення використовувати ті з них, які виявляються найбільш ефективними в даній пізнавальній ситуації. До них відносяться: філософські методи (діалектичний, герменевтичний, феноменологічний та ін.); загальнонаукові методи (структурно-функціональний, системний, імовірнісний та ін.); загальнологічні прийоми (аналіз і синтез, індукція та дедукція, моделювання та ін.) тощо.

Питання № 42 Форми чуттєвого й раціонального пізнання

Пізнання як процес складається з двох нерозривних моментів – чуттєвого та раціонального. Чуттєве пізнання – основа чуттєвого досвіду. Воно ґрунтується на відчуттях, котрі є необхідним джерелом пізнання. Це – слух, дотик, зір, смак, нюх. Основними формами чуттєвого пізнання є відчуття, коли суб’єктом сприймаються окремі сторони, властивості речі; сприйняття, коли відбувається цілісне відображення предмета і уявлення, коли подумки людина відтворює те, що вона бачила раніше, що колись сприймала безпосередньо. Раціональне пізнання здійснюється на рівні мислення. Останнє є процесом узагальненого, суттєвого відображення дійсності в таких його основних формах, як поняття, судження, умовивід. Поняття – логічна форма, в якій відображаються загальні риси, ознаки, властивості певних речей, явищ чи предметів. В цих поняттях не беруться до уваги їхні конкретні ознаки, думка ж концентрується на загальному, що притаманне цим речам і явищам. Судження – раціональна форма мислення, в якій щось стверджується або заперечується. Умовивід – форма раціонального пізнання, за допомогою якої отримують нове знання на основі, принаймні, двох суджень. Чуттєве та раціональне пізнання знаходяться в органічній єдності, взаємодії. Не буває раціонального пізнання поза чуттєвим і, навпаки, чуттєвого пізнання поза раціональним. Свідченням їх нерозривної єдності є хоча б те, що вже в уявленні (основній формі чуттєвого пізнання) є елементи раціонального, абстрактного, узагальнюючого.

Питання № 43 Співвідношення пізнання та розуміння

Важливим засобом осягнення дійсності є феномен “розуміння”. Для герменевтики — впливового напрямку сучасної західної філософії — проблема розуміння і його співвідношення з пізнанням є ключовою. Герменевтика стверджує, що пізнання істини можливе лише в процесі діалогу по-різному мислячих людей. Але будь-який діалог вимогає розуміння і взаєморозуміння. Саме розуміння характеризується як процес пошуку смислу (предметного змісту), укладеного автором в той або інший текст. Розуміння є “реальний рух в смислах” (Г.Гадамер), бо зрозуміти можна тільки те, що має смисл. Його необхідною умовою є діалог особистостей, текстів, культур, а способом здійснення — мова.

Питання № 44 Філософські концепції істини

Безпосередньою метою пізнання є істина. Існують різні визначення істини. Істина — це знання, відповідне дійсності, яке співпадає з нею=знання є світ (класична концепція істини або теорія кореспонденції, відповідності). Істина — логічна несуперечливість знання, узгодженість частин знання, які складають істину, між собою (теорія когеренції, узгодженості). Істина виражається зведенням теоретичних знань до емпіричних фактів (позитивізм). Істина — це плід прийнятої згоди вчених між собою (конвенціоналізм). Істина — корисність знання в досягненні поставленої людиною мети (прагматизм).

Основні ознаки істини такі:

-об’єктивність. Зміст істини обумовлений властивостями об’єкту вивчення, рівнем практики і не залежить від волі і свідомості суб’єкту пізнання;

-процесуальність. Істина досягається не відразу, а поступово. Тому запроваджують поняття абсолютного і відносного в істині (“абсолютна істина” і “відносна істина”). Відносна істина виражає мінливість знання, його поглиблення, уточнення, яке кінцевою метою має досягнення абсолютного знання. Абсолютна істина розуміється двояко: як елемент знання, який не може бути спростований в майбутньому (так звані “одвічні істини” — факти) і як гносеологічний ідеал, тобто повне вичерпне знання дійсності, до якого прагне пізнання;

-конкретність. Будь-яке істинне знання завжди визначається і в своєму змісті, і в своєму використанні умовами місця, часу та іншими специфічними обставинами, які пізнання повинно враховувати.

На усіх етапах розвитку істина нерозривно пов’язана зі своєю протилежністю — оманою. Можна сказати, що вона є процесом і тому, що не відразу, а поступово долає оману. Омана — знання, яке не відповідає своєму предмету, його викривлене відображення.

Питання № 45 Скептицизм як філософська позиція

Скептицизм (від греч. skeptіkos що розглядає, що досліджує) - філософський напрямок, що висуває сумнів як принцип мислення, особливий сумнів у надійності істини. Помірний скептицизм обмежується пізнанням фактів, виявляючи стриманість стосовно всіх гіпотез і теорій. У повсякденному змісті скептицизм - психологічний стан непевності, сумніву в чому-небудь, що змушує утримуватися від висловлення категоричних суджень. Античний скептицизм як реакція на метафізичний догматизм попередніх філософських шкіл представлений насамперед Пирроном, потім середньою і новою академіями (Аркесилай, Карнеад) і т.зв. пізнім скептицизмом (Энесидем, Секст Емпірик і ін.). Энесидем указує десять принципів (троп) скептицизму: перші шість - це розходження живих істот; людей; органів почуттів; станів індивіда; положень, відстаней, місць; явищ по їх зв'язках; останні чотири принципи - це змішане буття сприйманого об'єкта з ін. об'єктами; відносність узагалі; залежність від кількості сприйнять; залежність від рівня утворення, удач, законів, філософських і релігійних поглядів. Скептицизм у средневекой філософії і філософії Нового Часу. Найважливіші представники Д. Юм М. Монтень У Новітній час знову звертається увага на те, що в кожнім "чисто" науковому знанні велику роль грає віра: напр., віра у відповідність, хоча б і не повне, категорій буття і пізнання.

Питання № 47 Періодизація історії науки: класична, некласична та постнекласична

Виникнення науки в основному пов’язують з її відокремленням від традиційної філософії в Новий час (кін. XVI-XVII ст.). В цей період поняття “наука” і “природознавство” практично ототожнювалися, бо формування суспільствознавства почалося пізніше і йшло повільніше. В своєму розвитку наука проходить ряд періодів, виділення яких здійснюють за різними критеріями (засадами). Найбільш поширеним критерієм періодизації науки є співвідношення об’єкта і суб’єкта наукового пізнання. Даний критерій дозволив виділити три основні періоди розвитку науки: класичний, некласичний, постнекласичний. В кожному періоді розроблялися певні ідеали, норми і методи наукового дослідження, формувався своєрідний стиль мислення, специфічні поняття.

Класична наука (XVII-XIX ст.) прагнула пізнати об’єкт, що досліджується, сам по собі, об’єктивно; усунути з його опису і теоретичного пояснення все, що мало відношення до суб’єкту пізнання. Наука цього періоду направлена на повне пізнання світу.

Некласична наука (перша половина ХХ ст.) враховувала зв’язки між знаннями про об’єкт і характером засобів та операцій пізнавальної діяльності суб’єкту. Зникає установка на повний опис світу.

Постнекласична наука (з другої половини ХХ ст.) осмислює співвіднесеність характеру знань про об’єкт, що отримуються, не тільки з особливостями засобів та операцій діяльності суб’єкту, а й з ціннісно-цільовими установками цієї діяльності.

Питання № 48 Рівні наукового пізнання

Наукове пізнання містить у собі два основних взаємопов’язаних, але якісно різних рівня — емпіричний і теоретичний.

Теоретичний рівень характеризується перевагою раціонального пізнання. Теоретичне пізнання відображає явище і процеси з боку їх універсальних внутрішніх зв’язків і закономірностей, що досягаються за допомогою раціональної обробки емпіричних даних, яка дозволяє сформулювати наукові проблеми, гіпотези, теорії. Найважливіше завдання теоретичного пізнання — досягнення істини.