2 страница. Стоїцизм. Представники : Зінон – засновник, Посейдоній, Сенека, Епіктет, Марк Аврелій

Стоїцизм. Представники: Зінон – засновник, Посейдоній, Сенека, Епіктет, Марк Аврелій. В етиці стоїки протилежні епікуреїзмові, насамперед у питаннях про розуміння мети життя, свободи волі. Для стоїків доля, фатум — незаперечна істина, а свобода розглядається як ухиляння від законів Космосу, тому — неможлива. Дії людини різняться лише за тим, яким чином — добровільно чи за примусом — відбувається невідворотна необхідність. Доля веде і того, хто добровільно підкоряється, і силоміць притягує того, хто без розсуду опирається. Мудрець (філософ) це той, хто любить свій фатум, а тому справді вільний, бо діє за необхідністю. Таке розсудливе життя, смиренне перед необхідністю, вгамовує афекти (пристрасті), дарує щастя. Головна мета філософії - лікування моральних хвороб і виховання доброчесності. Вони перші казали про совість, волю, провину, гріх. Для них довільна людина гріховна. Ідея рівності людей перед долею і природою. В нашому світі все мінливе крім душі.

Питання№15 Особливості, періоди розвитку та основні проблеми середньовічної філософії

Етапи розвитку середньовічної філософії найчастіше визначають так: I етап - апологетика та патристика II-ІХ ст. На ранньому етапі свого розвитку патристика набула характеру апологетики (ІІ-IX ст.): перші християнські мислителі зверталися до римських імператорів або до широкого загалу із посланнями на захист християн: II етап - схоластика та містика (Х-ХVІ ст.); а) ранні схоластика та містика (Х-ХІ ст.); б) зрілі схоластика та містика (XII-XIII ст.); в) пізні схоластика та містика (ХІV-ХVІ ст.). Відмінність між схоластикою і містикою полягала в різному ставленні до можливостей людського розуму в питаннях богопізнання. Схоластика вважала, що, хоча з допомогою розуму Бога пізнати неможливо, людина повинна повною мірою використати можливості розуму, оскільки він здатний привести до межі, з якої відкривається сфера споглядання сяйва Божої слави. Містики вважали, що міркування тільки шкодить християнському благочестю, тому в пошуках шляхів наближення до Бога слід покладатися на почуття, віру, любов та самозречення. Патристика — загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви (Тертуліан, Климент Александрійський, Ориген, Августин). Представники захищали християнську доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. Головними ідеями патристичної теології є монотеїзм, визнання надприродності та трансцендентальності Бога, його абсолютної влади над світом, який він створив з нічого, його абсолютної благодаті та справедливості. Схоластика — це тип релігійної філософії, для якого характерне принципове панування примату теології над усіма іншими формами пізнання, знання. Схоластику поділяють на ранню та пізню. Рання схоластика (XI-XII ст.) В цей період схоластика часто має опозиційний характер. Між ранньою та пізньою схоластикою виділяють період зрілої схоластики (Альберт Великий, Фома Аквінський). Пізня схоластика (XIII-XIV ст.) розвивалася під впливом загострення ідейних суперечностей епохи розвиненого феодалізму. Вузловими проблемами періоду схоластики були співвідношення між волею, вірою і розумом, людиною і Богом, а також проблема співвідношення між одиничним і загальним.

Питання№16 Проблема співвідношення віри і знання у філософії Фоми Аквінського

Фома Аквінський (1226-1274) заперечуючи дуалізм віри та розуму і стверджуючи їх єдність, гармонійне узгодження, дає класичне для теології визначення ряду схоластичних проблем, які століттями хвилювали мислителів. Фома стверджує, що суперечність між двома положеннями завжди означає, що одне з них хибне. А через те, що в божественному одкровенні не може бути нічого хибного, то з існування суперечності випливає, що помиляється розум, а не віра, філософія, а не богослов'я. Філософія і релігія, згідно з вченням Фоми, мають ряд загальних положень. Положення ці відкриваються як розумом, так і вірою. В тих випадках, коли є можливість вибору, ліпше розуміти, ніж просто вірити. На цьому грунтується існування істин розуму. Однак слід завжди пам'ятати, стверджує Фома, що безпосереднє пізнання надприродного неможливе, бо наші можливості обмежені чуттєвістю і розумом. Фома висуває свої п'ять доведень буття Божого. Всі вони мають не прямий, а опосередкований характер. У вченні про буття ("метафізиці") він стверджує, що будь-яке буття — і існуюче в дійсності, і тільки можливе — може бути лише буттям одиничних, окремих речей. Фома називає таке буття субстанцією. Основні поняття вчення Фоми — поняття дійсності та можливості. При цьому "матерія" — це "можливість" прийняти форму, а форма є дійсність щодо матерії, що вже прийняла форму. Завдяки цьому поділу, запозиченому в Арістотеля, Фомі вдається дати класичне для схоластики вирішення проблеми універсалії (завершити суперечку між номіналізмом та реалізмом). Бог творить не універсалії чи індивідуальні речі, а матерію та форми. З форм-образів можуть бути створені як універсалії, так і індивідуальні об'єкти в результаті поєднання форми і матерії. Отже, немає значення, чи універсалії, чи індивідуальний предмет вважаємо ми першим, бо вони витікають з форм-образів, які творить лише Бог. Згідно з Фомою матерія не може існувати окремо від форми, проте форма може існувати окремо від матерії у вигляді образів. Це означає, що ніщо матеріальне не може існувати незалежно від вищої форми чи Бога, а також що Бог — істота чисто духовна. Тільки для тілесних речей природного світу необхідне поєднання форми з матерією.Вчення Фоми Аквінського дістало назву томізм. Дане вчення у формі неотомізму і досі є офіційною католицькою доктриною.

Питання№17 Антропологічні та натурфілософські ідеї епохи Відродження(XIV-XVIст.)

Центром світу проголошується людина як найдосконаліший витвір природи. Філософія звільняється з обіймів теології, обґрунтовує нову систему соціальних орієнтирів, що закріпилися в історії розвитку цивілізації під назвою гуманізму. Відбувається перечитування праць античних філософів. Проте, людина епохи Відродження не задовольняється вивченням історії класиків, того що вони робили, про що думали. З точки зору Відродження історія — це становлення, яке повторюється, кульмінацією якого є золотий вік, період, в якому переважають мудрість і чистота. Людина Відродження, якщо вона вивчає Природу, то робить це саме тому, що, відчуваючи себе її часткою, вона бажає пізнати саму себе і весь світ. Це виходить за межі релігії чи, принаймні, дозволяє говорити про універсальну релігію, що містить в собі і науку, і мистецтво, і політику. У середні віки людина як така, була відсунута на другий план, оскільки головним було служіння в ім'я Бога, і людина була підпорядкована чітко визначеним законам, уникнути яких вона не могла. Але завдяки течії гуманізму Відродження виявило наскільки великою є цінність людини. Будучи часткою цього світу, людина є і часткою Природи з її законами, але вона може зрозуміти і осягнути їх і дієво перетворювати їх своїми власними руками. У філософських поглядах періоду пізнього Відродження, а це вже ХVІ-ХVІІ ст., поряд з гуманістичними тенденціями могутнього розмаху набуває натурфілософське бачення світу. Його філософську основу заклав Микола Кузанський, в якого Бог-творець набуває пантеїстичних рис. Згодом пантеїзм, а також деїзм стають своєрідного формою вираження натуралістичних поглядів мислителів Відродження. Дослідники природи перебували, з одного боку, під впливом успіхів природознавства і античних матеріалістичних традицій, а з другого, — платонізму, неоплатонізму та арістотелізму. Внаслідок цього одні мислителі стали послідовниками атомістичної концепції (Г.Галілей, М.Монтень. П.Шаррон та ін,). а інші — пантеїстичної (Микола Кузанський, Б.Телезіо, Дж.Бруно). Пізніше перша концепція, будучи збагаченою досягненнями природознавства, була покладена в основу поглядів видатних матеріалістів XVII— XVII! ст. Друга теж зробила відповідний вплив на філософію Нового часу, зокрема на вчення Б.Спінози.

Питання№18 Філософія М. Кузанського

Німецький кардинал Микола Кузанський (1401-1461) був одним з перших творців нового сучасного способу мислення, що почав формуватися на межі Середньовіччя та Ренесансу. Його космологічні погляди не переходили за межі релігійних поглядів. Як церковний діяч, він повністю підкорявся системі середньовічної теології. Він використовує арістотелівський принцип пізнання дійсності чуттями, розумом та інтелектом, вважаючи, що пізнавальні можливості людини обмежені прихованою сутністю, яка має необмежену глибину. Необмежене знання можливе лише у формі символу, загальної абстракції, яка виявляє властивості дійсності у формі людських уявлень, а тому може відображати те, чого в світі немає, тобто фантазії. Основу такої символіки Кузанський вбачає в математиці. Аналізуючи математичні засоби відображення дійсності, він робить ряд епохальних висновків. Однак у самому розумі протилежності можуть і зливатися, коли ми їх розглянемо у нескінченних визначеннях. Нескінченний багатокутник перетворюється у коло. Якщо Бог визнається нескінченним у своїх можливостях та їх визначеннях, то у ньому зливаються всі протилежності, жодні спроби розуму не здатні тоді виявити його сутність. У нескінченному втрачає сенс різниця між найменшим та найбільшим. Божественний світ здатний поєднати у собі абсолютно протилежні тенденції. Здатність людини завдяки мисленню це розуміти свідчить про божественність самої людини. Хоча абсолютне злиття людини з божеством відбулося лише у Христі. Людина—це також Бог, однак не в абсолютному, а в обмеженому розмінні. Питання цього світу, тобто Бога, є справою розуму, а не вірування, яке бажає охопити Бога лише в уявній формі. Хоча розум сам часто діє за допомогою уяви, але мисляча людина завдяки філософії спроможна знайти свої помилки, відокремити уявнe від істинного.

Питання№19 Основні філософські проблеми в філософії Нового часу

Важко провести межу між філософією Відродження та Нового часу у загальноєвропейських масштабах, адже цей перехід індивідуальний для кожної країни. Загалом, філософія Нового часу (XVII-XVIII ст.) являє собою принципово новий рівень у розвитку європейської філософії: вона розвивається у діалозі з експериментальною наукою, що виникає саме в цей час. У зв‘язку з цим філософія досягає нового рівня деталізації власної проблематики, виникають національні філософії, формуються нові напрями. Важливим фактором зміни суспільної свідомості в ХVІІ ст. стає наука, передовсім експериментально-математичне природознавство, яке якраз в ХVІІ ст. переживає період свого становлення: не випадково це століття називають епохою наукової революції. Оскільки наука займає головне місце в світогляді цієї епохи, то і в філософії на перший план виходять проблеми теорії пізнання – гносеології. Проте орієнтація на чуттєве та раціональне пізнання не являється єдиною визначною рисою тогочасної науки, що здійснила великий вплив на формування філософії. Прагнення до систематизації, кількісний ріст і диференціація пізнання викликали розвиток теоретичного мислення, що прагне створити цілісну картину світу, яка спирається на науку і її дані. В філософії ХVІІ ст. формуються два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм. Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді суб‘єкта. Раціональне пізнання, розум не привносить ніякого нового змістовного знання, а лише систематизує дані чуттєвого досвіду. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, а чуттєве пізнання лише підштовхує розум до діяльності.

Питання№20 Філософія Декарта

Рене Декарт (1596-1650). Найбільш відомими його творами є: "Правила для керування розуму", "Міркування про метод", "Міркування про першу філософію", "Начала філософії". Розвиваючи тезу дуалізму душі та тіла, він робить висновок про існування незалежних одна від одної двох субстанцій світу. Субстанція, що виявляє себе у різних просторових властивостях,— матерія, та субстанція, що не має просторових форм виявлення, — мислення. Ці субстанції можуть єднатися, утворюючи живі організми, чи існувати окремо, утворюючи світ фізичних тіл та світ вільного духу, — божественний світ. Найдовершенішою формою буття є Бог, який існує сам із себе, є причиною самого себе. Субстанція світу, що існує просторово, — матерія, не може наповнювати простір, існуючи нерухомо. Рух кожного тіла відбувається з причин, які лежать за межами даного тіла. Користуючись цим принципом, він заперечує можливість існування порожнечі. Декарт висуває питання про перший поштовх, який надав рух усім тілам. Суб'єктом цього поштовху він визнає Бога. Декарт висунув тезу про присутність вроджених ідей. Обгрунтування існування вроджених ідей Декарт знаходить в своїх фізіологічних дослідженнях. Він вважав, що в кожному тілі є ідея руху самого по собі і живого тіла без ідеї не існує, а це свідчить, що живі тіла народжуються з ідеями. Декарт як раціоналіст вважав, що почуття можуть обманювати людини і що на них спиратися ніяк не можна. Також не можна вірити авторитетам, тому що виникає питання про те, звідки виникає достовірність авторитетів. Він пише, що якщо відкинути і проголосити помилковим усе, у чому можна сумніватися, то можна припустити, що немає Бога, неба, тіла, але не можна сказати, що не існуємо ми, що у такий спосіб мислимо. А тому той факт, що виражається словами: "Я мислю, отже, існую" є найдостовірнішим. Декарт розвиває спеціальне вчення про метод, що він сам резюмує в наступних чотирьох правилах: 1) Очевидності: не приймати нічого на віру, у чому з очевидністю не упевнений, уникати всякої поспішності й упередження і включати у свої судження тільки безсумнівне; 2) аналізу: розділяти кожну проблему, обрану для вивчення, на стільки частин, скільки можливо і необхідно для найкращого її вивчення і розв’язання; 3) синтезу: розташовувати свої думки у визначеному порядку, починаючи з предметів до найбільш складних; 4) контролю: робити усюди переліки і огляди настільки повні, що бути упевненим, що нічого не пропущено.

Питання№21 Французьке Просвітництво: основні ідеї та персоналії

Ідеї просвітництва це, перш за все культ розуму, поворот до людини, гостра критика старого феодального устрою, а тому вираз інтересів молодої буржуазії. Батьківщина просвітництва – Франція, де гострота класових протиріч досягла рівня революції. Мислителі – просвітники, починаючи з Монтеск‘є (1689-1755 рр.), головну увагу звертають на людське суспільство, історію, біди і страждання мас людей. У зв‘язку з цим основний акцент робиться на розум, шляхи і засоби приведення суспільства у відповідність з вимогами розуму, насамперед такими, як рівність, справедливість, свобода, братерство тощо. Саме просвітники ідеологічно підготували суспільство до революції. В центрі - ідея суспільного договору та право. Французькі просвітники були в основному матеріалістами і атеїстами. Саме у Франсуа-Марі Вольтер (1694-1778) на перший план висувається характерна для просвітницької думки риса – рішучий поворот від дещо абстрактних, загальних проблем буття, реальності як такої, до проблем живої практики людського життя, соціальної проблематики, упорядкування і вдосконалення (згідно вимогам розуму) людського існування в світі. Антитеологічна спрямованість філософії Вольтера, проте, не мала під собою атеїстичної основи, це була скоріше критика релігійного фанатизму. Жан-Жак Руссо (1712-1778 рр.), вбачаючи найбільш кричущу ваду сучасного суспільства у нерівності людей, ставить питання про походження цієї нерівності і шляхи її усунення. Вбачаючи, як і всі мислителі Просвітництва, джерело змін людського життя у розумі, Руссо водночас вважає, що і сам розум при цьому зазнає впливів життєвих потреб людей. Предствники французького матеріалізму ХVІІІ ст. – Ламетрі, Гельвецій, Дідро, Гольбах – несуть свої ідеї в широкі верстви городян. Вони безпосередньо звертаються не до правителів сучасної їм Європи, а до маси читачів з класу буржуазії. Вони викладають свої філософські погляди не в формі учених трактатів і спеціальних статей, а переважно в формі широкодоступних видань – словників, енциклопедій, памфлетів тощо. Філософія французького матеріалізму складається з матеріалістичного вчення про природу і з вчення про людину та суспільство.

Питання№22 Класична німецька філософія: основні ідеї та персонілії

Поняття “класична німецька філософія” означає таку лінію в розвитку новоєвропейської думки другої половини ХVІІІ ст. – першої половини ХІХ ст., що була представлена вченням Канта, Шеллінга, Гегеля і Фейєрбаха. При усіх своїх розбіжностях ці вчення тісно пов‘язані між собою узами спадкоємності: після Канта кожний із мислителів цього напряму спирався на погляди свого попередника і надихався творчими імпульсами його спадщини. В німецькій класичній філософії поставлені проблеми, які на довгий час визначали розвиток європейського раціоналізму. Однією з центральних тем німецької класичної філософії була тема людини, її духовний світ, пізнавальні можливості та моральні орієнтири. Значним досягненням цієї філософії стала діалектика, ґрунтовно розроблена Гегелем. Історизм як принцип мислення міцно запанував в уявленнях про процесуальність світу. Уваги заслуговує прагнення німецьких філософів систематично, на основі певного числа принципів, викласти результати розвитку філософської думки. Вершиною філософського вчення І. Кант про природу є космогонічна гіпотеза про утворення планетної системи і Сонця з величезної хмари дифузної речовини, що викладена в роботі “Загальна природна історія і теорія неба”. В основі критичних робіт Канта лежить глибоке переконання в тому, що розробці позитивних вчень теоретичної філософії, моралі, естетики і натурфілософії має передувати критичне дослідження сил і пізнавальних здібностей, на які опираються ці галузі природознавства. Використовуючи свій діалектичний метод, Гегель критично переосмислив усі сфери культури. Вчення про суперечливий характер розвитку природи і суспільних відносин склало прогресивну сторону в філософії Гегеля. У центрі філософської антропоплогічної системи Л.Фейєрбаха стоїть людина, як єдиний універсальний і вищий предмет філософії. Людина в його тлумаченні є тілесна, фізична, просторово-часова істота і тільки як така вона має можливість споглядати і мислити. При правильному застосуванні антропологічного принципу ми неминуче приходимо до розуміння того, що природа, матерія є єдина істинна субстанція, яка породжує людину.

Питання№23 Новизна гнесеологічних та етичних уявлень Канта

За Кантом, людина діє з необхідністю, оскільки вона з своїми думками, чуттями розміщується серед інших явищ природи і в цьому відношенні підкоряється необхідності світу явищ. Разом з цим людина є моральною істотою. Як моральна істота, вона належить до світу духовного. І в цій якості людина — вільна. Моральний закон, який дається лише розумові, це "категоричний імператив", закон, який потребує, щоб кожний індивід діяв так, щоб правило його індивідуального життя, поведінки ставало правилом поведінки кожного. Дія людини буде моральною тільки в тому випадку, коли індивід здійснює її з поваги до морального закону. Етика не повинна будуватися з розрахунку на емпіричне щастя. Суперечність між моральною поведінкою людини і результатом цієї поведінки в емпіричному житті не знімається нашою моральною свідомістю. Не знаходячи справедливого стану речей у світі явищ, моральна свідомість діє у світі уявному. Існування таких понять, як "свобода", "безсмерття", "Бог", пояснюється вірою в уявній світ, даний тільки думкам, але неосяжний для думок (трансцендентний світ).

В кантівській гносеології виразно проявляється апріоризм (a priori – те, що існує до досвіду). Кант виділяв три основних здатності пізнання – чуттєвість, розсудок і розум. Чуттєве пізнання, на його думку, здійснюється внаслідок дії “речей самих по собі” на орган чуття людини. Проте чуттєві образи не дають, на думку Канта, реального відображення пізнавальних предметів, а лише “хаос вражень”, неупорядкованих у просторі і часі і не зв’язаних причинністю. Щоб здійснити зазначене упорядкування і виявити причинно-наслідкові зв’язки у “хаосі вражень” треба, вважає Кант, накласти на останній апріорні форми чуттєвості. Лише в такому разі людина одержує можливість осягнути за допомогою розуму той чи інший феномен, який відображує риси об’єкта. Істотна заслуга Канта у постановці питань про межі пізнавальних можливостей людини, про відношення мислення до чуттєвого пізнання.

Питання№24 Своєрідність гегелівської діалектики

Діалектичний метод пронизує всі розділи гегелівської системи філософії. Діалектика, або метод розвитку, відповідно до Гегеля, варто розуміти як методичне виявлення і розв’язок протиріч, що утримуються в поняттях. Самі протиріччя Гегель розумів як зіткнення протилежних визначень і розв’язання їх шляхом об'єднання. Головною темою його діалектики стала ідея єдності взаємовиключних і одночасно таких, що взаємно припускають один одного протилежностей, або тема протиріччя. Воно покладається Гегелем як внутрішній імпульс розвитку духу, що крок за кроком переходить від простого до складного, від безпосереднього до опосередкованого, від абстрактного до конкретного до усе більш повного і правильного результату. Такий прогресуючий рух уперед додає процесові мислення характер поступово висхідного ряду розвитку. Гегель дуже глибоко і конкретно охарактеризував внутрішню природу самого протиріччя. Воно для нього не просте заперечення тієї думки, що покладалася і затверджувалася, це - подвійне заперечення, тобто виявлення протиріччя і його дозвіл, коли вихідна проблематика одночасно здійснюється і знімається. Вища ступінь розвитку містить у собі нижчу, а остання скасовується в ній саме в цьому двоїстому змісті. Саме діалектичний метод дозволив Гегелю критично переосмислити всі сфери сучасного йому знання і культури. Діалектика як теорія буття і діалектика як теорія пізнання трактуються як ступені становлення тотальної діалектичної системи, у рамках якої діалектика суб'єкта й об'єкта розуміється як щось цільне і взаємообусловуюче. Гегель відрізняв два підрівні діалектичної логіки: розсудкову діалектику, яка здатна звести разом і протиставити протилежні начала, але не може їх синтезувати, показати їх взаємопереходи, та розумну діалектику, що вміє це зробити. Розвиток останньої є найбільшим історичним досягненням Гегеля. Узагальненим виразом розумної діалектики стали три основні закони: переходу кількісних змін в якісні, єдності і боротьби протилежностей, заперечення заперечення.

Питання№25 Антропологічний характер філософії Фейєрбаха

Людвіг Андреас Фейєрбах (1804-1872 німецький філософ. Основні праці: "До критики філософії Гегеля", "Сутність християнства", "Сутність релігії". За Фейєрбахом, у світі починається нова епоха — постхристиянська. Релігія відмирає, її місце в культурі звільняється, і зайняти це місце повинна нова філософія. Тобто повинна бути якась нова (відмінна від попередньої) синтетична форма свідомості і знання. У релігії сильний бік — її світоглядна ефективність, її близькість до "серця" людини, її емоцій. Слабкість філософії, за Фейєрбахом, — в її манірній віддаленості від світу, теоретичному егоїзмі. Це й повинно бути усунене при злитті філософії та релігії, а тому філософія повинна перетворитись у практичну філософію. Фейєрбах хотів відродити в німецькій філософії матеріалізм. Природа є основа, на якій виросла людина; поза природою і людиною немає нічого. Природа ніким не створена, вона є причиною самої себе. Замість християнства та філософії гегелівського типу він запропонував "філософію Людини". Згідно з його гуманістичною концепцією Людина (не окрема, а як сутність) — це найвище у ціннісному відношенні, абсолютна цінність. Окрема людина зовсім не є вмістилищем усіх людських чеснот, але Людина як така є нескінченно мудрою, доброю, всемогутньою. Її властивості — це вона сама, а без них (тобто без моральних якостей мудрості) Людини зовсім немає. В людині все є цінним: емоційне та психологічне життя є не менш важливим, аніж розум. Отже, людина, за Фейєрбахом, перебуває та існує в гармонійній єдності з власною сутністю, власними якостями, зовнішньою та внутрішньою природою. Вища ж єдність проявляється в моральному наповненні цієї гармонії, яка реалізується у вищому законі для Людини. Цей закон полягає у вимозі ставитися до людини як до найвищої цінності. Запозичена в християнстві заповідь любові до Бога і ближнього перетворюється у Фейєрбаха на основний моральний закон. На його думку, Бог — це відчужена та об'єктивована сутність людини. Саме в тому, що боги утворені за образом та подобою людей, і корениться, за Фейєрбахом, сенс та цінність релігійної свідомості, основа її дієвості в історії.

Питання№26 Марксистська філософія: вихідні положення й історичні форми

Марксизм є політичною, ідеологічною, політекономічною доктриною, що набула розвитку в працях послідовників Маркса та в практичній діяльності політичних партій і рухів. Марксизм, як досить-таки цілісне суспільно-політичне і економічне вчення, виник на основі німецької класичної філософії (Г.Гегель, Л.Фейербах), англійської класичної політичної економіки і французького утопічного соціалізму. Марксистська теорія розглядає що є спільним для природної і соціальної дійсності, людського мислення, процесу пізнання, досліджує найзагальніші закономірності їхнього розвитку. На думку Енгельса суть основного питання філософії є відношення мислення до буття. Це відношення може розглядатись як єдність двох: 1)що існувало раніше - свідомість, дух чи матерія (питання про первинність чи вторинність); 2)чи спроможна людина за допомогою власної свідомості пізнати навколишній світ, отримати об'єктивно історичне знання про нього (питання про пізнаваність). Філософія марксизму переносить акцент на економічне життя суспільства, насамперед на сферу матеріального виробництва. В основі суспільного розвитку лежить спосіб виробництва матеріальних благ. Саме спосіб виробництва як органічна єдність двох компонентів- продуктивних сил і виробничих відносин - є тим стержнем, навколо якого об'єднуються всі інші складові суспільного життя. Особливе місце у філософії марксизму посідає проблема людини, як соціального феномену. Вказуючи на подвійну (біологічну і соціальну) природу людини, марксистська філософія зводить її сутність до соціальних рис і трактує як сукупність усіх суспільних відносин. Людина постає тут як носій соціальної активності, суб'єкт діяльності, творець матеріальних і духовних цінностей. Філософські ідеї марксизму розвивались інтерпретувались різними мислителями в багатьох країнах. Найбільш відомі серед них філософи із світовими іменами: угорець Д. Лукач, француз Ж.-П.Сартр, француз Л. Альтюссер, німець Ю. Хабермас та ін. Були неодноразові спроби поєднання філософських положень марксизму з фундаментальними положеннями інших філософських течій, наприклад психоаналізу екзистенціалізму, гермевтики, феноменології та ін.

Питання№27 Перехід від класичного до некласичного етапу розвитку західної філософії

У 20-30 роках 19ст. філософія Гегеля набула в Європі тріумфального поширення, а в Німеччині її було проголошено офіційною філософією. Вона мала системно-завершений характер, увібравши в себе найцінніші здобутки попередньої європейської філософії і результати філософського осмислення основних напрямків людської життєдіяльності. Класична філософія висувала вимогу пізнання світу людиною з метою його розуміння і перетворення. При цьому більшість мислителів вважало, що пізнання доступне довільній людині. Завдяки пізнанню світу людина може панувати над природою. Тобто завдяки розвитку науки і техніки людина може побудувати оптимальний устрій в якому потреби людей будуть задовольнятися. Вже на початку 20 ст. деякі філософи почали робити висновки, що життя людей ірраціональне, нерозумне. Розум, свідомість відіграють суто технічну роль, оскільки основні життєво важливі процеси (зачаття, збереження і розвиток організму, загоювання ран) відбуваються без участі інтелекту. Люди почали сумніватися в розумі і в досягненнях на основі розуму. Ставилася під сумнів ідея суспільного прогресу і можливість досягнення істини в чомусь, бо людина ірраціональна. На початку 20 ст. виникли принципи нового некласичного філософствування. На перший план у людській психіці некласична філософія виводить чинники, які за своєю природою нерозумні або поза розумні; масштабами й силою дії вони перевершують розум. Оскільки нерозумні чинники психіки потужніші, то розум не здатний їх опанувати. Він не лише не сприяє гармонізації людського життя, а й іноді заважає цьому, Некласична філософія вважає, що говорити про буття безвідносно до людського сприйняття й уявлення безглуздо; ми можемо судити лише про те, що ввійшло в контекст нашого сприйняття і знання; поза цим питання про буття залишається відкритим.

Питання№28 Ірраціоналізм XIXст.: ключові філософські ідеї та персоналії

Ірраціоналізм – філософська течія, що проголошує нерозумний початок і робить його основною характеристикою як самого світу, так і його світорозуміння. Свого роду реакцією на зайву безпристрасність класичної (і особливо німецької ідеалістичної) філософії являли собою "філософія почуття і віри" Якобі, "філософія одкровення" пізнього Шеллінга, не говорячи вже про волюнтаризм Шопенгауера, "філософії несвідомого" Е. Гартмана і вчення К’єркегора. Настає епоха глибоко ірраціональних світовідчувань, коли ірраціональність суспільства починає багато в чому асоціюватися й інтерпретуватися через аналогічні властивості самої людської природи. Особливо яскраво іррационаліситична філософія була представлена в цей час філософією життя - Ділтей, Шпенглер, Бергсон (а ще раніш - Ніцше). Саме Шопенгауер поклав початок новому напрямкові філософської думки в Європі - ірраціоналізмові. Він виходив з абсолютизації психічного життя окремої людини, а точніше, однієї з психічних здібностей людини - волі. От чому його філософію називають ще волюнтаризмом. Шопенгауерівский волюнтаризм - концепція, що початком усього сущого стверджує волю, але не конкретного людського індивідуума, а загальну, світову волю. У його картині світу початком усього сущого є деякий стихійний несвідомий початок, що керує світом. Шопенгауер був філософом-песимістом. Він стверджував, що у світі панує зло, оскільки світова воля - зла, руйнівна у своїй основі. К’єркегор вважав, що нічого міркувати про світ, що єдино цікавий предмет - це сама людина, її існування, її проблеми, тривоги і страхи. Головний твір К’єркегора: "Або-Або" (1843). Він займався аналізом індивідуальних відчуттів, почуттів, емоцій, розглядав людське життя в постійних колізіях і конфліктах. У філософії Ніцше(1844-1900) воля являє собою «волю до волі» - поривання до простого самовиявлення у будь-який спосіб. Життя - перша і єдина реальність, все інше - його елементи. У житті панує боротьба за виживання, де перемагає сильніший. Ніцше протиставляє силу життя культурним нормам й цінностям, вважаючи.що саме людська слабкість і незахищеність спричинила виникнення культури як системи штучних засобів виживання. Мораль - це засіб боротьби слабких проти сильніших. Життя не підлягає оцінкам, бо воно є лише таким, яким воно може бути.