Методичні рекомендації. Згідно зі ст. 55,124 Конституції України права і свободи лю­дини і громадянина захищаються судом, правосуддя в Україні здійснюється виключно судами

Згідно зі ст. 55,124 Конституції України права і свободи лю­дини і громадянина захищаються судом, правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, а юрисдикція судів поши­рюється на всі правовідносини у державі.

Трудові спори розглядають як такі, що пов'язані із застосу­ванням чинного трудового законодавства, або які виникають з приводу встановлення чи зміни умов праці. Перша група спорів є спорами юридичного характеру. Друга – виникає внаслідок конфлікту економічних інтересів, коли сторони спору займа­ють різні позиції з приводу можливого встановлення нових умов праці, чи зміни наявних, і має економічний характер. Як перша, так і друга групи суперечностей можуть бути врегульо­вані шляхом безпосередніх переговорів працівника і роботодав­ця та досягнення на цій основі взаємної згоди. В такому разі трудовий спір як такий не виникає. Якщо порозуміння з приво­ду спірного питання не було досягнуто, і зацікавлена сторона передає справу на розгляд компетентного органу, виникає тру­довий спір. Моментом виникнення індивідуального трудового спору є звернення із заявою до відповідного органу, що наділе­ний повноваженнями щодо розгляду трудового спору.

Отже, трудовим спором є неврегульовані шляхом безпосе­редніх переговорів між працівником і роботодавцем розбіж­ності з приводу застосування норм трудового законодавства або встановлення чи зміни умов праці, із заявою про розгляд яких працівник або роботодавець звернулися до компетентно­го органу з розгляду трудових спорів.

Трудові спори класифікують:

а) за суб'єктним критерієм – індивідуальні і колективні;

б) за критерієм предмета спору – спори про застосування
норм права (юридичні спори) і спори про встановлення умов
праці (економічні спори);

в) за способом розгляду – позовні (такі, що можуть розглядатися шляхом подачі позову до суду) і непозовні (такі, що розглядаються в іншому, установленому законом порядку, як правило, це арбітражно-третейська процедура).

Прикладами спорів про застосування норм права є спори про накладення дисциплінарного стягнення, про стягнення за­робітної плати, про переведення на іншу роботу, про притяг­нення до матеріальної відповідальності тощо.

Індивідуальний спір виникає між роботодавцем і окремим працівником. Причому позивачем може бути як працівник (наприклад, працівник вважає, що його незаконно звільнили з роботи або затримують виплату заробітної плати тощо), так і роботодавець (наприклад, у разі пред'явлення позову до пра­цівника про стягнення шкоди, заподіяної майну роботодавця, або про стягнення шкоди, завданої розголошенням комерцій­ної таємниці, достроковим розірванням контракту без поваж­них причин тощо).

Спори про встановлення нових або про зміну існуючих умов праці є спорами іншого роду. Якщо попередні спори були пов'язані з конкретним правом, установленим в юридичній нормі, то цей вид трудових спорів пов'язаний із вимогами сторін установити кращі умови праці, ніж передбачені зако­ном. І.Я. Кисельов із цього приводу сформулював критерій розрізнення: кінець економічного спору залежить від співвід­ношення сторін і може дати одній із них економічну вигоду, додаткові права і пільги; кінець юридичного спору – здійснен­ня тлумачення і реалізація чинного права.

Індивідуальні трудові спори вирішуються в порядку, перед­баченому главою XV КЗпП України "Індивідуальні трудові спори", який регламентує такі способи їх розгляду:

· розгляд трудового спору у комісії з трудових спорів (ст. 223–230 КЗпП); особливий порядок розгляду трудових спорів окремих категорій працівників (ст. 222 КЗпП);

· розгляд трудового спору у судовому порядку (ст. 55, 124 Конституції, ст. 231–234 КЗпП).

У комісії з трудових спорів (КТС) може бути розглянуто будь-який трудовий спір, окрім тих, які підлягають безпосе­редньому розгляду у судах. КТС утворюються на підприєм­ствах, однак не слід недооцінювати силу рішень КТС. Відповід­но до п. 5 ст. З Закону України "Про виконавче провадження" посвідчення комісій з трудових спорів, що видаються на під­ставі відповідних рішень цих комісій, належать до виконавчих документів, що підлягають виконанню державною виконав­чою службою. На підставі посвідчення, пред'явленого не пізні­ше тримісячного строку до районного, міського (міста обласно­го значення), районного у місті відділу державної виконавчої служби, державний виконавець виконує рішення комісії з тру­дових спорів у примусовому порядку (ч. 4 ст. 230 КЗпП).

Судовий захист є найважливішою юридичною гарантією прав і свобод людини та громадянина. Згідно зі ст. 55 Консти­туції України кожному гарантується захист прав і свобод у су­довому порядку. Відповідно до ст. 124 юрисдикція судів поши­рюється на всі правовідносини, що виникають у державі. До правовідносин, на які поширюється юрисдикція судів, нале­жать також правовідносини, що виникають з індивідуальних трудових спорів.

Постановою Пленуму Верховного Суду України від 25 трав­ня 1998 р. № 15 внесено зміни і доповнення до п. З постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 р. № 9, в якому зазначається, що за загальним правилом індивідуаль­ні трудові спори вирішуються судами безпосередньо або після їх попереднього розгляду комісією з трудових спорів.

У ст. 232 КЗпП передбачено перелік спорів, які можуть роз­глядатися тільки в судах. Безпосередньо в місцевих судах роз­глядаються спори за заявами:

· працівників підприємств, уста­нов, організацій, де комісії з трудових спорів не обираються;

· працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору, зміну дати і формулювання причини звільнення, оплату за час вимушеного прогулу або виконання нижчеоплачуваної роботи;

· спори про відмову у при­йнятті на роботу та ін.

Після прийняття Конституції України Пленум Верховного Суду України у постанові № 9 "Про практику розгляду трудо­вих спорів" роз'яснив, що в суді можуть розглядатися справи за позовами будь-яких осіб, які вважають, що їм відмовлено в укладанні трудового договору всупереч гарантіям, передбаче­ним ст. 22 КЗпП.

Трудове законодавство передбачає такі строки позовної дав­ності у трудових спорах. Згідно зі ст. 233 КЗпП працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосе­редньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в 3-місячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – у місячний строк із дня вручення копії нака­зу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Законом від 11 липня 2001 р. цю статтю було доповнено но­вим положенням: у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від 31 бе­резня 1995 р. № 4 "Про судову практику в справах про відшко­дування моральної (немайнової) шкоди" (зі змінами від 25 трав­ня 2001 р.) роз'яснив, що за наявності порушення прав праців­ника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, вико­нання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормаль­них життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок з відшкодування мо­ральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Таким чином, Пленум Верховного Суду роз'яснив і конкре­тизував, які саме порушення прав працівників у сфері трудо­вих відносин можуть бути підставою для позову про відшкоду­вання моральної шкоди і як розуміти зміст моральної шкоди. При цьому застосовується загальний 3-місячний строк позов­ної давності і працівникові гарантується безпосереднє звернен­ня до суду.

Судове рішення за трудовим спором має бути виконане, тіль­ки тоді можна говорити про відновлення порушеного трудового права працівника. Однак, виконання судових рішень, у тому числі й у трудових спорах, перетворилося у складну проблему в Україні. У ст. 124 Конституції України визначено, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. Проте далеко не завж­ди відповідачі виконують їх. Для їх примусового виконання створено спеціальний державний орган – Державну виконав­чу службу, яка входить до системи Міністерства юстиції Украї­ни. Як свідчить юридична практика, у деяких випадках дер­жавна виконавча служба неспроможна виконати судові рішен­ня про стягнення заборгованості з виплати зарплати, яка утримується на рівні близько 1 млрд. грн. Причинами цього є недосконале законодавство щодо банкрутства підприємств, вве­дення мораторію на примусову реалізацію майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 % тощо.

Можливість міжнародного захисту порушених прав, у тому числі у сфері праці, є новим явищем в юридичній практиці України. При вступі до Ради Європи Україною ратифіковано Європейську конвенцію про захист прав людини й основопо­ложних свобод (Рада Європи, 1950 р.) і низку протоколів до Конвенції. У подальшому Законами України ратифіковано та­кож Протоколи до Конвенції №6, 13, 12, 14.

Для захисту прав людини, передбачених Конвенцією, ство­рено Європейський суд з прав людини, звернутися до якого громадянин має право, якщо вичерпані всі національні засоби захисту порушеного права. У травні 2001 р. Європейський суд з прав людини виніс перше рішення щодо України. Станом на грудень 2007 р., за офіційною статистикою Європейського суду було винесено 361 рішення щодо України.

Ст. 6 Конвенції "Право на справедливий судовий розгляд" у п. 1 передбачає судові засоби захисту цивільних прав. Саме ця стаття дала змогу працівникам звернутися до Європейського суду з прав людини за захистом порушених прав, у тому числі й права на виплату заробітної плати, і переважна більшість та­ких заяв була визнана прийнятними і справи були вирішені Судом на користь заявників.

У багатьох рішеннях Суд сформулював свою позицію, від­повідно до якої спори, які стосуються трудових відносин осо­би, в принципі є "цивільними", спори про право, що має май­новий характер, про захист доходу, про виплату заробітної плати, заборгованості та надбавки відповідають вимогам по­няття "цивільні права та обов'язки" за п. 1 ст. 6 Конвенції.

Суд у своїх рішеннях щодо України констатував:

1)у справах про стягнення заборгованості із заробітної пла­ти порушення щодо тривалості виконання рішень національ­них судів (п. 1 ст. 6), порушення права на ефективний засіб правового захисту в національному органі (ст. 13 Конвенції), порушення права на мирне володіння майном (ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції);

2)у справах, коли у державному бюджеті не були передба­чені відповідні кошти на виплати працівників бюджетних уста­нов, порушення положень п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції;

3)у справах щодо невиконання рішень національних судів Суд покладає відповідальність за борги державних підпри­ємств на державу, незважаючи на те, що за ст. 176 Цивільного кодексу України держава не відповідає за зобов'язаннями створених нею юридичних осіб.

На спеціальному засіданні Комітету Міністрів Ради Європи з приводу контролю за виконанням постанов Європейського суду з прав людини, що відбувся 5–6 грудня 2006 р. у Страс­бурзі, серед іншого розглядалися питання щодо проблем за­тримки або невиконання рішень національних судів, надмір­ної тривалості судових розглядів та проблем щодо створення ефективних засобів внутрішнього судового захисту в окремих країнах, серед яких фігурує й Україна.

Слід узяти до уваги, що в Україні вжито низку заходів, спрямованих на більш ефективне впровадження Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини. Зокрема, 23 лютого 2006 р. було прийнято Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Єв­ропейського суду з прав людини". Постановою Кабінету Міністрів України "Про заходи щодо реалізації Закону Украї­ни "Про виконання рішень та застосування практики Європей­ського суду з прав людини" від 31 травня 2006 р. № 784 пере­йменовано посаду Уповноваженого у справах дотримання Кон­венції про захист прав і основних свобод людини на посаду

Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини і затверджено відповідне Положення. Внесено зміни до національного законодавства з питань виконання рі­шень судів та інших органів. У Законі України "Про Держав­ний бюджет України на 2007 рік" виділено кошти на сплату сатисфакції за рішеннями іноземних судів.

Питання для дискусії

1. Проблема забезпечення своєчасного виконання судових
рішень у трудових спорах в Україні.

2. Міжнародний захист трудових прав громадян України.