Методичні рекомендації. У теорії трудового права під робочим часом розуміють час, протягом якого працівник зобов'язаний трудитися згідно з трудовим договором і законодавством

У теорії трудового права під робочим часом розуміють час, протягом якого працівник зобов'язаний трудитися згідно з трудовим договором і законодавством. Робочий час як інсти­тут трудового права є сукупністю юридичних норм, які ре­гулюють тривалість робочого часу, його види, режим і облік робочого часу. Джерелами таких норм є Конституція України, КЗпП, закони та підзаконні нормативно-правові акти, норми колективних договорів. Правове регулювання робочого часу має на меті, з одного боку, забезпечити виконання працівни­ком необхідної міри праці, а з другого – забезпечити охорону праці і право працівника на відпочинок.

Ст. 45 Конституції України передбачає, що максимальна тривалість робочого часу визначається законом. Максимальна норма робочого часу на тиждень, встановлена у законі, є важ­ливою соціальною гарантією дотримання трудових прав пра­цівників.

Для трудового законодавства характерним є досить деталь­не регламентування робочого часу. Законодавством встановле­но норми робочого часу та їх тривалість. У КЗпП України глава IV присвячена правовому регулюванню робочого часу. Питання робочого часу також урегульовані підзаконними нормативно-правовими актами.

У законодавстві застосовуються такі нормативи робочого часу: робочий день – встановлена законом тривалість праці працівника у межах доби; робоча зміна – тривалість праці часу відповідно до графіка протягом доби; робочий тиждень – встановлена у законі в годинах тривалість праці в межах ка­лендарного тижня.

У законодавстві також застосовуються норми "робочий мі­сяць" і "робочий рік", але вони виводяться розрахунковим шля­хом і на рівні закону не встановлюються.

Тривалість робочого часу встановлюється як у централі­зованому порядку, так і на рівні локального регулювання. У сучасних умовах спостерігається тенденція до колективно-до­говірного та індивідуального (у рамках трудового договору) ре­гулювання тривалості робочого часу. Держава лише встанов­лює певну межу тривалості робочого часу, яка не може бути збільшена.

Розрізняють такі види робочого часу: нормальний, скороче­ний і неповний робочий час.

Для нормального робочого часу характерним є встановлення двох нормативів. Так, відповідно до ст. 50 КЗпП України нор­мальна тривалість робочого часу працівників не може переви­щувати 40 год. на тиждень. Ст. 52 КЗпП встановлює, що три­валість щоденної роботи за 6-денного робочого тижня не може перевищувати 7 год.

Скорочений робочий час характеризується такими юридич­ними ознаками: встановлюється законодавством; не тягне за собою зменшення заробітної плати; встановлюється з ураху­ванням фізіологічних особливостей працівників, умов праці та деяких інших підстав диференціації.

Неповний робочий час – встановлюється не законодавством, а відповідно до ст. 56 КЗпП, угодою сторін. Така угода може мати місце як при вступі на роботу, так і в період роботи.

Під режимом робочого часу розуміється встановлений зако­нодавством або локальним нормативно-правовим актом поря­док розподілу і використання робочого часу протягом доби, тижня, інших календарних періодів.

Елементами режиму робочого часу є: 1) час початку і закін­чення роботи; 2) час і тривалість перерв; 3) тривалість і прави­ла чергування змін.

Слід розрізняти "режим робочого часу працівників" і "ре­жим роботи підприємства". Зокрема, підприємство може пра­цювати у цілодобовому режимі, а працівники – за змінами. Крім того, може встановлюватися єдиний режим робочого часу (для всіх працівників підприємства), а також індивідуальний режим – для окремих працівників.

Розрізняють також загальні і спеціальні режими. До загаль­них режимів належать п'ятиденний і шестиденний тиждень. До спеціальних режимів робочого часу відносять: 1) змінну ро­боту; 2) гнучкий графік роботи; 3) роздроблений робочий день; 4) ненормований робочий день; 5) вахтовий метод організації роботи.

Під часом відпочинку розуміють час, протягом якого пра­цівник є вільним від виконання трудових обов'язків і вправі використовувати його на власний розсуд. Тобто у трудовому праві право працівника на відпочинок тісно пов'язане з три­валістю робочого часу, а скоріше, з його обмеженням. Законо­давством встановлюються мінімальні державні стандарти щодо забезпечення права працівника на відпочинок. Цих стандартів мають дотримуватися роботодавці на підприємствах усіх форм власності. Водночас, відповідно до статті 9-1 КЗпП України, підприємства, установи, організації в межах своїх повнова­жень і за рахунок власних коштів можуть установлювати до­даткові порівняно із законодавством трудові та соціально-по­бутові пільги. Такими пільгами можуть бути триваліша щоріч­на відпустка, додаткова відпустка, скорочена тривалість робочого дня. Такі норми є локальними і встановлюються ро­ботодавцем разом з виборним органом первинної профспілко­вої організації, що діє на підприємстві (п. 4 ст. 38 Закону Украї­ни "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" (в ред. Закону від 13 грудня 2001 р.)).

Законодавством встановлені такі види часу відпочинку: пе­рерви протягом робочого дня (зміни); щоденний відпочинок (міжзмінна перерва); вихідні дні (щотижневий відпочинок); святкові та неробочі дні; відпустки.

Відпустка – це час відпочинку, який обчислюється в ка­лендарних днях і надається працівникам зі збереженням місця роботи і заробітної плати. Право на відпустки мають усі грома­дяни України, які перебувають у трудових відносинах з під­приємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи. Нарівні з громадянами України право на відпустки мають іноземні гро­мадяни та особи без громадянства, які працюють в Україні (ст. 2 Закону України "Про відпустки" від 15 листопада 1996 р.). Право на відпустку мають працівники, які уклали безстрокові трудові договори, трудові договори на визначений строк, на час виконання певної роботи, сезонні, тимчасові працівники і сумісники, працівники, які працюють на умовах неповного ро­бочого часу. Із тексту Закону "Про відпустки" беззаперечно витікає, що право на відпустку або грошову компенсацію на за­міну невикористаних днів відпустки мають працівники-сумісники.

Законом України "Про відпустки" передбачені такі види відпусток:

1. Щорічні відпустки: а) основна відпустка (ст. 6); б) додат­кова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (ст. 7); в) додаткова відпустка за особливий характер пра­ці (ст. 8); г) інші додаткові відпустки, передбачені законодавс­твом;

2. Додаткові відпустки у зв'язку з навчанням (ст. 13, 14 і 15);

3. Творча відпустка (ст. 16);

4. Соціальні відпустки: а) відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами (ст. 17); б) відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку (ст. 18); в) додаткова відпустка працівникам, які мають дітей (ст. 19);

5. Відпустки без збереження заробітної плати (ст. 25, 26).

Законодавством, колективним договором, угодою та трудо­вим договором можуть установлюватися й інші види від­пусток.

Право на відпустки забезпечується: гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати або соціальної допомо­ги у випадках, передбачених законодавством; забороною замі­ни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків звіль­нення працівника, коли йому виплачується грошова компен­сація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей. Три­валість відпусток визначається законодавством і незалежно від режимів та графіків роботи розраховується в календарних днях. Святкові та неробочі дні (ст. 73 КЗпП) при визначенні тривалості щорічних відпусток та додаткової відпустки пра­цівникам, які мають дітей (ст. 19 Закону України "Про відпус­тки"), не враховуються.

Щорічна основна відпустка надається працівникам для від­новлення працездатності тривалістю не менше як 24 календар­них дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору. Це, так би мовити, міні­мальна основна щорічна відпустка – державний соціальний стандарт, нижче якого відпустка не може бути надана. Водно­час для досить значної кількості категорій працівників перед­бачено подовжену основну щорічну відпустку. Зокрема, щоріч­на основна відпустка надається: працівникам віком до 18 років – тривалістю 31 календарний день; керівним, педагогічним, науково-педагогічним працівникам освіти та науковим пра­цівникам – до 56 календарних днів; інвалідам І і II груп – 30 календарних днів, а інвалідам III групи – 26 календарних днів тощо.

Право на щорічні основну та додаткову відпустки повної тривалості у перший рік роботи настає після закінчення 6 мі­сяців безперервної роботи на цьому підприємстві. Це правило відповідає стандартам МОП. Щорічні відпустки за другий та наступні роки можуть бути надані працівникові в будь-який час відповідного робочого року. Законодавством передбачено досить широке коло працівників, які мають право на щорічну відпустку до настання 6-місячного терміну безперервної робо­ти у перший рік роботи на цьому підприємстві. Забороняється ненадання щорічних відпусток повної тривалості протягом 2 років підряд, а також ненадання їх протягом робочого року особам віком до 18 років та працівникам, які мають право на щорічні додаткові відпустки за роботу зі шкідливими і важки­ми умовами чи з особливим характером праці.

Законом регламентовано порядок поділу щорічної відпуст­ки, відкликання з неї, її оплати, а також порядок надання до­даткових, соціальних, творчих відпусток.

Питання для дискусії

1. Норма робочого часу: соціальні і правові проблеми сучас­ності.

2. Традиційні і гнучкі режими робочого часу в сучасній еко­номіці.

3. Святкові дні в Україні: соціальні і юридичні проблеми.