Постколоніальна критика

Цей напрям виник в англомовному літературознавстві наприкінці 70-х років XX століття. У його формуванні помітну роль відіграли деконструктивізм, новий історизм, психоаналіз, фемінізм, марксизм і праця американського вченого, уродженця Палестини Едварда Саїда «Орієнталізм» (1978 р.). «Саїд, – зазначає Марко Павлишин, – відкрив шлях хвилі досліджень, які розмасковують – деконструюють тексти, вказуючи на їхню заангажованість в імперських чи неоімперських інтересах. Більшість із них послуговуються досягненнями постструктуралізму Дерріди, хоч існує протилежна тенденція вимагати від критика виразної політичної активності замість тонкощів та зарозумілостей “високої теорії”».

Проблемою постколоніальних студій, яка сприяє дисциплінарній розмитості, є відсутність загальноприйнятого терміна «постколоніальний» щодо явищ культури. Первісне хронологічне значення («післяколоніального періоду») багатьом здається неадекватним, оскільки економічні, політичні, тим паче культурні умови колоніалізму не припиняються з проголошенням незалежності держави. Постколоніальне, відмежовуючись від колоніального, вбирає в себе його історичний досвід, а то й співіснує з ним в одному часі, місці й навіть в одному культурному явищі.

Політологи розглядають колоніалізм як сукупність заходів, завдяки яким колонізатор перебирає і реалізовує владу над колонізованим, примушуючи його діяти в інтересах колонізатора; економісти вбачають його основну рису в підкоренні економіки колонізованої території потребам колонізатора, його вигоді на світовому ринку. Культурний колоніалізм – це комплекс заходів культурних установ та ідеологій у будь-яких видах популярної чи високої культури, спрямований на підтримку політичної та економічної влади. На думку М. Павлишина, виникнення політичного і культурного постколоніалізму є поступовим процесом, який складається з багатовимірних і неодночасних змін у поглядах і діях людей та груп.

Колоніалізм табуював і ліквідував пам’ять про особи й події в історії культури, які заперечували провінційність і вторинність українськості. Антиколоніалізм повернув «Історію русів», «Книги битія українського народу», розстріляне відродження, дисидентську культуру 60–70-х років разом з поезією В. Стуса, І. Калинця і культуру діаспори.

Постколоніальні дослідження умовно ділять на три групи. Першу групу становлять студії, у яких є спроби відповісти на питання: «Що таке постколоніальність?». Другу – «деконструктивні прочитання колоніальних дискурсів», третю – дослідження колись колоніалізованих культур. Постколоніальна критика, зазначає М. Зубрицька, «використовує найрізноманітніші теоретичні моделі для аналізу культури тих народів, які звільнилися з-під колоніального гніту». Вона «порушує проблеми етнічності, національної ідентичності, культурної універсальності, культурної гібридності та культурної відмінпості, проблеми мови, історії».

В українському літературознавстві постколоніальна критика виникла нещодавно. Її представляють Соломія Павличко, Тамара Гундорова, Віра Агеєва, Ростислав Чопик, Роман Голод. Вони переглядають оцінки радянським літературознавством творчості відомих митців, ламають штампи, про що свідчать назви праць «Франко не Каменяр» Т. Гундорової, «Не-Стефаник», «Русів (Не-Торговиця)» Р. Чопика.

Наступною особливістю постколоніальної критики є, за словами Олександри Федунь, «реабілітація розмаїття письменницького стилю. Радянське літературознавство визнавало в творчості більшості письменників тільки критичний реалізм, постколоніальна критика приділяє набагато більше уваги ідейно-естетичній доктрині автора. Вона досліджує в стилі письменника риси імпресіонізму, символізму, неоромантизму, експресіонізму, натуралізму, неокласицизму тощо». Так, творчість І. Франка пов’язували з критичним реалізмом, а постколоніальна критика досліджує в його творчості особливості імпресіонізму, натуралізму.

Постколоніальна критика вдається до різноманітних аспектів дослідження в постколоніальному суспільстві, надає перевагу мистецькій інтерпретації художнього твору, постмодерному його сприйняттю. О. Федунь зазначає, що українську постколоніальну критику «характеризує подолання комплексу меншовартості». Свідченням цього є такі теми сучасних досліджень: національна самокритика, проблеми виховання національної самосвідомості, риси української ментальності, світовий контекст українського письменства, синкретизм християнства та язичництва, рецепція Святого письма, біблійна образність текстів, інтерпретація біблійних мотивів, образи демонічних сил.

«Ситуацію, що склалася на сьогоднішній день в українському літературознавстві, – зазначає О. Федунь, – не назвеш цілком постколоніальною, частково це суміш анти- і постколоніального. Але в обширах сучасного українського літературознавства постколоніальна критика створила собі чималий літературний простір – вона здійснює різнобічну інтерпретацію текстів, розвінчування і дешифрування літературних міфів, постмодерний і феміністичний дискурси, розробку нової тематики та проблематики.

Аналіз постколоніальної критики в українському літературознавстві дає змогу виявити ряд специфічних особливостей, що стає помітним, зокрема, при зіставленні з колоніальною критикою, та оцінити стан українського літературознавства на сучасному етапі».