Фемінізм

Фемінізм (лат. femina – жінка) – напрям постмодернізму, що набув популярності в другій половині XX століття. Ідеологію фемінізму в Європі обґрунтували Мері Волстонкрафт у праці «Виправдання прав жінки» (1792 р.), Персі Біші Шеллі, автор «Визволеного Прометея» (1820 р.), Керолайн Нортон у «Природному праві матері на опікування своєю дитиною» (1837 р.), Маргарет Фулер у дослідженні «Жінка в дев’ятнадцятому столітті» (1845 р.), Джон Стюарт Мілл у статті «Поневолення жінок» (1861 р.), Сімона де Бовуар у книзі «Друга стать» (1946 р.). Праця Сімони де Бовуар завершила першу хвилю фемінізму. Сімона де Бовуар поставила мету поглянути на художній твір очима жінки, звернувши увагу на жіночі образи і ті функції, які відводили своїм героїням автори і творили, таким чином, цілу міфологію про жіночу роль і призначення.

Виявилося, що усі п’ять письменників-чоловіків: Монтерлан, Лоуренс, Клодель, Бретон і Стендаль, намагаються, як зазначає С. Павличко, «повсякчас підкреслити інтелектуальну другорядність жінок», «вищість чоловіка у фізичному коханні», оспівують патріархальну, особливо сімейну ієрархію», Бретон твердить: «жінка є таємницею, поезією, красою і спасінням (для чоловіка, звичайно: ким вона є сама для себе, Бретона не цікавить)».

Мері Елман дійшла висновку, «що часто погляд на літературний твір критика-чоловіка спотворює істинне значення тексту».

Феміністична критика представлена трьома школами: французькою, психоаналітичною за своїм змістом, американською, по суті, текстологічною, і англійською, по суті, марксистською.

Основоположником французької феміністичної теорії і критики є Юлія Кристева – авторка праць «Сили жаху. Есей про відразу», «Чужинці щодо себе», «Спочатку була любов: психоаналіз і віра». У своїх дослідженнях вона розглядає питання «жіночої ідентичності», процес приниження жінки у суспільстві, переглядає міфічні уявлення про любов. В есе «Stabat Mater» Ю. Кристева зазначає: «Якщо говоримо про жінку і не можемо сказати, ким вона є (без ризику посягнути на її своєрідність), то чи не інакше буде з матір’ю, оскільки материнство – це тільки функція «другої статі», якій чітко можна приписати існування? Але тут ми відразу наштовхуємося на парадокс. По-перше, ми живемо у цивілізації, в якій освячене (релігійне чи світське) уявлення про жіночність поглинає материнство. Однак, коли придивитися краще, то це материнство виявиться фантазією втраченої території, фантазією, яку виношують дорослі, чоловіки чи жінки; і що більше, воно менше викликає ідеалізований архаїчний образ матері, ніж ідеалізацію стосунків, які пов’язують нас із нею, ідеалізацію, яку не можна злокалізувати – ідеалізацію первинного нарцисизму. Тепер, коли фемінізм домагається нового трактування жіночності, тобто ідентифікації материнства із цим ідеалізованим непорозумінням, і відкидає цей образ та надуживання ним, він обминає правдивий досвід, який ця фантазія приховує. І який результат? Деякі авангардні феміністичні групи заперечують і відкидають материнство. Або схвалення – свідоме чи ні – традиційних уявлень про нього багатьма жінками і чоловіками».

Неофройлистки Люсі Ірігерей («Хірургічне люстро іншої жінки», 1974 р.; «Ця стать, що не одна», 1977 р.), Сара Кофман («Загадка жінки: жінка у текстах Фройда», 1980 р.) заперечували фройдівську концепцію жінки як неповноцінної людини, акцентували на перевагах природи жінки.

Відома американська дослідниця, професор англійської літератури у Прінстонському університеті Елейн Шовалтер (1941 р.) запровадила у літературний обіг категорію «гінокритика». На думку Шовалтер, феміністична критика зосереджує увагу на жінці як читачеві текстів письменників-чоловіків, вона має обмежені можливості, бо розглядає жінку в історичному та суспільному контексті. Гінокритика зосереджується на жінці-письменниці, шукає конструктивні засоби для аналізу жіночої літератури. У статті «Феміністична критика у пущі» (1981 р.) авторка розглядає чотири моделі гінокритики: біологічний, лінгвістичний, психоаналітичний і культурний. Для характеристики жіночої культури як маргінесу чоловічої Шовалтер використовує термінологію англійських антропологів – «дика зона». За словами вченої, жіноча культура є «німою» на тлі пануючої чоловічої; феміністична критика повинна розкрити історію жіночої літератури; нагальні проблеми феміністичної критики – обґрунтувати необхідність освітньо-педагогічних реформ для руйнування стереотипів і деканонізації канонів. Що ж є предметом феміністичних студій? Це всі твори, зокрема:

1) тексти, написані письменниками-чоловіками (фантазії чоловіків про жіночі ролі, які втілюють глибинні психологічні структури);

2) створена письменницями література, яка, за визначенням Вірджинії Вулф, показує «відмінність погляду», «відмінність стандарту»;

3) особливості читання літератури жінками.

Такий підхід, на думку С. Павличко, «повинен поєднуватися з сучасними методиками текстуального аналізу – психоаналітичним, структуральним, постструктуральним (реконструкція), навіть неомарксистським, якщо останній комусь до вподоби». Результатом таких досліджень буде руйнування багатьох міфів про становлення жінки в суспільстві і в українській літературі.

Першим із них, на думку С. Павличко, є міф про те, що жінка займала визначну, навіть визначальну, роль у суспільстві в часи козаччини, гетьманщини, у ХІХ столітті у Російській імперії, в Австро-Угорщині, навіть у Радянській Україні. Насправді жінка могла себе виявити лише у мистецтві, свідченням чого є такі імена, як Марко Вовчок, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Ганна Барвінок, Олена Пчілка, Наталя Кобринська у XIX столітті, у XX столітті – Олена Теліга, Докія Гуменна, Ліна Костенко. «В XIX столітті все інше було для них закрито, в XX столітті – формально відкрито».

Другим міфом С. Павличко вважає думку, відповідно до якої українська культура жіноча, фемінізована, а тому слабка, неінтелектуальна, нераціональна. Третій міф – жінка ідеал, об’єкт поклоніння, натхнення, героїня поезії і прози. Для спростування третього міфу С. Павличко посилається на незакінчену повість Олекси Стороженка «Марко Проклятий», яка містить жахливу кількість злочинів, що спрямовані проти жінок. Тема помсти жінці повторюється в долях кількох героїв твору. «Спочатку наречена Марка не дочекалася його із Січі і одружилася з іншим. Марко засудив її за зраду і сам звершив свій суд, убивши і її, і її чоловіка. Пізніше він вступить у кровозмісний зв’язок із власною сестрою, а коли злочинне кохання розкриється, то вб’є власну матір, яка стане йому на перешкоді, і сестру, котра під впливом матері відмовиться грішити далі».

Аналіз багатьох творів української літератури дав підставу С. Павличко зробити висновок про те, що жінка у літературі завжди була представлена з погляду чоловіка. «Її позитивні риси були такими, які подобалися чоловікові, вона була його додатком, насолодою його бажань, втіленням його мрій або в інших випадках – об’єктом його агресії, ненависті, особою, винною в його невдачах і комплексах, але не людиною самодостатньою, наповненою власним змістом».

В Україні фемінізм не набув широкої популярності. «Українська культура і політика, – зазначає С. Павличко, – оперує в рамках патріархальних правил і норм <...> Особисто я хочу вірити в те, що фемінізм в Україні невідворотний, як частина демократії і модернізації суспільства та його інтелектуальної думки». Українська література лише починає ставати об’єктом феміністичних студій.