Постструктуралізм

Постструктуралізм набув популярності у 70-ті роки XX століття. Він становить своєрідну реакцію на досягнення структуралізму і сформувався завдяки Ж. Дерріді та Ж. Фраю. На розвиток постструктуралізму значний вплив мали ідеї відомого французького культуролога Мішеля Фуко (1926–1984 рр.) – автора праць «Божевілля і культура: історія божевілля в епоху класицизму», «Народження клініки», «Археологія знання», «Історія сексуальності». У формуванні світогляду М. Фуко значну роль відіграли праці Ф. Ніцше і М. Гайдеґґера. У 1970 році М. Фуко очолив кафедру системного мислення. Початком власної системи філософії стала його праця «Слово і речі». М. Фуко одним з перших виступив проти концепції знака, яка домінувала в структуралізмі. Для М. Фуко суб’єкт висловлювання не можна ототожнювати з автором, який є «порожнім місцем». Автор не виражає себе у творі. В есе «Що таке автор?» М. Фуко писав, що автор помер, автор для нього «що», а не «хто», він не творець, а функція.

У художньому творі розчиняється індивідуальність письменника. «Твір, який колись мав обов’язок забезпечити безсмертя, – писав М. Фуко, – сьогодні володіє правом на вбивство, правом бути вбивцею свого автора, як це маємо у випадку із Флобером, Прустом чи Кафкою. І це ще не все: такий зв’язок письма зі смертю спостерігаємо також у затиранні індивідуальних характеристик суб’єкта письма <...> суб’єкт письма затирає ознаки власної індивідуальності». Але якщо немає автора, то хто ж розповідає? На це питання М. Фуко дає таку відповідь: автор не джерело значень, які вибудовують твір, а певна функціональна засада. Автор-функція – це своєрідний вимір дискурсу, в якому діють певні обмеження. Досліджуючи зв’язок дискурсів з поняттям влади, М. Фуко називає автора ідеологічною фігурою. На думку вченого, автор може зупинити розмноження значень у певному джерелі. «Автор дозволяє скоротити злоякісне розмноження значень у світі, він обережно ставиться не тільки до власних ресурсів і багатств, але й також до власних дискурсів та їхніх значень. Автор є, отже, і принципом ощадливості у розмножуванні значень».

М. Фуко вважав, що у процесі суспільних змін «авторська функція може зникнути настільки, що фантазування та його полісемантичні тексти знову стануть функцією, але вже іншого виду, та все ж із системою обмеження, яка не буде тривалішою від автора...». Щоб розвинутися тематично, стилістично, ідеологічно, твір мусить усунути присутність у ньому автора. За М. Фуко, естетична довготривалість твору вимагає радикального розриву з автором.

У всі часи художній твір робив автора безсмертним, а тепер здобув право вбивати його. Отже, текст, як виявляється, може функціонувати поза присутністю автора.