Вибір мовних одиниць у мовленні

Культура мовлення вимагає від мовця правильного, доречного вибору мовних одиниць, які мають відповідати комунікативній ситуації і всім її пра­вилам.

Вибір слова - це вибір способу висловлення думки, кристалізація мис­лення в слові.

У використанні слів дуже важливо пам'ятати про кожну зі складових комунікативної ситуації "хто - кому - що - для чого - де - коли". Слова і ви­рази, доречні в одній ситуації, можуть виявитися недоречними в іншій.

У мовленні уникайте ускладнення фраз різними зворотами, вставними конструкціями, цитатами.

Виступаючи перед аудиторією, намагайтеся будувати висловлювання у теперішньому часі й уникати пасивних форм дієслів: Для досягнення мети пропонуємо вжити таких заходів, а не будуть запропоновані (пропонують­ся) такі заходи...

У науковому, публіцистичному та деяких видах мовлення заведено за­мість я вживати займенник ми у різних відмінкових формах (Ми встановили; нами встановлено; на нашу думку). Традиція вживання пошанного Ви в укра­їнському мовленні своїми початками сягає XIV ст.

Правила вживання ти І Ви:

- ти вживають до дітей і підлітків (до 16 років), до близьких знайо­
мих, до рівних і молодших за віком - для вираження дружнього ставлення;

- в усіх інших випадках уживають Ви;

- пропозиція про взаємне звертання на "ти" має йти від старшого за
віком, вищого за статусом;

- Ви вживають у родинних взаєминах.

Розділ І. Тема 2. Основи культури української мови

У мовленні часто вживається висловлювання без авторського ми і пошанного Ви (зауважимо, що...; зверніть увагу на...). З пошанним Ви дієслово-присудок завжди стоїть у формі множини (Ви працювали, Ви пра­цюєте). Іменний присудок, виражений прикметником, при пошанному Ви має і форму однини (Ви чарівна) і форму множини (Ви чарівні). Якщо при пошанному Ви стоять слова який, такий, весь - то тільки в однині (якась Ви засмучена). Для називання людей і звернення до них існують власні імена. Називаючи людей або звертаючись до них за титулами, званнями та іншими словами-індексами, треба бути добре обізнаними у цій ділянці і дуже уважними, аби щось не переплутати, не применшити гідності або, навпаки, не перестаратися у титулуванні.

Слово пан (палі) в етикетному застосуванні означає не людину з ви­щих верст суспільства, а є словом-регулятивом, яке засвідчує пошану до співрозмовника, воно здебільшого вживається не само собою, а з приклад­кою, що конкретизує особу. Ім'я людини при слові пан (пані) бажано вжи­вати лише тоді, коли адресат молодий, однакового віку або не набагато старший за адресанта, а також не набагато вищий за соціальним станом (пане Володимире, але не можна — пане Геннадію, звертаючись до міністра закордонних справ). Прізвище людини як прикладку до слова пан (пані) доцільно вживати, коли йдеться про неприсутню людину (пані Врублевсь-ка повідомила). В офіційних ситуаціях у ролі прикладки може вживатися ім'я і прізвище (Прошу до слова пана Ярослава Кононенка).

Слово колега (від лат. со11е§а - співурядник, помічник, товариш) найча­стіше вживає інтелігенція старшого й середнього покоління, люди, які разом працюють, мають однакову професію. Товариш (товаришка, товариші) -свіучасник, спільник, людина, рівна за соціальним станом. Зараз для україн­ців це слово означає людину, пов'язану з кимось дружбою, приятелюванням, спільною справою тощо.

Друг (подруга, друзі) - це синонім слів товариш, приятель. Звертатися цими словами до незнайомих людей не слід.

Література

1. Корніяка О. М. Мистецтво ґречності / Корніяка О. М. — К.: Либідь,
1995.

2. Стельмахович М. Г. Мовний етикет / М. Г. Стельмахович // Культу­
ра слова. — Вип. 20. — К., 1981.

3. Сучасна українська мова [за ред. Пономарева О. Д.]. — К.: Либідь,
1997.

4. Шевченко Л. Ю. Сучасна українська мова: [довідник] / Шевчен­
ко Л. Ю. Різун В. В., Лисенко Ю. В. — К., 1996.

Українська мова фахового спрямування

2.7. Орфографічний практикум

Скарбничка знань_____________

ПРИНЦИПИ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОПИСУ (ОРФОГРАФІЇ)

Орфографія (з грецької, означає буквально "правильно пишу") - істо­рично сформована, уніфікована система правил, що визначають написання слів згідно з усталеними нормами.

Орфографія як розділ мовознавства (лінгвістики) вивчає і формулює відповідну систему правил, які забезпечують нормативність написань. Пра­вила українського правопису охоплюють такі основні частини орфографічної системи:

- передача літерами фонемного складу слів та їх частин разом, окремо і
через дефіс;

- вживання великої і малої літери;

- способи переносу слів з рядка в рядок;

- вживання / невживання апострофа;

- вживання / невживання м'якого знака;

- правопис префіксів і суфіксів;

- подвоєні букви на позначення збігу однакових приголосних звуків на
межі частин слова та подовжених м'яких приголосних звуків;

- спрощення в групах приголосних звуків і позначення його на письмі;

- правопис слів іншомовного походження.

Центральне поняття правопису - орфограма - написання слова, що ґрунтується на певному правилі орфографії.

Головні принципи орфографії (правопису) такі:

1) фонетичний (максимально повна відповідність між літерами і тими зву­
ковими значеннями, які вони мають у складі алфавіту):

шостий - шести; гарячий; качан; гонити - ганяти;

2) морфологічний (значущі частини споріднених слів - морфеми - пишуться
однаково в різних формах того самого слова чи споріднених слів):
крутиш - крутишся - [с":], ве"сна - весни, го¹ лубка - голуб - голубить,

зустрічають -зустрічаються [ц": а];

3) історичний (традиційний):

я, ю, є, ї- ці літери позначають дві фонеми у таких випадках:

моя - після голосного звука;

Юлія - на початку слова;

їстівний - завжди позначає два звуки - [й] + [і];

дж, дз позначають одну фонему: джміль, дзижчати;

[є], [и], [о] - не завжди перевіряються наголосом:

леміш, чокати, кишеня, лопух;

4) смисловий лежить в основі диференціації за допомогою різних напи­
сань: Приваблювали особливою красою стіни білої церкви; До Білої Цер-

Українська мова фахового спрямування

Тема 3. СТИЛІ СУЧАСНОЇ" УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ У ПРОФЕСІЙНОМУ СПІЛКУВАННІ

3.1. Функціональні стилі української мови та сфера їх застосування. Основні ознаки функціональних стилів

Літературна мова - це унормована форма, відшліфована вченими, письменниками, митцями народна мова, що обслуговує всі сфери суспільного життя: освіту, науку, культуру, державні установи, військо, ділове спілкуван­ня. Мова як суспільне явище весь час розвивається.

І. П. Котляревського вважають зачинателем нової української літерату­ри та літературної мови, а Т. Г. Шевченка - основоположником української літературної мови та нової української літератури.

Сучасна українська літературна мова має два варіанти: усне літератур­не мовлення і книжне (писемне). Така функціональна розгалуженість мови породжує стилі літературної мови.

Стиль (від лат. зіііиз - гостра паличка для письма, манера письма) - це різновид літературної мови, що обслуговує певну сферу людської діяльності (є сукупністю виразних засобів і способів їх поєднання у тексті для реалізації функцій спілкування в певній сфері суспільної діяльності).

Розрізняють книжні й розмовні стилі літературної мови.

До книжних стилів сучасної української літературної мови належать: науковий, публіцистичний, офіційно-діловий та художній. Розмовний стиль використовується в усному літературному мовленні та розмовно-побутовому на діалектному рівні української мови.

Отже, українська літературна мова має п'ять функціональних стилів.

Науковий - стиль наукових праць, мета яких нагромаджувати знання, досвід у галузі науки, техніки, встановлювати закономірності розвитку явищ, процесів. Характеризується вживанням термінів та розкриттям їхнього зміс­ту, специфічною побудовою тексту, в якому переважають логічні, причино­во-наслідкові відношення між конструкціями. Має такі підстилі: науково-технічний, науково-популярний, науково-навчальний.

Публіцистичний - стиль засобів масової інформації.

Офіційно-діловий - стиль ділових паперів: міжнародних договорів, юридичних законів, урядових постанов, указів, статутів, службового листу­вання, діловодства тощо, для яких характерна конкретність, лаконічність фо­рмулювань, чіткий виклад рекомендацій, прохань, у цілому - вольова мода­льність висловлювання. Властиві усталені звороти, офіційні формули звер­тання, віддієслівні іменники, висока частота вживання інфінітивних констру­кцій, речення із дієслівними формами (дієприкметниками та дієприслівника-

ми, формами на -но, -то), складні сполучники та прийменники, специфічні композиційні прийоми побудови тексту. Підстилі: дипломатичний, законодав­чий, канцелярський (адміністративно-канцелярський), юридичний.

Художній - стиль художньої літератури, реалізує естетичний вплив че­рез художні образи.

Розмовний - стиль, який використовується в безпосередніх побутових ситуаціях спілкування; переважають форми усного діалогічного мовлення (неповні речення) з використанням емоційної інтонації, жестів, міміки.

Дехто з мовознавців виділяє як окремі стилі конфесійний, ораторсь­ кий (красномовство) та епістолярний (листування).

Конфесійний - покликаний забезпечити спілкування людей у релігій­ній сфері (стиль церковних (релігійних) проповідей, молитовників, служеб­ників, перекладів агіографічної літератури (література про святих)). Це мова Святого Письма, молитов, казань тощо. Зазначений стиль має свої канони, стильові домінанти, вибирає із синонімічних рядів національної мови одини­ці піднесеного урочистого звучання.

Епістолярний (лат. ерізіоіа - лист, послання) - стиль листів, заочного письмового спілкування людей у сфері побуту, особистого життя, виробниц­тва, ділових стосунків. Розрізняють листування офіційне, або службове, і не­офіційне, або приватне.

Ораторський (лат. огаіог, від ого - говорю) - стиль усного публічного виступу, розрахований на емоційне сприйняття слухачами. Майстерність оратора виявляється в логічній та послідовній побудові промови, у доскона­лому володінні нормами літературної мови.

Експресивні стилі - різновиди мови, пов'язані з емоційним забарвлен­ням мовних одиниць як високих, нейтральних, знижених. У чистому вигляді високого, нейтрального, низького емоційного стилів не існує в сучасній літе­ратурній мові. Залежно від комбінування мовних одиниць із різною емоцій­но-експресивною оцінкою утворюються стилістичні колорити мови - урочи­стий, офіційний, фамільярний, доброзичливо-іронічний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний та ін.

Примітка. Фамільярний (лат. Гатіїіагіз - сімейний, близький) - безце­ремонний, надто вільний, розв'язний у поводженні, панібратський.

3.2. Професійна сфера як інтеграція офіційно-ділового, наукового і розмовного стилів

Працівники професійної сфери освіти, науки, медицини, інженерно-технічної галузі, військові, правники, представники дипломатичних місій, культурно-масових, мистецьких закладів, керівники різних рівнів соціальної сфери інтегрують (з лат. іпіе§гаііо - поповнення, відновлення) у практичній діяльності різні стилі української літературної мови. Так, усі користуються розмовним стилем, послуговуються і науковим (освітяни, науковці, медичні

працівники, інженерно-технічні робітники) стилем. Часто використовують в усному і писемному варіантах офіційно-діловий стиль. Педагоги різних спе­ціальностей виголошують перед учнями, студентами, курсантами, слухачами тексти - лекції, зв'язну мову, яким властива логічність, структурна заверше­ність, змістовність, при цьому не забувають про орієнтацію на певного адре­сата (слухача), поєднують науковий, публіцистичний стилі, ораторську майс­терність, досконале володіння усним мовленням. Те саме можна сказати і про медичних працівників. їх мова багата фаховою термінологією (науковий стиль), яка часто тлумачиться ними пацієнтам - з латинської чи грецької - рі­дною, українською. Чи уявляємо ми адвокатів, суддів, державних службовців без уміння користуватися науковим, публіцистичним, ораторським стилями в усному чи писемному варіантах? Або політичного діяча, керівника установи, організації, підприємства, екскурсовода, які не зуміють поєднати у своїй ро­боті науковий, публіцистичний стилі? Так і не можемо уявити інженерно-технічного працівника на будівництві, у промисловому цеху, які не вміють "читати з листа" креслення, формули послідовності технологічного процесу, укладені в науково-технічному підстилі. Тож тут у пригоді кожному з вище­названих фахівців стане досконале, глибоке знання державної мови, уміння вести бесіду, пояснити, вислухати, сприйняти психологічний стан співбесід­ника, дати потрібні поради, рекомендації, допомогти в оформленні (чи укла­данні) необхідних документів: видати науково обґрунтований медичний ана­ліз (поєднання наукового й офіційно-ділового стилів), оформити направлення на навчання, написати службову записку чи укласти службову характеристи­ку, укласти трудовий договір, а дипломатичним працівникам - оформити за­прошення на офіційне національне свято або ж відповісти іншій стороні на таке запрошення чи вести переговори з представниками іншої держави. Тут, у дипломатичній діяльності, треба не тільки вміти вчасно мовчати, змовчати, але й сказати, де кожне слово - на вагу золота, а кожен правильно вжитий розділовий знак набуває неоціненної вартості (дипломатичний підстиль офі­ційно-ділового стилю).

Коли ж зустрічаються колеги-фахівці, то, звичайно, йтиметься про спі­льні інтереси, важливі наукові досягнення чи наукові відкриття - поєднання розмовного і наукового стилів.

Працюючи з колегами будь-якого фаху з інших країн чи іноземних фірм, слід досконало володіти розмовним стилем, що поєднує в собі інші стилі мовлення. Звідси випливає необхідність навчатися володіти не тільки великим обсягом знань, а й уміти викласти їх у певних стилях.

3.3. Текст як форма реалізації професійної діяльності

"Словник іншомовних слів" подає термін текст (від лат. Іехшт - тка­нина, зв'язок, побудова) з кількома значення: 1) відтворені на письмі або друком авторська праця, висловлювання, документи, пам'ятки тощо; 2) слова до музичного твору; 3) послідовність мовних та інших знаків, що становлять єдине ціле і виступають об'єктом вивчення й обробки [1, с. 565].

"Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів" тлумачить сло­во "текст" як "зв'язна мова, письмове чи усне повідомлення, що характеризу­ється змістовою і структурною завершеністю, орієнтацією автора на певного адресата" [2, с. 182].

За "Коротким тлумачним словником української мови", термін "текст" -це 1) висловлювання, яке складається із речень, розміщених у певній послі­довності і пов'язаних одне з одним змістом та за допомогою різних мовних засобів; 2) словесна частина (пояснення) альбомів, ілюстративних видань; 3) слова до музичного твору, 4) уривок якогось твору, призначеного для на­вчальних цілей [3, с. 287].

Текст - це розповідь, опис або роздум чи поєднання всіх названих еле­ментів, і кожен з цих функціональних типів мовлення має свої мовні особли­вості. Як одна із форм організації фахової діяльності, текст найчастіше пода­ється в офіційно-діловому, науковому, публіцистичному, художньому або конфесійному стилях, виголошений найчастіше в усній формі; у писемному варіанті подаються наукові статті, дослідження, реферати, анотації, рецензії -науковий та офіційно-діловий стилі.

Традиційність, стислість, сувора нормативність, добір слів, загально­обов'язкові норми графіки, орфографії та пунктуації, строгі правила побудо­ви вирізняють текст, наприклад: ревізійний акт, заповіт, квитанція, заява-зобов'язання (фінансово-економічного змісту); рецепти, листок непрацездат­ності, висновки лікарського консиліуму (медицина); пісенний текст, лібрето опери й балету, сценарій свята (мистецтво); рапорт, наказ, нота, комюніке, пояснювальна записка, характеристика-подання (військово-дипломатична сфера).

Текст - це вид писемного мовлення, тобто вторинного порівняно з ус­ним мовленням, бо є можливість перечитати написане, виправити, доповни­ти, відредагувати, уточнити, поліпшити. Писемне мовлення відзначається су­ворішою регламентацією, ніж усне, тобто дотриманням певних правил у ви­словлюванні, оформленні. Особливо високі вимоги ставляться до лексики, адже щоразу треба вибрати з ряду синонімічних наивідповідніше за змістом і забарвленням слово - точне, однозначне, емоційно нейтральне, що стосується наукового та офіційно-ділового стилів.

Подаємо уривок послання митрополита Івана Огієнка до духовенства, православних українців та католиків-поляків Холмщини і Підляшшя, датова­ного 4 квітня 1944 року:

"Д митрополит невинною кров 'ю политої Холмщини - православної

землі, пастирським посланням цим ще раз звертаюсь до всіх холмщаків, як православних україщів, так і католиків-поляків, зі своїм гарячим закликом до братерського спокою, до взаємного зрозуміння й повної сусідської згоди"

Отже, писемне мовлення багато в чому відрізняється від усного. Слід пам'ятати, що усні виступи, доповіді на фахових зборах, нарадах, конферен-

Українська мова фахового спрямування

ціях, у полеміках чи дискусіях - то проміжна форма тексту, укладеного за­здалегідь чи продуманого напередодні виступу.

Деяким текстам властива жорстка структура побудови, точність висло­влювань. Це стосується офіційно-ділового та наукового стилів. Тексти з циф­ровою інформацією повинні бути, як вважає А. Коваль, точними, доброякіс­ними, зручними для читання й механічної обробки.

За укладеним чи виголошеним текстом проглядається рівень освіченос­ті, мовна культура автора.

Наведемо ще один приклад - лист жительки одного з хуторів в Україні до Президента України.

"Дорогий Леоніде Даниловичу! А приїжджайте до нас у село - не по­жалієте. Пише до вас Надежда Підхатна, яка живе на самому краю під лі­сом, біля кладовища. Сперш, як сюди перейшла, то було страшнувато: все здавалося, що мерці із могил устають. Особенно серед ночі, коли місяць упо­вні. А тоді звикла потроху і бачу, що не мертвих треба боятися, а живих, отих, що до чужих кишень заглядають та копійки чужі щитають. Знуща­ються вони наді мною, як тільки можуть, дихнути не дають, а поскаржи­тись нікому, бо всі вони куплені й продані. Тож у мене єдина надія на вас, що ви приїдете та розберетесь та примірно накажете тих злодюг, що на горі нашому наживаються.

Жду отвєта, як соловей лєта.

Підхатна Надежда Михайлівна.

А мене знайти неважко. Як уїдете в село, дак моя хата ліворуч, одразу за кладовищем..." (А. Дімаров. Зблиски. - К.: Ярославів Вал, 2002. - С. 77).

Хоча цей документ - лист-прохання -- взято з новели Анатолія Дімаро-ва "Мітла", та можемо не сумніватися, що саме такого ґатунку листи-прохання й нині громадяни України надсилають у високі державні інстанції. І тут - рівень освіченості простої людини. Але текст - "написаний пером".

Й інший приклад - наказ по особовому складу військового ВНЗ.

Текст наказу можливий такий.

Узв 'язку з 18-ю річницею Незалежності України та відзначаючи досягнення у роботі професорсько-викладацького й офіцерського складу, наказую:

1. За бездоганну військову службу, успіхи у роботі, виявлений високий

фаховий рівень у вихованні курсантів присвоїти вищі військові звання:

полковника — підполковникові Петричку Василю Васильовичу;

підполковника — майору Ковалю Юрію Андрійовичу.

Ректор

доктор юридичних наук /підпис/ М. О. Ромашок

21.08.2009р.

Поданий текст є стислим документом, який у скупих словах ("Словам -тісно, а думкам - просторо") передає високу оцінку фахового рівня названих

осіб (у наведеному прикладі - вигаданих) і сприяє позитивному впливові на слухачів - не тільки на адресата, адже текст документа зазвичай читають пе­ред великою аудиторією. Отже, слово тут багато важить. Можна було б не вживати прикметника "бездоганну" (службу) та прикметника-епітета "висо­кий" (фаховий рівень), і документ був би сухим, нецікавим, за таким текстом не було б видно людини.

Наявні в тексті наказу ще й слова, які належать до маркованої лексики, що вживається в документах офіційно-ділового стилю і надає їм офіційного звучання. Наприклад: наказ, присвоїти, фаховий рівень.

Текст має дискурс (від фр. сіізкигсе - промова, виступ) - це 1) зв'язне мовлення в конкретних соціокультурних, психологічних умо­вах. Дискурс відбиває ситуацію безпосередньої мовної діяльності з ура­хуванням форм спілкування, поведінки, міміки, жестів мовця; 2) текст разом з умовами його творення і сприймання, динамічний контекст куль­тури, в якому здійснюється прочитання тексту та його вплив на свідо­мість читача [2, с. 47 - 48].

Створенню текстового дискурсу сприяють ужиті в тексті слова-терміни, якщо вони використовуються до місця і в необхідній кількості. Як приклад неоковирності тексту і засмічення його словами-термінами іншомо­вного походження А. Коваль наводить такий:

"Ефективність заходів, які паралізують вплив вищезгаданих дирек­тив, залежить від ступеня стабільності відповідних факторів і від коор­динування цих заходів. Уніфікація, типізація, нормалізація і стандартиза­ція процесів виробництва гарантують рентабельність і продуктивну ефективність індустріальної реконструкції"".

Цей текст, очевидно, із ухвали (рішення) виробничої наради чи на­ради інженерно-технічних працівників. Аби його зрозуміти, слід не просто бути освіченою людиною, треба ще й звикнути говорити і писати так, щоб мало хто щось із нього зрозумів. Тут відсутня легкість для сприймання те­ксту, чіткість висловленої думки, багатослів'я й слова іншомовного похо­дження (їх у тексті 16!) не сприяють негайному виконанню прийнятого рішення.

До того, слід ще й до місця використовувати кожен фаховий термін і в правильному, а не викривленому значенні. Наприклад, з оголошення:

"Доручення для отримання грошей, посилок і кореспонденції може бу­ти засвідчене державними й громадськими установами, підприємствами і військовими частинами, де ті люди працюють".

Відредагуємо подане оголошення.

Доручення для отримання грошових переказів, посилок і кореспонденції

може бути засвідчене там, де ці одержувачі кореспонденції перебувають на службі.

Потрібно пам'ятати одну з основних вимог до речень будь-якого типу у кожному фаховому діловому документі - це чітко й містко виражати значний

Українська мова фахового спрямування

за обсягом і складний за змістом матеріал. Так, з метою не виявляти гостроти стосунків із партнером з бізнесових справ варто використовувати пасивну форму дієслів. Наприклад:

Ви не надіслали нам свою рецензію на дисертацію п. Ковачь М. П.

Краще текст листа-нагадування укласти так:

На жаль, Вами ще не висловлені свої думки щодо дисертації п. Коваль М. П. і не надіслано рецензію.

Вважаємо, тільки самоосвіта, робота над словом сприятиме вироблен­ню граматичної та стилістичної вправності в укладанні текстів професійного змісту і не призведе до "творення" запропонованих "перлів", списаних з пері­одичних видань та підслуханих:

- Робота наших дипломатів дещо облегчена.

- Ми заключили двосторонній договір.

- На протязі року були перевірки і по графіку, і без графіку.

- У прошлому році в нараді взяли участь сто чоловік керівників ра­
йонного масштабу.

- Якщо буде згодна на проведення діалогу противна сторона, то...

- Я вибачаюсь перед глядачами і слухачами.

- Треба заохочити випускників ВНЗ працювати на селі.

- В українському експоцентрі можна познайомитися з новою агро­
технікою.

- Приведіть приклади взаємодопомоги у вашій установі.

- План щодо організації виставки наукової і навчальної літератури,
підготовленої і виданої викладачами нашого ВНЗ.

Тема 1. СПІЛКУВАННЯ ЯК ШСТРУМЕНТ ПР0ФЕС1ЙНОТД1ЯЛЬН0СТ1

1.1. Сутність спшкування. Спшкування i

комушкащя. ФункцГГспшкування. Види, типи i форми профестного спшкування

Спілкування - це процес взаемодії між людьми, в якому вібувається обмін інформацією, досвідом, уміннями й навичками, результатами npaці. У більш вузькому розумінні - це процес обміну інформацією та досвідом, невід'ємний i дуже важливий аспект людського існування, важлива передумова формування людини як соціальної icстоти, здатної до співіснування з подібними до себе.

Водночас стлкування е необхщною передумовою юнування суспшьства. У процес! спшкування досягаються оргашзовашсть та еднють д1й окремих таи-вщ\в, здшснюеться 1нтелектуальна взаемод1я, наприклад профес1йна, формують-ся спшьн1 1нтереси та погляди, досягаеться взаеморозумшня, узгоджен1сть дш, згуртовашсть i солщарн1сть, без яких неможлива колективна д!яльн1сть.

Спілкування може бути не тільки засобом, а й метою, процесом шфор-мац1йногО обмшу, внаслщок чого вщбуваеться збагачення досвщом. Через спшкування проходить навчання й виховання людини, засвоення нею р1зних форм сощального досвщу. Водночас саме у сшлкуванш виявляють себе й розкривають риси й властивосп людини, п внутр1шн1й св1т. Правдиво фран-цузький письменник Антуан де Сент-Екзюпер1 вважав "po3Kiui людського спшкування" одним з найвищих людських благ, яким, звичайно, треба вмгги користуватися.

Людське спшкування здшснюеться в pi3HHx формах i за допомогою pi-зних засоб1в, як1 е невщ'емним чинником культури i постшно вдосконалю-ються та збагачуються.

Розділ II. Тема 1. Спілкування як інструмент професійної діяльності

Спілкування може бути прямим - у процесі безпосередніх контактів між партнерами та опосередкованим - коли між учасниками спілкування на­явна певна просторово-часова дистанція. Пряме спілкування - це спілкування між членами певного колективу, між керівником і підлеглими, учителем, ви­кладачем і учнями, студентами, курсантами на роботі, на заняттях, спільних зібраннях - між фахівцями чи службовцями однієї ланки. Опосередковане спілкування здійснюється завдяки літературі, творам мистецтва чи витворам культури і має надзвичайно важливе значення для збагачення відносин лю­дини зі світом: людина може усвідомити свою єдність зі світом, суспільст­вом, відчути себе його частиною.

Виділяють такі форми професійного спілкування:

1. Традиційне - закріплене у певних національних звичаях та обрядах.

2. Формальне - регламентується певними нормами й має стереотипний
характер (лікар - пацієнт, офіцер - солдат, керівник - підлеглий). Граючи ту
чи іншу роль, людина стосовно свого партнера займає певну позицію, вдягає
на себе "маску", за якою ховається її власне "Я". Його зручності - наперед
спланувати результати.

3. Ділове — дехто вважає його формальним, але успіх у такому виді спі­
лкування залежить від взаєморозуміння ділових партнерів, від урахування
один одного намірів, інтересів, настрою.

4. Дружнє, неформальне - тут розкривається неповторність кожної лю­
дини, її характер, внутрішній світ, суто людські якості, не обмежені інструк­
ціями, і не може бути запрограмованим. Учасники імпровізують свою пове­
дінку, між ними виникає взаєморозуміння і взаємодовіра, взаємна симпатія.
Цей вид спілкування перетворюється із засобу на мету.

Уміння спілкуватися, дотримуватися певних норм і правил спілкування у різних місцях, зокрема фахового спілкування, є невід'ємною складовою ми­стецтва життя, важливим показником нашої культури.

Особливе значення культура й мистецтво спілкування мають для тих людей, для яких спілкування є невід'ємною складовою їхньої професійної діяльності, тобто для вчителів, лікарів, дипломатів, політичних діячів, ке­рівників різних рівнів, юристів, військовослужбовців, працівників кому­нальних установ та інших. За умов демократичного суспільства, коли ко­жна людина має право на вільне висловлювання своїх думок і переконань, особливого значення набуває культура дискусій і ведення діалогу. Це вміння не тільки стисло й чітко формулювати свої думки, доводити їх слушність і переконувати у цьому інших - проводити так званий "мозко­вий штурм", але й уміння терпляче вислухати свого опонента, поважати його позицію, ставити інтереси справи вище від особистих симпатій чи антипатій. На жаль, цих простих правил не завжди дотримуються нині в нашому житті.

Комунікація (лат. сотпшпісо - спілкуюсь із кимось) - спілкування, передача інформації; масова комунікація - процес інформування широких мас із використанням технічних засобів, так звана мас-медіа. Це спілкування,

Українська мова фахового спрямування

повідомлення, передавання інформації, думок, почуттів, волевиявлень люди­ни мовними засобами. Комунікація складається з комунікативних актів, у яких беруть учать комуніканти, тобто ті, що здійснюють мовну діяльність у різних формах мовного спілкування. Є три групи правил спілкування:

1. Правила комунікативного етикету. Вони визначають порядок зве­
ртання й представлення (молодшого старшому, чоловіка жінці, гостей го­
сподарям), способи іменування (на ім'я, ім'я по батькові, на прізвище, за
посадою, званням, титулом тощо), вибір звертання (на "ти", "ви") тощо.

2. Правила узгодження комунікативної взаємодії, що зумовлюють і
тип спілкування: ділове, світське, ритуальне, інтимно-особистісне та ін.
Різні типи спілкування мають свої комунікативні кодекси. Так, ділове спіл­
кування відбувається у межах кодексу корпоративності, партнерства, що
передбачає чотири правила: правило необхідності й достатності інформа­
ції ("Говори не більше і не менше, ніж потрібно в цей момент"), правило
якості інформації ("Намагайся узгоджувати свої висловлювання з істи­
ною"), правило відповідності ("Не відхиляйся від теми!") і правило стилю
("Висловлюйся зрозуміло!").

Світське спілкування визначається "кодексом ввічливості". Він реалізу­ється в правилах такту, симпатії, доброзичливості, схвалення, згоди, велико­душності.

Сутність світського спілкування - антипода ділової комунікації - у йо­го безпредметності: люди кажуть не те, що думають, а те, про що узвичаєно розмовляти в подібних ситуаціях.

Власне, світське спілкування здійснюється задля того, щоб продемон­струвати іншим і переконатися самому, що учасники бесіди володіють пра­вилами пристойності. У разі виникнення суперечки слід виявити вміння ко­ректно дискутувати. Будь-які спроби вийти за межі пристойності господар повинен вправно припинити і перевести гостру розмову на іншу тему.

Ділове спілкування здійснюється теж за певними правилами, які є не самоціллю, а засобом забезпечення ефективного обміну думками, намірами, програмами діяльності.

3. Самопредставлення. Специфіка цих правил - вони не є
обов'язковими. Виконання чи ігнорування їх пов'язане з особистим успіхом
окремих учасників спілкування. Такі правила нерідко індивідуалізовані.

Американський психолог Дейл Карнегі пропонує шість правил, дотри­муючись яких можна сподобатися співбесіднику:

1. Щиро цікавтесь іншими людьми.

2. Посміхайтесь.

3. Пам'ятайте, що ім'я людини - це найсолодший і найніжніший для
неї звук будь-якою мовою.

4. Будьте добрим слухачем. Заохочуйте інших говорити про самих себе.

5. Розмовляйте про те, що цікавить вашого співрозмовника.

Розділ II. Тема 1. Спічкувашія як інструмент професійної діяльності

6. Переконуйте вашого співрозмовника в його значущості й робіть це щиро.

Як бачимо, ці поради згодяться для звичайної зустрічі, бесіди, але по­вністю аж ніяк не можуть бути використані у професійних перемовинах, спо­рах, дебатах, при полеміці.

1.2. Невербальні компоненти спілкування. Роль погляду у діловому мовленні

Засоби спілкування поділяють на словесні (вербальні) і несловесні (не­вербальні). Найуніверсальнішим і найефективнішим засобом інформаційного зв'язку між людьми є словесне мовлення. До словесної техніки спілкування належать засоби організації повідомлення, його форми й риторичні прийоми. Поряд зі словесними важливу роль відіграють невербальні форми спілкуван­ня. Вчитися розуміти мову невербального спілкування важливо з декількох причин:

1) словами можна передати тільки фактичні знання, але їх замало для
висловлення почуттів;

2) знання цієї мови вказує, наскільки ми вміємо володіти собою;

3) невербальна мова розповідає про те, що люди думають про нас на­
справді;

4) невербальне спілкування — процес спонтанний і виявляється безпо­
середньо.

Складниками невербального спілкування є міміка, пантоміміка (пози, жести), контакт очима, тон, темп та інтонація мовлення, а також час і місце зустрічі.

Міміка (від грец. тітікоз - наслідувальний) - це рухи м'язів обличчя, що виражають психічний стан, почуття, настрій людини.

Слідкуйте за рухами м'язів обличчя, намагайтеся дивитися в очі спів­розмовникові близько 60 % усього часу спілкування. Іміджмейкери радять: якщо вам важко дивитися в очі співбесіднику - зосередьте свій погляд на йо­го переніссі чи лобі.

Пантоміміка (з грец. - "усе" + "міміка") - рухи частин тіла, що мають виражальне значення. Ці рухи зовнішньо відбивають психічний, емоційний стан людини. Пантомімічні знаки часто бувають багатозначними, поліфунк-ціональними.

Поза (від франц. розе від розег - класти, ставити) - це мимовільна або навмисна постава тіла. Вона є знаком, що має комунікативний сенс і виявляє не тільки душевний стан людини, її здоров'я, манери тощо, але й її ставлення, налаштованість, наміри щодо співрозмовника (аудиторії). Є поза незалежна, войовнича, пригнічена, скорботна та ін.

Жест (франц. ^езіе < лат. цезпдз - положення, поза; рух тіла < ^е^о - не­су; маю; виконую) - рух тіла або рук, який супроводжує людську мову або замінює її; загалом рух руки або тіла.

Українська мова фахового спрямування

Жести несуть певну інформацію. За призначенням їх поділяють на:

- жести-символи;

- жести-ілюстратори (для пояснення того, про що говорять);

- жести-регулятори (відіграють важливу роль на початку та в кінці
бесіди: рукостискання, кивання головою тощо);

- жести-адаптори (супроводжують почуття та емоції).

У спілкуванні важливе значення має вибір правильної дистанції. Зале­жно від форми спілкування вирізняють чотири основні їх типи.

1. Інтимна - від 15 до 50 см:

а) ближня дистанція - 15 см - на рівні дотику. Застосовується під час
рукостискання, привітання, прощання;

б) дальня - 50 см. Використовується в інших випадках спілкування з
близькими і знайомими людьми.

2. Особиста - 60 см - 1,2 м. Ідеальна для проведення бесід, перегово­
рів, підписання контрактів.

3. Соціальна - 1,2 - 3 м. Використовується для спілкування з незнайо­
мими людьми, під час знайомства.

4. Публічна - 3,5 - 7,5 м. Це відстань, на якій результативно спілкува­
тися з групою людей. Ідеальна для виступів на семінарах, лекціях, зборах, під
час екскурсії.

Важливо пам'ятати, що відстань вибирають не тільки залежно від форми спілкування, але й з урахуванням статусу чи національності спів­розмовника.

Словесні й несловесні засоби спілкування разом складають компонен­ти успішного спілкування. Несловесна техніка, уміле й тактовне застосу­вання її вкрай важливі для досягнення успіху в спілкуванні. Ця "друга мо­ва" часто правдивіша й дієвіша, ніж природна мова. Так, за всіх часів не­абиякий інтерес викликали очі, адже вони впливали часто на людську пове­дінку. Так, ми часто чуємо: "пройняти поглядом", "очі, як у дитини", "очі бігають", "очі дивно блищать", "багатообіцяючий погляд". Очі найточніше свідчать про ставлення до нас людини-співбесідника, адже вони є центром тіла, а зіниці очей функціонують автономно. За певного освітлення можна побачити, як зіниці або розширюються, або звужуються залежно від зміни людських взаємин, настрою і ставлення до ситуації: від позитивного до не­гативного. У судовій практиці використовують такий прийом: підозрювано­го садять так, щоб на обличчя, зокрема на очі, падало світло, аби визначити реакцію на почуте чи сказане. Грецький мільярдер-судновласник Аристо-тель Сократе Онассіс одягав на переговори темні окуляри, щоб очі не вика­зували його думок.

Дослідники вважають, що несловесні реакції менше контролюються людською свідомістю і тому є надійнішими показниками щирості чи її відсу­тності, тобто лукавства. Темп, тембр, інтонація (невербальні засоби) легко виявляють навмисний обман у розмові по телефону, хоча досвідчену й спо­стережливу людину-комуніканта важко ввести в оману за допомогою невер-бальних форм спілкування.

Розділ II. Тема 1. Спілкування як інструмент професійної діяльності