Суспільний лад

Соціально-економічне, політичне і правове положення антагоністичних класів і окремих соціальних груп розвивалось в напрямку посилення панування експлуататорів і погіршення положення пригнічених. Не дивлячись на всі проблеми, які існували на той час в Україні, вони не підривали підвалини існуючого феодального ладу. Феодальна власність на землю продовжувала зберігати ієрархічну структуру.

Пануючими верствами у Литовсько-Руській державі були: князі литовські, удільні українські князі, що мали родові земельні маєтки. Разом вони утворили аристократію і вважалися магнатами, але українські магнати не мали права займати державні посади. Нижче магнатів стояла шляхта, що мала землю за службу і була основною частиною війська.

Бояри стояли нижче шляхти і виконували різні державні повинності: розвозили пошту, несли «подорожну» повинність, «пут­ну» службу. «Панцирні слуги» – найнижчий службовий стан. Вони повинні були самі служити у війську без власної дружини.

Суспільне і правове положення різних груп класу феодалів визначалось розмірами їх земельних володінь. Верхівку цього класу складали великі землевласники – магнати. За ними йшли шляхтичі – основна по чисельності група землевласників, верхівка духовенства, купці. Вищі державні посади були зосереджені в руках магнатів, вони ж мали власне військо.

Необхідно також зазначити, що в цей історичний період з’являється та починає активно заявляти про себе козацтво.

Магнати

Основні земельні багатства були зосереджені у руках магнатів в результаті отримання пожалувань великих князів литовських і королівських польських, а також наслідування, купівлі-продажу і обміну, укладення шлюбів, захоплення земель з допомогою військової сили.

Українські магнати Острозькі, Вишневецькі, Чарторийські і інші отримали підтвердження прав на свої землі від великих князів литовських і королів польських.

Після люблінської унії 1569 р. на Україні з’являються польські магнати Конецпольські, Жолкевські, Калиновські й інші, які по королівських грамотах або ж силою захопили значні землі.

Положення народних мас погіршувалося ще й тим, що польські магнати почували себе на Україні ще більш незалежними від королівської влади, ніж на власній польській території. Об’єднавшись з українським панством з метою зміцнення феодально-кріпосницького ладу, вони стали на шлях відкритого пограбування українських земель шляхом присвоєння “пустошів”, як лицемірно вони називали давньоосвоєні землі.

Польські магнати, литовське та українське панство захоплювали землі селян, міщан, дрібної шляхти. Королівська влада була безсилою або ж не була заінтересована в припиненні пограбувань.

Зосередивши в своїх руках величезні земельні володіння, польсько-литовські та українські магнати перебудували свої господарства, створюючи на Україні помістя – фільварки і посилюючи кріпосницький гніт. Фільваркова система ведення господарства була викликана зростаючим попитом на хліб на внутрішньому, а згодом і на зовнішньому ринках, а польські конституції, литовські правові збірники “Устава на волоки” 1557 р. і ІІІ Статут Великого князівства Литовського 1588 р. повністю закріпачували селянство.

Перебудова магнатських господарств спочатку здійснювалась на князівських і королівських землях. З останньої чверті ХVІ ст. фільварки стали розповсюджуватись на магнатсько-шляхетські землі України. В першій половині ХVІІ ст. вони утверджувались на всьому Правобережжі і частково на Лівобережжі.

Королівська влада своїми актами підтверджувала право земельної власності виключно за феодалами, які, захоплюючи землі селян, посилались на відсутність в останніх “юридичного” права землевласників. Магнати також отримали право розшукувати біглих селян і повертати їх в маєтки разом з майном, нажитого в бігах.

Поступово натуральна і грошова рента була витіснена барщиною (повинність, яку відбували кріпосні та тимчасово зобов’язані селяни на користь землевласника, в основному за надання в їх користування частини землі феодала, що полягала в даровій обов’язковій, переважно сільськогосподарського характеру, праці), більш вигідною для землевласників в такому виробництві, де головним товаром був хліб. Панщина була перетворена в основне джерело прибутку фільварків і інших видів феодального господарства.

Крім соціально-економічних прав феодали почали розширювати і свої політичні права. Поступово тільки вони призначались та вибирались на вищі урядові посади. В основному з їх числа призначались воєводи і старости, яким підкорялись каштеляни, хорунжі, маршалки і інші керівники місцевої воєводської адміністрації. Магнати мали право будувати міста і замки, утримувати свої війська і ходити на війну під своїми прапорами.

Селянство

Напочатку серед селянства були ті самі верстви, що й за доби Київської Русі: вільні, напіввільні, невільні.

Вільні селяни залежно від характеру повинностей поділялися на три категорії: 1) тяглові селяни; 2) службові селяни і ремісники; 3) чиншові селяни.

Напіввільні верстви селянства (закупи) брали в борг гроші (купу) і до повертання боргу лишалися закупами.

Невільні селяни – колишні холопи, челядь.

Селянство складало основну масу класу експлуатованих і за своїм майновим і правовим положенням не було однорідним та знаходилось на різних ступенях феодальної залежності. По правовому становищу селянство ділилось на дві категорії: на тих, хто проживав на королівських землях і на тих, хто проживав на землях магнатів, шляхти, верхівки церковників і монастирів.

Все селянство платило податі, віддавало данину і відбувало повинності на користь держави, а також на користь феодалів, на землях яких воно проживало. Феодалам селяни платили грошову і натуральну ренту. До першої половини ХVІ ст. однією з основних феодальних повинностей селян була данина натурою: медом, воском, пушниною, зерном, сіном, худобою, вівцями, курми. З розвитком товарно-грошових відносин, розширенням внутрішнього і зовнішнього ринку феодали змінюють натуральну повинність грошовою.

В міру консолідації різних по походженню землевласників в єдиний клас феодалів змінювались і форми експлуатації селян. Польсько-литовські феодали разом з українською шляхтою посилювали гніт селян шляхом їх закріпачення та переведення на панщину. Першими кріпосними були нащадки холопів, закупів і інших кабальних людей, яких феодали садили на наділах землі і називали їх несхожими селянами. Слідом за ними йшли данники і тяглові люди, які були закабалені, і тільки виплативши землевласнику відступне, могли стати вільними і називатися “схожими”.

З утворенням фільварків і збільшенням потреби в робочих руках чисельність “схожих” селян зменшувалась.

Процес закріпачення селян посилився з кінця ХV ст. на тих землях України, які були захоплені Польщею і Угорщиною.

Загальні економічні процеси на землі, пов’язані із веденням та посиленням кріпаччини викликали появу відповідних норм права. Так, розвиток внутрішнього та зовнішнього ринків спонукав шляхту та магнатів до перетворення своїх маєтків на фільварки – господарства, засновані на постійній щотижневій панщині.

Відповідно до «Устава на волоки», виданого в 1557 р. великим князем Литовським, великокнязівські і селянські землі поділялися на волоки-ділянки землі в 30 моргів (21,3 га). Під фільварок відводилися кращі землі, що зводилися докупи. Селяни отримували волоки з гіршою землею.

Запроваджувалася трипільна система землеробства. Селяни прикріплялися до земельних наділів. Заборонялися переходи селян. Вводилися натуральні повинності. Бояри та «панцирні» слуги отримували по дві волоки, селяни – одну волоку на дворище. При цьому, волока була тією одиницею, з якої селянське дворище виконувало повинності.

Розвиток фільварків і проведення земельної реформи по “Уставу на волоки” 1557 р. практично звели нанівець вільне селянське землекористування. З подальшим розповсюдженням фільваркової системи становище селянства ще більше погіршується: зростає панщина, збільшуються натуральні повинності, селян­ство закріплюється за землею без права власності на землю (кріпацтво).

До XVI ст. всі категорії селян України практично були закріпачені. Статут Великого князівства Литовського 1529 р. в законодавчому порядку позбавив селян землі, встановивши, що землею розпоряджається феодал. За Статутом 1566 р. вільний селянин, що прожив за згодою феодала кілька років на волі, міг відійти від пана, якщо відпрацює стільки років, скільки він був на волі. Якщо селянин тікав, то перетворював­ся на невільного («отчича»). Статут Великого князівства Литовського 1588 р. зберігав за селянами тільки право на володіння рухомим майном, необхідним для виконання повинностей з земельних наділів, що знаходились в їх користуванні. Термін розшуку біглих селян був збільшений з 10 до 20 років.

Відмінність в правовому положенні окремих груп населення стерлись. Всі вони були перетворені в кріпосних. Феодали закріпили в своїх руках “вічне право” на селян. Вони могли передавати селян у спадщину, продавати, дарувати. Власники отримали право судити і карати своїх селян, аж до позбавлення життя.

Міське населення

Феодально-кріпосницькі відносини розповсюджувались також і на міське населення. З кінця ХІV ст. в його середовищі продовжувало поглиблюватись майнова нерівність, зростало класове розшарування.

Міста за правовим становищем поділялися на великокнязівські, приватновласницькі та церковні. Все населення міст незалежно від майнового стану називалося міщанством.

За соціальним положенням міське населення ділилось на три категорії. Першу з них складали міські багатії – великі купці, лихварі, верхівка цехових майстрів. Вони займали адміністративні посади і всіма засобами експлуатували як міську общину, так і підвладних місту селян.

До другої більш чисельної групи відносились повноправні громадяни – дрібні купці і ремісничі майстри. При цьому, значна частина міського населення за спорідненістю професій була об’єднана в так звані цехи: будівельників, лікарів, аптекарів, шевців та ін. Цехи мали свій статут, суд, органи управління на чолі з цехмайстрами, свої ікони, прапори, свята. Цехи сплачували податки державі, а в приватновласницьких і церковних містах – ще й власнику.

Основну масу міських жителів складала третя категорія, в яку входили міські низи: підмайстри і учні, слуги, а також збіднілі люди, позбавлені засобів існування. Частину міського населення складали козаки і особистий склад гарнізонів.

Привілейоване становище займали шляхтичі і духовенство, що проживали в містах. Міське населення, крім феодалів і козаків, називались міщанством. Міщанство всіх міст несло на собі загальнодержавні повинності і феодальні побори, а також платило податки в залежності від господарської діяльності.

Податки і повинності міщан визначались по видах і розмірах: в приватних містах і містечках феодалом-власником, в королівських містах –королівською адміністрацією і в містах, які користувалися магдебурзьким правом – органами міського самоуправління.

Міщани приватновласницьких міст знаходились в найбільш тяжкому положенні. Крім загальнодержавних податків, вони притягувалися до панщини, платили натуральні, грошові і інші податки, встановлені феодалом – власником міста. Міщани, що займались землеробством, платили грошовий чинш, розмір якого залежав від кількості обробленої землі і роду занять.

Міщани королівських міст несли загальнодержавні повинності і ті, які встановлювали старости і їх управителі. Зокрема, вони були зобов’язані будувати, ремонтувати і утримувати замкові споруди, утворювати ополчення, виробляти зброю і боєприпаси, постійно утримувати замкову, польову і міську сторожу, королівських послів.

Різні натуральні дані і грошова десятина належали церкві. Всі городяни платили подимний податок. Положення городян погіршувалось зловживаннями і свавіллям королівської і міської адміністрації, а також “юридиками”, тобто створеними на території міст земельними володіннями світських і духовних феодалів, які не підпадали під юрисдикцію органів міського управління. Вони виникали на основі королівських привілеїв і займали цілі квартали з ремісниками і торговим населенням.

Міщанство міст, які користувались правом самоуправління, було юридично вільним і несло загальнодержавні повинності і ті, які визначали міські жителі.

При церквах створювалися братства, які спочатку виконували тільки релігійні, а згодом – широкі економічні та культурно-освітні функції.

Важке соціально-економічне і правове положення міського населення України ускладнювалось національно-релігійним гнітом. Міста інтенсивно заселялись іноземними колоністами польського, німецького, грецького і іншого походження з метою соціально-економічного і політичного закабалення міського населення, насадження католицької віри. Обмежувались права городян за національною і релігійною ознаками. Дискримінація за цими ознаками піддавались не тільки українці, а також росіяни, білоруси, вихідці з Молдавії, Вірменії і інші національні меншини.

Питання 2. Характеристика правової системи Литовсько-руської держави.

Зміни в соціально-економічній структурі суспільства, політичному положенні українських земель вплинули на розвиток феодального права на Україні. Воно розвивалось головним чином на основі давньоруських джерел і норм звичаєвого права. Видавалось багато князівських грамот, привілеїв великих князів литовських, королів польських і постанов польсько-литовських сеймів.

Феодальне право у Литовському князівстві було досить розвинутим. Воно базувалось на правовій основі Давньої Русі та розвивалось в надзвичайно важких політичних умовах, які мали місце в процесі подолання феодальної роздробленості. В силу того, що українські землі окремими частинами виявилися в складі ряду сусідніх держав, на Україні склалась досить строката система джерел права.