Рівень інфляції

7) можливість отримання зовнішніх позик для збільшення валютних резервів або здійснення стабілізаційних заходів.

Вибір режиму валютних курсів залежить від того, яку мету переслідує економічна політика. В ситуації, коли основною метою ставиться досягнення повної зайнятості, а інфляції особливого значення не надається, перевага може бути віддана плаваючим валютним курсам. Коли ж ставиться за мету уникнути інфляції, переважними є фіксовані валютні курси. По суті, проблема порівняльних переваг ФВК і ПВК значною мірою зводиться до проблеми оптимального поєднання безробіття та інфляції.

Вибір тієї чи іншої валютної політики визначається ступенем залежності національної економіки від процесів, що відбуваються у світовому господарстві. Якщо країна великою мірою піддається загрозі внутрішньої нестабільності і в менше залежить від зовнішньої, то для неї, як правило, кращими є фіксовані валютні курси. У випадку, коли економіка країни значною мірою залежить від світового ринку, а внутрішня економічна ситуація і національна макроекономічна політика відносно стабільні, то кращими є плаваючі валютні курси.

Валютний курс може встановлюватися законодавчо або в процесі взаємного котирування валют.

Валютне котирування – це визначення валютного курсу на основі певних ринкових механізмів. Розрізняють наступні методи котирування:

пряме (direct quotation) – ціна одиниці іноземної валюти, виражена в одиницях національної валюти (наприклад, 1 дол. США = 8 грн.). Наприклад, в Україні один долар США прирівнюється до певної кількості гривні. Саме пряме котирування використовується у більшості країн світу.

- непряме (зворотне) (invert quotation) – ціна одиниці національної валюти, виражена в одиницях іноземної валюти (1 грн. = 0,2 дол. США) Цей метод використовується у Великій Британії, де один фунт стерлінгів виражається у певній кількості дол. США.;

- крос-котирування (cross quotation) – співвідношення між двома валютами (А і В), що розраховується за допомогою валюти третьої країни (С): (А/С) • (С/В) = А/В.

При котируванні валют установлюється базова валюта та валюта котирування.

Базова валюта – це валюта відносно якої котируються інші валюти, тобто валюта, з якою порівнюють дану грошову одиницю.

Валюта котирування – це валюта, яка котирується до базової, тобто валюта, курс якої визначають. Наприклад, 1 дол. = 7,821 грн. Ліва частина котирування – це базова валюта (долар), права частина – валюта котирування (гривня). Курси валют встановлюються до базової валюти, тобто яка кількість валюти котирування відповідає одиниці базової валюти. Як правило, усі валюти (за винятком англійського фунта стерлінга та кошика валют) порівнюється з доларом США. Використання долара як базової валюти відображає роль американської валюти як загальновизнаної розрахункової одиниці.

За часовим виміром котирування валютного курсу, що використовуються у бізнесовій практиці, мають таку класифікацію:

Курс спот – це курс, за яким обмінюються валюти лише впродовж двох днів з моменту досягнення угоди про курс.

Фодварний курс – це узгоджений курс, за яким обмінюються валюти в певний момент в майбутньому, більш ніж через три дні після досягнення угоди про курс.

В практичних цілях використовується також декілька різновидів розрахункових курсів.

Номінальний валютний курс. Номінальний валютний курс - ціна одиниці національної валюти, виражена в одиницях іноземної валюти.

(4.1)

де E_n - номінальний валютний курс;

C_f – іноземна валюта;

C_d - національна валюта.

Номінальний валютний курс застосовується для вимірювання поточних операцій, але не для виміру тенденцій в довгостроковій перспективі, так як він не враховує рівень цін у країнах, останній враховується в показнику реального валютного курсу.

Реальний валютний курс – номінальний валютний курс, скоригований на відносний рівень цін у своїй країні і в тій країні, до валюти якої котирується національна валюта. Реальний валютний курс є порівнянням купівельної спроможності двох валют. Для його розрахунку використовується формула:

(4.2)

де	Еr	–	реальний валютний курс;
	Еn	–	номінальний валютний курс;
	Р1	–	індекс цін зарубіжної країни;
	Р	–	індекс цін своєї країни.

Реальний валютний курс являє собою співвідношення споживацького кошика за рубежем, переведеного з іноземної валюти в національну за допомогою номінального валютного курсу (номінальний валютний курс, помножений на індекс цін зарубіжної країни) і ціни споживацького кошика тих самих товарів у своїй країні.

Індекс реального валютного курсу показує його зміну з поправкою на темп інфляції в обох країнах. Якщо темп інфляції у своїй країні вищий від зарубіжного, то реальний валютний курс буде вищим від номінального.

Номінальний ефективний валютний курс. Його розраховують як співвідношення між національною валютою і валютами інших країн, зважене відповідно до частки цих країн у валютних операціях даної країни. Він виражається формулою:

(4.3)

де		–	номінальний ефективний валютний курс;
	і	–	країна – торговельний партнер;
		–	індекс номінального валютного курсу поточного року (Еn1) порівняно з базовим роком (Еn0) кожної країни – торговельного партнера;
		–	частка кожної країни в торговельному обігу даної країни з країнами, що є головними торговельними партнерами (Х, ІМ – відповідно експорт та імпорт)

Номінальний валютний курс показує усереднену динаміку руху курсу національної валюти по відношенню до декількох валют, а також відображає зміну рівнів цін у кожній з країн.

Реальний ефективний валютний курс. Це номінальний ефективний валютний курс, скоригований на зміну рівня цін або інших показників витрат виробництва, який показує динаміку реального валютного курсу даної країни до валют країн – основних торговельних партнерів.

Він виражається формулою:

(4.3)

де		–	реальний ефективний валютний курс;
		–	індекс реального валютного курсу поточного року порівняно з базовим роком кожної країни – торговельного партнера.

Індекс вважається головним показником, який характеризує узагальнену динаміку курсів основних валют і на його основі прогнозуються тенденції їх розвитку.

Якщо національної валюти підвищується, то експорт стає дорожчим, його розміри скорочуються, а імпорт дешевшає і розміри його зростають, тобто конкурентні позиції країни на світовому ринку погіршуються. Отже, є показником, що характеризує конкурентоспроможність країни на світовому ринку.

Елементом валютної системи є наявність або відсутність валютних обмежень.

Валютні обмеження – це законодавча або адміністративна заборона, лімітування і регламентація операцій резидентів і нерезидентів з валютою та іншими валютними цінностями. Обмеження операцій з валютними цінностями є складовою валютного контролю,слугують також об’єктом міждержавного регулювання через МВФ.

Валютні обмеження як різновид валютної політики має на меті:

· забезпечення рівноваги платіжного балансу;

· підтримку валютного курсу;

· концентрацію валютних цінностей для вирішення поточних та стратегічних задач держави.

Існують такі сфери застосування валютних обмежень:

· за поточними операціями платіжного балансу;

· за фінансовими операціями платіжного балансу.

За поточними операціями платіжного балансу використовують наступні форми валютних обмежень: блокування виручки іноземних експортерів від продажу товарів у даній країні, обмеження їх можливостей розпоряджатися цими коштами; обов’язковий продаж валютної виручки експортерів повністю або частково центральному та уповноваженим банкам; обмежений продаж іноземної валюти імпортерам; обмеження на форвардні купівлі іноземної валюти імпортерами; заборона продажу товарів за кордоном на національну валюту; заборона оплати імпорту деяких товарів іноземною валютою; регулювання строків платежів з експорту та імпорту тощо.

За операціями з капіталом – при пасивному платіжному балансі використовуються валютні обмеження, які обмежують вивезення капіталу і стимулюють надходження капіталів щоб підтримати курс валюти. Це – лімітування вивозу національної та іноземної валюти, золота, цінних паперів, надання кредитів, контроль за діяльністю кредитного та фінансового ринків; обмеження участі національних банків щодо надання міжнародних позик в іноземній валюті; примусове вилучення іноземних цінних паперів, які належать резидентам, і їх продаж за валюту; повне або часткове припинення погашення зовнішньої заборгованості чи дозвіл її оплати національною валютою без права переказу за кордон тощо.

При активному платіжному балансі з метою отримання притоку капіталів у країну та підвищення курсу національної валюти використовують депонування на безвідсотковому рахунку в центральному банку нових закордонних зобов’язань банків; заборона на інвестиції нерезидентів та продажу національних цінних паперів іноземцям; обов’язкова конверсія позик в іноземній валюті в національному центральному банку; заборона щодо виплати відсотків за строковими внесками іноземців у національній валюті; введення від’ємної відсоткової ставки за внесками нерезидентів у національній валюті (відсотки платить вкладник банку або банк, який зацікавлений у залученні внесків в іноземній валюті, та виплачує державній валютній установі); обмеження на ввезення валюти в країну; обмеження щодо форвардного продажу національної валюти іноземцям.

Основним елементом валютної політики є валютне регулювання. Система валютного регулювання – це регламентація режиму здійснення валютних операцій, міжнародних розрахунків, визначення загальних принципів валютного регулювання, повноважень державних органів і функцій банків та інших кредитно-фінансових установ в регулювання валютних операцій, прав і обов’язків суб’єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.

Валютне регулювання здійснюється на міждержавному, регіональному та національному рівнях. Необхідність валютного регулювання на міждержавному та регіональному рівнях обумовлена процесами інтеграції та транснаціоналізації, розвитком міжнародних економічних відносин, становленням світогосподарського поділу праці. Міждержавне та регіональне валютне регулювання орієнтоване на координацію валютно-фінансової політики окремих держав і економічних інтеграційних об’єднань, на розроблення ними загальних заходів щодо подолання валютних криз, спільних підходів до вироблення валютної політики. Скоординоване міждержавне та регіональне валютне регулювання дозволяє знизити ступінь автономності національної економічної політики та збільшити взаємозалежність валютних сфер діяльності різних національних економік.

Валютне регулювання на національному рівні приймає до уваги вимоги МВФ та регіональних об’єднань, у які входять окремі держави. Його стратегія і тактика фіксується у нормативно-правових та методичних документах.

Системи національного валютного регулювання, як правило, визначають суб’єктів валютного регулювання порядку здійснення операцій з валютними цінностями, статус валюти та обмінний валютний курс, повноваження державних органів і функції банківської системи у сфері валютного регулювання і валютного контролю.

Національні системи валютного регулювання поділяють усіх учасників валютних відносин на: а) резидентів, якими є усі інституціональні одиниці, які постійно знаходяться на території даної країни, незалежно від їхнього громадянства або належності капіталу та б) нерезидентів, якими є усі інституціональні одиниці, які постійно знаходяться на території іноземних держав, навіть якщо вони є філіями інституціональних одиниць даної країни.

Об’єктами валютного регулювання відповідно до порядку регламентації є валютний обіг за кордоном, усередині країн та із зарубіжжям. Взагалі під валютним обігом розуміють операції з валютними цінностями, які використовуються суб’єктами валютного регулювання. До валютних цінностей належать національні та іноземні грошові знаки, платіжні документи та цінні папери, емітовані нерезидентом, а також банківські метали.