Сучасна територіальна структура економіки України

Вся сучасна територія України має певний адміністративно-територіальний устрій (АТУ).

АТУ – це розподіл території держави на певні частини з метою раціональної організації керування народним господарством і соціально-культурним будівництвом на місцях.

Адміністративно-господарські одиниці утворюються з врахуванням економічних і культурних факторів, національності населення, географічних умов, способів зв'язку, транспортного забезпечення, тощо.

АТУ України формувалося впродовж багатьох століть, починаючи з Київської Русі. До революції 1917 року вся територія України поділялася на 9 губерній (Київська, Харківська, Екатеринославская й ін.). Деякі губернії у свою чергу поділялися на маєтки і волості. У 30-х роках минулого століття склалася сучасна структура АТУ України, що представлена 24 областями, Автономною Республікою Крим і містами Київ і Севастополь.

У сучасній структурі АТУ України виділяють також 490 адміністративних районів, з яких 121 район у складі великих міст. Виконавча структура України включає 446 міських виконкомів, 907 селищних виконкомів, 10196 сільських адміністрацій. Останнім часом обговорюється питання про створення у великих містах округів на основі об'єднання (укрупнення) наявних внутріміських районів.

За економічними критеріями вся територія України в даний час поділена на економічні зони і райони, що створюють територіальну структуру економіки України.

Економічна зона або район – це економічно цілісна частина території держави, якій властиві ознаки спеціалізації і комплексності у розвитку господарства.

Економічне районування – це науково обґрунтований і практично реалізований процес умовного поділу території держави на економічні райони (регіони), що склалися історично, або формуються в процесі розвитку продуктивних сил на основі суспільного поділу праці.

Поділ усієї території держави на економічні зони, райони (регіони) називається генеральним економічним районуванням.

Однієї з причин територіального поділу праці є наявність розходжень між природними умовами і ресурсами окремих регіонів. На територіальний поділ праці так само впливають особливості виробничих відносин між окремими підприємствами.

Територіальний поділ праці – це об'єктивний процес виробничої спеціалізації економічних районів і формування міжрайонної кооперації. Рівень реального територіального поділу праці залежить від рівня поділу праці в державі і може бути показником рівня розвитку продуктивних сил у цілому.

В основі виділення економічних районів лежить два принципи.

1. Економічний принцип. Кожен економічний район є деякою мірою спеціалізованою територіальною частиною єдиного народно-господарського комплексу країни. Фактично, абсолютна спеціалізація в межах однієї держави обмежена і найчастіше визначається тільки тими галузями, у яких витрати праці і витрати на транспортування продукції до споживача відносно менші, ніж виробництва однотипної продукції в інших районах. Таким чином, у територіальних організаціях типу економічних районів, результати господарської діяльності цих районів повинні давати найбільший економічний ефект як для всієї держави, так і для економіки кожного конкретного району.

2. Адміністративний принцип. Цей принцип визначає критерії економічного районування на основі політико-адміністративної будівлі держави. Природно-географічні і соціально-економічні фактори впливають на економічне районування через адміністративні рамки, тоді як транспорт і просторове положення об'єктів впливають безпосередньо на територіальний поділ праці.

В умовах Радянського Союзу (до 1992 р.) територія України була розділена на три економічних райони: Донецко-Приднепровский, Південно-Західний і Південний.

В даний час, у зв'язку з виділенням України в самостійну державу, виникла необхідність перегляду цієї структури. Існує кілька варіантів районування економіки України, однак найбільш прийнятної вважається система районування, запропонована И.Д. Заставним і удосконалена Пестушко М.Д. і Шаблием О.И. (1998 р.). Саме останній варіант розглянутий і затверджений у 1999 році Верховною Радою України.

Відповідно до цієї системи в даний час на території України виділяють у макроекономічному плані три економічні зони (Західна, Східна і Південна), а в мезоекономічному плані виділяють 9 економічних районів (див. структурну схему на рис. 4.6).

Рис. 4.6. Схема територіальної структури економіки України.

Проблеми подальшого розвитку, що постають перед окремими економічними зонами і районами України значно відрізняються. Так, наприклад, для Східної економічної зони досить актуальним є проблеми розвантаження території від галузей важкої і хімічної промисловості, тоді як для Західної економічної зони потрібно забезпечити більш повне використання трудових ресурсів (особливо праці жінок), потрібно значно підняти рівень промислового і сільськогосподарського виробництва.

4.6 Стан і перспективи розвитку окремих економічних районів України

З 9 економічних районів України найбільшу площу мають Причорноморський економічний (113,4 тис. км²) і Столичний економічний (90,7 тис. км²) райони, а наименшая площа в Северо-Заподного або Волинського економічного району (40,3 тис. км²).

Найбільша кількість жителів (2001 рік) проживає в Донецьком (7,7 млн. чіл.) і Причорноморському (6,9 млн. чіл.) економічних районах, найменше жителів на території Північно-Західного економічного району (2,25 млн. чіл.).

Найбільша щільність населення в Донецьком (146,1 чіл./км²) і в Столичному (113,3 чіл/км²) економічних районах, а найнижча щільність населення в Північно-Західному економічному районі (55,8 чіл/км²).

За станом на 2001 рік найбільший внесок в економіку України забезпечувала Східна економічна зона (66,9% усього промислового виробництва і 42% продукції АПК України). Західна економічна зона забезпечувала 28,1% усієї промислової продукції і 37,4% продукції АПК. Південна економічна зона давала 5% промислової продукції і 20,6% продукції АПК. Приведені дані свідчать, що економічні зони розвиті неодинаковано і народне господарство Західної і Південної зон вимагає значного підйому, у тому числі за рахунок додаткових інвестицій.

У цілому приблизно 45-50% внутрішнього валового продукту (ВВП) держави дає Східна економічна зона, 25-30% - Західна економічна зона і 15-20% - Південна економічна зона.

З числа всіх економічних районів найбільше эфективно працюють Придніпровський, Донецький, Північно-східний і Столичний райони. Найбільше економічно відсталими є Волинський (Північно-Західний) і Центрально-Український райони.

Розглянемо основні напрямки спеціалізації і комплексності розвитку окремих економічних районів.