Навчальний матеріал до самостійного вивчення. 1. Християнство є однією з найпоширеніших релігій сві­ту, яка має до 1,5 млрд

1. Християнство є однією з найпоширеніших релігій сві­ту, яка має до 1,5 млрд. послідовників у Європі, Америці, Африці, на Близькому Сході та в інших регіонах. Це — друга за часом виникнення (після буддизму) світова релі­гія, яка охоплює три головні напрями — православ'я, ка­толицизм, протестантизм.

Зародилося християнство в середині І ст. н.е. у східних провінціях Римської імперії серед єврейського населення Палестини у процесі злиття іудаїстських сект, існуючи на Перших порах як сектантське утворення в межах іудаїзму. Різні чинники прислужилися до його виникнення. Одним із найвпливовіших серед них був соціально-політичний, що виявився у глибокій кризі Римської імперії, супроводжуваій невдоволенням населення існуючими порядками, повстаннями і навіть громадянськими війнами.

Особливо глибокою була криза в палестинській провінції Іудеї, яка гостро переживала втрату незалежності. Однак серед іудейського народу не було єдності в оцінках свого соціально-політичного становища і в поглядах на майбутнє, що засвідчувало спрямування різних суспільно-політичних рухів. Активну непримиренність, що передбачала необхідність збройної боротьби, виявляв рух зелотів, який об'єднував соціальні низи суспільства. Значно консервативніпіу позицію займали саддукеї, до яких належала іудейська знать, а також фарисеї, до яких вхо­дили торгівці, лихварі, середні землевласники, середні та нижчі служителі культу. Осібною була позиція есеїв - здебільшого знедолених людей, які жили общинами, вели спільне господарство, мали спільне майно. Багато представників цієї течії дотримувалися аскетизму, безшлюбності, ритуальної чистоти (перед спільними трапезами здійснювали обмивання, носили білий одяг), дотримува­лися суботи. Вони вірили у всевладність Бога, безсмертя душі, потойбічне життя, обов'язковим вважали вивчення священних книг. Саме в річищі ортодоксального іудаїз­му були започатковані витоки християнства.

Тоді палестинськими землями бродило немало проповідників, які віщували наближення приходу месії, що, ставши царем іудейським, врятує народ. Довкола формувалися сектантські утворення.

Подібні процеси відбувалися і в інших землях Римської імперії, в якій усе гострішало протистояння між рабами і вільними громадянами, між населенням Риму і провінцій, між спадковою знаттю і новою соціальною силою -розбагатілими вершниками (воїнами імперії). Усе це вібувалося на фоні занепаду античних порядків, уже нездатних згармонізувати суспільне життя. Утвердження 11 норм внутріполітичного життя, які спиралися на військо, бюрократію, місцеву знать, населення сприймало зі значними переживаннями. Різноманітні форми протесту проти нових відносин зосередило в собі християнство, яке, заперечуючи рабовласницькі порядки, проголошуючи рівність усіх людей, вселяло сподівання на подолання гніту, здобуття свободи.

У формуванні християнства відіграла помітну роль і централізація державної влади, що потребувала нідповідної релігійної опори, якою було уявлення про єдиного Бога. Економічне, політичне спілкування народів Римської імперії живило у їх свідомості уявлення про над­національного Бога-спасителя всіх людей незалежно під національності.

Головними ідейними джерелами християнства були іу­даїзм, релігійно-філософські вчення Філона та Сенеки (стоїцизм), ідеологія кумранської общини есеїв, релігії східних народів Римської імперії.

Християнство тісно пов'язане з іудаїзмом, від якого воно успадкувало найдавнішу частину Біблії — Старий Завіт (в іудеїв він називається Танах), вчення про єдиного Бога, пришестя месії, створення світу за шість днів, кінець світу, а також багато сюжетів та образів для створення життєпису Ісуса Христа. Навіть найважливіша частина імені — Христос — є перекладом грецькою мовою іудейського релігійного терміна «месія» (букв, помазаник, рекламі – посланець Божий, рятівник людей).

Іудео-елліністичний філософ Філон (прибл. 25 до н.е. — прибл. 50 н.е.) висунув ідеї про вроджену гріховність людини, необхідність спасіння душі за допомогою аскетизму та страждання, розробив учення про логос («Боже слово»), «Сина Божого» як посередника між Богом і людьми, що розвивало погляд іудейської релігії на месію. Він твердив, що месія є Богом. Християни теж визнали свого месію Богом. У Сенеки (4 до н.е. — 65 н.е.) християни запозичили етичні ідеї про рівність людей перед Богом, спасіння душі як мету життя, презирство до земного життя, любов до ворогів, покірність долі.

Кумранською общиною називали іудейську релігійну секту есеїв, яка діяла в місті Кумран. Кумраніти вважали, що месія є людиною. Перше пришестя, під час якого він постраждав за людей, вже відбулося, і тому потрібно чека­ти другого пришестя, з яким пов'язаний кінець світу. Ві­домості про це містять давні рукописи кумранської секти есеїв, знайдені у 1947 р. у місцевості Хірбет-Кумран, на узбережжі Мертвого моря.

Творення християнської ідеології відбувалося не без впливу культів східних богів: Осіріса (Єгипет), Мітри (Персія), Адоніса (Фінікія), Аттіса (Фригія), Будди (Індія) та ін., адже на початку нашої ери східні релігії мали значне поширення в Римській імперії. У міфах про східних богів, які виникли набагато раніше за християнство, простежується разючий збіг подій з тими, що викладені в оповідях про Христа (переслідунання немовляти злим царем, зцілення хворих та воскресіння мертвих, смерть і воскресіння Бога та ін.).

Згідно з християнським вченням засновником його є Ісус Христос — Син Божий, який з волі Бога-Отця зійшов на землю, олюднився через народження Дівою Марією, дав людям заповіді Нового Завіту, прийняв страждальницьку смерть, воскрес і вознісся на небо.

2. На перших порах християнські общини існували розрізнено, не мали спеціальних місць для богослужінь. Не­розвинутими були тоді його вчення, культова система.

Антична доба розвитку християнства охоплює три етапи: первісне християнство (середина І ст. — середина II ст.), ран­нє античне християнство (середина II ст. — початок IV ст.) та пізнє античне християнство (початок IV ст. — кінець V ст.).

До общин етапу первісного християнства належали соціальні низи. Представників заможних верств було ма­ло, і вони не відігравали помітної ролі в общинах. Тому первісне християнство вважають релігією пригноблених. Церква тільки формувалася.

На етапі раннього античного християнства в общи­ни активніше почали вливатися заможні люди, прибравши згодом до своїх рук керівництво ними. А самі общи­ни, які стали називати парафіями, об'єдналися у єпископії на чолі з єпископами та митрополії на чолі з митрополи­тами. Церква стала на захист існуючих порядків.

У період пізнього античного християнства до нього в основному приєдналися рабовласники. За імператора Костянтина християнство було урівняне з усіма іншими ре­лігіями, а в 324 р. стало державною релігією, користую­чись економічною, політичною та ідеологічною підтримкою Римської держави. Почалася централізація церкви: єпископії та митрополії об'єднались у патріархії на чолі з патріархом. У першій половині IV ст. на території Римської імперії діяли три патріархії – Римська, Александрійська та Антіохійська. Наприкінці IV ст. до них приєдналася Константинопольська, у V ст. -Єрусалимська.

З II ст. керівництво справами християнських общин здійснювали єпископи, з III ст. вищим органом влади в християнстві стали з'їзди єпископів – собори. Значною подією в історії християнської церкви був перший Все­ленський собор у 325 р. в м. Нікеї (Мала Азія). Вселенсь­ким він був названий тому, що на ньому було представле­не вище духовенство усієї імперії. Собор зафіксував ство­рення єдиної християнської церкви. Тоді ж було скріплено союз держави і церкви. Хоча Вселенські собори скликали порівняно рідко (з IV по VIII ст. — всього 7), вони об'єднували зусилля духовенства, регулювали церковне життя, сприяли виробленню єдиної ідеології та обрядовості.

Формування й розвиток християнської релігії, як відо­мо, відбувалися в общинах первісних християн, які пізні­ше злилися у християнську церкву. Християни вважають її божественним встановленням Ісуса Христа, який дору­чив владу над нею апостолові Петру, а той передав божес­твенну благодать усьому духовенству.

На перших порах зв'язок між общинами був слабким, обмежуючись хіба що обміном проповідниками. Більш-менш структурно й організаційно окреслені організації християн почали виникати у процесі поширення їх релі­гії серед населення Іудеї, інших народів Римської імперії, їх діяльність зводилася до організації релігійних зібрань, спільних трапез. Кліру ще не було. Навіть Ісус Христос не мав духовного чину. Його вважали Учителем, Спасителем, Господом.

Кристалізація церковної структури розпочалася вна­слідок діяльності апостола Павла, що започаткував процес формування професійного духовенства, яке, служачи вів­тареві, «з вівтаря має частку». А з наверненням до хрис­тиянства верхівки римського суспільства заможнішали християнські общини, міцнішали між ними зв'язки, зрос­тав вплив духовенства. На етапі утвердження, поширення християнства в столиці імперії – Римі активно розвива­лися релігійні асоціації, колегії, братства, які спершу за­ймалися здебільшого організацією поховань своїх одно­вірців, а згодом почали влаштовувати спільні свята, обіди тощо. Авторитет їх швидко зростав, уже в 251 р. у Римі налічувалося кілька тисяч християн.

Згодом у християнських общинах виділилися поса­довці з постійними обов'язками: старійшини (пресвітери), вчителі (апостоли), єпископи, формувалося професійне ду­ховенство (клір). Решту общинників називали мирянами. Під опікою єпископів опинилося господарське життя об­щини, організація проповідницької діяльності, поглиблен­ня віровчення, розвиток культу.

Наприкінці II ст. общини стали об'єднуватися в територіальні групи, які очолював старший єпископ (архієпи­скоп). Саме тоді виникла церква, яка стала опікуватися общинами незначної території, а помісні церкви переймалися справами територіальних об'єднань общин. Очолювали помісну церкву єпископ, архієпископ. Митрополит очолював церкву в межах держави. У цей час увійшов в обіг термін «патріарх», що засвідчує про претензії на світовий масштаб поширення християнської релігії.

Усе це спричинило занепад харизматичної общини, проповідник, учитель якої обов'язково мусив володіти харизматичним даром (учив, зцілював хворих, пророкував) Її замінила єпископальна церква, очолювана спеціально посвяченими в сан особами, відбулася централізація церковного життя, що засвідчило й відповідний рівень організації церковної структури.

Розкол у християнстві. Ще від свого зародження християнство не було ідеологічно та організаційно монолітним. Певні культові особливості в різних общинах були зумовлені передусім їх дохристиянськими традиціями. І все-таки тривалий час воно зберігало цілісність завдяки тому, що існувало й розвивалося в межах жорстко централізованої Римської Імперії.

Але відцентрові політичні процеси, що розривали Римську імперію, певною мірою позначилися і на релігійному житті. Вони призвели до того, що у 1054 р. християнська церква розкололася на дві частини - Східну, з центром у Візантії, яку в 330 р. імператор Костянтин зробив столицею своєї держави, назвавши її Константинополем (у 1453 р. був завойований турка­ми), і Західну з центром у Римі, яка в 476 р. припинила своє існування, не витримавши внутрішніх соціальних потрясінь (повстань рабів) й ударів варварських (чужоземних) племен.

Наявність серед єдиновірного населення двох політич­них центрів спричинила те, що в лоні християнської церкви на заході та сході почали формуватися різні традиції. Крім того, після перенесення столиці до Константинополя різкопочав зростати його авторитет як політичного та релігій ного центру. Константинопольський патріарх був наділений титулом «вселенський» як патріарх усієї імперії, до нього значно частіше почали звертатися духовенство, миряни за заступництвом перед імператором. Усе це живило намагання константинопольських патріархів добитися автокефалії — незалежності від Риму.

Явно не мали наміру миритися з таким розвитком подій римські єпископи, вважаючи Рим колискою хрис­тиянства, найсвятішим місцем світу, посилаючись на те, що сам апостол Петро заснував римську общину, був її першим єпископом, а до її розвитку багато зусиль доклав апостол Павло. Тому на початку XI ст. між Візантією ти Римом почалася боротьба за першість у християнському світі. Римські єпископи відкрито стали претендувати на особливий статус, який возвисив би їх над єпископами інших патріархатів. Крім того, почалось суперництво, пов'язане з авторитетністю глав Західної та Східної церков. На межі III—IV ст. серед єпископів Західної церкви став поширюватися титул «папа» (отець), а в VI ст. цим титулом стали наділяти їх главу, який був «єпископом усіх єпископів», тобто очолював усе християнство. Зверхність Константинопольського патріарха папство заперечувало, наполягаючи на тому, що домінувати у християнстві по­винна Західна церква.

Між церквами виникли й богословські суперечки: східна дотримувалася Нікейського символу віри, згідно з яким Святий Дух походить тільки від Бога-Отця. Західна стверджувала, що походить він і від Бога-Сина (принцип «філіокве» — і від Сина). Східна церква не визнавала і причащання прісним хлібом, посту в суботу, заперечувала целібат (безшлюбність) священослужителів та ін.

Були суперечності й щодо територіальної сфери впли­ву обох церков.

У середині XI ст. ця боротьба переросла в гострий конфлікт, який завершився тим, що посланець Папи Льва ІХ кардинал Гумберт 16 липня 1054 р. піддав анафемі візан­тійського патріарха Михаїла Керуларія. У відповідь собор візантійських єпископів оголосив анафему папським посланцям, звинуватив Рим у тому, що він перекрутив Символ віри, коли прийняв постанову Вахенського собору (809 р.) про філіокве.

Так стався поділ християнства на Західну (Римську церкву, яка пізніше стала зватися католицькою (грец. katholikos — загальний, вселенський) і Східну (Констатипопольську), що стала іменуватися згодом православ­ною (лат. — ортодоксальний).

Розкол (схизма — грец. chisma) у християнстві був породжений ще й різним становищем церкви у Західній та Східній Римських імперіях. Відсутність централізова­ної dлади у Західній імперії сприяла посиленню ролі римcьких пап. У Східній імперії патріарх підпорядковувався імператору, який був і главою церкви. Західна церква буkа політичнj незалежнішою та централізованішою. Особливості історичного розвитку і функціонування Західної та Східної церков зумовили відмінності в церковній догматиці, церковній організації, богослужінні. Тому розкол 1054 р. лише організаційно оформив розбіжності, які століттями існували між християнськими церквами.

У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол, щоли у Західній Європі в процесі Реформації від католицизму відокремилися протестантські церкви. Так у християнстві виникли три основні течії: православ'я, католицизм і протестантизм.

Багато священнослужителів і мирян вважають ці розколи історичною недоречністю. Саме на цих засадах ви­ник на початку XX ст. екуменічний рух (грец. оikumene — заселена земля, світ), метою якого є об'єднання християнських церков, він має багато своїх прихильників серед протестантів, православних, католиків. У 1995 р. підтримав його і Папа Іоанн Павло II. Екуменізм є метою діяльності Всесвітньої Ради Церков, штаб-квартира якої знаходить­ся в Женеві (Швейцарія). До її складу входить понад 320 християнських об'єднань.

Водночас існують потужні антиекуміністичні традиції (Руська православна церква).

3. Основні догмати — положення християнського віровчення, які складалися протягом багатьох століть, сформульовані у Біблії та постановах християнських вселенські соборів, їхня сутність викладена у 12 пунктах Символу віри, прийнятого на Нікейському (325 р.) та Антіохійському (381 р.) Вселенських соборах.

Символ віри — стислий виклад головних догматів релігійного напряму Церкви, які обов'язково повинні визнаватися віруючими.

Згідно з Символом віри християни повинні вірити єдиного Бога, який виступає у трьох особах (Свята Трійця): Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого. Бог-Отець є творцем світу видимого (природа та людина) і невидимого (ангели). Богом-Сином є Ісус Христос. Бог-Дух Святий походить від Бога-Отця, у католицизмі — й від Бог Сина. Християнська «трійця» має в собі елементи політеїзму.

Найважливіше положення християнства — догмат боговтілення, згідно з яким Ісус Христос, будучи Богом, став людиною, народившись від Діви Марії. Цей догмат покликаний надати всім євангельським повчанням статусу «божественних істин», представити християнство як «боговстановлену релігію».

Значну роль відведено догмату спокутування, згідно з яким своїми стражданнями і смертю на хресті Ісус Христос приніс себе у жертву Богу-Отцю за гріхи людей – спокутував їх. Цим він відкрив людству шлях до «спа­сіння від влади гріха». Одне з центральних місць посідає догмат воскресіння Ісуса Христа, яке проголошується запорукою майбутнього загального воскресіння всіх лю­дей. Догмат вознесіння зобов'язує християн вірити, що після свого воскресіння Ісус Христос тілесно вознісся на небо — до Бога-Отця, підкресливши цим нікчемність зем­ного буття порівняно з вічністю, яка чекає на людину в потойбічному світі.

Подібними є й інші положення християнства, багато з яких інтерпретують дохристиянські вірування, запозиче­ні з давніх східних релігій. Серед них – віра в безсмертя душі, уявлення про потойбічні пекло та рай, ідея небесно­го вшанування та богоугодного життя на землі тощо.

Символ віри зобов'язує вірувати в «єдину святу собор­ну та апостольську церкву», визнавати необхідність хре­щення, покладати надію на майбутнє воскресіння мертвих, настання після цього вічного блаженства для праведників та вічних мук для грішників. Ці ідеї не є породженням християнства, а запозичені від дохристиянських вірувань і пристосовані до культу Ісуса Христа.

Основи віровчення становлять такі настанови Біблії:

Десять заповідей Божих:

1. Я Господь Бог твій, не будеш мати інших богів, крім Мене.

2. Не роби собі ідола або чогось подібного до того, що на небі вгорі, або на землі долі, або у водах під землею, і не вклоняйся їм, і не служи їм.

3. Не взивай даремно імені Господа Бога твого.

4. Пам'ятай день святий святкувати: шість днів пра­цюй і роби в них усі діла свої, а день сьомий – свято Господу Богу твоєму.

5. Шануй отця свого і матір свою, - добре тобі буде і довго житимеш на землі.

6. Не вбий.

7. Не перелюбствуй.

8. Не кради.

9. Не свідчи ложно на свого ближнього.

10. Не жадай жони приятеля свого, не жадай дому бли­жнього свого, ані поля його, ані слуги його, ані вола його, ані осла його, ані всякої скотини його, ні чогось іншого, що є в ближнього твого.

Дві головні заповіді Божі:

1.Возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всею мислію твоєю.

2. Возлюби ближнього твого, як самого себе (Мт. 22, 37,39).

Обов'язки християнина:

1. Неділі і свята святкувати.

2. У неділю і свята відвідувати церкву і побожно бра­ти участь у службі Божій та інших церковних богослу­жіннях.

3. Установлених святою Церквою постів додержувати.

4. Принаймні один раз на рік, у св. Великий піст, спо­відатися і причащатися св. Тайн.

5. Весілля в заборонений св. Церквою час не справляти.

Сім святих таїнств, які визначають повноту і доскона­лість благодаті Божої:

1. Хрещення.

2. Миропомазання.

3. Сповідь.

4. Євхаристія.

5. Священство.

6. Шлюб.

7. Єлеосвячення.

Основи віри, які кожний християнин повинен знати і в них вірувати:

1. Є один Бог, Який з любові Своєї все створив і всім керує.

2. Бог є справедливий Суддя, що за добро нагороджує, а за зло карає.

3. Бог – Один, у трьох Особах: Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий, або Пресвята Трійця.

4. Син Божий став чоловіком, страждав, вмер на хресті і воскрес для нашого спасіння.

5. Господь Ісус Христос заснував Єдину Соборну і Апо­стольську Церкву, в якій здійснюється спасіння людини.

7. Благодать Божа конче потрібна для нашого спа­сіння.

8. Є вічне життя і воскресіння мертвих.

Плоди Духа Святого:

1. Любов.

2. Радість.

3. Мир.

4. Довготерпіння.

5. Благодать.

6. Милосердя.

7. Віра.

8. Смиренність.

9. Стриманість.

Три головні християнські чесноти:

1. Віра.

2. Надія.

3. Любов.

Сім дарів Духа Святого, якими духовно квітне і благоприкрашається церква Христова:

1. Дух страху Божого (синівське благоговіння перед Богом).

2. Дух пізнання (дар пророчий і пастирський).

3. Дух сили (дар сили духовної, кріпость душі і сила волі).

4. Дух поради (дар духовного водительства, настав­ництва).

5. Дух розуміння (чуйність душі до всього доброго й святого).

6. Дух мудрості (уміння жити за заповідями Божи­ми).

7. Дух Господній (дар благочестя й праведності).

Дари Духа Святого належить здобувати молитвою, вірою та добрими ділами.

Гріхи смертні з протилежними їм чеснотами:

1. Гордість – Смиренність.

2. Захланність — Щедрість.

3. Нечистота — Чистота.

4. Заздрість — Доброзичливість.

5. Нестриманість — Поміркованість.

6. Гнів — Лагідність.

7. Лінивство — Працелюбність.

Блаженства Євангельські:

1. Блаженні вбогії духом, бо їхнім є Царство Небесне.

2. Блаженні ті, хто плаче, бо вони втішаться.

3. Блаженні тихії, бо вони залишать слід на землі.

4. Блаженні голоднії й спраглі справедливості, бо во­ни вдовольняться.

5. Блаженні милостивії, бо вони помилувані будуть.

6. Блаженні чистії серцем, бо вони Бога бачитимуть.

7. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими на­звуться.

8. Блаженні переслідувані за праведність, бо їхнім є Царство Небесне.

9. Блаженні, коли ганьбитимуть вас і проганятимуть, і наговорюватимуть всяке лихе слово на вас Мене ради.

Усі вони загалом формують систему принципів бого­угодного життя віруючої людини, будучи водночас і важ­ливими соціальними, моральними регуляторами.

4. Одночасно із становленням віровчення відбувався про­цес формування християнського культу — сукупності та­їнств, ритуалів, свят, звичаїв, обрядів. Релігійні свята і об­ряди походять від первісних вірувань та магічних дій. Безсилі перед могутньою природою первісні люди, нама­гаючись забезпечити собі успішне полювання або рибаль­ство, приплід тварин або врожай, розраховували вплинути колективними обрядами, діями на надприродне. Так по­ступово склався календар свят і обрядів. Усі вони мають спільну функцію – зміцнюють віру в надприродне, без­смертя душі, загробне життя. Вони є важливим елемен­том релігійного культу.

Найважливіші елементи християнської обрядовості на­зивають таїнствами.

Таїнства — обрядові дії в християнстві, через які, за вченням цер­кви, віруючим передається Божа благодать.

Вони є своєрідними видимими ознаками, які передають віруючим невидиму благодать Божу. Вважається, що вста­новлені вони Ісусом Христом для забезпечення зв'язку між Богом і людьми. Тому передбачають особливу настроєність віруючого, дотримання відповідного ритуалу.

Таїнства можуть бути одноразовими — прийматися людиною тільки раз у житті (таїнства хрещення, миропо­мазання, священства) і багаторазовими — прийматися лю­диною більше одного разу в житті (таїнства євхаристії, сповіді, шлюбу, єлеопомазання); обов'язковими — неми­нучими для кожного християнина (хрещення, миропома­зання, євхаристія, сповідь, єлеопомазання) і необов'язко­вими (шлюб, священство).

У християнський культ таїнства запроваджувалися не відразу, першими були сприйняті хрещення і причастя. Більшість протестантських течій з усіх таїнств здійснює лише хрещення і причастя.

Найважливішими з християнських обрядів є сім таїнств. До них належать:

хрещення – прилучення до християнства засобами обливання чи занурення у воду;

миропомазання – надання хрещеному Святого духа через змащування освяченим маслом – миром його тіла;

покаяння – сповідь, каятгя віруючого за його гріхи перед священиком;

причащання (або євхаристія) – куштування хліба і вина, що символізують тіло і кров Христа;

шлюб – здійснення в храмі церковного шлюбу, вінчання;

священство (або ординація) – єпископське висвячення на церковнослужителя;

маслосвятгя (або соборування) – помазання єлеєм тяжко хворої або вмираючої людини.

Важливим елементом християнського культу є також богослужіння - сукупність церемоній та обрядових дій, звернених до Бога з метою отримання від нього милості.

Християнські свята посідають важливе місце в культовій практиці; поділяються на головні, великі та престольні. Це дні відзначення подій церковної історії, християнської міфології, пам'ятні дати. Головних свят – 12:

· Пасха, або Великдень;

· Різдво Христове;

· Трійця, або П'ятидесятниця,;

· Стрітення Господнє;

· Хрещення Господнє, Богоявлення;

· Спас;

· Вхід Господа в Єрусалим, або Вербна неділя;

· Вознесіння Господнє;

· Здвиження Чесного і Животворного Хреста Господнього;

· Введення у храм Пресвятої Богородиці;

· Благовіщення;

· Успіння Богородиці, або перша Пречиста.

До великих свят належать:

· Покрова;

· Різдво Івана Хрестителя;

· Обрізання і Найменування Господнє;

· Свято святих апостолів Петра І Павла;

· Відсікання голови Івана Предтечі;

· Престольні, або храмові свята та ін.

У християнському культі існують також пости, тобто утримання від їжі чи обмеження щодо страв тваринного походження протягом певного часу.

Серед культової практики у християнстві досить поширені молитви, тобто звернення віруючих до Бога із проханням послання їм блага та відвернення зла. Молитва – це своєрідна форма заклинань у формі прохань та благань, якими супроводжуються майже всі релігійні церемонії. Вони бувають колективні (групові) або індивідуальні, їхні тексти подаються у відповідних молитовниках.

Всі християнські течії вважають своїм Святим письмом і священною книгою Біблію.

Біблія (грец. biblіа — книги) є священною книгою хри­стиян, однією з найвизначніших пам'яток світової релі­гійної думки, яка міцно вросла в духовність і культуру багатьох народів. Створювалася вона від XII ст. до н.е. по II ст. н.е., тобто впродовж майже півтори тисячі років у процесі відбору, редагування, канонізації релігійних текс­тів, які спершу іудаїзм, а потім християнство визнали богонатхненними — навіяними людям Богом шляхом Од­кровення. Тобто через Біблію Бог звернувся до людей. Священнописці підбирали спосіб, стиль викладу. Писали її сотні відомих і невідомих авторів, редакторів, переписува­чів, перекладачів, яким Бог явив своє слово. Складається Біблія із двох частин – Старого та Нового Завітів. Слово «завіт» означає договір, союз Бога з обраним народом і всім людством. Відповідно, ту частину, в якій ідеться про союз Бога з іудейським народом, називають Старим Завітом (іудеї — Танахом). У Новому Завіті йдеться про союз Бога з усім людством.

5. Християнство утверджувалося на українських землях протягом багатьох століть. Історичні джерела засвідчу­ють його присутність у заселених греками містах Північ­ного Причорномор'я ще на початку нашої ери. Звідси во­но знайшло собі шлях до Східної Європи. «Повість мину­лих літ» містить апокрифічний сюжет (інших підтверджень немає), за яким апостол Андрій Первозванний благосло­вив гори, на яких був заснований Київ, а на місці, де тепер Андріївський собор, поставив хрест. За іншими переказа­ми, поширював християнство на наших землях і учень апостола Петра Папа Климент IV. Є свідчення, що україн­ських теренів на початку 60-х років IX ст. сягали й доро­ги солунських братів Кирила і Мефодія.

Більш-менш системне освоєння християнством при­чорноморських земель у VI—VII ст. пов'язують з геополітичними інтересами до них візантійських імператорів. Але Не тільки в Причорномор'ї знали його в ті часи. При археологічних розкопках поблизу Чернівців було знайдено формочку для відливання натільних хрестиків, датовану IV ст. Це дало підстави стверджувати, що уже тоді там жили християни. Певний вплив на цей процес справили військово-політичні й торговельні зносини наших пред­ків зі своїми християнізованими сусідами.

Побутують версії, що хрещеним був князь Кий. А те, що на могилі Аскольда було поставлено церкву, теж свід­чить, що він був християнином. Стверджують, що хрести­вся він у 860 р. Тоді у списку Константинопольського па­тріархату з'явилася ще одна єпархія — Руська. Значила­ся вона під номером 61. Очевидно, вона опікувалася християнізованим населенням слов'янського світу.

У 882 р. внаслідок державного перевороту, здійснено­го противниками християнізації країни, владу в Києві за­хопив Олег. На Русі почалася антихристиянська реакція. Але церковна організація збереглася, а після смерті Олега в 912 р. вона значно зміцніла.

Договір князя Ігоря з греками (944 р.) свідчить про те, що на Русі сусідили язичництво і християнство, діяли церк­ви. Ольга, яка княжила після Ігоря, була християнкою. Під час суперечок з Візантією вона звернулася в 959 р. до імператора Римської імперії Оттона І, щоб він прислав єпископа, та згодом відмовилася від опіки римської церк­ви. До кінця свого життя Ольга підтримувала християн­ську церкву.

Новий етап християнізації Русі настав за князювання онука Ольги - Володимира. Наприкінці X ст. Русь уже знала про іудейську та мусульманську релігії. Але в силу багатьох обставин Русь частіше спілкувалася з християн­ськими державами, що й зумовило вибір київських князів прийняти християнство. Крім того, Володимирові більш до душі був християнський обряд. Мало значення і те, що християнство у багатьох державах виявилося ефективним чинником у налагодженні внутріполітичного життя. А на Русі тоді родоплемінний лад і його язичницька релігія переживали кризу, утверджувалися феодальні відносини. Постала необхідність у релігії, яка б сприяла консолідації родоплемінних об'єднань, трансформації їх в етнічну і по­літичну цілісність, освячувала б централізовану владу. Хри­стиянська віра в царя небесного та його намісника на зе­млі – князя, царя більше сприяла централізації держа­ви, ніж язичницька релігія з її місцевими культами. Про це свідчила ситуація у державах, де християнство стало панівною релігією. До запровадження християнства на Русі спонукала й потреба у розвитку економічних, політичних та культурних зв'язків із сусідніми християнськими державами. А язичницька релігія цьому певною мірою перешкоджала. До того ж, християнство пропонувало гу­маннішу мораль, ніж язичницькі вірування.

Відносини великого київського князя з Візантією були тоді дуже складними. У 986 р. візантійський імпера­тор Василій II, який опинився в скрутному становищі піс­ля поразки в Болгарії, звернувся до Володимира з пропозицією укласти воєнний союз між Візантією і Руссю, попросив на допомогу військо з Києва. Володимир на со­юз погодився, проте зажадав руки сестри імператора, гре­цької царівни Анни. Василій II йому відмовив.

Влітку 987 р. проти Василія II виступив його воєвода Варда Фока, який проголосив себе імператором Візантії. Володимир вирушив у Крим — тодішню візантійську ко­лонію і облогою взяв місто Херсонес (Корсунь, тепер це околиця Севастополя). Василій II змушений був погоди­тися на шлюб Володимира з Анною, за умови, що він при­йме християнську віру.

Військо Володимира розгромило заколотників у Візан­тії, а влітку 988 р. він був охрещений в церкві св. Якова в Херсонесі й одружився з Анною. Наприкінці літа князь повернувся до Києва, маючи намір зробити християнство вірою своєї держави. Хрещення киян, за літописом, відбува­лося 14 серпня 988 р. в Києві на р. Почайні, притоці Дніпра. У перший по хрещенні день Володимир велів скидати, ру­бати й палити ідолів. Перуна прив'язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра, б'ючи його залізом. Коли ідола кину­ли в ріку, князь наказав: «Як де пристане, відбивайте його од берега, аж перейде пороги — тоді лишіть його». Перун затримався далеко за порогами. Пізніше це місце назвали Перунова рінь. На місцях, де стояли ідоли богів, побудува­ли християнські церкви, їх ще називали божницями.

Відтоді почалося хрещення людей в інших містах і селах Русі. Це був болісний процес. Активно противилося християнізації поселення Новгорода, Ярослава, інших міст, але ці виступи Володимир жорстоко придушував. Християнство як державна релігія Київської Русі остаточно було закріплене силою державної влади у 988—991 рр. Але населення ще довго наверталося до нової віри.

Побутують різні версії з приводу того, до якого хрис­тиянського обряду - західного чи східного – схилявся Володимир. Традиційно домінує версія, що вибір східного обряду був заздалегідь продуманим і цілеспрямованим. Водночас не позбавлені аргументів міркування, що метою Володимира було утвердження на землях Києворуської держави слов'янського варіанту християнства, ідея якого виношувалася Кирилом і Мефодієм.

Очевидно, запроваджуючи християнство, Володимир на­магався максимально використати усі політичні, еконо­мічні можливості від зносин з Константинополем, як не міг цілком ігнорувати достатньо впливового в західному світі Риму. Будучи амбітним і далекосяжним політиком, він розумів, що розрив із Римом навряд чи сприятиме відносинам з державами, володарі та населення яких пе­ребували під крилом західної традиції. Чи не тому в пер­шій побудованій Володимиром у Києві церкві — Деся­тинній – був приділ святого Климента, якому віддавали шану, як Римському Папі.

Крім того, будь-яка, навіть пряма релігійна підпоряд­кованість вдарила по авторитетові Київської Русі як одні­єї з наймогутніших на той час європейських держав, що теж, очевидно, не належало до планів Володимира. В цьо­му контексті досить цікавим є міркування, «що хрещення своєї країни Володимир здійснював не під опікою якої-небудь церкви, а самостійно, керуючись ідеєю створення незалежної церкви».

Проповідниками християнства, першими священика­ми були греки, болгари. Пізніше духовенство почали фор­мувати з місцевих людей. У ті часи священики та особи, які виконували певні обов'язки або яких церква прийня­ла під свій захист, жили при храмах. Називали їх церков­ними людьми; вони не підлягали світському судові, судив їх єпископ. Згідно з церковним уставом Володимира до них належали ігумен, піп, диякон, попадя, ігуменя, чернець, черниця, проскурниця, паломник, лічень, прощеник, задуш­ний чоловік, прибічник, сліпець тощо. Сини священика ставали також священиками; попович, який не вчився і не висвятився на попа, залишався ізгоєм, людиною без ста­ну. Від духовенства вимагали вміння читати, писати і зна­ти церковні обряди.

Але рішучі спроби Володимира, який був слабо обі­знаним з особливостями церковних відносин, розбудува­ти церкву, незалежну від будь-якого християнського центру, були марними. Бо жодна з існуючих на той час церков не могла визнати Руську церкву. Тому вже Яро­славові Мудрому довелося вступити в переговори щодо створення на Русі церковної ієрархії. Наміри київського князя щодо церковної автокефалії Візантія відкинула, погодившись згодом послати в Київ митрополита. Ним був присланий у 1039 р. грек Феопемпт, який внаслідок протистоянь з місцевим духовенством змушений був у 1042 р. втекти до Константинополя, що спричинило вій­ну між Візантією та Києвом.

Згодом сформувалася централізована релігійна органі­зація на чолі з митрополитом, якого призначав константи­нопольський патріарх, а затверджував імператор Візантії. Київська митрополія вважалася частиною Константинопольського патріархату. Тим часом Ярослав завдяки динас­тичним шлюбам, в орбіті яких опинилися чи не всі правля­чі двори європейських країн, в тому числі й Візантії, успіш­но утверджував міжнародний авторитет своєї держави. У 1051 р. після смерті митрополита-грека князь без погоджен­ня з імператором і Константинопольським патріархом уперше призначив митрополитом руського священика Іларіона, автора відомого «Слова про закон і благодать», а піз­ніше — ученого-книжника, філософа Клима Смолятича. Це були спроби вивести Руську церкву з-під прямого впливу Візантії. Але згодом Константинополь відновив своє право присилати митрополитів до Києва.

Оскільки тривалий час християнство існувало на укра­їнських теренах поряд з язичництвом, прибічники якого, еволюціонуючи в бік нової віри, нелегко розставалися зі своїми богами, це породило своєрідний релігійний фено­мен — двовір'я. Воно виражалося у перенесенні особли­востей, функцій язичницьких богів на Ісуса Христа, свя­тих мучеників, у наданні язичницькій побутовій звичаєвості християнської символіки, у паралельному виконанні християнських і язичницьких обрядів, поєднанні свят. Дво­вір'я відоме багатьом народам — єгиптянам, германцям, римлянам. Цей термін в Україні вперше застосував Феодосій Печерський (XI ст.).

Хрещення сприяло об'єднанню Русі в єдину феодальну державу, дало поштовх розвиткові економіки, освіти, духов­ності й культури. Русь зрівнялася з монотеїстичними дер­жавами в цивілізованому світі, зріс її міжнародний авторитет. Про це свідчать, зокрема, династичні шлюби: Ярослав Мудрий був одружений з дочкою шведського короля, сест­ра Ярослава стала королевою Польщі, три його дочки – королевами Угорщини, Норвегії та Франції. А київський митрополичий престол обіймали у XI—X ст. ієрархи то гре-, то латинофіли. Тоді ще християнський схід і захід співіс­нували відносно гармонійно. Та в другій половині XI ст. між ними розпочалася боротьба за вплив на Русь.

Перелік питань для самоперевірки

1. Назвіть соціально-економічні, політичні умови формування християнства.

2. Що було головними ідейними джерелами християнства?

3. Охарактеризуйте перші християнські громади.

4. Охарактеризуйте етапи еволюції християнства.

5. Хто був центральною постаттю християнства? Чому?

6. Яка книга є священною книгою християн? Чому?

7. Які настанови Біблії становлять основи християнського віровчення?

8. Чому відбувся розкол у християнстві?

9. Які Ви знаєте християнські обряди та свята?

10. Які таїнства належать до найважливіших християнських обрядів?

11. Коли християнство почало поширюватися на Україні?

12. Якими були причини хрещення Русі?

13. Як відбувалася християнізація України – Русі?

Форми контролю: усне опитування, перевірка конспекту.