Навчальний матеріал до самостійного вивчення. 1. Проблема виникнення релігії тісно пов'язана з проблемою виникнення і розвитку людини

1. Проблема виникнення релігії тісно пов'язана з проблемою виникнення і розвитку людини. Історичний характер релігії виражається в тому, що вона є віддзеркаленням реальних соціальних процесів, інтересів, сподівань і прагнень широких народних мас. Релігійна боротьба, зумовлена розходженнями в розумінні певних догматів, насправді переслідує земні цілі. Тому аналізуючи будь-яку форму релігії, важливо знати: в яких історичних умовах вона виникла; в яких соціальних верствах поширювалась і як у віровченні відображалися їх інтереси.

Первісний лад склався приблизно 40 тис. років тому і пройшов три основні стадії розвитку: ранній матріархат, пізній (розвинутий) матріархат і патріархат. Кожній з них відповідала форма релігії, яка відображала особливості сприйняття людей у конкретних умовах: ранньому матріархату – тотемізм, пізньому – землеробський культ, патріархату – шаманізм. Усі ці форми не поширювалися поза родом чи племенем, тому їх називали родоплемінними віруваннями. До ранніх форм релігійних вірувань належать також магія, фетишизм і анімізм, які виникли в період формування родового ладу (від 100 до 40 тис. років тому).

В усі часи свого існування релігія була певним відображенням наявних суспільних відносин, певного розуміння світу У найдавніші часи діяльність людини мала лише привласнювальний, а не перетворювальний характер. Через це людина була майже ціпком залежною від навколишнього природного світу і ні на практиці, ні в уяві не виокремлювала себе з нього. На цій стадії розвитку сформувалися релігійні уявлення, за якими суспільне і природне середовище складали одне ціле, і світ був системою уособлених у різних природних феноменах сил, яким були властиві вольові та розумові якості, та які були пов'язані між собою за принципом кровної спорідненості. Тобто світ уявлявся як проекція кровно-родовнх відносин, за якими організовувалося тогочасне суспільство.

2. Тотемізм. Сформувався він у процесі виникнення ро­дового ладу, освоєння первісними людьми полювання і збиральництва як основних видів господарської діяль­ності. Родовий лад зумовив залежність людини від ко­лективу родичів. А в умовах, коли полювання і збираль­ництво були основними видами господарювання, людина відчувала свою залежність від тварин. Ця залежність, бу­дучи характерною особливістю раннього матріархату, вті­лена в тотемізмі. Тварини і рослини, завдяки яким лю­дина забезпечувала своє існування, ставали об'єктами поклоніння, що на перших порах розвитку тотемізму не виключало, а навіть передбачало їх споживання.

Тотемізм (англ. totemism) — віра в надприродну спорідненість груп людей (роду, племені) з певними видами тварин, рослин, явищами природи.

Дещо пізніше в тотемах первісні люди вбачали покрови­телів роду й племені, захисників, помічників у розв'язанні всіх конфліктів. Тому свої родові колективи вони назива­ли іменами тотемних тварин. Наприклад, родові колективи північноамериканських індійців із племені журавля у XVII ст. мали назви журавля, сома, гагари, ведмедя. А в Австралії наприкінці XVIII – на початку XIX ст. на запи­тання європейців «Хто ти такий?» - абориген відповідав: «Я — кенгуру» або «Я – личинка комахи». Такими від­повідями вони начебто підтримували свій кровний зв'язок з тотемами. Усе це, з одного боку, сприяло формуванню куль­ту предків, а з іншого, спричинило заборону вживати тотем, за винятком ритуальних випадків. Згодом тотемізм сфор­мував цілісну систему заборон – табу, яка стала відчут­ним регулятором соціальних відносин (наприклад, заборо­на статевих стосунків між родичами, класифікація їжі – для воїнів, жінок, дітей, літніх людей). До речі, братами і сестрами вважали всіх членів клану одного тотему. Водно­час тотемізм відіграв інтегруючу роль, об'єднуючи представників роду, племені довкола визнаного ними тотему.

Спочатку тотемами вважали тільки тварин, які були об'єктом полювання. Пізніше (із збільшенням кількості людських колективів) поклоніння поширилося на решту тварин, а в окремих народів – і на рослини, природні чин­ники. Наприклад, в австралійців тотемами були собака Дінго, водяна лілея, оливкове дерево, великий камінь, га­рячий вітер, дощ, сонце.

Тотемізм характеризують дві головні риси. Перша – поклоніння не тотемічним духам, а двійникам тотемів. Воно виявлялося у молитвах (проханнях), танцях, табу, жер­твопринесеннях, виготовленні зображень тотемів, спеціаль­них тотемних святах. Особливим способом поклоніння були обряди уподібнення тотему — прагнення зовні бути схожим на нього. Так, окремі жителі Африки, намагаю­чись бути схожими на антилопу-зебру, вибивали собі ниж­ні зуби. Друга риса – дозвіл убивати і з'їдати тотема тільки за умови дотримання особливих релігійних обря­дів, щоб не нашкодити тотемному духові. Так, індійці-шевенези (Канада) ще на початку XX ст. ставили перед мордою забитого родича-оленя посуд з їжею, танцювали мисливський танець, просили вибачення і бажали щастя духові оленя в країні мертвих.

З ритуальної точки зору тотемізм пов'язаний з вели­ким комплектом нерідко довготривалих ритуальних дій. Так, серед австралійських аборигенів поширеним був об­ряд «інтігіума», покликаний сприяти розмноженню тва­рин, від чого, вважалось, залежить благополуччя роду.

Тотемізм є елементом усіх сучасних релігій. Особливо відчутний його вплив в індуїзмі, де багатьох тварин, най­частіше — корову, вшановують як священних. Сліди то­темізму простежуються й у християнстві. Святий дух пра­вославні зображують у вигляді голуба, а Христа часто на­зивають «агнцем» (ягням). В обряді ритуального з'їдання тотема втілене християнське таємне причащання, під час якого споживання віруючими хліба і вина символізує спо­живання тіла і крові Бога.

3. Зацікавлення релігією слов'янських народів пробу­дилося наприкінці XVIII ст. Але до того часу вони вже давно християнізувалися і встигли відчутно призабути свої давні вірування, а в деяких із них лише частково збереглися окремі звичаї та обряди. Тому в дослідженнінях ранньослов'янської релігії, що розгорнулися наприкінці XVIII — на початку XIX ст., більше було романтичної фантазії, ніж історичних фактів. Та через кілька десятиліть вони вже ґрунтувалися на культі природи, тотемізмі, анімізмі, магії.

Давньослов'янський пантеон утворювали боги вищого і нижчого рівнів, які різнилися між собою за місцем се­ред інших божеств, функціями. Неоднаковим було і ставлення до них. Богам вищого рівня приписувались більш узагальнені функції. До них належали бог неба, вогню Сварог, бог сонця Дажбог (Даждьбог), бог родючості Ярило, бор грози Перун, бог багатства Велес.

Слов'яни поклонялися земному і небесному Вогню, вша­новували Сонце (небесний вогонь у вигляді сонячного диска, що палає), божество вогню називали Сварогом, а сонце — Сварожичем, якого вважали сином Сварога. Західнії та східні слов'яни поклонялися Сварожичу як божественному ковалю. Сварог і Сварожич посідають в пантеоні ранньосередньовічних слов'ян головні місця.

Дослідження давньослов'янського пантеону переконують в існуванні Фракійської Русі. Відомий буддолог В. Щербаков пише: «Всі боги східних слов'ян (Київської Русі) — це боги трояно-фракійців; фракійський Перкон — це Перун, Стрибог — це бог Сатре фракійського племені сатрів; Дажбог — це малоазійські Тади, Даж, Тадаена; Купала — фригійська Кібела і т. д.».

Богам нижчого рівня відводилися конкретні функції, пов'язані з господарськими циклами, сезонними обрядами або тим, що уособлювало цілісність конкретних соціаль­них утворень. Наприклад, Род уособлював єдність потомків конкретного роду, Щур (Цур) вважався покровителем роду, що оберігав людей від злих сил.

Важливу роль у розумінні слов'янами світобудови відігравало світове дерево. Воно служило вихідним пунк­том, від якого їх свідомість моделювала вертикальну: три царства (небо, земля, підземелля); горизонтальну (північ, заіхід, південь, схід) структури світу, життя і смерть (зелене, квітуче і сухе дерево).

Ще вони тлумачили світ через систему протилежних категорій: доля — недоля, щастя — нещастя, життя — смерть, парне — непарне, справа — зліва, чоловіче — жіноче начала, верх — низ, суша — море, вогонь — вода, близько — далеко та ін.

Обожнювали вони й такі абстрактні поняття, як Правда. Кривда, Доля, Лихо, Смерть, або навіть спеціалізовані функції — суд.

Тривале панування у слов'ян родинно-патріархального ладу зумовило збереження родинно-родового культу шанування пращурів, тісно пов'язаного з погребальним культом. На всій території розселення слов'ян збереглися могильники і кургани із захороненнями, вивчення яких да­ло підстави для тверджень, що тодішні поховальні обряди були складними і різноманітними. До них належали кремація (у східних і частково у західних слов'ян), повсюдне поховання, а також поховання або спалювання в човні (пережиток водяного поховання). Над могилою насипали курган, поряд з покійником клали речі, які мали прислужитися йому в потойбічному світі. Під час поховання вельможі разом з ним клали коня, слуг, навіть дружину.

Поховальний обряд був пов'язаний з уявленнями про гойбічне життя. З дохристиянських часів походить загальнослов'янське слово «рай», яке означало прекрасний, не всім доступний сад. Дохристиянського походження й слово «пекло» («жар», «вогонь») – підземний світ, де го­ріли душі недобрих людей. Згодом християнське вчення про потойбічне життя відтіснило це уявлення. Однак вірування щодо померлих та живих трималися довго і бул й відмінними від християнських: розрізняли померлих при­родною («чисті» небіжчики) і неприродною («нечисті» не­біжчики) смертю. Перших називали «батьками», їх шану­вали, а других – мерцями.

Шанування «батьків» - родовий культ пращурів. Частково він зберігся до наших днів: українські поминки, білоруські дзяди, сербські й болгарські задушниці, коли поминають померлих на кладовищах. Ще одним свідчен­ням культу пращурів є фантастичний образ Чура (або Щу­ра). Вигуки «Чур!», «Чур мене!», «Чур, це моє!» означали, мабуть, заклинання, прикликання Чура на допомогу. Мож­ливо, зображення Чура робили з дерева, на що натякає ро­сійське слово «чурка» — обрубок дерева. Пережитком давнього родинно-родового культу пращурів є і віра в до­мовика, збережена донині там, де патріархально-родинний уклад тримався довше.

Зовсім іншим було ставлення до «нечистих» небіж­чиків, які не мали жодного відношення ані до сімейного, ані до родового культу. «Нечистих» боялися, і це побою­вання було породжене або страхом перед ними, або незвичайністю обставин, що спричинили їхню смерть. Боялися не душі чи духу, а самого небіжчика, вірячи в його надзви­чайну здатність діяти після смерті. Про це свідчать збере­жені донедавна забобонні прийоми знешкодження «небез­печного мерця»: щоб не дати йому встати з могили і шкодитидити живим: тіло пробивали осиковим колом, вбивали зуб від борони позаду вух.

«Нечистим» покійникам приписували і недобрий вплив на погоду (стверджувалося, що вони можуть накликати по­суху). Щоб відвернути нещастя, труп самогубця або іншого мерця викопували з могили і кидали в багно або заливали могилу водою. Таких покійників називали упирями, у сербів —вампірами, у північноросійських народів — єре­тиками. Мабуть, давнє слово «навьє» («навій») означало та­ких нечистих і небезпечних мерців. У Київському літописі (1092) є оповідання про те, як Полоцький мор (епідемію) переляканий народ пояснював тим, що «се навьє (мерці) б'ють полочан». У церковному повчанні «Слово Іоанна Златоус­та» йдеться і про такі обряди на честь цих мерців: «Навем мовь творять і попіл посредє сиплють». У болгар і тепер слово «навьє» означає душі нехрещених людей. Звідси, ма­буть, й українські нявки, мавки. Проти вампірів, упирів здав­на існують замовляння й чари.

Переважання хліборобської праці в давніх слов'ян було головною передумовою вшанування культу природи. Певне відношення до хліборобства мали сонячні божества Сварог, Дажбог. Мабуть, існував і культ богині землі, хоч прямих свідчень на користь цього припущення немає. З хліборобст­вом був пов'язаний і бог грози Перун. Покровителем ско­тарства був Велес (Волос, одночасно бог підземного світу), його ім'ям присягали. Велеса вважали й богом багатства і торгівлі. Тому його статуї було встановлено на торгових май­данах Києва, Великого Новгорода, Ростова, Казані.

Усі слов'янські народи вірували в духів природи. Духи як уособлення лісу відомі переважно у лісовій смузі (український «лісовик», білоруський «лещук», «пущевик», польський «дух лісний», «боровой»). У них втілене воро­же ставлення слов'янина-землероба до дрімучого лісу, в якого необхідно було відвойовувати землю для ріллі й у якому людині загрожувала небезпека заблукати, загинути від диких звірів. Дух водної стихії (український «водя­ник», російський «водяний», польський «водник» тощо) викликав значно більший страх, ніж порівняно доброзичливий жартівник «леший», бо втонути в чорториї, озері страшніше за небезпеку заблукати в лісі. Характерний образ польового духу (російська «полудниця», лужицька «природниця», чеська «поледниця» та ін.) — жінка в бі­лому, яка начебто стежить за працюючим у полі. Якщо хтось працює опівдні в спеку, а звичай вимагає робити пе­рерву в роботі, полудниця карає порушника, звертаючи йо­му голову набік. Образ полудниці — уособлення небезпе­ки сонячного удару. В гірських місцевостях Польщі, Че­хії та Словаччини побутують вірування в духів гір, які охороняють скарби або опікуються гірниками.

Більш складний образ - «віли», особливо поширений у сербських, рідше в чеських, російських джерелах. Одні дослідники вважають його загальнослов'янським, інші — лише південнослов'янським. Віли — лісові, польові, гірські, водяні або повітряні діви, які можуть дружньо чи вороже сгавитися до людини залежно від її поведінки. У цьому образі переплелися й уособлення природних стихій, і уявлення про душі померлих та сили родючості.

Значно більше відомостей про русалок. Цей образ ви­ник внаслідок взаємовпливу античної та ранньохристиянської обрядовості. Русалка — дівчина, яка живе у воді, лісі або в полі, зваблює людей і топить. Очевидно, образ русалки витіснив слов'янських берегинь, водяниць та ін­ших жіночих водяних духів.

У найдавніші часи відома була лікувальна магія. В церковних повчаннях згадують лікувально-магічні обря­ди та пов'язані з ними анімістичні образи: «...Немічь волшбами лікують, і ноузит (амулети) і чаракі, бісом треби при­носять і біса, глаголемого трясовицю, творять, отгоняще...». Застосування знахарських методів лікування збереглося у слов'янських народів до новітнього часу.

Широко практикували слов'яни й охоронну магію. Во­ни використовували різноманітні амулети, наприклад про­биті зуби ведмедя, писанки. Ворожили на різних знаках: кидали дерев'яні кубики з позначками, проводили коня між забитими в землю списами. Не обходилися при цьому без чаклунів, чарівників, віщунів, ведунів, знахарів, ворожбитів.

Нез'ясованим залишається питання про давньослов'янських служителів культу, виконавців релігійних обрядів. Ритуал сімейно-родового культу виконували, мабуть, гла­ви сімей; громадський культ здійснювали волхви, які організовували обрядові дії, керували процесом язичниць­кого богослужіння і вдавалися до ворожіння. Вони скла­дали календарі, зберігали в пам'яті міфи. Волхви були наближеними до племінної знаті, можливо, навіть стано­вили частину її. Волхви-хмаровідгонителі повинні були передбачати майбутнє і своїми магічними діями створюва­ти необхідну людям погоду. Волхви-цілителі лікували лю­дей засобами народної медицини; церковники визнавали результати їх старань, але вважали, що звертатися до них — гріх. Волхви-хранителі керували виготовленням амулетів-оберегів. Можливо, вони керували створенням складних і всеосяжних композицій на зразок знаменито­го збручанського ідола. Крім волхвів-відунів, були й жінки-чаклунки, відьми (від «відати» — знати), чарівниці, «по­твори», а також волхви-кощунники. Сказателів називали баянами, обаятелями, що пов'язане з дієсловом «баяти» — розповідати, співати, заклинати.

У релігійному комплексі давніх слов'ян існували свя­щенні та жертовні місця, а подекуди й святилища та хра­ми із зображеннями богів: Арконське святилище на ост­рові Рюгене, святилище в Ретрі, дохристиянське святили­ще в Києві (під Десятинною церквою). В цих місцях відбувалися культові дії, основою яких було принесення жертв, інколи й людських.

Під час утворення ранньофеодальних слов'янських дер­жав шляхом поглинання різноманітних племен відбувало­ся і переростання племінних культів у державні. Офіційний культ почав концентрувати весь ансамбль племінних божеств.

У східних слов'ян спроба створення загальнодержавно­го пантеону і державного культу належить київському кня­зеві Володимиру. Прийнявши християнство, він невдовзі змусив до цього весь народ, оскільки християнська релігія більше відповідала феодальним відносинам. Хоч і поволі, воно поширилося серед східних слов'ян. Західні слов'яни прийняли християнство в римо-католицькій формі.

Поширення християнства супроводжувалося його злит­тям із давньою релігією. Про це дбало християнське ду­ховенство, щоб зробити нову віру прийнятнішою для на­роду. Давні хліборобські та інші свята були пов'язані з днями церковного календаря. Язичницькі боги поступово злилися з християнськими святими, здебільшого втратив­ши свої імена. Вони перенесли свої функції й атрибути на цих святих. Так, Перуна продовжували шанувати як божество грози під ім'ям Іллі Пророка, «бога скотарства» Велеса — під ім'ям святого Власія тощо.

Однак образи «нижчої міфології» виявилися тривкі­шими. Вони дійшли до наших днів, хоча й не завжди лег­ко розрізнити, що в них справді від давнини, а що нашару­валося з плином часу.

4. Вірування давніх українців були політеїстичними: во­ни поклонялися річкам, німфам, різноманітним божестам, жертвуючи їм усячину та ворожачи під час жертво­принесень. Серед усіх божеств найвищим визнавали бога, який, за уявленнями, посилав блискавку, уособлюючи його і з вогнем. Він фігурує під різними назвами: Перун — бог грому і блискавок, Хоре — сонця, Сварог — вогню. По­клонялися вони Велесові (Волосові) — богові достатку, опікунові багатства, торгівлі, худоби; Стрибогові — богові вітрів. Невідомо, які з них були власне слов'янські, а які слов'яни перейняли від інших народів. Цілком можливо, що і Перун є інтерпретацією давньогерманського Донара, що прийшов до слов'ян від варягів, а Хоре, мабуть, перейня­тий від давніх іранців.

Жертви божествам приносили у річках, болотах, колодязях, у гаях, під деревами, при вогнищах. Купці, переправляючись через дніпровські пороги, зупинялися на остро­ві Хортиця і там під дубом клали жертовні хліб і м'ясо, а деколи й птицю, причому жереб вирішував — зарізану чи живу.

Окремих святинь не було. Небагато було й зображень богів. Лише у Києві перед княжим двором стояли статуї Головних божеств (Володимирових богів). Для відправи релігійного культу не потрібні були жерці — кожний вчиняв жертвопринесення сам. Але у великій шанобі були знахарі й чаклуни, які займалися лікуванням людей, ворожінням. Називали їх волхвами, потворниками, обавниками, відунами, зілійниками.

У багатьох народних обрядах збереглися елементи давніх слов'янських свят і пов'язаних з ними ритуалів. При­хід весни вітали веснянками й весняними іграми, в яких прославляли розквіт природи. Елементи цього свята піз­ніше було інтегровані у християнські Великдень і Трійцю, яку ще називають Зеленими святами. Русальний тиждень був присвячений русалкам, що виходили з води й гуляли на березі. Святкували також мертвецький Великдень, при­свячений пам'яті померлих предків. Свято Купала, що зли­лося із Різдвом Іоанна Хрестителя

(7 липня) – це ніч чарів: коли цвіте папороть, можна побачити заховані скар­би й зрозуміти мову звірят. Молодь плела вінки, розкла­дала вогнище, влаштовувала довкола нього хороводи, пе­рестрибувала через вогонь, переганяла через нього худобу, щоб уберегти її від чарів. Під осінь приходило свято Коструба (прощання з літом): тоді ховали ляльку, що символі­зувала смерть. Потойбічний світ уявляли раєм, вирієм, ча­рівним садом, де по смерті щасливо проживали праведни­ки. Тому до могил приносили страви та різні ужиткові речі. Люди, які зажили недоброї слави, вважалось, мали бути прокляті і по смерті стати вічними рабами.

Головні дохристиянські боги. Остаточно не встановлено, чи мали давні слов'яни єди­ного бога, але багато відомостей свідчать про них як про багатобожників. Грецький письменник VI ст. Прокопій у праці «Про готську війну» розповідав, що слов'яни та ан­ти шанували «єдиного бога, що посилає блискавку», визна­ючи його «владикою всіх». У літописах ідеться про одно­го бога в киян.

Предки українців обожнювали небо, оскільки бачили, що воно дає їм світло й дощ. За їх уявленнями, небо є місцем, де живуть боги, палата божа, а зорі – то вікна, через які вони дивляться на світ. Усе найкраще – на небі, бо то — боже, звідси давня приказка: живе, як у бога за дверима.

Сварог. Можливо, спершу слов'яни головним богом вважали Сварога – бога неба, сонця, небесного вогню. Його назва, ймовірно, походить від санскритського svarag, svaraga - небо, сонце, сонячне світло (хорватський дослідник В. Ягич виводить його із слов'янського – варити). Сварога вважали основою всього, прабогом, владикою світу. Від нього пішли всі інші боги — Сварожичі, які правлять світом.

Свого часу були намагання довести, що Сварог не був найвищим богом у слов'ян і в давніх пам'ятках з'явився випадково або що він взагалі не був богом, його назва по­ходить від слова — сварожич, що означає священний вогонь біля стодоли. Тому він відсутній серед Володимирових богів, хоча хлібороби його поважали. Але не всі пого­джуються з цими твердженнями, визнаючи Сварога найголовнішим богом – володарем українського Олімпу. Сварога вважали й опікуном ковальства і ковалів, винахідником плуга, під чиєю опікою перебували ремесла, шлюб та родинне щастя. У грецькій міфології аналогічні йому боги - Гефест і Прометей.

Перун. У X ст. українська міфологія визнавала найго­ловнішим не Сварога, а бога родючості, грому й блискавки, володаря неба Перуна, відомого й іншим слов'янсь­ким народам, а також литовцям. Його вважали і творчою силою, що оживляє все, дарує дощ, а пізніше і богом-воїном, покровителем війська, яке завжди присягалося Перуном. У Києві на одному з пагорбів стояв його дерев'яний бов­ван (статуя) зі срібною головою та золотими вусами.

За уявленнями, він їздив по небу на вогненній коліс­ниці, запряженій крилатими вогнистими кіньми. На зиму замикав небо й засинав, а навесні зозуля, прилетівши з вирію, будила Перуна від зимового сну, і він одмикав небо, пускав на землю тепло, і все знову оживало.

У літописах Перуна згадано кілька разів. У договорах з греками 945 й

971 рр. русичі клянуться Перуном як найголовнішим серед богів. У давньослов'янському пере­кладі грецького оповідання про Александра Македонською ім'я бога Зевса перекладено словом Перун, що свід­чить про його місце в давньоукраїнському пантеоні. Це підтверджує і чеський Глосарій 1202 р., в якому слово «Пе­рун» потрактовано як «Юпітер». Перуна згадують і багато інших пам'яток.

Перун, вважалось, на всіх наводить страх, метаючи свої вогняні стріли в демонів, недобрих людей. У деяких областях України дотепер збереглося давнє прокляття «Бодай тебе Перун побив!». Уявлення і повір'я про грім та блискавку мають дуже давню історію. Під час грому забознялося свистіти, співати, їсти, спати, щоб він не забив. Злі сили бояться грому й шукають собі порятунку під деревами, тому там не слід ховатися, щоб випадково не постраждати разом з ними.

Перун, виїжджаючи після зими на небо, своїм першим громом воскрешає землю. Цей грім дає силу й людям. Дотепер збереглося повір'я: коли гримить, слід перехрес­титися й опертися спиною об дерево чи якийсь предмет, І вона не болітиме весь рік, а людина буде щасливою. Перун посилає блискавки, які навесні будять землю до життя й запліднюють її дощами, проганяють хмари, злих демонів і випускають на волю Світло. Те, що запалила блис­кавка, гасити не можна, хіба що козиним молоком або сироваткою.

З прийняттям християнства культ Перуна відходив дуже поволі й був перенесений на святих Іллю, Михайла та ін. У липні відзначають кілька пов'язаних з громом свят: Гаврила – 13, Кирика — 15, Іллі – 20, тріскучої Анни - 25, Паликопа (Пантелеймона) — 27. Найпопулярніпіий громовик — Ілля. Він їздить небом на вогняно­му возі, полює на чортів вогненними стрілами та блискавками. Свято Іллі на Гуцульщині звуть «громовим». Воло­дарем блискавки часто вважають Паликопа. Під час грози, коли Перун чи Ілля женуться за нечистою силою або за демоном, треба заткнути комини, щоб вони не вскочили до хати.

Існує твердження, що Перун був головним богом тіль­ки київських князів та їх військ, а купецтво і селянство мали своїх богів, тому й не боронили Перуна, коли його скидали в Дніпро. За іншими версіями, він був богом все­народним. Та й літопис згадує, що народ плакав, коли ски­дали Перуна в Дніпро.

Даждьбог (Дажбог). Як богові Сонця (син Сварога і Неба), йому поклонявся весь слов'янський світ. Уперше згадується про нього у південно-слов'янському перекладі візантійського хронографа VI—VIII ст. Іоанна Малали. Іпатієвський літопис (1114) подає з цього хронографа уривок, де Геліоса названо Даждьбогом. Він — сонячний бог, ви­значає сили й дію сонця як основу життя. Пізніше його стали вважати родоначальником руського народу.

В історичних пам'ятках це ім'я подано в давньослов'янському (Даждьбог) і давньоукраїнському (Дажбог) ва­ріантах. До нього входять слова «даждь» — дай, і «бог» - «багатство».

Хорс. Як бог Сонця, він належав до Володимирових богів, про що йдеться в літописі від 980 р. Можливо, його ідентифікували з «нічним світлом» — Місяцем. Дехто з учених твердить, що Хорс і Даждьбог – одна особа. Але пам'ятки подають цих богів окремо.

Назва Хорс фігурує в різних варіантах — Харс, Хурс, Xурьс, Хорс, Хрос. У «Слові про Ігорів похід» Хорс — бог Сонця зветься Великим. У слов'янських перекладах грецьке ім'я Аполлон часом подано як Хорс. Був він добре відомий і західним слов'янам, що засвідчують непо­одинокі згадки про нього у давніх пам'ятках.

Велес (Волос). Одним з найважливіших богів України-Русі був і бог достатку Велес («скотній бог»). Спершу теж був сонячним богом, але пізніше набув іншого зачення. Слово «скот» у давнину означало багатство, гроші при міновій торгівлі, тому Велес, як і римський Меркурій, вважався богом багатства, достатку, торгівлі, опікуном купців, охоронцем череди на землі й пастухом небесних стад. Значущість його підтверджується тим, що князь і дружина клялися Велесом, як і Перуном, у договорах з греками. Починаючи з 907 р., щодо нього вживають назву «скотній бог». У Літописах домінує форма Волос, а в інших пам'ятках — Велес. У «Слові про Ігорів похід» поета і співця Бояна названо Велесовим онуком: «Віщий Бояне, Велесов внуче». Це свідчить, що Велеса вважали і богом поезії, музики, богом мистецтв загалом.

У переліку богів, яким Володимир поставив боввани у Києві, Велеса нема. Але відомо, що його ідол стояв у Києві на Подолі, а на початку XI ст. — у Ростові. Пізніше Велес був широко відомий, його ім'я збереглося у східнослов'янських топографічних назвах. У Новгороді також стояв ідол Велеса, і цю вулицю довго звали Волосовою. Були там Монастир Волотов, церква Богоматері на Волотові. Поблизу Володимира, Санкт-Петербурга є місцевість, що зветься Волотово, а в Болгарії є місто Велес, у Боснії — гора Вересова, що свідчить про поклоніння йому південних та західних слов’ян.

Слово «Велес» відоме й іншим народам Східної Євро­пи. У чехів veles — нечиста сила, латиське vels — біс, литовське velis— небіжчик, vele — душі померлих. При­пускають, що Велес був раніше духом предків, що дбав про свійську худобу, а тому й став «скотнім богом».

За християнських часів Велеса заступив св. Власій (свят­кують 11 лютого). Мабуть, не тільки через фонетичну співзвучність. У його життєписі йдеться, що св. Власій був добрим пастухом, тому й замінив пастуха Велеса, покровительствуючи чередам (стадам). Деякі вчені готові навіть викреслити бога Велеса з давньоукраїнської міфології, вва­жаючи, що він постав із св. Власія. У Греції св. Власія здавна вважають охоронцем худоби, таким його вшановують і в Європі. На іконах зображують його з кіньми, худо­бою, а під час хвороби худоби йому моляться. У Новгородському літописі (1187) Волос уже виступає як Власій.

Стрибог. Його вважали богом вітру, покровителем погоди. Він часто згадується у давніх пам'ятках. У «Слові про Ігорів похід» йдеться про «вітри Стрибожі». А княгиня Ярославна звертається до вітру, як до бога: «О, Вітре, Вітрило, чому, Господине, насильно вієш?». У 980 р. князь Володммир поставив у Києві Стрибогів бовван для поклоніння.

Серед дослідників були спроби трактувати його як бога-нищителя, бога війни. Одні вчені шукали у його назві чеський слід (шетржити) — берегти, милувати, інші – іранські корені: високий бог (Всевишній). Відомі й нама­гання взагалі викреслити його з переліку давньоукраїнсь­ких богів, видаючи це слово за назву якогось племені. Цілісної міфологічної історії Стрибога не встановлено.

Мокоша. Ця богиня теж належить до Володимирових богів. Відомостей про неї небагато. Східні слов'яни, оче­видно, вважали Мокошу сестрою Сонця, богинею дощу. По­чатковий літопис називав її «Мокошь», інші пам'ятки по­дають ще форму «Макош», пізніше «Мокоша». «Слово св. Григорія Богослова» згадує її серед першорядних бо­гів: «І нині по українам (по окраїнах) моляться єму, проклятому богу Перуну, Хорсу, Мокоші».

Походження цього слова не з'ясовано, у ньому є елемен­ти, споріднені з мордовським «Мокоша», черемиським «Мокш».

Існують припущення, що Мокошу вважали й богинею пряжі. Коли вона до когось ставилася добре, то й пряла йому або за нього. У християнстві Мокошу замінила Параскева-П'ятниця.

Лада (Ладо). Належить ця богиня до східнослов'янсь­кої та давньоукраїнської міфології, її вважали матір'ю-благодійницею, що оберігає лад у сім'ї, пізніше — богинею весни, кохання, добробуту, її чоловік Лад (Ладо) — бог вірного подружнього життя, любові, веселощів, щастя. Слово «лада» означає «вірна дружина», «любка», «полюбовниця», а «лад» чи «ладо» — «вірний чоловік», «полюбовник». Вони часто трапляються в топографічних назвах усіх сло­в'янських народів.

Деякі дослідники доводять, що бога Лада зовсім не було. В українських весільних піснях згадується «ладо», тобто молодий чи молода. Збереглося це слово й у приспі­вах веснянок: «Ой, лад-ладо виорем».

Лель (Полель). Згідно з міфологією він — син Лади, бог кохання. Уявляли його красивим юнаком, який закохував у себе дівчат. З'являвся він навесні й жив (за деякими вер­сіями) зі своїм братом у лісі. Разом вони виходили вранці зустрічати Ярила. Його ім'я часто згадується у фольклор­них піснях. Не виключено, що іменами Лель і Полель давні слов'яни називали одне й те саме божество. Значення слова не з'ясоване. Згадується воно і в польському фольклорі.

Ярило. Відомий він із давнини як бог весняної родю­чості, літнього розквіту творчих сил природи, дітонароджен­ня. Ярило-яр, ярий — означає сильний, особливо в любов­ній пристрасті, завзятий, весняний, гнівний.

У давніх пам'ятках згадок про Ярила нема, але тради­ція його святкування дуже сильна. Свято це припадало на запусти (останні дні перед постом, коли ще дозволяло­ся вживати скоромне) перед Петрівкою або зразу по Петрі. Бог цей більше знаний у середній та східній Росії, Біло­русі. В Україні звичаї, пов'язані з Ярилом, виявилися менш живучими, але свято похорону Ярила (3 червня) ще поде­куди пам'ятають.

Купало (Купайло). Його вважали богом літнього сон­ця, плодючості, радості, згоди та любові. Часто його пов'язували з Ярилом. Представлений він і жіночою постаттю — Купала. Густинський літопис XVII ст. подає Купала богом достатку та врожаю, а архімандрит Інокентій Гізель у «Си­нопсисі» 1674 р. стверджує, що це бог земних плодів, якому приносять жертви на початку жнив. З приходом христи­янства свято Купала злилося зі Святом Різдва Івана Хрес­тителя (7 липня) і стало зватися Івана Купала.

Див (Діва). Це — демонічний персонаж східнослов'ян­ської міфології, який жив у верховіттях лісових дерев. Уночі він спускався вниз і лякав подорожніх своїм страш­им виглядом і грізними вигуками. Слова «див», «диво», «дивний» одного походження з санскритським і персь­ким Deva – божество, латинським Deus – бог, грецьким Zeus — Зевс. Його уявляли драконом, змієм, велетом, чудовиськом. Крик Дива вважався недобрим знаком, про що є свідчення у «Слові про Ігорів похід». Тут згадується й богиня Діва, але дослідники здебільшого Діву прийма­ють за Дива.

Висловлювались міркування, що Див – лиховісний птах, пугач, лісовик. Побутують твердження, як і запере­чення, що він належав до божків.

Тур. Серед інших богів історичні пам'ятки згадують і бога Тура, але що це за бог — невідомо. Інколи його ототожнюють із сонячними богами. Слово «тур» здавен існує як епітет хоробрості. Князь Всеволод у «Слові...» зветься Яр-тур, Буй-тур або просто Тур. У Галичині (Подністров'ї), згідно з дослідженнями, під час святкування Тура (Туриці) на честь бога Тура водили по селу бичка й приспівува­ли: «Ой Туре, небоже, ой обернися та й подивися». А самі тури (чорні лісові бики) водилися в Україні до XVI ст.

Слово «тур» є елементом багатьох топографічних назв: Турія, Турійськ, Турковичі, Турів та ін. Активно викорис­товується воно в народних приказках.

Род. Рожаниця. Давні пам'ятки згадують про них як про богів, але не окреслюють їх значення. В «Питаннях» Кирика з XII ст. йдеться: «Аже се Роду і Рожаниці кра­ють хліби, і сири, і мед». Отже, цим богам приносили жертви. За деякими версіями, Род — бог долі, доля, талан, суд-присуд. А Рожаниці — богині долі, як грецькі Мойри чи латинські Парки; феї, що з'являються при народженні дітей.

Устав св. Сави в «Сповідальних питаннях» зараховує Рода і Рожаницю до головних богів. В Україні Рожаниці відзначали на Другу Пречисту.

Як свідчить «Слово Данила Заточника», Родом ляка­ли дітей: «Діти бігають Рода». Дехто сприймає Рода за лісовика.

Троян. Давні пам'ятки часто згадують бога Трояна, але що це за бог, не пояснюють. За словами автора «Ходіння Богородиці по муках» (XII ст.), «грішники» поробили собі ідолів — Трояна, Хорса, Велеса, Перуна. В рукописі XVI ст. «Слово і откровеніє св. Апостола» зазначено, що люди сприймають «богів Перуна і Хорса, Дия і Трояна».

Бог Троян добре відомий і в сербів. В одному з опові­дань ідеться про те, що він мав три голови, воскові крила й козлині вуха.

Доля. Про бога Долю пам'ятки не згадують, але пізні­ші дані свідчать про його належність до давньоукраїнсь­кого пантеону. За повір'ям, кожен має свою долю, призна­чену богом. Ця Доля з'являється в образі нової зірки в небі одразу після народження людини, а з її смертю зірка падає з неба додолу. Пізніше Доля поставала у двох, тобто добрій і лихій іпостасях – Долі й Недолі.

Серед українського народу віра в долю здавна надзви­чайно сильна: «Кожному доля визначає шлях від колис­ки», «Від долі не втекти, але ніхто не знає, яка доля його чекає», «Його спіткала зла доля», «Що має бути, того не минути», «Що Бог дасть, те й у вікно подасть».

На свято Катерини справляють обряд кликання своєї долі: дівчата вилазять на ворота й кличуть долю.

Таке розуміння долі дійшло ще з Чорноморсько-Дунайських часів від римлян. Римська Фортуна була тіс­но пов'язана з релігією. Поняття фаталістичної долі відо­ме всюди, де були поширені римські впливи: у східних слов'ян, сербів, румунів, греків, іспанців.

Переплут. У «Слові св. Івана Злотовустого» (1407) йдеться про те, що люди «вірують в Стрибога, Даждьбога і Переплута». Але детальніших відомостей про нього немає. Етимологічне значення слова свідчить, що, можливо, це було зле божество, яке змушувало людину до невивірених вчинків, плутання, блудіння.

Марена. Слов'яни шанували її як богиню весни. Свя­то Марени постало ще за родового ладу. Відзначали його над водою (в Галичині мареною називають один з видів риб), звідси пішла, певне, і її назва. Відомі й інші фонетич­ні форми — Морена, Морина, Моряна. В Україні Мареною вважали підступну жінку-чарівницю, а то й смерть.

Перелік питань для самоперевірки

1. В чому виражається історичний характер релігії?

2. Дайте визначення тотемізму.

3. Які дві головні риси характеризують тотемізм?

4. Як в сучасних релігіях проявляється тотемізм?

5. Які боги утворювали давньослов’янський пантеон?

6. У яких духів природи вірували слов’янські народи?

7. Чому вірування давніх українців можна назвати політеїстичними?

8. Які особливості дохристиянських вірувань українського народу?

9. Яких ви знаєте головних дохристиянських богів.

Форми контролю: перевірка конспекту, усне опитування

Література

1. Лубський В.І. Релігієзнавство – К., 1997. – С. 248-258.