Русь та татаро-монгольська навала

**Князі тверські

Основні причини швидкого політичного підвишення Москви

1. Вигідне географічне розташування, яке надавало збільшення населення, торгові та воєно-політичні перевагі

2. Особисті здібності перших московських князів, політична спритність та господарювання

3. Підтримка з боку церкви, переїзд митрополита з Володимира до Москви, перетворення Москви на центр руського православ’я вже у І чверті 14 ст.

4. Союз із Ордою, її підтримка в жорстокой та тривалой боротьбі за владу

БОРОТЬБА МО­С­К­ВИ ТА ТВЕ­РІ ЗА ПО­ЛІ­ТИ­Ч­НУ ВЛАДУ У 14 cт.

Бо­ро­ть­ба Мо­с­к­ви та Тве­рі за по­лі­ти­ч­ну першість, ос­но­в­ним про­явом якої в добу центра­лі­за­ції бу­ло стве­р­джен­ня на ве­ли­ко­кня­зів­сь­ко­му Во­ло­ди­мир­сь­ко­му сто­лі, по­ча­ла­ся з 1304 р. Тоді яр­лик на ве­ли­ке кня­зів­с­т­во, який ра­ні­ше на­ле­жав Дими­т­рію (1276-1304), стар­шо­му си­ну Оле­к­са­н­д­ра Не­всь­ко­го, був пе­ре­да­ний твер­сь­ко­му кня­зю Ми­хай­лу. Пра­во на ве­ли­ке кня­жін­ня за­пе­ре­чує мо­с­ков­сь­кий князь Юрій Да­ни­ло­вич, онук Оле­к­са­н­д­ра Не­всь­ко­го. При­ві­дом до по­ча­т­ку во­є­них дій ста­ла пе­ре­да­ча Мо­с­к­ві зе­мель Пе­ре­яс­ла­в­ль-­За­ле­сь­ко­го кня­зів­с­т­ва. Мо­с­к­ва встановила ди­на­с­ти­ч­ні стосункі з Ор­дою, які бу­ли за­кре­п­ле­ні шлюбом Юрія Да­ни­ло­ви­ча. Під час во­є­них дій дружіна мо­с­ков­сь­ко­го кня­зя (се­с­т­ра ор­дин­сь­ко­го ха­на) опи­ни­ла­ся в по­ло­ні у тверського князя і по­ме­р­ла. У від­по­відь Юрій Да­ни­ло­вич в 1318 ро­ці до­би­в­ся не тіль­ки пе­ре­да­чи йо­му ве­ли­ко­кня­зів­сь­ко­го яр­ли­ка, але і стра­ти Ми­хай­ла Яро­сла­ви­ча Твер­сь­ко­го. В 1325 ро­ці Юрій Да­ни­ло­вич став же­р­т­вою по­мсти і був уби­тий в Ор­ді твер­сь­ким кня­зем Дми­т­рі­єм Грі­з­ні Очі, який за­хо­пив ве­ли­ко­кня­зів­сь­кий яр­лик. Вла­да остан­ньо­го бу­ла не­до­в­гою: за са­мо­суд йо­го бу­ло ви­з­ва­но до Ор­ди і стра­че­но ра­зом з си­ном. Але ве­ли­ко­кня­зів­сь­кий яр­лик бу­ло збе­ре­же­но в твер­сь­ко­му до­мі, у бра­та стра­че­но­го – Оле­к­са­н­д­ра Ми­хай­ло­ви­ча.

В 1327 ро­ці у Тве­рі спа­ла­х­ну­ло ан­ти­мо­н­голь­сь­ке по­вс­тан­ня, чим і ско­ри­с­та­в­ся мо­с­ков­сь­кий князь Іван Ка­лі­та, який при­ймав участь в при­ду­шен­ні цьо­го по­во­с­тан­ня і до­би­в­ся не тіль­ки пе­ре­да­чі йо­му ве­ли­ко­кня­зів­сь­ко­го яр­ли­ка, але і ви­гнан­ня з Тве­рі Оле­к­са­н­д­ра Ми­хай­ло­ви­ча. З цьо­го часу по­чи­на­єть­ся шви­д­ке зро­с­тан­ня Мо­с­к­ви: ра­зом з яр­ли­ком Ка­лі­та отри­мав пра­во на збір зо­ло­то­ор­дин­сь­ко­го “ви­хо­ду” і мо­ж­ли­вість від­ку­пи­ти у Ор­ди яр­ли­ки на Га­лич, Угліч, Бі­ло­озе­ро, які увій­ш­ли до скла­ду мо­с­ков­сь­кої “о­т­чи­ни”. Мо­с­к­ва отри­мує ста­тус ве­ли­ко­го кня­жін­ня, в 1326 ро­ці ту­ди з Во­ло­ди­ми­ра пе­ре­їз­дить ми­т­ро­по­лит Пе­т­ро. К кі­н­цю пра­в­лін­ня Ка­лі­ти Мо­с­к­ва ста­ла фі­нан­со­вим, ре­лі­гій­ним, ад­мі­ні­с­т­ра­ти­в­ним, куль­ту­р­ним центром Пі­в­ні­ч­но­-Схі­д­ної Ру­сі (фа­к­ти­ч­ною сто­ли­цею), а мо­с­ков­сь­кі кня­зі – на­ща­д­ки Іва­на Ка­лі­ти – ве­ли­ки­ми во­ло­ди­мир­сь­ки­ми.

Бо­ро­ть­ба Мо­с­к­ви та Тве­рі рі­з­ко за­го­с­т­ри­лась в дру­гій по­ло­ви­ні 14 ст., ко­ли ве­ли­ко­кня­зів­сь­кий яр­лик пе­ре­йшов до ма­ло­лі­т­ньо­го мо­с­ков­сь­ко­го кня­зя Дми­т­ра Іва­но­ви­ча (1359 р.). Тверь ак­ти­ві­зу­ва­ла бо­ро­ть­бу за пре­стол, взя­в­ши в со­ю­з­ни­ки Ве­ли­ке Лі­то­всь­ке кня­зів­с­т­во. Ча­с­ти­ною ці­єї бо­ро­ть­би ста­ли по­хо­ди Оль­ге­р­да на Мо­с­к­ву (1368, 1370, 1372 рр.). Мо­с­к­ва ви­три­ма­ла, Оль­герд пі­с­ля по­ра­з­ки пі­шов на по­сту­п­ки, а Дми­т­ро Іва­но­вич ор­га­ни­зував за­га­ль­но­ро­сій­сь­кий по­хід про­ти Тве­рі (1375 р.). На­с­лід­ком цїх подій ста­ла до­го­ві­р­на гра­мо­та мо­с­ков­сь­ко­го і твер­сь­ко­го кня­зів, в якій остан­ній ви­зна­вав се­бе “мо­ло­д­шим” бра­том Мо­с­к­ви. Пе­ре­мо­гу, а та­кож вій­сь­ко­во-­по­лі­ти­ч­ний со­юз кня­зів Пів­ни­ч­но-­Схі­д­ної Ру­сі за­крі­пив ре­зуль­тат Ку­ли­ков­сь­кої би­т­ви, пі­с­ля якої за Мо­с­к­вою за­крі­пи­в­ся ста­тус на­ці­о­на­ль­ної сто­ли­ці. По­лі­тич­на роль Тве­рі змі­ц­ні­ла в ро­ки фе­о­да­ль­ної вій­ни 1425-1450 рр., ко­ли опо­зи­ція до мо­с­ков­сь­кої ве­ли­ко­кня­зів­сь­кої вла­ді при­ве­ла її до ста­ну супро­ти­в­ни­ків Ва­си­ля II. Пі­с­ля пе­ре­мо­ги остан­ньо­го мир з Мо­с­к­вою був за­кре­п­ле­ний ди­на­с­ти­ч­ним шлю­бом май­бу­т­ньо­го го­су­да­ря всі­єї Ру­сі Іва­на III з твер­сь­кою кня­ж­ною Ма­рі­єю Бо­ри­сів­ною, брат якої – Ми­ха­и­ло Бо­ри­со­вич, ви­знав вла­ду Іва­на III. Взи­м­ку 1484-1485 рр. Іван ІІІ ор­га­ні­зу­вав остан­ній ве­ли­кий по­хід на Тверь, в ре­зуль­та­ті яко­го Твер­сь­ке кня­зів­с­т­во пе­ре­ста­ло іс­ну­ва­ти. Йо­го зе­м­лі бу­ли пе­ре­да­ні в уділ кня­зю Іва­ну Мо­ло­дому (на­сту­п­ни­ку Іва­на ІІІ), а пі­с­ля йо­го за­ги­бе­лі в 1490 ро­ці вій­ш­ли до скла­ду за­га­ль­но­де­р­жа­в­ної те­ри­то­рії Ро­сій­сь­кої центра­лі­зо­ва­ної дер­жа­ви.

СЛУЖИВІ КНЯЗІ. ФОРМУВАННЯ СКЛАДУ ДВОРУ.

Служиві князі з’явилися в Росії в процесі централізації й існували до кінця 16 століття. У їхньому складі, у залежності від соціально-політичного статусу, часу переходу, місця в придворній ієрархії можна виділити три основних прошарки: старомосковські княжата, княжата Північно-Східної Русі, княжата Південно-Західної Русі.

Старомосковськими княжатами умовно називають тих, хто ще наприкінці 14 ст. перейшли на московську службу і устигли ввійти до складу великокнязівського двору в період його формування. У їхньому числі: Гедиміновичі (князі Хованські, Патрикєєви, Булгакови Голіцини, Куракіни, Колишкови, Щенятєви та ін.); Стародубські (князі Ромодановські, Пожарські Рябополовські, Гагаріни, Кривоборські тощо); Оболенські (князі Репніни, Щербаті, Тростенецькі, Нагі, Довгорукі, Телепніни та ін.); Звенигородські (князі Ноздроваті, Токмакови тощо). Цей прошарок відрізнявся більш міцним соціально-політичним положенням, раннім включенням до складу Государева двору й Боярської думи, відсутністю великих земельних володінь у Північно-Східній Русі (крім Стародубських).

Другу групу служивих князів утворили вихідці з колишніх великих князівств Північно-Східної Русі. Це князі Суздальсько-Нижегородські (основних гілки дві – Шуйські та Горбаті), Ярославські (Курбські, Шаховські, Шестунови, Хомякови, Пенкови, Чулкови, Прозоровські, Шехонські), Ростовські (роди Голеніних, Щепиних, Пужбольських, Бахтеярових, Хохолкових). Окремо знаходяться, але відносяться до цієї групи Тверські князі (Телятєвські, Микулинські, Дорогобузькі, Холмські, Нащокіни, Нагі) й Рязанські (найбільш відомий рід Пронських).

До кінця 15 століття з вищезгаданих прошарків сформувався склад Государева Двора, у якому досить чітко виділялося три елементи:

1. Князі, що знаходилися на московській службі з 14 століття (Гедиміновичі, Оболенські, Ряполовські і їхні відгалуження);

2. Бояри, що здавна знаходилися на московській службі (Кошкіни, Морозови, Челядніни тощо), нетитулована старомосковська знать;

3. “Діти боярські”, представники бічних гілок тих же родів, місцеві землевласники, що досягли підвищення службою.

У ці кола вже не могли пробитися служиві князі Південно-Західних земель, що перейшли на московську службу на рубежі 15-16 ст. у зв’язку з російсько-литовськими війнами і зберегли особливий соціально-політичний статус у Російській централізованій державі. До третьої групи входять князі південно-західних земель, що перейшли на службу на рубежі 15-16 ст. Динаміка переходу князів цієї групи на московську службу: 70-ті роки XV ст. – Одоєвські; з 80-х років 15 ст. – Бєльські; з осені 1487 р. – Воротинські; з 1489 р. – Белевські; з 1492 р. – В’яземські; з 1493 р. – Мезецькі; з 1500 р. – Трубецькі, Мосальські, Можайські, В.І. Шемячич; з 1508 р. – Глинські; з 1514 р. – Мстиславські.

Ієрархія Государева Двора Російської централізованої держави

1. Нащадки великого московського князя.

2. Нащадки великих і князів уділів (у залежності від часу переходу на московську службу і значимості столу).

3. Корінне московське дворянство (старомосковська знать).

4. Колишні бояри удільних князів (у тому числі нащадки князів уділу, які до переходу до Московського двору були на службі в кого-небудь).

ФОРМУВАННЯ ТЕРИТОРІЇ РОСІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Формування території Російської держави продовжувалося кілька сторіч і пройшло ряд етапів, що відповідають основним періодам розвитку Російської державності. Територія (її цілісність і недоторканність) є обов’язковим атрибутом державності і тому розмову по даній проблемі можна було б починати з часів Київської Русі. Однак, з історичної точки зору Київська Русь – особливий період розвитку, особлива політична система, що характеризується внутрішньою цілісністю й у той же час, як раннєфеодальна держава, незавершеністю етнічних, соціально-економічних, політичних процесів. Питання стосовно формування державної території Росії доцільно розглядати з часу формування власне Російської держави. Спочатку мова йшла про визначення політичного центра і збирання довкола нього основних етнічних територій. Цей етап хронологічно приходився на період 14–поч. 16 ст.cт. і супроводжувався боротьбою за відновлення в повному обсязі державного суверенітету, тобто боротьбою з будь-якими проявами залежності від татаро-монгол. Ця боротьба увінчалася успіхом тільки в останній третині 15 cт.

У першій чверті 16 cт. основна частина етнічної території була зібрана навколо Москви. Далі, виходячи з задач економічного розвитку, забезпечення державної безпеки, ствердження свого впливу на міжнародній арені, на перший план висувається процес розширення територій. Однією з важливих політичних особливостей цього процесу було те, що московські князі вважали себе прямими нащадками князів київських, у тому числі стосовно територіальних володінь. В першу чергу мова йшла про повернення історичних територій, права на які московські князі, починаючи з Івана III, обґрунтовували династичним спадкуванням. У 16 ст. розширення державної території Росії безпосередньо було пов’язано з інтересами забезпечення державної безпеки. Яскравий приклад – підпорядкування Москві величезних володінь ханств (Казанського, Астраханського, Сибірського) – залишків ще нещодавно могутньої Золотої Орди. Характерною рисою було те, що завойовані землі не були васалами Росії або, за європейською традицією, її колоніями, а перетворювалися на частку її державної території. Надалі, крім безпеки, на визначення пріоритетних напрямків зовнішньополітичної діяльності чітко проглядаються економічні інтереси, наприклад, у боротьбі за вихід до морів. Мало значення включення Росії в 18 ст. у боротьбу за сфери впливу, що свідчило про її перетворення в могутню європейську державу.

Хронологія збирання земель навколо Москви (14ст. – початок 16 ст.)

1301 р.: Коломна (відвойована в Рязанського князівства). 1302 р.: Переяславль-Залеський (за заповітом бездітного князя цих земель. Приєднання стало приводом до початку війни Москви і Твері). 1303 р.: Можайськ (відвойований у Смоленського князівства). 1328-1340 рр.: Галич, Углич, Білоозеро (Углич викуплений у ростовських князів, інші – викуплені у Орди). 1343 р.: Муром. 1389 р.: Володимир (за заповітом Дмитра Донського велике князювання поєднувалося з московським. До цього Володимир переходив тому з Рюриковичів, хто одержував великокнязівський ярлик. Починаючи з Івана Калити цей ярлик практично безперервно знаходився в московських князів. Дмитро Донський юридично закріпив уже сформовану політичну традицію). 1392 р.: Нижній Новгород, Городець, Мещера, Таруса (Василь І викупив ярлик, політична самостійність князівств ліквідувалася).

1463 р.: Ярославські землі (з кінця 14 ст. – у сфері політичного впливу Москви, до якої з першої третини 15 ст. стали відходити його окремі частини. За Івана ІІІ ярославський князь перейшов на московську службу, ставши князем-намісником. 1472 р.: Пермський край. 1474 р.: Ростов (потрапив під вплив московських князів у середині 14 ст. Василь I викупив частину Ростова. Інша частина була приєднана Іваном III у 1474 р.). 1478 р.: Новгород Великий (Відбулося два успішних похода Івана III: у 1471 р. та у 1477 р. У січні 1478 р. новгородці присягнули на вірність московському князю). 1485 р.: Твер (ще у 1375 р. тверські князі визнали себе „молодшими”. У 1485 р. Іван III звинуватив тверського князя в зраді й передав землі в уділ своєму старшому сину Івану Молодому, після загибелі якого вони стали частиною загальнодержавної території). 1494 р.: Верховенські князівства – Верхів’я Оки, Вязьми. Приєднані у результаті російсько-литовської війни.

1510 р.: Псков. 1514 р.: Смоленськ (в ході російсько-литовських воєн. В період смоленської обороні 1609-11 рр. землі були знову захоплені Польщею. Смоленська війна 1632-34 рр. для Росії закінчилася невдало, землі були повернуті Росії за Андрусівським перемир’ям 1667 року). 1521 р.: Рязань. У 1483 р. укладений договір, рязанський князь визнав себе «молодшим братом». У 1494 р. вони увійшли до складу загальнодержавних територій. 1523 р.: Новгород-Сіверські землі (26 міст і 70 волостей, які раніше належали до Литви. Приєднані в ході російсько-литовських воєн 1500-1503 рр., 1507-1508 рр. У 1523 р. приєднання оформлено юридично. На початку 16 ст. у ході польсько-шведської інтервенції землі знову відійшли до Польщі, що підтверджено статтями Деулинського перемир'я 1618 р.).

Таким чином, ми бачимо, що за часів правління Івана ІІІ і Василя ІІІ на рубежі 15–16 ст. в основному завершилося формування території Російської централізованої держави. Це створило передумови для подальшого етнотериторіального розширення Росії і дало можливість убезпечити південно-східні границі.