Загальна характеристика

ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ РОСІЇ.

Історія Російської держави нараховує більш одинадцяти сторіч, протягом яких продовжувалася її безупинна еволюція. Тисячоріччя Росії офіційно й урочисто відзначалося в 1862 р., про що свідчить не тільки історична література, але і встановлений у Новгороді Великому пам'ятник. Дату обрано не випадково: початок російської державності традиційно пов'язувався з варягом Рюриком. Походження останнього точно не з'ясовано, але саме з ним пов'язували свій родовід правителі Росії до кінця 16 ст. Проте, незалежно від минулих і теперішніх суперечок і трактувань, держава розвивалась й пройшла різні стадії генезису.

Київська Русь, до складу якої входила значна частина державної території майбутньої Росії, була ранньофеодальною державою. З 30-х років 12 ст. вона стала розпадатися на князівства – самостійні економічні й політичні утворення. Соціальну базу склали бояри, удільні князі, дружина. Період феодальної роздробленості хронологічно охоплює 12-15 століття.

За московських князів Івана ІІІ (1462-1505 рр.) і Василя ІІІ (1505-1530 рр.), формується основна територія Російської централізованої держави, входить у вживання назва “Росія”, титул “государ”, нова державна символіка, зникають поняття „великий” та „удільний” князь. Політичний устрій Російської держави кінця 15 століття характеризувався становленням загальнодержавної системи управління, посиленням централізації (збиранням землі й влади, концентрацією їх обох у великокнязівських руках). До середини 16 ст. сформувалася нова система управління. Росія стала станово-представницькою монархією, еволюція якої приводить до поступового переходу до абсолютизму й перетворення Росії на імперію.

Росія на початку 18 століття вступила до періоду абсолютної монархії, однією з характерних рис якої було оформлення бюрократичного державного апарату, який змінив служивий прошарок. З точки зору еволюції цього процесу можна виділити три основних етапи.

1. Перший етап - служивої бюрократії - був довгостроковим та тривав із середини 16 століття до початку 18 століття. Боярська дума, як і прикази, була установою не бюрократичного типу, але в її складі, як і в системі приказів, формувались майбутні бюрократичні кадри (думні чини, намісники, судді приказів тощо). Для вищих чинів служба надавала право на участь у державному управлінні, представників середньої ланки вона забезпечувала маєтком та грошовим пожалуванням.

2. Другий етап - дворянської бюрократії - охоплював час із початку 18 століття до 60-х років 18 століття. Період збігається з часом перетворення Російської централізованої держави у абсолютну монархію, велике значення в цьому процесі мали реформи Петра Великого, зокрема, прийняття «Табелі про ранги» (1721 р.), Генерального регламенту (1720 р.) тощо. Удвічі зростає кількість осіб, що зайняті у різноманітних галузях державного управління, ускладнюється ієрархія, але – службова ієрархія; здійснюється перехід до грошової оплати. Але чиновницька служба зберігає колишній становий характер у зв’язку з пануванням принципу обов’язковості служби дворян, при цьому нижня ланка адміністрації, зберігла привілеї відносно до податних прошарків, але була виведена за рамки класу дворян, що оформлюється становим законодавством.

3. Третій етап - чиновницької бюрократії продовжувався з 60-х років 18 сторіччя до середини 19 сторіччя. Переломна грань формування керівної бюрократії приходиться на 60-70-ті роки 18 сторіччя та пов'язана з законодавством Катерини II: скасовано обов’язковість громадянської та військової служби дворян, із кінця 18 сторіччя державне жалування стає основним засобом існування для чиновників, які не мають земельної власності. Процес, в основному, буде закінчено на початку 19 сторіччя внаслідок адміністративних реформ Олександра I.

Підсумки.

Російська держава за формою правління до 1917 р. була монархією, еволюція якої пройшла такі основні етапи: ранньофеодальний; станово-представницький; абсолютний. Виключення: у період феодальної роздробленості (12-15 ст.) регіонально існувала республіканська форма правління (боярські республіки північного заходу – Новгородська, Псковська ).

Офіційними титулами російських монархів були: до середини 16 ст. – великий князь (київський – 9–12 ст., володимирський – 13–14 ст., московський – кінець 14-сер. 16 ст.); цар (1547 – 1721 рр.); імператор (1721– 1917 рр.). Правлячі династії: Рюриковичі (9–кінець 16 ст.); царі різних династій (початок XVI ст.); Романови (1613 р.– лютий 1917 р.)

За формою державного устрою Росія з часу виникнення державності і до Жовтневої революції 1917 р. була унітарною, але багатонаціональною державою. З 1721 р.– імперія, однак, її внутрішній державний устрій відрізнявся від класичних імперій, національні окраїни знаходилися на положенні напівколоній. За політичним режимом Росія традиційно була антидемократичною державою. У монархічний період – самодержавною з елементами деспотії, у радянський – де-юре – демократичною, де-факто – авторитарною.

2.2. НАВЧАЛЬНИЙ МАТЕРІАЛ З КУРСУ „ІСТОРІЯ РОСІЇ”

для студентів 2 курсу історичного факультету (9-15 ст.ст.)

КИЇВСЬКА РУСЬ

Ранньофеодальна держава з центром у Києві склалася на рубежі 8-9 ст. на базі східно-слов’янських племен (полян, древлян, дреговичів, кривичів та інших). Вона охоплювала територію від Таманського півострова на півдні, Дністра та верхів’їв Вісли на заході до верхів’їв Північної Двіни на півночі, та була однією з найбільш великих держав Європи.

Кий, Щек, Хорів та їх сестра Либідь – легендарні засновники Київа у 482 році. Є підстави для припущення про те, що їхні нащадки залишали за собою київський стіл до 80-х років 9 ст. Друга половина 9 ст.: Аскольд та Дір – легендарні київські князі, в Києві з 860-61 р. Існує дві версії їх походження – полянська (нащадки Кия) та норманська (дружиники Рюрика). За даними „Повісті мінулих літ”, вони одними з перших намагались ствердити на Русі християнство як державну релігію, так зване Аскольдово чи Фотієво водохрещення на початку 60-х років 1Х ст.

ДИНАСТІЯ РЮРИКОВИЧІВ: КНЯЗЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ (до 1132 р.)

РЮРИК (862-879, Новг.)*

ОЛЕГ (879-882, Новг., 882-912, Київ)

ІГОР (912-945) ОЛЬГА (945-964)

СВЯТОСЛАВ (964-972)

ЯРОПОЛК (972-980) ВОЛОДИМИР I (980-1015)

СВЯТОПОЛК ОКАЯНИЙ (1015-1019) ЯРОСЛАВ МУДРИЙ (1019-1054)

ІЗЯСЛАВ СВЯТОСЛАВ ВСЕВОЛОД

(1054-1073, 1076-1078) (1073-1076) (1078-1093)

СВЯТОПОЛК (1093-1113) ВОЛОДИМИР МОНОМАХ (1113-1125)

МСТИСЛАВ ВЕЛИКИЙ (1125-32)

* У дужках позначені роки правління.

Основні теорії виникнення держави східних слов”ян

Слов”янська (антинорманська)	Центристська	Норманська
Не визнаеться суттєва роль варягів (норманів) у формуванні Давньоруської держави, призвання їх на князювання та варязьке походження великокнязівської династії.	Виникнення Давньоруської держави було результатом внутрішнього економічного та соціально-політичного розвитку слов”ян, але при участі варягів. Існує точка зору, що варягі це представники південно-балтського слов”янства.	Давньоруська держава формувалась норманами (варягами) відповідно побажанням слов”ян, які були неспроможні зробити це самостійно. Визнаеться факт їхнього призвання на князювання та варязьке походження великокнязівської династії.
Ломоносов М.В. – 18 ст. Рибаков Б.О. – 20 ст.	Юрганов А.Л., Кацва Л.А. – 20 ст., а також більшость сучасних російських дослідників	Байер Г.З., Шлепер А.Л, Міллер Г.Ф – 18 ст. Карамзін М.М., Соловьев С.М. – 19 ст.

Основні концепції походження Давньоруської держави:

Матеріалістична (класова): виникнення держави є наслідком розвитку сукупності соціально-економичних та політичних передумов в період розпаду родових відносин (поява нерівністі у кількісті майна, соціальной диференціації, власність на землю та знаряддя праці тощо).

Договірна: виникнення держави внаслідку договіра між людями.

Основні концепції соціально-економичного розвитку Давньої Русі

Ранньокласовий характер давньоруського суспільства, у соціально –політичному устрою якого були в наявності елементи родового, рабовласницького та феодального суспільств	Ранньофеодальний характер давньоруського суспільства, яке знайходилося на початкової стадії феодального розвитку	Дофеодальний, князівсько-общиний характер давньоруського суспільства, яке стояло на порозі феодального розвитку
Фроянов І.Я.	Греков Б.Д, Рибаков Б.А., більшость сучасних істориків	Зімін О.О., Алексеев Ю.Г.

ФЕОДАЛЬНА РОЗДРОБЛЕНІСТЬ (загальна характеристика)

Період 12–15 столітть час, коли на зміну єдиній раннєфеодальній державі Київська Русь приходить феодальна роздробленість, як нова форма державно-політичної організації, що характеризується економічним і політичним відокремленням земель. Економічною основою нових державних утворень була вотчина, що в умовах натурального господарства і розвитку феодального імунітету забезпечувала економічну самостійність земель. Політичною – слабкість великокнязівської влади, удільні тенденції. Правовою – рішення Любечського з’їзду князів 1097 р. Соціальну базу склали бояри, удільні князі, дружина. Таким чином, феодальна роздробленість – це історичний період в історії Давньої Русі, коли удільні князівства поступово відокремлюються від Київа та лише формально входять до складу Давньоруської держави.

Причини та наслідки феодальної роздробленості на Русі

Причини	Позитивні наслідки	Негативні наслідки
Збереження значних родо-племених пережитків соціально-політичного характеру	Розквіт міст в удільних землях (периферія Київської Русі)	Постійні князівські усобиці, боротьба за землі та владу
Натуральний характер господарства	Засвоєння нових торговельних шляхів	Дробління князівств між нащадками
Розвиток феодальної власності на землю, зріст удільного князівсько-боярського землевладіння	Склалися кращі умови для соціально-економічного розвитку	Послаблення обороноздатності держави, загроза захвату земель
Династична боротьба за владу між боковими гілками Рюриковичів, феодальні усобиці	Здійснюється господарська колонізація мало засвоєних земель	Загроза втрати державного суверенитету
Постійні на падіння кочівників на південно-східні землі, міграція населення на північний схід Русі	Завершуеться формування органів політичной влади феодального держави	Політичне дробління держави
Занепад торговлі по Дніпру, як наслідок половецької небезпеки та втрати Византиєю свого мирового торгового значення	Зберігалися єдиними релігія, мова, правові норми, культура
Ріст міст на Русі, як політичних центрів удільних князівств

З”їзди та договори князів не змогли зупинити усобиці, боротьбу за владу та землі тимчасово препинив унук Ярослава Мудрого – великий київський князь Володимир Всеволодович Мономах (1113-1125 рр.), політику якого продовжував його син Мстислав Великий (1125-1132 рр.). Після смерті Мстислава закінчився період тимчасової політичной єдності та територіальної цілісності. Держава вступила в добу політичної роздробленості. Історики 19 століття цей час називали удільним періодом, радянські – феодальной роздробленостю.

Виникають королівства-князівства, кількість яких була непостійна через родинні розділи та об’єднання деяких з них. Утрачається поняття старшинства династії, затверджується поняття старшинства кожної гілки. У середині 12 ст. нараховувалося 15 князівств, у 13 ст. – навколо 50, а в 14 ст., коли почався процес централізації, число їх наближалося до 250. Князівства склалися переважно в рамках колишніх племінних союзів, етнічна й обласна стійкість яких підтримувалась природними межами і місцевими культурними та правовими традиціями.

Найбільш помітну роль у політичному розвитку Русі зіграли князівства: Київське, Чернігівське, Ростово-Суздальське, Галицько-Волинське та інші. У 13 – 14 ст.ст. західні та південні землі були захоплені Великим Литовським князівством, Польщею, Угорщиною, в наслідок чого був утрачений суверенітет місцевих ліній Рюриковичів. Північно-Східна та Північно-Західна Русь його зберігла, незважаючи на завоювання татаро-монголами, і стала основою формування Російської централізованої держави.

Роль політичного центру Північно-Східної Русі грали спочатку Володимир, а потім Москва. Політична роздробленість і економічна самостійність не вели до повної роз'єднаності. Зберігалися єдиними релігія і церковна організація, мова, правові норми, культура, правляча династія; зберігалися елементи політичної єдності у виді наявності центра і визнання великого князя “першим серед рівних”, спільність військово-політичних інтересів, етнопсихології і етносвідомості. Все це надалі сформувало основу національної державної ідеї.

Період феодальної роздробленості хронологічно охоплює 12-15 сторіччя.

Умовно можливо виделити три етапи:

1. 12 ст.– І третина 13 ст. – політична боротьба між князівськими гілками за владу, розпад ранньофеодальної монархії на самостійні князівства;

2. 40-і роки 13 ст. – 14 ст. – гостра боротьба за збереження суверенитету князівств, землі між Ордою та Литвою.

3. Кінець 14 ст. – 15 ст. – Русь, що об’єднується, головним напрямком політичного розвитку був процес централізації, збирання території та влади навколо Москви. До кінця періоду формується основна територія Російської централізованої держави, входить у вживання назва “Росія”.

ПРАВЛЯЧІ КНЯЗІВСЬКІ ГІЛКИ ПІВНІЧНО-СХІДНОЇ РУСІ

До початку 18 століття в Росії, на відміну від Західної Європи, не існувало розгалуженої системи титулування. Був тільки один титул – князь. З’явившись у первісному суспільстві, цей титул пройшов тривалу еволюцію від позначення племінного вождя до найменування верховного власника, глави держави. У ранньофеодальній державі титул князя став родовим, передавався в спадщину і відбивав можновладні і політичні права його носія. Великий князь був старшим із князів, йому належала верховна влада в державі. До кінця 12 століття цей титул носили київські князі, потім – володимирські. Починаючи з Івана Каліти (1325-40 рр.), великими володимирськими князями ставали московські князі, що було узаконено в заповіті Дмитра Донського (1359-89 р.).

У генеалогічному плані всі князі мали одного давнього предка, яким, відповідно до офіційної концепції про походження великокнязівської династії, був Рюрик. Рюрика виводять то від легендарного Пруса, то від новгородця Гостомисла (вірніше, від його середньої дочки Умили). В період Російської централізованої держави термін „князь” з точного позначення місця в системі феодальної ієрархії перетворився на титул, який не давав сам по собі реальних привілей його носію. Крім руських князів цей титул у 14-16 ст. носили феодальні господарі з роду Гедиміна.

Усі Рюриковичі були нащадками князів, що народилися від двох синів Ярослава Мудрого: Святослава (Святославичі з гілками) і Всеволода (Всеволодовичі, що більше відомі по лінії його старшого сина як Мономашичі). Цим рідством пояснюється тривала політична боротьба за великокнязівський стіл в 30-40-і роках XII ст. саме між Святославичами і Мономашичами. Старший із синів Святослава Ярославовича – Ярослав став родоначальником рязанських князів. Роди чернігівських князів ведуть своє походження від трьох синів Михайла Всеволодовича – Семена, Юрія, Мстислава. Більше родів пішло від Всеволода Ярославовича і його сина – Володимира Мономаха. Інша гілка Мономашичів походить від Юрія Довгорукого і його сина – Всеволода Велике Гніздо. Старший його син – Костянтин Всеволодович заповідав своїм синам: Васільку – Ростов і Білоозеро, Всеволодові – Ярославль. Від старшого сина Василька Костянтиновича – Бориса походять ростовські князі (з них найбільш відомі роди Щепіних, Катиревих, Буйносових). Від другого сина Василька Костянтиновича – Гліба пішли роди білозерських князів. Родоначальником декількох князівських династій став Ярослав Всеволодович. Від старшого його сина Олександра Невського через сина Данила Олександровича пішла династія московських князів. Брати Олександра Невського – Андрій Суздальський і Ярослав Тверський стали засновниками цих князівських родів.

Іншу групу князівських родів складали Гедиміновичі – нащадки великого князя Литовського Гедиміна, що правив у 1316-1341 рр. За часів Ольгерда Гедиміновича до складу Великого Литовського князівства ввійшли Чернігово-Северські, Київські, Подільські, Волинські, Смоленські землі. Нащадків Гедиміна, що осіли на князюваннях у землях, які раніше входили до складу Київської Русі, чи перейшли на московську службу в процесі формування державної території Росії, називають “руськими” Гедиміновичами. Роди „руських” Гедиміновичів здебільшого походять від двох синів Гедиміна – Нариманта й Ольгерда. Одна їхня гілка походила від старшого онука Гедиміна – Патрикея Наримантовича. За Василя I на початку ХV ст. на московську службу перейшли два сини Патрикея – Федір і Юрій. Син Федора – Василь по вотчинах на р. Хованке одержав ім'я Хованського і став засновником цього князівського роду. Видатні політичні діячі Василь і Іван Юрійовичі називалися Патрикєєви. Синами Василя Юрійовича були Іван Булгак і Данило Щеня – засновники князів Булгакових і Щенятевих. Булгакови у свою чергу розділилися на Голіциних і Куракіних.

Інша гілка Гедиміновичів на Русі вела своє походження від сина Гедиміна Євнутія. Його віддалений нащадок Федір Михайлович Мстиславський виїхав до Русі у 1526 р. Від знаменитого великого князя Литовського Ольгерда вели своє походження Трубецькі і Бєльські. Правнук Дмитра Ольгердовича Трубецького (по місту Трубчевську) Іван Юрійович і його племінники Андрій, Іван і Федір Івановичі в 1500 р. перейшли в російське підданство разом зі своїм невеликим князівством. Онук брата Дмитра Ольгердовича – Володимира Бєльського – Федір Іванович виїхав на російську службу в 1482 р. Усі Гедиміновичі зайняли на Русі високе службове і політичне положення і відігравали помітну роль в історії країни.

НОВГОРОДСЬКА БОЯРСЬКА РЕСПУБЛІКА (домонгольський період)

Адміністративно-територіальний поділ Новгородської землі

Новгород вперше згадується у літопису під 859 роком.

Територія Новгородської землі знаходилась між: озерами Ільмень та Чудським, по берегах рік Волхова, Ловаті, Мологи, Мсти, Великої. Межами Новгородської землі були: Фінська затока, Чудське озеро, верхів’я Волги, Вятки, Ками, Біле море на півночі та Урал на сході.

Новгород по р. Волхов ділився на дві частини – князівську та торгову, в адмінастративному плані – на 5 „кінців” яки мали свої засади самоуправління. Тому землі навколо Новгорода ділилися на „п’ятини”: Водську, Обонежську, Біжецьку, Деревську, Шелонську. «Примісттями» Новгорода були: Псков, Ізборськ, Великі Луки, Стара Руса, Торжок, Бежичі, Ладога, Юр’їв, Вятка (Псков та Вятка в період феодальної роздробленості створили самостійні державні утворення). Фактичними колоніями Новгорода були: Заволоч’є, Помор’є, Пермь, Печора, Югра.

Особливості соціально-економичного розвитку Новгородської землі

Ведучими отраслями господарства були торговля (у тому числі міжнародна) та ремесло. Недостатній розвиток землеробства був пов”язаний з відсутностью необхідній кількісті плодородних земель та складними кліматичними умовами.

Характерний широкий розвиток промислів, перш за все солеваріння, виробництво заліза, рибна ловля, мисливство, хутровий помисел тощо

Політичний устрій Новгородської боярської республіки

На прикінці 11 – початку 12 ст. у Новгородської землі сформувался своєрідний соціально-політичний уклад. У радянської та сучасної російської історичної літературі його прийнято називати феодальной боярськой республікой. Хронологічні рамки її існування – 1136- 1478 рр.

Вища влада належала народному зібранню – вече, головну роль в рішенні питань розвитку грала боярська рада (рада господ).

ЗАГАЛЬНОМІСЬКЕ ВІЧЕ

Кончанські вічеві з’їзди (сходи)

Улічанські вічеві сходи

РАДА ГОСПОД (300 золотих поясів)

Посадник Архиєпископ Тисяцький Князь

Усі представники административно-виконавчої влади у Новгородської землі були обраними на вече. Посадник – голова міського управління, тисяцький – голова міського ополчення, архієпископ – голова новгородської єпархії. Основні функції князя – захист Новгорода від зовнішніх ворогів, збор данини. Місцеве управління новгородських земель реалізовувалося на принципах самоуправління обраними старостами різних рівней (кінців, уліц).

Особливостю політичного ладу Новгородської землі був „вічевий строй”, який встановлював приорітет боярської влади над князівською, на усі державно-адміністративні посади новгородці обирали на вічі, адміністративно-териториальне управління базувалося на принципі самоуправління. За весь час в Новгороді було 80 князів, посадників – 189, архиєпископів – 21. Починаючи з Олександра Невського, новгородськими князями були великі володимирські князі, а з Івана Каліти – московські. З втратою права обрання князів та укладання з ними «ряду» в Новгороді зменьшився авторитет князівськї влади.

БОРОТЬБА НОВГОРОДА ПРОТИ ІНОЗЕМНИХ ЗАГАРБНИКІВ у 13 ст.

Головними противниками на північно-західих кордонах у 12-13 ст. були німецькі та шведські лицари, з 1237 р. – Ливонський орден. З середини 12 ст. до середини ХV ст. Новгород воював 26 разів зі Швецією, 11 разів з Ливонським орденом.

У 11 ст. в Прибалтиці почали з’являтись купці з Німеччини і Швеції. Надалі через Прибалтику і Новгород купці зав’язали регулярну торгівлю з Руссю та Сходом. Для остаточного підкорення Прибалтики римський папа Інокентій ІІІ організував хрестовий похід. У 1202 р. на землях Прибалтики була створена лицарська військова організація – Орден мечоносців, який повинен був виконувати роль постійного війська. За допомогою цього ордена у 1208 р. землі, заселені лівами, були завойовані лицарями. Вторгнення німецьких лицарів в східну частину Прибалтики створило безпосередню небезпеку для руських земель. Першим зіткнулося з мечоносцями полоцьке князівство: у 1207-1209 рр. Орден захопив полоцькі землі в ніжній течії р. Західна Двіна.

Затвердившися в Лівонії, мечоносці з 1212 р. взялися за завоювання території, населеної естами (руські у той час називали їх „чудь”). Як і ліви, ести були насильно обернуті в католицтво. Для управління місцевим населенням лицарі створили на захопленних землях Ризьке, Дерптське, Езельське єпископства. У боротьбу з орденом вступив Новгород. Землі, населені естами, знаходитлись у залежності від Новгорода і сплачували йому данину. Проникнення ордена до Естонії викликало озброєну відчсіч Новгорода при всебічній підтримці естів. У 1212 р. новгородський князь Мстислав з 15-тисячним військом пройшов всю Естонію. У 1224 р. мечоносці після відчайдушного опору руських і естів оволоділи Юр’євим. У 1234 р. Новгородський князь Ярослав Всеволодович розбив мечоносців на р. Омовже, біля Юр’єва, і примусив їх до укалдання невигідного для ордену миру. Справи західних загарбників прийняли несприятливий для них напрямок, але тут на допомогу ордену виступив папа римський Григорій ІХ. Під його прямою дією в 1237 р. Орден мечоносців злився з Тевтонським орденом. Відтепер орден меченосців став вважатися „провінцією” (відділом) Тевтонського ордену і одержав назву Лівонського.

Лицарі Лівонського ордену ще у 1238 р. уклали союз з шведськими і датськими лицарями про сумісний напад на Русь. Вони ставили собі на мету в першу чергу захопити землі Пскова і Новгорода. Вторгнення до руських і прибалтийських земель мало відбуватися під прапором хрестового походу проти „язичників”, до яких папи римські відносили і руських. У плані вторгення передбачався удар Швеції по Фінляндії і захоплення Швецією узбережжя Фінської затоки і Неви з метою подальшого руху на Ладогу. Така мета переслідувала ізоляцію Новгорода від його північних володінь і від інших руських земель. Данія повинна була допомогти ордену військовою силою і забезпечити його тил від можливих повстань завойованих, але не усюди скорених естів. Удар по Новгороду із заходу і з півдня передбачалося нанести силами Лівонського ордена.

У цей важкий момент новгородський князь Олександр і його батько Ярослав Всеволодович, який після загибелі князя Юрія на р. Сить став Володимиро-Суздальським князем, прийняли ряд термінових заходів по зміцненню західних кордонів Русі. У 1239 р. Ярослав Всеволодович вигнав із Смоленська литовського князя, передав смоленський княжий стіл своєму „підручнику” Всеволоду Мстистлавичу. Володимирські князі постійно прагнули не випускати Смоленськ з-під свого впливу: Смоленськ та економічно пов’язані з ним Вітебськ і Полоцьк, мали „вільний шлях” по Двині до моря, визнаний у 1229 р. Лівонськими феодалами і Ганзейським союзом. У тому ж році Олександр Ярославич одружився з Олександрою, дочкою полоцького князя, а також „з новгородци зарубай городци по річці Шелоні”, увздовж якої проходив до Новгорода шлях із заходу. Потрібно помітити, що всі вжиті заходи принесли свої результати: протягом декількох років Литовське князівство не порушувало руських кордонів.

Інакше склалися справи на північно-західному кордоні. Шведські феодали першими рушили у наступ на Русь. Для походу на Русь шведський уряд короля Еріха Гаркавого виділив значне військо під проводом ярла (князя) Ульфа Фаспа і зятя короля, Біргера. Грабіжницьке значення походу прикривалося розмовами про необхідність розповсюдити серед руських „істинне християнство” – католицизм. Князь Олександр Ярославич у 1239 р. поклопотався про кордони, встановивши ретельну охорону затоки і р. Неви. У 1240 р. шведська флотилія пройшла по Неві до гірла Іжори. Тут було вирішено зробити тимчасову зупинку, очевидно, частина судів ввійшла до гірла Іжори, а частина причалила до берега Неви, увздовж якого належало пливти. Мабуть вони не чекали опору, вважаючи, що без володимирських полків Новгород їм не страшний. Про те Біргер прорахувався. Князь Олександр зібрав у „Софії” Новгорода свою дружину, „укріпив” її і ухвалив рішення швидко виступити на ворога. Руські війська раптово обрушилися на шведський табір. Бій приніс блискучу перемогу руському народу. Народ прозвав князя Олександра Ярославича „Невським”. Боротьба за гірло Неви була боротьбою всієї Русі за збереження виходу до моря. Перемога над шведськими загарбниками була, проте, лише частиною великої справи оборони Новгородських земель. У тому ж 1240 р. німецькі хрестоносці, зібрані зі всіх фортець Лівонії, захопили руську фортецю Ізборськ.

Німецькі війська цілий тиждень облягали Псков, проте взяти його силою не змогли. Якби не бояри-зрадники, німці так би й не узяли місто, яке у своїй історії витримало 26 облог, жодного разу не відкривши воріт ворогу. Становище було небезпечним, і заходи для оборони потрібні були термінові і рішучі. На початку 1241 року німці почали все частіше вторгатися у новгородські володіння. Олександр Невський звернувся за допомогою до Володимира, і князь Ярослав Всеволодович відправив йому свої знов сформовані володимиро-суздальські полки, які привів до Новгорода Андрій Ярославич.

З об”єднаними силами князь Олександр Ярославич вступив в землю естів; від дій його війська залежала доля Руської землі. Почавши наступ на землю естів, Олександр раптом звернув до Пскова і несподіванно „ізгоном” звільнив це стародавнє руське місто. Наближалася рішуча битва. Чекаючи наближення супротивника, князь Олександр поставив полк на Чудському озері в районі Узмені у Воронячого Каменя. 5 квітня 1242 р. уся маса німецьких військ спрямувала на руських. Пробившися крізь руське військо і вважаючи битву виграною, хрестоносці раптово були атаковані основними силами з флангів, і „биста січа ту велика, немцемь і чюді”. Перемога була рішуча: було убито одних тільки литцарів 400, крім того 50 лицарів „руками яша”, естов же „пада бещисла”. Перемога на Чудському озері (Льодове побоїще) мала величезне значення для Русі, для всього руського і пов’язаних х ним народів, оскільки ця перемога врятувала їх від німецького рабства. В 1243 р. був підписаний вигідний мирний договір Новгорода з Лівонським орденом.

РОСТОВО-СУЗДАЛЬСЬКЕ КНЯЗІВСТВО (домонгольський період)

Князівство виникло в складі Давньоруської держави, першепочатковоюстолицєю був Ростов (перше згадування в літопису під 862 р.), з другої чверті 12 ст. – Суздаль (перше згадування в літопису під 1024 р.). Першим сувереним князем Ростово-Суздальського князівства став Юрій Довгорукий, який з 1125 р. перестав підпорядковуватись Київу. За часів Андрія Боголюбського столицю перенесено до Володимира, князівство становиться Володимиро-Суздальським, а Володимир спочатку – столицею князівства, а потім – всієї Північно-Східної Русі. Після смерті Всеволода Велике Гніздо у 1212 р. землі князівства були поділені між синами, відокремились Ростовська, Ярославська, Суздальська гілки, з кінця 13 ст. – Тверська та Московська.

Основна отрасль господарства регіону – землеробство, растеніеводство. Князівство знаходилось на перехрещенні торгових шляхів по рекам Ока та Волга. Постійний приток населення обусловив достатню кількість робочих рук, бистрий ріст старих (Володимир, Суздаль, Ростов, Ярославль) та нових (Москва, Твер, Кострома, Переяслав-Залеський) міст. Особливостью політичного ладу була необмежена влада князя та совещательні повноваження вече. Розквіт князівства прийшовся на другу половину 12 – початок 13 ст. (правління Юрія Довгорукого та його синів – Андрія Боголюбського і Всеволода Велике Гніздо).

В 13 ст. землі Північно-Східної Русі були захоплені Батиєм (похід 1237-38 років), попали в залежність від татаро-монгол, яка увійшла у історію під назвою „татаро-монгольського іга” і існувала до 1480 р. («стояння на ріці Угрі» за часів князювання Івана ІІІ). Останнім великим володимирським князем домонгольського періоду був Юрій Всеволодович (син Всеволода Велике Гніздо), який загинув в 1238 р. в битві з татаро-монголами на р. Сить. В Золотій Орді першим здобув великокнязівський ярлик брат загиблого - Ярослав Всеволодович.

Ростово(Володимиро)-Суздальські князі

ВОЛОДИМИР МОНОМАХ кн.рост.,сузд.,переяс.1093-1125, вел.кн.київ.

1113-25

В’ЯЧЕСЛАВ кн. сузд. 1096-1107, ЮРІЙ ДОВГОРУКИЙ кн. сузд.1108-35

вел. кн. київ. 1139, 1151-54 вел. кн. київ.1149-50, 1150-51, 1155-57

АНДРІЙ БОГОЛЮБСЬКИЙ МИХАЙЛО ВСЕВОЛОД ВЕЛИКЕ ГНІЗДО кн. вишгород. 1149-50, 1155-56, кн.волод.-сузд. кн. волод.-сузд. 1176-1212, кн. волод.-сузд. 1156-74. 1174-76 київ. 1173

КОСТЯНТИН ЮРІЙ ЯРОСЛАВ

кн. рост. 1212-16, кн. волод.-сузд. 1212-38 кн. переяслав. 1212-36

волод.-сузд. 1216-18 новг.1214-36, вел.київ.1236,

1238. вел.кн.волод.1238-46

МУРОМО-РЯЗАНСЬКЕ (РЯЗАНСЬКЕ) КНЯЗІВСТВО.

Муромо-Рязанське (Рязанське) князівство – феодальна держава, територія якої розташовувалася в районі р. Ока. Муромо-Рязанська земля виділилась із складу Чернігівського князівства наприкінці 11 ст. Ці землі за заповітом Ярослава Мудрого отримав у спадщину його син Святослав (Чернігів, Тмутаракань, землі вятичів, землі середньої Оки). Йому спадкував син Олег, який у 1097 р. Отримав підтримку на з’їзді князів у м.Любеч. Проте тоді самостійного уділу не виникло, до 30-х років 12 ст. Муром і Рязань входили до складу Чернігівського князівства, ними керували князі-намісники.

Відокремлення муромо-рязанських земель сталося у 1129 р. Після смерті Ярослава Святославича, який заповів свою вотчину синам: Муром – Юрію, Рязань – Святославу і Ростиславу. До середини 12 ст. старшим містом (старшим столом) був Муром і князівство мало назву Муромо-Рязанське (Муром вперше згадується в літопису під 862 р., а з початку 11 ст. в його землях керували князі-намісники). З початку 60-х років 12 ст. старшим містом стала Рязань, тоді ж в Муромі ствердилася лінія Святославичів, в Рязані – Ростиславичів. З середини 12 ст. Рязань почала боротьбу з Ростово-Суздальським князівством за владу та програла, потрапивши у залежність, яка тривала до смерти Всеволода Велике Гніздо (князь суздальський та великий володимирський 1176-1212 рр.)

Рязанські землі сильно постраждали під час татаро-монгольської навали, особливо від Батиєва нашестя у 1237-1238 рр., коли Рязань була повністю зруйнована. Посилення Рязанського князівства сталося у середині-другій половині 14 ст., за часів князювання Олега Івановича (1350-1371 рр., 1372-1402 рр.). До його складу вийшли землі до верхів’я р. Оки. В середині 14 ст. столицю князівства було перенесено до Переяславля-Рязанського (вперше згадується під 1095 р., у 1778 р. отримує назву Рязань. Стара Рязань, що була зруйнована татаро-монголами, знаходилась від него приблизно у 50 км).

Князівство настільки посилилося, що стало протистояти Москві. Рязань та Москву примирив Сергій Радонежський, який був посланий до Рязані Дмитром Донським. Був підписаний союзний договір, який був підкреплений династичним шлюбом сина рязанського князя Федіра Олеговича та доньки Дмитра Донського Софії. У другій половині XIV ст. на рязанські та нижегородські землі стали частише нападати татаро-монголи. У 1377 р. руські дружини потерпіли поразку на р. П’яна. У 1378 р. на рязанські землі стався напад татаро-монгольського мурзи Бегича, велика битва відбулася на р. Вожі, де руське військо одержало першу перемогу над військом татаро-монголів. Підтримку Рязані надав Дмитро Донський, який послав великокнязівську дружину. У 1380 р. в землях Рязанського князівства відбулася Куліковська битва. Олег Іванович був союзником Мамая, в одночас він попередив Дмитра Донського про військо Мамая. У 1382 р. рязанські землі були роззорені військом хана Тохтамиша, який повертався після спалення Москви. На початку 15 ст. за часів Федіра Олеговича (1402-1427 рр.) зміцнюються політичні зв’язки з Москвою. У роки феодальної війни 1425-1450 рр. рязанські князі підтримали московського князя Василя ІІ (1425-62 рр.). Муром став центром боротьби проти опозиції (військ Дмитра Шемяки). Союз Рязані та Москви знов був скреплений династичним шлюбом: рязанський князь Василь Іванович (1456-64 рр.) був одружений на донькі Василя ІІ, сестрі московського государя Івана ІІІ (1462-1505 рр.). Останнім рязанським князем був Іван Іванович (1503-1921 рр.). На початку 16 ст. за часи його малолітства землями керувала мати Агрипина Василівна, яка визнала повну залежність від Москви. У 1521 р. Іван Іванович за підтримкою кримського хана намагався повернути владу, але програв боротьбу, втік до Литви, де помер у 1534 р. З 1521 р. Рязанське князівство офіційно увійшло до складу Російської держави на загальних засадах.