Поетика

I

Предметом нашої розмови буде поезія та її види, зна­чення кожного з них і те, як треба опрацьовувати фабулу, якшо хочемо, шоб поетичний твір був художній; далі роз­глянемо питання, зі скількох і яких частин він складається, а також усе інше, що стосується нашої теми. Отже, почне­мо, звичайно, з найістотнішого.

Епос, трагедія, а далі комедія, дифірамбічна поезія¹, більша частина флейтової і кіфаричної музики — усе це вза­галі наслідувальні мистецькі форми. Відрізняються вони од­на від одної трьома моментами — різними зображальними засобами, різними предметами та способом зображування.

Подібно до того, як деякі митці відтворюють шляхом наслідування численні предмети — одні кольорами й фор­мами, інші — голосом, завдяки майстерності або вправі, так само й у всіх названих видах поетичної творчості від­творення відбувається за допомогою ритму, слова й мело­дії, причому користуватися цими засобами можна всіма зразу або кожним зокрема.

Мелодією і ритмом користується флейтова та кіфарична музика, а також інші види музики такого самого значення, наприклад гра на сопілці. За допомогою ритму, без мелодії, здійснюється наслідування в танці, тому що танцюристи своїми ритмічними рухами відтворюють характери, почут­тя, дію.

Мистецтво, яке користується лише словом — прозою або віршем, — уживаючи у вірші різні комбінації розміру або тільки один його вид, ще й досі не знайшло одностай­ного визначення².

Адже не маємо загальноприйнятої назви для мімів Соф-рона і Ксенарха³, ні для сократівських діалогів⁴, ні для тво­рів, написаних ямбічним триметром⁵, елегійним дистихом⁶ та іншими віршовими розмірами. Через те дехто, ототож­нюючи поетичну творчість із віршовою формою, одних письменників називає елегіками, інших епіками, беручи за критерій не спосіб відтворювання, а просто віршовий роз­мір. До поетів вони зараховують навіть тих, що віршем пи­шуть на медичні або природничі теми, тоді як у Гомера й Емпедокла⁷ немає нічого спільного, крім віршової форми. Але першого справедливо можна вважати поетом, а друго­го — швидше природознавцем, ніж поетом. На такій самій

основі доведеться назвати «поетом» кожного, хто писав би, застосовуючи всі можливі віршові розміри, як це робив Хремон8 у своєму епосі «Кентавр», шо став сумішшю всіля­ких розмірів. Наведених тут прикладів досить.

Проте трапляються такі види поезії, у яких можна поба­чити всі названі засоби зображення, тобто ритм, мелодію і віршований розмір. До них належить дифірамбічна поезія і номи⁹, трагедія і комедія. Між ними є та відмінність, що в ди­фірамбі й номах поети користуються всіма засобами одно­часно, а в трагедії й комедії — окремими. Ось таку різницю я вбачаю між різними видами поезії шодо засобів зображення.

II

З уваги на те, що поети показують людей у дії, ці люди обов'язково повинні бути або добрі, або погані, бо поведін­ці людини завжди дають таку характеристику, зваживши, що люди різняться між собою чесністю або нечесністю. От­же, зрозуміло, доводиться зображати людей або кращими, або гіршими за нас, або такими, як ми. Так роблять живо­писці. Наприклад. Полігнот¹⁰ зображав людей кращими, Павсон" — гіршими, ніж вони насправді, а Діокісій¹² пока­зував їх такими, якими вони є в дійсності. Зрозуміло, що кожна з наведених форм зображування матиме свої особ­ливості; вона настільки буде відрізнятися від інших форм, наскільки відтворюватиме інші предмети. Адже й у танці, грі на флейті чи на кіфарі можуть виникнути подібні від­мінності; те саме стосується і прози, і простої поезії. Так. Гомер показує людей кращих, Клеофонт¹³ — звичайних. а Гегемон із Фасоса¹⁴, перший представник пародії, і Ніко-хар, автор «Деліади»¹⁵, — гірших, ніж вони є насправді. Те саме явище спостерігаємо й у дифірамбічній поезії та но­мах. Тут також можна зображати негідників, як це робить Аргант, або найкращих людей, як це робить Тімофей і Фі-локсен у «Кіклопах»^1л. У цьому саме й полягає різниця між трагедією і комедією: у комедії намагаються показати лю­дей гіршими, а у трагедії — кращими від сучасників.

Ill

Третя різниця між видами поезії полягає у способі зображення якогось предмета. Адже можна за допомогою тих самих засобів відтворювати ті самі предмети, або

розповідаючи за манерою Гомера вустами іншої особи, або від себе самого, не замінюючи себе іншим, або показуючи зображених осіб у дії.

Отже, як ми вже сказали на початку, різниця в зображу­ванні полягає в трьох моментах: у засобах, у предметі й у способі художнього зображення. Згідно з цим Софокла¹⁷ можна б порівняти, з одного боку, із Гомером, оскільки во­ни обидва зображають благородних людей, а з іншого — із Арістофаном¹⁸, оскільки один і другий показують людей у дії, причому в драматичній дії. Через те їхні твори, на дум­ку декого, називаються «драмами» (тобто «діями»), бо вони відображають людей у дії.

На цій підставі дорійці¹⁹ претендують на винахід траге­дії й комедії. Комедію створили вперше мегарійці²⁰ в Елла­ді, коли в них установилася демократична влада, та сици-лійські греки, тому що звідси походив Епіхарм²¹, який жив значно раніше, ніж Хіонід і Магнет²².

Творцями трагедії вважають себе дорійці з Пелопонне­су, посилаючись на мовні аргументи; мовляв, тільки вони навколишні села називають «комами», а афіняни — «лема­ми». Вони твердять, що комедіанти називаються не від слова «комазейн» — бенкетувати, — а від того, шо вони хо­дили скрізь по селах («комах»), бо в містах ними нехтували. До того ж і поняття «діяти» по-дорійськи означає «дран», тоді як у афінян — «праттейн». Отже, того, шо тут сказано про різниці в зображуванні, досить.

IV

На наш погляд, поезію породили дві, причому зовсім природні, причини. По-перше, властивий людям з дитинс­тва нахил до наслідування; власне вони тим і відрізняють­ся від усіх інших живих істот, шо вони наділені винятковим хистом наслідувати, завдяки якому набувають перші знан­ня. По-друге, усі люди знаходять задоволення в насліду­ванні. Доказом цього є щоденний досвід: ми з приємністю оглядаємо докладне зображення того, на шо в дійсності ди­витися неприємно, як-от, наприклад, зображення осоруж­них звірів або трупів.

Причина тут у тому, шо здобування знань дає велику на­солоду не лише філософам, а й іншим людям, з тією тільки різницею, шо останні сприймають їх поверхово. Ось чому, оглядаючи картини мистецтва, люди відчувають приєм­ність, бо при цьому вчаться і замислюються над тим, чим є кожна картина й хто на ній зображений. Якщо хтось не ба­чив раніше предмета зображення, то насолоду йому дасть не саме відтворення, а технічне виконання, кольори або ін­ші засоби.

Тому що людині притаманні схильність до наслідування. мелодія і ритм (шодотого, що віршові розміри є частинами ритму, — немає жодного сумніву), ще в давні часи люди, наділені природними здібностями, створили поезію з імп­ровізації і дедалі її вдосконалювали. Поезія розподілилася на два напрямки відповідно до індивідуальних особливос­тей поетів: поважніші з них відтворювали благородні вчин­ки й благородних людей, менш серйозні зображували вчинки нікчемних людей. Перші складали гімни й по­хвальні твори. До Гомера ми не можемо назвати жодного такого твору, хоч поетів, очевидно, було чимало; але, почи­наючи з доби Гомера, можна навести не один твір, ось хоч би «Маргіт»²³ та ін. Тоді саме виник відповідний віршовий розмір, який тепер має назву ямбічного (ущипливого), то­му шо віршами, написаними цим розміром, дошкулювали один одному. Так, одні поети присвятили себе героїчній поезії, інші — ямбічній.

Гомер був найвидатнішим представником не лише по­важної поезії як незрівнянний автор чудових поем і тво­рець образів, сповнених драматичної сили, але й основопо­ложником комедійного жанру, через те шо він показав у драматичній формі не ганебне, а смішне. Саме тому «Мар-гіт» має такий самий зв'язок з комедією, як «Іліада» й «Одіссея» — з трагедією.

З того часу, коли з'явилася трагедія й комедія, поети, ко­жен залежно від своїх природних смаків, зверталися до од­ного з двох напрямків у поезії: одні, замість того, щоб стати ямбографами, стали комедіографами, інші, замість того, шоб стати епіками, стали трагіками; бо в наш час ці поетич­ні форми мають більше значення і повагу, ніж перші.

Окремого дослідження потребує питання, чи трагедія, як сама собою, так і шодо вимог сцени, досягла вже в усіх своїх видах високого розвитку, чи ні. Трагедія і комедія ви­никли спершу з імпровізації; перша від зачинателів дифі­рамбів, друга — від заспівувачів фалічних пісень²⁴, ще й сьогодні поширених у багатьох містах Греції. Трагедія роз­вивалася поступово, вдосконалюючи те, що становило її специфіку. Зазнавши різних змін, вона зупинилась у своє­му розвитку, досягнувши того, шо було в її природі.

Щодо кількості акторів, то Есхіл²⁵ перший увів двох за­мість одного, применшив значення хору, а дав перевагу діа­логові. Софокл додав третього актора й декорації.

Скажемо кілька слів про обсяг трагедії. Від коротких фабул і жартівливого способу вислову, який трагедія успад­кувала від сатирівської драми³⁶, вона поволі стала серйоз­ною, змінила свій розмір: трохеїчний тетраметр²⁷ замінено ямбічним триметром. Раніше, коли трагедія була сатирич­на за змістом і насичена танцювальним елементом, вона користувалася тетраметром. Але з розвитком діалогу траге­дія знайшла відповідний для неї віршовий розмір — ямб, тому шо він найбільше відповідає розмовній мові. Це вид­но з того, шо в розмовній мові ми часто вживаємо ямби, а дуже мало дактилічні гекзаметри і то тільки тоді, коли по­рушуємо природний тон розмови. Слід було б ще сказати дещо про кількість актів (епісодіїв). Але про це й про те, як детально застосовувати стилістичні прикраси, не будемо говорити. Докладний аналіз цих подробиць був би, мабуть, надто громіздкий.

IX

Зі сказаного ясно, що завдання поета — говорити не про те, шо дійсно сталося, а про те, що може статися, отже, про можливе, яке випливає з імовірності або необхідності. Історик і поет відрізняються один від одного не тим, що один пише віршем, а другий прозою; можна б твори Геро-дота³⁹ написати віршем, а все ж таки це буде історія чи у віршованій формі, чи ні; різниця між ними полягає в тому, що історик говорить про те, що дійсно сталося, а поет про те, що могло б статися.

Тому поезія має більш філософський і серйозний харак­тер, ніж історія; поезія говорить більше про загальне, а іс­торія — про окреме. Загальне полягає в тому, що людині З я кимось характером доводиться говорити або діяти згідно із законами ймовірності або необхідності; це має на увазі поезія, називаючи своїх героїв іменами; окреме — це, наприклад, те, що зробив або пережив Алківіад⁴⁰.

Усе це ясно видно в комедії. Вигадавши фабулу, за зако­нами ймовірності, комедіографи підставляють будь-які іме­на, а не займаються, як ямбографи, конкретними особами.

У трагедії додержуються імен, які переказала нам тради­ція; причина цього в тому, що можливе є ймовірним. У можливість того, що ше не сталося, ми не віримо, а те, шо сталося, очевидно, можливе. Однак у деяких трагедіях

одно або два імені відомі, усі ж інші вигадані; а в деяких не­має жодного справжнього імені, наприклад у «Квітці» Ага-фона⁴¹: у ній однаково вигадані події і імена, проте вона усім подобається. Через те поет не обов'язково мусить на­магатися додержуватись освячених традицією міфів, на те­му яких складені найкращі трагедії. Така вимога смішна, бо навіть відоме знають не всі, а все ж таки воно подобається всім. З цього випливає, шо поет повинен бути більше твор­цем фабули, ніж віршових розмірів, бо поетом він є тому, що вміє відтворювати дійсність, а відтворює її в дії. Навіть якщо доведеться скласти твір про те, що справді було, то все-таки він є поет, бо нішо не заважає тому, шоб деякі з тих подій були ймовірними та можливими. З простих фа­бул і дій найгірші епізодичні; а епізодичною дією називаю таку, у якій епісодії йдуть один за одним і без імовірності, І без необхідності. Такі фабули складають погані поети че­рез власну безпорадність, а хороші — з огляду на суддів. Змагаючись з надмірно розтягнутою фабулою, вони часто змушені порушувати порядок дії.

Трагедія відтворює не тільки закінчену дію, а й таку, що викликає страждання і жаль, а це буває переважно тоді, ко­ли шось трапляється несподівано, і ще частіше, коли шось несподівано виникає із самого взаємозв'язку подій. Тоді здивування буде сильніше, ніж коли б шось трапилось са­мо собою й випадково. Адже з випадкових подій найбільш гідним подиву здається те, шо сталося немовби навмисно, наприклад, те, шо статуя Мітія⁴² в Аргосі вбила винуватця смерті Мітія, упавши на нього саме тоді, коли він дивився на неї. Такі події не роблять враження сліпого випадку, отже, такі фабули, безперечно, кращі.