Туризм в Україні на рубежі хх-ххі столітть

12.1. Стан туристичної справи в Україні в 90-і рр. XX століття

У 90-і рр. XX ст. в Україні, в умовах занепаду промислових підприємств спостерігався інтенсивний процес відтоку робочої сили з традиційно провідних галузей економіки (металургійної, машинобудівної, оборонної тощо) до сфери надання послуг. Це закономірний процес, характерний для розвитку світової економіки. Слід наголосити, що вартість створення одного робочого місця в сфері туризму в 20 разів менша, ніж у промисловості.

Туризм не тільки прямо або побічно охоплює більшість галузей економіки, в тому числі промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, страхування, зв'язок, торгівлю, громадське харчування, житлово-комунальне господарство, сферу побутових послуг, культуру, мистецтво, спорт тощо, а й стимулює їх розвиток. Від функціонування туризму безпосередньо залежить життєдіяльність понад 40 галузей економіки і близько 10-15 % населення України.

Відсутність у 1989-1993 рр. структур і важелів державного регулювання туризму в Україні призвела до руйнування важливих складових частин інфраструктури галузі, розпаду соціально-орієнтованого внутрішнього туризму, відпливу значних валютних коштів за кордон, а також до погіршення матеріально-технічної бази. Було порушено систему напрацьованих зв'язків і турів, підготовки й використання досвідчених кадрів. В середині 80-х рр. Україну щорічно відвідувало понад 500 тис. іноземних туристів, натомість у 1992 р. — лише близько 120 тисяч. Внаслідок цього, в 1989-1992 рр. держава втратила майже 80 % валютних прибутків від іноземного туризму.

Разом з тим, 10 млн. українських громадян виїжджало за кордон, переважно з так званими «шоп-турами».

Призупиненню цього негативного процесу сприяли поступове формування нової системи соціально-економічних відносин в країні, адаптація населення до нових умов життя; вжиті парламентом, президентом та урядом заходи.

З метою реалізації державної політики в галузі туризму постановою Кабінету Міністрів України № 616 від 10 листопада 1992 р. було створено Державний комітет України по туризму. До сфери управління Держкомтуризму було передано 52 підприємства загальнодержавної власності. Це збільшило можливості виведення вітчизняного туризму з глибокої кризи.

Відродження туризму здійснювалось на планомірній основі. Головною метою роботи Держкомтуризму стала необхідність посилення державного регулювання туристичної діяльності. У стислий термін було вжито заходів щодо впорядкування мережі підвідомчих підприємств, розробки й рекламування на міжнародному ринку національного туристичного продукту, підготовки досвідчених кадрів, створення та зміцнення нормативної бази туризму.

Згідно з Указом Президента України «Про Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму» від 31 травня 2000 р. № 740/2000, Державний комітет молодіжної полі­тики, спорту і туризму України став правонаступником трьох державних комітетів, у тому числі Державного комітету України по туризму.

Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму (Держкоммолодьспорттуризм) поділявся на три департаменти. Серед них був і Державний департамент туризму і курортів, до складу якого входили Управління організації туризму й Управління розвитку туристичної індустрії та інвестицій.

22 листопада 2000 р. Указом Президента України Держкоммолодьспорттуризм, до складу якого входив Державний департамент туризму і курортів, було реорганізовано. 14 грудня 2001 р. Указом Президента України створено Державну туристичну адміністрацію України.

Важливим кроком у створенні правових засад туристичної діяльності стало прийняття 15 вересня 1995 р. Верховною Радою України Закону України «Про туризм» (першого такого закону на теренах колишнього СРСР), який визначив стратегію і конкретні завдання розвитку туристичної сфери, став свідченням посилення уваги з боку законодавчої та виконавчої гілок влади до туристичної галузі, її проблем і перспектив.

Цей закон визначив загальні правові, організаційні, виховні та соціально-економічні засади реалізації державної політики України в галузі туризму. Метою Закону було створення правової бази для становлення туризму як високорентабельної галузі економіки та важливого засобу культурного розвитку громадян. Забезпечення зайнятості населення, збільшення валютних надходжень, захист прав та інтересів туристів і суб'єктів туристичної діяльності, визначення їхніх обов'язків та відповідальності.

Дія цього Закону поширювалася на підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, на фізичних осіб, діяльність яких пов'язана з наданням туристичних по­слуг, а також на громадян, які їх отримують.

Держава проголосила туризм одним з пріоритетних напрямів розвитку національної культури та економіки і декларувала необхідність створення сприятливих умови для туристичної діяльності.

Державна політика в галузі туризму визначається Верховною Радою України.

Основними напрямами державної політики в галузі туризму було проголошено такі:

• залучення громадян до раціонального використання вільного часу, проведення змістовного дозвілля, ознайомлення з історико-культурною спадщиною, природним середовищем, організація оздоровлення населення;
• забезпечення раціонального використання та збереження туристичних ресурсів, становлення туризму як високорентабельної галузі економіки України, створення ефективної системи туристичної діяльності для забезпечення потреб внутрішнього та іноземного туризму;
• створення і вдосконалення нормативно-правової бази в галузі туризму відповідно до чинного законодавства України, міжнародних норм і правил;
• захист прав та інтересів держави в галузі туризму;
• створення сприятливого для розвитку туризму податкового, валютного, митного, прикордонного та інших видів контролю;
• створення економічних умов, які стимулюють розвиток туризму в Україні;
• запровадження пільгових умов для організації туристичної та екскурсійної роботи серед дітей, підлітків, молоді, інвалідів та малозабезпечених верств населення;
• заохочення національних та іноземних інвестицій у розвиток туристичної індустрії;
• встановлення порядку стандартизації, сертифікації та ліцензування в галузі туризму;
• запровадження системи статистичної звітності суб'єктів туристичної діяльності;
• визначення порядку управління державною власністю в галузі туризму;
• створення однакових можливостей на ринку туристичних послуг для суб'єктів підприємництва незалежно від форм власності, сприяння розвитку конкуренції, забезпе­чення дотримання в цій галузі антимонопольного законодавства;
• гарантування безпеки туристів, захист їх прав, інтересів та майна;
• підтримання розвитку туризму в регіонах, визначення статусу окремих туристичних центрів, створення умов для пріоритетного розвитку туристичної індустрії;
• організація і розвиток системи наукового забезпечення галузі туризму, підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації туристичних кадрів;
• розвиток співробітництва із зарубіжними країнами та міжнародними організаціями, участь у міжнародних програмах розвитку туризму;
• розроблення та укладання міжнародних двосторонніх і багатосторонніх угод у галузі туризму та визначення механізму їх реалізації.

Законом «Про туризм» визначено органи державної виконавчої влади в галузі туризму, права та обов'язки туристів, правові засади організації та надання туристичних послуг, передбачено кадрове і наукове забезпечення галузі туризму.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про туризм» Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 13 березня 1996 р. № 322 «Про Національну раду по туризму» і затвердив положення про неї.

На Національну раду по туризму були покладені такі основні завдання:

• координація діяльності міністерств і відомств, Уряду Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, пов'язаної з реалізацією державної політики в галузі туризму, як одного з пріоритетних напрямів розвитку національної культури та економіки;
• розгляд пропозицій щодо перспектив і напрямів розвитку внутрішнього та міжнародного туризму, розроблення і запровадження системи управління галуззю туризму;
• розроблення заходів щодо захисту інтересів держави в галузі туризму.

Позначилися на розвиткові вітчизняного туризму також Укази Президента України: від 28 вересня 1996 р. «Про Фонд «Намисто Славутича»; від 21 вересня 1998 р. «Про День туризму», який відзначається в Україні на державному рівні щороку 27 вересня; від 10 серпня 1999 р. «Про основні напрями розвитку туризму в Україні до 2010 р.»; від 14 грудня 2001 р. «Про заходи щодо забезпечення реалізації державної політики у галузі туризму», а також постанова Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1999 р. № 728 «Про заходи подальшого розвитку туризму».

Постановою Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р. було затверджено Програму розвитку туризму в Україні до 2005 р.

29 квітня 2002 р. було прийнято постанову Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної програми розвитку туризму на 2002-2010 рр.». Основною метою Програми проголошено створення конкурентоспроможного міжнародного ринку національного туристичного продукту, здатного максимально задовольнити туристичні потреби населення країни, забезпечення на цій основі комплексного розвитку регіонів за умови збереження екологічної рівноваги та культурної спадщини.

Основні завдання Програми:

• забезпечення сталого розвитку туристичної галузі та підвищення її частки в макроекономічних показниках;
• підвищення рівня життя громадян і створення додаткових робочих місць;
• збільшення частки очікуваних доходів від туристичної галузі у державному бюджеті;
• підвищення іміджу держави на міжнародному рівні.

Програмою визначено такі напрями розвитку:

• удосконалення нормативно-правової бази туристичної діяльності;
• зміцнення матеріальної бази туризму;
• розширення міжнародної співпраці в туристичній галузі;
• підвищення якості та розширення асортименту туристичних послуг;
• поліпшення транспортного обслуговування;
• підвищення ефективності використання рекреаційних ресурсів та об'єктів культурної спадщини;
• поліпшення інформаційного та рекламного забезпечення;
• впровадження ефективної інноваційної діяльності та створення наукової бази туризму;
• поліпшення кадрового забезпечення.

12.2. Український туризм як складова міжнародного туризму

У 1997 р. Україну прийнято дійсним членом до Всесвітньої туристичної організації (ВТО), а у вересні 1999 р. на 13-й Генеральній асамблеї ВТО у м. Сантьяго (Чилі) обрано до керівного органу ВТО — Виконавчої ради.

Вступ України до ВТО поклав на неї зобов'язання виконувати рішення генеральних асамблей і конференцій цієї міжнародної організації. Членство України у ВТО, можливість набувати практичного й теоретичного досвіду у сфері туризму розвинених туристичних держав мають сприяти піднесенню рівня внутрішніх туристичних послуг в країні і формуванню позитивного міжнародного туристичного іміджу нашої держави.

10-11 жовтня 2002 р. в Київському інституті туризму, економіки і права відбувся Регіональний семінар Ділової ради ВТО «Вплив Інтернету та електронної торгівлі на індустрію подорожей і туризму». Подібний форум ВТО, у якому взяли участь Генеральний секретар ВТО Франческо Франжіаллі, відомі науковці, консультанти Організації, практики в цій сфері з різних країн світу, проводився в Україні вперше.

На семінарі зазначалося, що пріоритетним у розвитку туристичного бізнесу має стати використання вже випробуваних технологій для захисту навколишнього середовища.

З метою підвищення ефективності туристичної галузі України, поліпшення просування національного туристичного продукту на світовому ринку, проведення широкомасштабної та комплексної реклами туристичного потенціалу, залучення іноземних туристів до країни, підвищення іміджу й авторитету нашої держави в туристичному співтоваристві, інтеграції нашої країни у європейську спільноту, розвитку національної економіки та культури, ефективного використання туристичних ресурсів, розбудови інфраструктури, залучення до світового інформаційного простору, вивчення передового досвіду організації туристичної діяльності розроблено заходи щодо розширення міжнародного туристичного співробітництва.

Серед них:

• удосконалення договірно-правової бази зовнішніх відносин, укладання угод міжурядового та міжвідомчого характеру про співробітництво в галузі туризму;
• активізація співпраці у складі численних спільних міжурядових комісій з питань економічного та науково-технічного співробітництва, особливо з країнами, з якими створено правову базу співробітництва, формування в їх складі робочих груп з туризму з метою аналізу та вирішення поточних проблем двостороннього співробітництва, визначення шляхів збільшення обсягів туристичних обмінів;
• вироблення дійового механізму взаємодії з міністерствами, відомствами, іншими органами виконавчої влади України, насамперед з Міністерством закордонних справ і Департаментом зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі Мінекономіки, а також обласними та міськими державними адміністраціями щодо оптимізації спільної діяльності з розвитку міжнародного співробітництва України в галузі туризму;
• розвиток інституційного співробітництва, використання організаційно-фінансових механізмів міжнародних і регіональних органів, поглиблення безпосереднього партнерства між туристичними підприємствами та організаціями, насамперед у межах членства України у ВТО та в складі її керівного органу – Виконавчої ради ВТО, Ради по туризму держав СНД, Організації Чорноморського економічного співробітництва (ЧЕС), Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ), участь у діяльності світових і міжнародних структур усіх рівнів: Організації Об'єднаних Націй (ООН), Ради Європи, Європейського Союзу (ЄС) тощо;
• розвиток інформаційно-рекламної та виставкової діяльності, організація міжнародних і регіональних туристичних салонів, ярмарків, бірж в Україні, зокрема в основних туристичних центрах: Міжнародного туристичного салону «Україна» в Києві, Міжнародного туристичного ярмарку «Крим. Курорти. Туризм» в Ялті, міжнародного туристичного ярмарку-виставки «Чорноморська Одіссея. Туризм. Відпочинок. Здоров'я» в Одесі, Міжнародного туристичного салону в Харкові, Міжнародної туристичної виставки «ТурЕкспо» у Львові, Міжнародного туристичного ярмарку «Турконтракт» в Ужгороді; забезпечення планомірної та систематичної участі українських туристичних підприємств у провідних зарубіжних міжнародних виставках: «ITB» у Берліні, «WTM» у Лондоні, «Fitur» у Мадриді, «MITT» у Москві, «ЕХРО-2000» у Ганновері.

Заохочуючи іноземців до відвідання, Україна на початку XXI ст. спрощувала візові формальності. Натомість західні сусідні держави — Болгарія, Чехія, Словаччина, Польща та деякі інші, — які є для громадян України не тільки туристичними, а й транзитними, поступово запровадили візові режими в'їзду для українських туристів. Наслідком цього став і продовжуватиметься в найближчому майбутньому перерозподіл напрямків туристичних потоків.

Зокрема, традиційно популярні в наших співвітчизників болгарські курорти подорожчали в 2003-2004 рр. на 20 % внаслідок інтеграції Болгарії до ЄС, приходу на цей ринок німецьких операторів, і тому стали менш привабливими для українців. У Болгарії на початку біжучого століття невпинно зменшувалася кількість 2-зіркових готелів (багато з них перебудовувалися у 4- та 5-зіркові, що призводить до збільшення вартості турпакетів. Введення Румунією в 2004 р. транзитних віз зробило Болгарію ще менш привабливою країною для відпочинку громадян України.

Похмурою сторінкою участі України в міжнародному туризмі стало масове використання статусу туриста громадянами нашої країни з метою пошуку роботи (переважно неле­гальної) за кордоном. Чимало українських та іноземних турфірм навіть спеціалізувалися на такому «туризмі». Кількість «туристів», які незаконно залишилися у країнах, до яких вирушили, складала, за станом на 2004 р., навіть не сотні тисяч, а мільйони українських громадян. Разом із трудовими мігрантами, які загострили конкуренцію на ринку праці багатьох держав, за кордон виїхало також чимало злочинців, утворивши в низці країн Європи, Америки та Близького Сходу так звану «російську мафію». Трудова міграція та міжнародна злочинність підштовхнули уряди країн Заходу до запровадження жорстких заходів у візовій політиці. На початку XXI ст. українські тур-фірми та туристи дедалі частіше стали стикатися з великими труднощами в отриманні віз до країн ЄС, США, Ізраїлю та деяких інших держав. Безапеляційні відмови консульств призвели до зриву тисяч потенційних туристичних поїздок; і кількість таких відмов, на жаль, стає дедалі більшою, утворюючи нову «залізну завісу» між Європою та Україною.

12.3. Основні тенденції та перспективи розвитку вітчизняного туризму на рубежі ХХ-ХХІ століть

Україна має вагомі об'єктивні передумови, щоб увійти до найрозвиненіших у туристичному відношенні країн світу. Завдяки вигідному географічному розташуванню, вона з давніх часів є перехрестям транспортних та людських потоків з Півночі на Південь та з Заходу на Схід. Україна володіє значним туристично-рекреаційним потенціалом: сприятливими кліматичними умовами, багатством флори і фауни, розвиненою мережею транспортних сполучень, індустрією подорожей та туризму, численними культурно-історичними пам'ятками, високим освітнім рівнем населення.

В умовах розбудови української держави туризм стає дійовим засобом формування ринкового механізму господарювання, надходження значних коштів до державного бюджету, однією з форм раціонального використання вільного часу, проведення змістовного дозвілля, вивчення історії рідного краю, залучення широких верств населення до пізнання історико-культурної спадщини.

Стратегічна мета розвитку туризму в Україні полягає в створенні продукту, конкурентоспроможного на світовому ринку, здатного максимально задовольнити туристичні по­треби населення країни, забезпечити на цій основі комплексний розвиток територій та їх соціально-економічних інтересів при збереженні екологічної рівноваги та історико-культурної спадщини. Це стосується насамперед найбільш привабливих туристично-рекреаційних зон, де туризм посідає одне з чільних місць в розвитку економіки; це Автономна республіка Крим, Волинська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Херсонська, Черкаська, Чернівецька області, м. Київ.

Спираючись на створені в 1990-і та попередні роки правові засади, туристичні організації України значно активізували свою діяльність у розвитку внутрішнього та міжнародного туризму:

• проведена робота з формування в туристичній галузі управлінської вертикалі шляхом створення підрозділів з питань туризму в місцевих органах виконавчої влади;

• успішно розвивалося співробітництво в сфері туризму в межах міжнародних організацій: Організації Чорноморського економічного співробітництва (ЧЕС), Центрально­європейської ініціативи (ЦЄІ), Ради з туризму країн - учасниць СНД; у 1998 р. за участю української делегації прийнято Тбіліську декларацію країн – учасниць СНД щодо створення сприятливих умов для стабільного розвитку туризму;

• розроблено Національну систему туристично-екскурсійних маршрутів «Намисто Славутича»;

• введено державну статистичну звітність у галузі туризму; запроваджено ліцензування суб'єктів туристичної діяльності всіх форм власності (нині їх понад 3 тис.); укладено близько 30 міжурядових та міжвідомчих угод про співробітництво в галузі туризму із зарубіжними країнами;

• запроваджено щорічне проведення міжнародних туристичних салонів у Києві, Львові, Одесі, Харкові, Ялті та інших містах;

• стала традиційною участь національних стендів України в престижних туристичних біржах і ярмарках (Лондон, Берлін, Варшава, Москва, Мілан, Санкт-Петербург тощо);

• введено в дію Програму забезпечення захисту та безпеки туристів і Положення про пошуково-рятувальну службу суб'єктів туристичної діяльності;

• у липні 2000р., з метою об'єднання зусиль працівників суб'єктів туристичної діяльності і суміжних галузей, захисту їх законних інтересів, сприяння поліпшенню об­слуговування туристів та розвитку туризму в Україні, засновано громадську організацію — Всеукраїнський Союз працівників асоціацій, підприємств і організацій тури­стичної сфери («УкрСоюзТур»).

За дорученням кабінету Міністрів України Державним комітетом України з питань молодіжної політики, спорту і туризму було:

• проведено реформування та реструктуризацію галузі шляхом створення на базі провідних туристичних підприємств, які перебували у сфері управління Держкомтуризму, акціонерних товариств;
• розроблено та зареєстровано у Міністерстві юстиції України Правила обов'язкової сертифікації готельних послуг і послуг харчування та розпочато сертифікацію підприємств, які надають ці послуги;
• сформовано мережу навчальних закладів різного рівня для підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів туризму;
• у межах програми «Намисто Славутича» розроблено понад 200 загальнодержавних тематичних туристично-екскурсійних маршрутів по місцях багатих на пам'ятки історії, культури, архітектури, пов'язаних з життям і діяльністю видатних діячів України; видано рекламно-інформаційні буклети «Новгород-Сіверський», «Святині Києва», «Кам'янець-Подільський», «Львів туристичний», «Земля, яку сходив Тарас» та ін.; впроваджувалися екскурсійні маршрути «Чумацькими шляхами», «З варяг у греки», «Україна в мережі транснаціональних великих шовкових шляхів»;
• створено автоматизований інформаційно-рекламний центр «Українська туристична інформаційна система» (УТІС). що увійшов до мережі Інтернет, з регіональними представниками у містах Одесі та Львові;
• створено Державну акціонерну компанію «Україна туристична».

Ці комплексні заходи сприяли динамічному розвитку туристичної індустрії, послідовному збільшенню обсягів надання послуг без залучення коштів з державного бюджету.

На початку XXI ст. туристична галузь виробляла 8 % валового внутрішнього продукту і становила 20 % зовнішньоторговельного обігу України. Кожен турист, який відвідав Україну, залишив тут, в середньому, майже 500 доларів. З урахуванням суміжних галузей, туризм надавав роботу приблизно 1,8 млн. українських громадян.

Динаміка років, у які в Україні за рекомендаціями ВТО діяла нова методика статистичної звітності, була такою: 1994 р. — 4,6 млн. іноземних туристів; у 1995 — 3,7; 1996 – 3,9; 1997 — 7,6; 1998 — 6,2; 1999 — 4,2; 2000 — 4,4 млн.. Постійні зміни в динаміці потоку іноземних туристів до України зумовлені низкою чинників, зокрема:

• загальною економічною ситуацією в Україні, погіршення якої призвело до зниження інтересу потенційних ділових партнерів і, як наслідок, скорочення обсягів «ділового туризму»;
• невирішеністю проблем, пов'язаних з механізмом отримання віз для в'їзду в Україну, та високою вартістю віз і консульських зборів;
• високими цінами на туристичні послуги в Україні порівняно з країнами аналогічних туристично-рекреаційних можливостей;
• відсутністю належної реклами туристично-рекреаційних можливостей України на державному рівні;
• відсутністю системи реалізації послуг іноземним туристам санаторно-курортними закладами.

Загальним гальмівним чинником розвитку туризму, насамперед його матеріально-технічної бази, були проблеми, пов'язані з податковим законодавством України. Це стосується передусім сплати податку на додану вартість (ПДВ), земельного податку, готельного та курортного зборів. Не було відпрацьовано механізм заохочувального оподаткування інформаційно-рекламної діяльності, стимулювання інвестицій у туристичну галузь.

Упродовж 2000 р. зареєстровано 11,2 млн. відвідань України іноземцями (річний приріст становить 5,6 %), у тому числі 4,4 млн. туристичних поїздок (приріст 4,1 %) та 6,8 млн. одноденних поїздок (приріст 6,2 %).

За схемою розрахунків, рекомендованою ВТО, іноземні відвідувачі впродовж свого перебування в Україні в 2000 р. залишили в ній 2,2 млрд. дол. США.

У 2000 р. громадяни України здійснили 13,4 млн. закордонних поїздок (приріст становить 16,4 %), у тому числі 8,7 млн. туристичних (приріст 17,0 %), решта — одноденні відвідання.

Так само, як і для багатьох європейських країн, де найпотужнішими є туристичні потоки між сусідніми державами, для України сукупна частка туристичного обміну з Росією, Білоруссю та Молдовою впродовж останніх років становила близько 65 % загального обсягу туристичних потоків.

Крім цього, сусідні країни забезпечують і потужні потоки одноденних відвідувачів, зокрема транзитних, чисельність яких зросла в 2000 р., порівняно з 1995-1996 рр., у 8 разів.

Скоріше за все, поїздки між сусідніми державами і надалі значно переважатимуть у структурі міжнародного туризму.

У внутрішньому туризмі помітно активізувалася в 2000 р. діяльність деяких регіональних підрозділів державної виконавчої влади в галузі туризму (Київська, Вінницька, Донецька, Тернопільська, Полтавська, Харківська, Хмельницька області, Крим), туристичних підприємств цих регіонів.

Близько 6,6 млн. населення України здійснили різноманітні подорожі своєю країною. Близько 16 млн. відвідувачів зареєстровано музеями України та понад 1,6 млн. екскурсантів — турагентствами.

За 2000 р. туристичні підприємства, готелі та санаторно-курортні заклади України загальною кількістю 5744 одиниці реалізували власні послуги на суму 2,28 млрд. грн., що становило 1,32 % ВВП України, та 3,3 % за статтею «Виробництво послуг». Приріст сукупного обсягу реалізації, порівняно з попереднім роком, становив 17,1 %.

У структурі платіжного балансу України 2000 р., за підрахунками НБУ, частка експорту послуг за статтею «Подорожі» становила 10 %, імпорту — 15 %.

Визначними подіями 2000 р., що мали або матимуть у майбутньому вплив на туристичну галузь в Україні, були:

• прийняття змін до Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»;
• парламентські слухання «Про стан і перспективи розвитку туризму в Україні»;
• візит до Києва генерального секретаря ВТО Франческо Франжіаллі;
• регіональний семінар ВТО «Вплив Інтернету та електронної торгівлі на індустрію подорожей і туризму»;
• активна діяльність громадських туристичних організацій України, створення Всеукраїнського союзу працівників асоціацій, підприємств та організацій туристичної сфери (УкрСоюзТур);
• участь України в олімпійських іграх у Сіднеї; v проведення VII Міжнародного туристичного салону «Україна 2000».

Основні статистичні показники розвитку туристичної галузі України за 2000 р. свідчать про те, що на межі XX і XXI ст. припинився спад туристичної активності, який характеризував 1998 та 1999 роки. Загальний обсяг туристичних потоків перевищив рівень 1999 р. на 9 % і повернувся до рівня 1995 р., однак при цьому структура потоків за напрямами зазнала змін. Якщо в 1995 р. переважали внутрішні туристичні потоки (45%), то в 2000 р. перевага була на боці виїзного туризму (44 %). Лише частка в'їзного потоку за 5 років майже не змінилась: у 1995 р. в'їзний туризм становив 19 %, а в 2000 р. — 22%.

Найбільше зростання в 2000 р. спостерігалось у виїзному туризмі: порівняно з 1999 р. — на 17 %, а з 1995 р. — на 26 %.

В'їзний туризм зріс порівняно з 1999 р., на 4 %, а порівняно з 1995 р., — на 19 %.

За даними Держкордонслужби та Держтурадміністрації, обсяги організованого в’їзного туризму впали у 2001 р., але з 2002 р. стрімко зростали:

Динаміка організованого в'їзного туризму в Україні

Рік
Кількість іноземних туристів, тис. чол.	729,7	574,3	722.9	1012.3

Економічне зростання, покращення рівня життя збільшували в цей період і обсяги виїзного туризму. Туреччина, Єгипет, Болгарія, Польща, Словаччина, Західна Європа, Кіпр і деякі інші країни та регіони були на початку XXI ст. звичними, поширеними об'єктами виїзного туризму. За станом на 1 січня 2004 р. частка виїзного туризму складала 12% (344,3 тис. чол.) у структурі туристичної галузі в Україні (за даними Держтурадміністрації).

1 січня 2004 р. набув чинності новий Закон України «Яро туризм». У ньому, зокрема, були більш чітко сформульовані вимоги до суб'єктів підприємницької діяльності у сфері туризму. Відповідно до цього Закону, відбулася перереєстрація суб'єктів туристичної діяльності. Станом на середину червня 2004 р. нові ліцензії отримали 896 туроператорів та 1,2 тис. турагентів. Напередодні процесу перереєстрації в Україні існувало близько 5,5 тис. суб'єктів туристичної діяльності; отже, відбулося значне зниження кількості підприємств у галузі. Чи покращиться внаслідок цього процесу якість туристичних послуг в Україні — покаже час.

В цілому, до 2004 р. українські законодавчі та виконавчі органи встигли створити велику законодавчу базу для розвитку українського туризму; прийнято багато програм підтримки туризму на державному та регіональному рівні. Однак, фінансування цих програм було недостатнім, а в деяких випадках його не було зовсім.

Наприклад, не фінансувалася в 2002-2003 рр. програма розвитку автотуризму в Криму. Не виділялися державою в 1990-і рр. потрібні кошти на укріплення кримських берегів.

Лише після того, як море знищило 40 км пляжів, влада АР Крим виділила з бюджету близько 57 млн. грн. на невідкладні заходи з укріплення узбережжя, але ця сума складала лише половину від необхідної.

У державному бюджеті на 2004 р. було передбачено лише 3 млн. дол. на створення за межами України її іміджу як привабливого туристичного об'єкта. Багато це чи мало? Порівняємо: Туреччина на 2004 р. запланувала витратити з такою ж метою 65 млн. дол., Австрія — 120 млн. євро.

У фінансуванні на регіональному рівні спостерігалася таж проблема. В бюджеті АР Крим у 2002 р. було виділено на рекламні заходи та підготовку до відпочивального сезону 2,5 млн. грн., у 2003 р. — лише 1,3 млн. грн. Водночас у бюджеті Краснодарського краю Російської Федерації на рекламні цілі було виділено 1,2 млн. доларів, тобто приблизно вп'ятеро більше.

«Спадковою хворобою» (успадкованою від колишнього СРСР) українського внутрішнього туризму залишався низьку рівень готельних послуг, гостра нестача закладів з розміщення туристів, і насамперед — закладів високого рівня комфорту. У 2004 р. в Україні нараховувалося близько 1,2 тис. готелів, і лише 10 % з них повністю відповідали міжнародну нормам. В Києві попит на готельні послуги високого класу (від трьох «зірок») у шість разів перевищував пропозицію.

Велике відставання спостерігалося й у сегменті дешевих готельних закладів, розрахованих переважно на молодь. Це так звані хостелі — заклади економ-класу з мінімальним набором послуг. Вартість проживання в хостелі у три-п'ять разів менша, ніж у тризіркових готелях, що збільшує можливості молоді та інших малозабезпечених категорій населення подорожувати. На початку 2004 р. в Європі діяли вже 4 тис. хостелів, 720 з них — у Польщі. Натомість в Україні в цей час було лише заплановано на 2004 р. відкриття перших таких молодіжних закладів (у Києві, Одесі, Ужгороді, Львові, Івано-Франківську, Алушті, Євпаторії та Харкові).

Відчутно не вистачало й кваліфікованих кадрів сфери обслуговування в'їзного туризму. Насамперед, гідів-перекладачів. Працівників цієї категорії готували до 2004 р., за словами українських туроператорів, лише в одному закладі — центрі перепідготовки кадрів (здебільшого, там навчалися особи передпенсійного і пенсійного віку, які працювали ще в радянських організаціях «Супутник» та «Інтурист».

Тим не менш, наприкінці XX — на початку XXI ст. обсяги внутрішнього туризму (турпоїздок, як громадян України, так і туристів з-за кордону) поступово зростали. Особливо сильно пожвавився попит туристів на відпочинок у Криму. Спустілі в 1990-і рр. кримські заклади відпочинку стали на межі століть заповнюватися в розпалі сезону на 100 %. У 2002 р. Кримський півострів відвідали близько 4,6 млн. чоловік, у 2003 р. — 5 млн. Збільшення платоспроможності населення, покращення стану господарств української транспортної галузі, збільшення доступності автотранспортних перевезень, поступове повернення водного та повітряного транспорту до масового споживача, покращення у сфері готельного господарства, переосмислення багатьох історичних подій і реставрація та реклама численних маловідомих пам'яток історії та культури і низка інших чинників позитивно позначилися на темпах розвитку внутрішнього туризму (див. таблицю).

Завдяки економічному зростанню, на початку XXI ст. в Україні збільшувалися обсяги й поглиблювалася диференціація ділового туризму. Українські комерційні компанії дедалі більше влаштовують для свого персоналу кількаденні спільні корпоративні заходи, в яких відпочинок органічно поєднується з нарадами, «мозковими штурмами», різними формами обміну досвідом. Деякі консультаційно-тренінгові проекти з навчання та розвитку персоналу містять елементи, які підпадають під визначення спортивного туризму. Багато керівників замовляють для своїх компаній, наприклад, так званий «веревочньїй курс» — комплекс фізичних вправ, ігор, різноманітних дій на спеціально обладнаних в лісі майданчиках, спрямований на зміцнення взаємодії у «командах» співробітників, на розвиток корпоративної культури організацій-замовників.

На початку XXI ст. значну частину тих, хто користувався послугами українських баз відпочинку, санаторіїв, пансіонатів та інших подібних закладів, складали учасники різноманітних з'їздів, конференцій, симпозіумів, тренінгів, інших заходів, проведення яких у курортних місцевостях стало дуже поширеним явищем, адже інтенсивна робота має компенсуватися і стимулюватися високоякісним відпочинком.

Новою і дуже перспективною тенденцією в розвитку українського туризму стало бурхливе зростання «зеленого» (сільського) туризму. За даними Спілки сприяння розвиткові «Зеленого» туризму, кількість садиб, які надавали такі послуги, склала в 2002 р. 300 одиниць, а за рік збільшилася у 10 разів, сягнувши в 2003 р. 300 одиниць. У селах одного лише Рахівського району Закарпатської області в 2003 р. відпочили 19 тис. українців та 250 іноземців, а Івано-Франківська область в тому ж році прийняла 160 тис. гостей — споживачів «зеленого» туризму.

Це особливо важливо, з огляду на те, що Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська та Чернівецька області, разом узяті (тобто весь карпатський регіон) склали у 2003 р. лише 12 % загального обсягу туристичної діяльності в Україні (для порівняння: частка Києва — 20 %). Враховуючи, що розвиток гірськолижного туризму в Карпатах вимагає значних інвестицій, «зелені» туристі здатні значно вплинути на доходи цих областей від туризму. Перспективним для розвитку «зеленого» туризму є також області Півдня України.

В новій редакції Закону України «Про туризм» сільський «зелений» туризм виділено в окремий вид турпослуг, передбачено можливість для селянина надавати послуги у сфері сільського туризму, використовуючи для цього особисте майно. У 2003-2004 рр. Держтурадміністрація України підготувала та узгодила з усіма міністерствами та відомствами Програму розвитку сільського туризму, яка передбачала комплексне вивчення інфраструктури туристичних об'єктів у зонах сільського туризму, визначення територій його пріоритетного розетку, розробку рекомендацій про ціноутворення послуг, консалтингову допомогу, тощо. Влітку 2004 р. готувався й законопроект про розвиток сільського «зеленого» туризму.

Втім, важко точно визначити, що сприятиме розвиткові цього виду туризму більше: державне регулювання чи перемога української співачки Руслани Лижичко, яка здійснила справжній фурор на конкурсі «Євробачення — 2004» та на українському аудіоринку, завдяки використанню елементів культури населення українських Карпат у своїй творчості. В усякому разі, її успіх, без сумніву, збільшить привабливість відпочинку в Карпатах для європейської (у тому числі української) молоді.

Згідно з умовами «Євробачення», кожний наступний конкурс проводиться в країні переможця, тобто в країні Руслани Лижичко — в Україні. Президент України видав Указ про проведення в столиці пісенного конкурсу «Євробачення — 2005» за затвердженим Кабінетом міністрів планом.

Передбачено, зокрема, організувати на базі профільних вузів курси підвищення кваліфікації спеціалістів та обслуговуючого персоналу готелів.

Очікувалося, що на «Євро бачення — 2005» до Києва приїдуть 20-25 тис. чоловік (VІР-гості, учасники конкурсу, туристи), що значно перевищує можливості київської інфраструктури з розміщення. Враховуючи нестачу готелів у Києві (насамперед, готелів високого класу, адже 5-зірковий на той момент був лише один — «Прем'єр Палац»), прискорено роботу з введення в експлуатацію другої черги «Прем'єр Палацу», готелів Redisson SAS, «Опера», «Софія Шератон», готельно-офісного комплексу «Лейпциг» і офісно-торгового комплексу «Театральний».

Як бачимо, культура та мистецтво, як і в попередні століття, впливають на розвиток туризму, поряд із соціально-економічними змінами.