РОЗДІЛ 9

РОЗВИТОК ТУРИЗМУ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (ДРУГА ПОЛОВИНА XIX ст. — 1914 р.) та МІЖВОЄННОЇ ПОЛЬЩІ (1921—1939 рр.)

9.1. Політичні та соціально-економічні чинники розвитку туризму в Австро-Угорській імперії

Династія австрійських Габсбургів, імперія якої у середині XIX ст. займала величезну територію між Швейцарією, Пруссією, Італією та Османською імперією, поступово модернізувала політичний та економічний устрій держави. У 1848 р. було скасовано кріпацтво, що надавало селянам більше можливостей для подорожей. Але отримавши особисту свободу від поміщиків, селяни, здебільшого, потрапляли у ще більшу економічну залежність; рівень життя багатьох українських селян Галичини знижувався протягом другої половини XIX ст. Чимало українців потерпало від безземелля і малоземелля, високих податків і навіть голодувало. До гострих економічних проблем додавалася дискримінація української культури, перешкоди в отриманні освіти для українців, спольщення територій, на яких здавна чисельно переважало українське населення. Ці утиски, разом із розширенням формальних політичних прав (таких, наприклад, як можливість створення громадських об'єднань), утворили грунт для розвитку галицьких культурно-освітніх організацій, одним з проміжних завдань яких стали туристичні мандрівки.

Імперія Габсбургів, яка з 1867 р. стала називатися Австро-Угорською імперією, мала численні традиційні, добре налагоджені економічні та культурні зв'язки з провідними краї­нами Західної Європи, розвинену систему освіти, мережу водних та суходільних шляхів. Цю країну називали ще «Дунайською імперією» через те, що її територією протікала велика, зручна для судноплавства р. Дунай, полегшуючи сполучення країни з сусідами, а також між окремими регіонами та містами всередині імперії. Габсбурги намагалися скорочувати технічне відставання країни від Англії та Франції і сприяли розвиткові промисловості та транспортної інфраструктури. У другій половині XIX ст. в імперії було побудовано велику мережу залізниць, у тому числі в Галичині. В економіку імперії успішно залучалися інвестиції, західні та місцеві підприємці активно будували промислові об'єкти та налагоджували торгові мережі, освоювали та створювали нові маршрути для перевезення товарів і людей.

Різноманітні види сировини з Галичини, Буковини та Закарпаття у великій кількості вивозилися на продаж до інших регіонів імперії та за кордон. Наприклад, селяни-бойки з Верхнього Синьовидного скуповували фрукти в Галичині та Буковині і продавали їх в Будапешті, Відні, Парижі. Багато з тих, хто брав участь у міжрегіональних та міжнародних торговельних операціях, призвичаїлися до мандрівок і передавали знайомим та родичам свій досвід пересування шляхами Європи.

З одного боку, успішні підприємці та спадково заможна шляхта отримали, завдяки збільшенню свого майнового стану та підвищенню комфортності подорожей, більше можливостей для мандрівок, відпочинку за межами постійного проживання. З іншого, високий рівень культури заможних верств населення Австро-Угорщини сприяв зростанню популярності мандрівок, метою яких було задоволення пізнавальних інтересів, бажання відвідати центри науки та мистецтв, віденські, будапештські чи закордонні заклади дозвілля (музеї, театри, ресторани тощо) або, навпаки, здійснити романтичні подорожі до мальовничих рідконаселених місцевостей у Карпатах, Балканах чи навіть екзотичних країнах Азії та Африки.

Видавництво «Фрейтаг і Берндт» (Відень) створювало карти на топографічній основі, в яких яскравішим кольором вдруковувалось зображення туристичних маршрутів (пішохідних, у кінських екіпажах). Карти мали відповідно оформлену обкладинку, а також текст і рекламу (туристичну та маркетингово-картографічну). Будувалися готелі.

Туризм, в імперії Габсбургів робив широкі кроки на шляху до перетворення цієї галузі на справжню індустрію. Але переважна більшість тих габсбурзьских підданих, які полишали місця настійного проживання, вирушали в дорогу не з метою туризму, а внаслідок службової (чиновники, військові) чи економічної необхідності.

9.2. Українська еміграція з Австро-Угорщини (кінець XIX - початок XX ст.)

Протягом XIX ст. прибутки селян в імперії Габсбургів зменшувалися внаслідок, переважно, двох чинників: 1) економічної залежності від великих землевласників; 2) лихварства в умовах нерозвиненості банківської системи.

Збіднілі селяни були вимушені продавати свої наділи, а багатодітні ділили й без того малі земельні володіння між своїми спадкоємцями, що призводило до зниження рівня життя селян.

Поширення залізничного транспорту негативно позначилося на добробуті переважної більшості міського населення. Залізницею почалося масове постачання дешевих і якісних продуктів західної промисловості до українських земель, приречуючи більшість місцевих виробників на закриття їхніх підприємств у процесі жорсткої конкуренції.

В українських регіонах Австро-Угорщини наприкінці XIX ст. сформувався великий надлишок робочої сили. Безробіття та зубожіння стали масовим явищем.

Ці явища спонукали сотні тисячі українців до еміграції. Уряди США, Канади, Бразилії, Аргентини та інших країн з величезними сільськогосподарськими ресурсами і браком робочої сили заохочували масовий приплив працездатних людей. Розповсюджувалася реклама еміграції, часто-густо недобросовісна. У 1895 р. в Галичині почали активно діяти агенти італійських пароплавних компаній. Судноплавні компаній, що спеціалізувалися на пасажирських перевезення! з Середземномор'я до Америки, вже відчули смак великих прибутків від транспортування емігрантів (переважно італійців). Ці агенти яскраво розповідали про чудові перспективи українських селян у Бразилії, про дешеву та родючу землю; почалася так звана «бразильська лихоманка» — ажіотаж навколо виїзду до Південної Америки. Близько 15 тис. селян вирушили до Бразилії і були там розчаровані суворими умовами, які запропонувала бразильська адміністрація (селянам надали не чорнозем, як обіцяли агенти, а ділянки нерозчищеного лісу). Пропонували свої послуги емігрантам і залізничники.

Утім, багато емігрантів дійсно влаштували своє життя на чужині краще, ніж на батьківщині. Уряди названих країн Американського континенту надавали переселенцям великі ділянки, роботу в промисловості. Вже наприкінці XIX ст. у Канаді мешкали 24 тис. українців, а у СПІД — більше 200 тисяч.

Українські переселенці у Південній Америці на початку XX ст. становили близько 20 тисяч.

Протягом першого десятиріччя XX ст. на Американський континент переселилися близько 300 тис. чоловік з Галичини і Буковини, 40 тис. з Закарпаття.

Цей переселенський руж українців сприяв розвиткові транспортної та готельної інфраструктури у світі, збільшував фінансові можливості власників готелів та транспортних компаній. Наявність українських громад, сформованих цим рухом за океаном, створила передумови для сотень тисяч туристичних поїздок в майбутньому — подорожей емігрантів на їхню (чи їхніх предків) батьківщину, а також подорожей до них їхніх родичів з України (ці подорожі стали поширеними з кінця 80-х рр. XX ст.).

9.3. Розміщення та харчування подорожуючих у Галичині у складі Австро-Угорщини (друга половина XIX ст. — 1914 р.)

У другій половині XIX ст. збільшення мобільності населення та зростання міст підвищили попит на готельні послуги не лише в Західній Європі, але й у східній частині імперії Габсбургів. Наприкінці XIX ст. практично в кожному галицькому містечку вже були готелі. Серед них траплялися й великі заклади, але більшість готелів були дуже малими. У 1902 р. загалом у Галичині (тобто у Східній та Західній Галичині) було 935 готелів, в яких працювало близько 2,9 тис. осіб, тобто в середньому припадало приблизно три особи на один заклад. Готелі, у яких працювало більше б людей, складали 9 % від загальної кількості, а заклади з кількістю працюючих більше 20 — лише 0,5 %.

Переважна більшість приміщень мала дуже скромні інтер'єри, низький рівень комфортності. Але навіть у маленьких та дешевих готелях були один-два відносно комфортабельних покої для вимогливих заможних мандрівників.

Дуже багато готелів було на межі XIX і XX ст. у Львові — 48 (у Кракові тоді налічувалося 18 готелів, у Варшаві — 32).

Серед невеликих закладів переважали дуже скромні, розраховані на комерційних агентів, людей середнього статку, які приїжджали до міста у різноманітних справах. Кімнати здавалися не лише одномісні, деякі клієнти винаймали лише ліжко в багатомісному номері. Водопроводу та каналізації в таких закладах не було, «зручності» розташовувалися на дворі.

Деякі маленькі готелі були, фактично, прихованими будинками розпусти, в них клієнти наймали кімнати погодинно.

Але серед маленьких готелів траплялися й дуже солідні, дорогі, з розкішними меблями, вишуканим інтер'єром, вишколеною обслугою.

Великі престижні готелі Львова кінця XIX — початку XX ст. мали власні лазнички, душі, каналізацію, в таких закладах працювали ресторани, кав'ярні. У холах та вздовж сходів висіли картини, на підлозі лежали килими. Ціни в таких готелях були доступними небагатьом.

Про ціни престижних львівських готелів промовисто каже тодішня популярна приказка:

Три речі з'їдають члувіка:

Любов, готель і аптика.

Ресторани та кав'ярні, розміщені у готелях, мали, як правило, такі ж назви, як і заклади, в яких вони знаходилися. Поєднання послуг з розміщення та харчування приваблювало клієнтів.

Найбільш відомі такі готелі Львова часів австро-угорського панування:

• готель «Жорж»; у 1796 р. було побудовано готель «Dе Lа Rus», в якому, серед інших подорожуючих, зупинявся кілька разів відомий письменник Оноре де Бальзак; піз­ніше готель став називатися «Готелем Жоржа» за іменем його засновника, Жоржа Гоффмана; у 1894 р. «Жорж» у цьому будинку закрився, і в 1901 р. знову відкрився на іншому місці;

• Реклама з газети початку XX ст.: «Всім, хто прибуває до Львова, рекомендуємо першорядний люксусовий готель «Жорж». Він має 93 покої, з яких 32 — це апартаменти з лазничками, впорядкованими на найсучаснішому рівні. Всі номери з водою холодною і гарячою, центральним опалюванням, телефоном і світлосигналами. Ціни кімнат цілком приступні: покій одноліжковий від 6 зол. на добу, покій дволіжковий — від 12 зол. Ціна покою з ванною — 13 зол., дволіжкового з ванною — 24 зол. У готелі є першорядний ресторан і вишукана каварня, в мармуровій залі щовечора концерт сальонної оркестри».

• «Англійський готель»; готельний заклад під назвою «Англійський», на 100 номерів, відкрив у Львові в 1840 р. підприємець із чеського міста Брно; у 1888 р. будівлю готелю розібрали, і заклад перемістився на нове місце, в будинок № 21 по вул. Карла Людвіка;

• «Гранд»; відкрився у 1893 р. по вул. Карла Людвіка, 13, містив 48 номерів і ресторан; інтер'єри у стилі необароко; один за найрозкішніших готелів Львова;

• «Народна Гостинниця»; заснована видатним культурним діячем, архітектором Василем Нагірним, який у своїх спогадах так написав про це: «У 1899 р. засновано за моєю ініціативою товариство з обмеженою порукою під фірмою «Народна Гостинниця». Цим товариством задумав я осягнути таку ціль: 1) дати нашій молоді спромогу вивчитися готельного промислу, каварняного і шинкарського; 2) створити інституцію, що дбала б за ширення замилування до ведення готельного промислу, шинкарського і каварняного...»; готель, кав'ярню і ресторан відкрили у 1906 р; інтер'єр у народному стилі; в «Народній Гостинниці» гуртувалася українська інтелігенція; тут, у ресторані та кав'ярні, регулярно декламували свої твори молоді українські письменники.

Серед львівських готелів виділялися також: «Европейський» (один з найстаріших у Львові, відкритий ще у 1804 р.), «Краківський». «Французький», «Центральний».

За зразком західноєвропейських країн у Галичині створювалися також так звані пансіонати - мебльовані кімнати, в яких, як правило, жили протягом тривалого часу. Зазвичай пансіонат був меншим за готель і відрізнявся затишною, сімейною атмосферою. Кімнати для сну були окремими, але їдальня та салон - спільні. Деякі пансіонати були дуже солідними, престижними закладами, господарі ретельно відбирали нових клієнтів, щоб не відлякати старих постояльців. До таких закладів можна було потрапити лише за рекомендацією.

Незаможним людям, які подорожували Галичиною, ставали в нагоді корчми. На початку XX ст. в Галичині сучасники нараховували більше 20 тис. корчем. Основною масою клієнтів більшості таких закладів були місцеві мешканці, а не подорожуючі, але ними часто користувалися й подорожуючі. Корчми були дуже зручним закладом розміщення і харчування для незаможних мандрівників, тому що їжа тут пропонувалася за низькими цінами (щоправда, асортимент у переважній більшості корчем був вкрай обмежений), а нічліг надавався клієнтам корчми безкоштовно.

Будівлі корчем були, здебільшого, дерев'яні чи глинобитні, на зиму їх для утеплення обкладали снопами. Дахи будували солом'яні.

Напередодні Першої світової війни корчми як заклади розміщення і харчування для подорожуючих стали втрачати популярність, поступилися більш сучасним закладам - готе­лям і заїздам.

9.4. Роль українського національно-культурного руху в розвитку туризму на українських територіях у складі Австро-Угорщини (друга половина XIX ст. — 1914 р.)

На західноукраїнських землях члени «Руської трійці» Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький (як твердять дослідники, під впливом Адама Чернецького, любителя слов'янської старовини та мандрівного вчителя) першими порушили питання про організацію народознавчих мандрівок і особисто багато мандрували по території Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття.

Яків Головацький ще студентом обійшов майже всю Галичину, Буковину, Закарпаття, зібравши величезну кількість етнографічного та фольклорного матеріалу і цим самим поклав початок системному та всебічному вивченню краю засобами мандрівки, подорожі. У своїх спогадах вчений писав: «Треба нам іти між народ, досліджувати на місці, збирати з його уст пісні, записувати його приказки. Словом, нам, філософам, треба іти в народ і учитися в нього мудрості». Мандрівки дослідника дали великий поштовх для подальших народознавчих подорожей і, як наслідок цього, на Наддніпрянщині та в Галичині молодь почала подорожувати. Це були перші кроки у розвитку пізнавального туризму.

Краєзнавчу діяльність Якова Головацького описав Іван Крип'якевич у статті «Мандрівки Якова Головацького в 1832-1840 рр.».

Іван Вагилевич був одним з найбільших знавців у галузі дослідження рідної історії, зокрема давніх її часів. Він щорічно мандрував у Карпати для пошуку і вивчення історико-археологічних пам'яток, збирання фольклорного та етнографічного матеріалу. До найпомітніших праць карпатознавчого характеру належать його історико-етнографічні розвідки про бойків і гуцулів, про загадкові написи у печерах монастиря біля села Розгірче та нарис про скелі біля Урича. В даних дослідженнях історико-археологічного плану вчений систематизував зібрані ним легенди, перекази про час заснування та призначення тих чи інших споруд тощо. Дослідження, публікації та народознавчі пошуки І. Вагилевича є здобутками української етнографічної думки XIX ст. І. Вагилевич вважається основоположником етнографічного туризму в Україні.

Подвижницька діяльність Я. Головацького та І. Вагилевича мала великий вплив на членів товариства «Просвіта», до якого входили студенти Львівської духовної семінарії та університету. Влітку 1865 р. 3. Заславський, Д. Танячкевич, І. Мандичевський, Ю. Целевич, Н. Вахнянин та інші протягом тижня мандрували по Галичині, збираючи краєзнавчі матеріали, які згодом знайшли застосування в археологічних, лінгвістичних, географічних, краєзнавчо-етнографічних дослідженнях.

Вагомий внесок у мандрівництво вніс історик і педагог, редактор і видавець, громадський діяч Василь Ільницький. Він став автором багатьох досліджень і наукових праць про культуру й освіту Галичини. Першу свою мандрівку за межі Галичини Ільницький здійснив з групою товаришів у 1844 р. по Угорщині. Спочатку човном через Дунай, а потім пішки. Пізніше Ільницький подорожував по Італії, Чехії, Німеччині. З його подорожніх нотатків найцікавіші: «Записки руського мандрівника», «Образки з світу альпійського», «Образки з Угорщини», «Подорож школяра до Італії», «З різних країв і народів», «Море і його чудеса». Цінний матеріал про побут, звичаї гуцулів, природу гуцульського краю містить його нарис «З Карпат коломийських».

Чудовим організатором науково-пізнавальних подорожей та експедицій був видатний педагог, письменник, філософ і громадський діяч Іван Франка. У 1872 р. він вперше з учнями Дрогобицької гімназії побував в Уричі, а вже з 1873 р. брав активну участь у мандрівках для збірки краєзнавчих та етнографічних матеріалів під керівництвом учителя Дрогобицької гімназії Івана Верхратського.

У 1874 р. І. Франко здійснив мандрівку за маршрутом: Стрий-Синєвидне-Побук-Бубнище-Поляниця-Церковне-Кальна-Кропивник-Мізунь-Вигода-Горинь-Тисів-Труханів-Синєвидне-Стрий.

З 1875 р. до 1879 р. Франко багато подорожував по Рожнятівщині, Скільщині, Тухольщині, Стрийщині. У 1883 р. І. Франко організував етнографічно-статистичний гурток «для студіювання життя і світогляду народу», який пізніше реорганізувався в „кружок для устроювання мандрівок по ріднім краю”.

Наприкінці XIX ст. провідним центром з вивчення українського народознавства засобами мандрівок та екскурсій став Львів. Розгорнулась велика робота етнографічної комісії, яку було створено в 1898 р. при Науковому товаристві ім. Т. Шевченка. Активну участь у ній брали Іван Франко, Михайло Павлик, Володимир Гнатюк, Філарет Колесса, Федір Вовк та інші. Зібрані матеріали було надруковано у 38 томах «Етнографічного збірника» та в 20 томах «Матеріалів до української етнології».

18-24 вересня 1904 р. відбулася етнографічна експедиція по Бойківщині. Організаторами цієї експедиції були Наукове товариство ім. Т. Шевченка й австрійське товариство етнографії. Мета експедиції — етнографічне й антропологічне обстеження Бойківщини, придбання експонатів для музею наукового товариства та музею у Відні.

На початку XX ст. відбувалося піднесення туристично-краєзнавчого руху в Східній Галичині, що сприяло не тільки збиранню наукових матеріалів, а й фізичному вихованню підростаючого покоління. У 1900-і рр. інтерес до туристичної діяльності виявили спортивне товариство «Сокіл», а також польське товариство «Татранське» з філіями у багатьох містах Галичини.

Значну роль у розвитку туризму в Галичині відіграло прокладення залізниці Станіслав-Вороненка. В різних місцях почали будувати «закутки» для туристів, тобто перші тури­стичні бази, зокрема на горі Говерлі. У Ворохті, Кременцях, Микуличині, Яміні та Яремчі були побудовані сотні вілл і пансіонатів для мандрівників і відпочиваючих. Щороку у цій зоні відпочивало до 10 тис. людей, їм видавались спеціальні путівники та картки. Серед відпочиваючих були І. Франко, Л. Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, В. Стефаник та багато інших відомих людей, які проводили просвітницьку роботу серед місцевого населення.

Вагомий внесок у розвиток туризму в Галичині зробила конференція, присвячена утворенню «Галицького туристичного товариства», що відбулася 12 липня 1905 р. в м. Кракові. На ній було розглянуто 2 проекти статуту «Галицького туристичного товариства», розроблені спеціальною комісією. До складу цієї комісії входили: Р. Батаглі, Є. Хроновський, І. Врубель. Проекти попередньо були розіслані в усі магістрати Галичини. Таким чином, культурно-просвітницька громадськість мала можливість ознайомитися з ними. Один із запропонованих проектів статуту був прийнятий, але через певні причини Товариство так і не було утворене.

Усвідомлюючи виняткове значення туристичної краєзнавчої роботи для виховання учнів, українські школи та гімназії почали впроваджувати її в позакласний навчально-виховний процес, проводили мандрівки й екскурсії по рідному краю та до інших країн. Наприклад, учні Станіславської гімназії «мали щастя побувати кільканадцять днів під безхмарним чарівним небом Італії».

У 1909 р. в українських гімназіях почала діяти «Самовиховна шкільна громада», котра організовувала для учнів прогулянки й екскурсії, створила шкільний музей і архів.

У квітні 1910 р. група любителів мандрівок м. Станіслава утворила організаційний комітет для створення товариства «Чорногора», до якого увійшли С. Стеблицький, Л. Гаяновський, Я. Грушкевич, Й. Білинський, В. Якович та інші. 20 травня 1910 р. у Станіславі відбулися Загальні збори, де було прийнято статут товариства «Чорногора» й обрано голову та членів Виділу (Ради). Головою товариства став Станіслав Стеблицький, а у Виділ увійшли Я. Грушкевич, Г. Стасинець, Л. Гаяновський, Й. Білинський, В. Якович. Статут Українського туристичного товариства «Чорногора» було затверджено рішенням намісника в Галичині М. Бобжинським 10 травня 1910 року.

Найвищим органом українського туристичного товариства «Чорногора» стали Загальні збори та Виділ. Загальні збори проводились раз на рік у квітні. При потребі могли скликатись Надзвичайні збори, про які заздалегідь повідомлялись усі члени товариства. На цих зборах затверджувався план роботи на рік і кошторис, обиралась контрольна комісія у складі 3 осіб, які два рази на рік перевіряли наявність спорядження й інвентарю, а також фінансові справи. Комісія звітувала перед загальними зборами про хід перевірки, голова чи заступник звітували за всю роботу; тут заслуховували звіт редакції та видавництва часопису Товариства про публікації на туристичні та наукові теми; затверджувалися засновники та почесні члени (особи, які мали заслуги перед товариством чи перед наукою). Всім членам товариства видавались посвідчення, а засновникам і почесним членам — спеціальні дипломи. На загальних зборах обиралися голова та члени Виділу, терміном на три роки.

За статутом Товариство було розраховано на участь українського населення. Члени Товариства користувались безкоштовною ночівлею в туристичних притулках у горах, бібліотекою, науковим і картографічним матеріалом і пільговим проїздом на залізниці.

Українське туристичне товариство «Чорногора» ставило перед собою такі завдання:

пізнання краю, гір Галичини, Буковини, Альп і Татр та збір матеріалу про ці гори;

популяризація туризму;

співпраця з НТШ у Львові, Угорським карпатським товариством і польським Татранським товариством, обмін науковими матеріалами та досвідом роботи;

надання методичної та практичної допомоги при проведенні мандрівок.

Досягнення результатів цих завдань планувалось здійснити за допомогою таких засобів і методів:

• зборів і спільних мандрівок;
• виставок і наукових туристичних звітів;
• публікації наукових статей, видання журналу, описів маршрутів, картографічного матеріалу, поштових листівок з краєвидами гір;
• будівництва та догляду за туристичними притулками, мостами, стежками, дорогами;
• будівництва літнього табору (бази);
• утримання в горах штатних працівників (провідників, гірської сторожі).

Для любителів мандрівок почали виходити статті, нариси, монографії з туристично-краєзнавчої проблематики; серед них найбільшою популярністю користувалися: «Туристика» А. Будзиновського, «Лещетарські шляхи коло Львова» П.Франка, «Прогулянки в наші гори» Т. Франка, «Галицьке краєзнавство» Ю. Целевича, «Опис рідного краю» та «Мала географія України» Р. Заклинського. «Провідник по Галичині» М. Орловича.

У 1914 р. туристичне товариство «Чорногора» як і решта товариств, припинило своє існування, у зв'язку з початком Першої світової війни.

9.5. Туризм на українських землях у складі Польщі (1921-1939 рр.)

Після закінчення Першої світової війни туристично-краєзнавчий рух на теренах Східної Галичини відродився, поширився та набрав більш організованих форм з 1920-х років.

До його організації були залучені кращі представники української інтелігенції. Зокрема, восени 1921 р. у Львові професор Іван Крип'якевич заснував «Кружок любителів Льво­ва». Саме з його ініціативи організовувалися перші мандрівки по Львову та його околицях, які здебільшого мали історико-краєзнавчий характер. З часом «Кружок» розширив свою діяльність, доповнюючи краєзнавчу роботу збиранням і опрацюванням етнографічного матеріалу. Цей рух поширився по всій Галичині, і 30 травня 1922 р. українське туристичне товариство «Чорногора» у Станіславі відновило свою діяльність. Головою товариства став лікар Я. Грушкевич.

Товариство діяло за багатьма напрямками, а саме:

• влаштовувало збори, звіти, конференції;
• займалось організацією дозвілля (забав);
• влаштовувало спільні туристичні мандрівки;
• організовувало теоретичні та практичні заняття з молоддю;
• утримувало фахову бібліотеку з спеціальною літературою туристично-краєзнавчої тематики, картами, схемами, науковими статтями й описами туристичних маршрутів;
• здійснювало видавничу діяльність у часописі «Туристика і краєзнавство», а з 1937 р. в журналі «Наша Батьківщина»;
• будувало туристичні притулки та домівки, зокрема, на полонині Плісце, біля гір Грофи, Довбушанки, Сивуля та на перевалах Рижі та Столи; встановлювало дороговкази та маркувало синіми та жовтими кольорами маршрути з Ос-молоди через Горгани до Татарова;
• утримувало штатних працівників — гірську сторожу (в обов'язки якої входили прийом і розміщення мандрівників, догляд і ремонт притулків), а також провідників, які були зобов'язані проводити туристів по маршруту і відповідали за їхню безпеку.

Туристичне товариство «Чорногора» співпрацювало з українським туристично-краєзнавчим товариством «Плай», тісно координувало роботу з багатьма культурно-просвіт­ницькими структурами, школами, які в своїй діяльності використовували туристичне краєзнавство як найкращий засіб національно-патріотичного виховання підростаючого покоління.

Туристично-краєзнавче товариство «Плай» було засновано в 1924 р. у Львові, воно мало філії також в інших містах. Товариство розгорнуло активну видавничу діяльність:

• скликало загальні збори, конференції;
• реєструвало історичні пам'ятні місця;
• розробляло туристичні маршрути по рідному краю.

Розвитку туризму в Галичині сприяла велика видавнича діяльність з проблем краєзнавства та туризму, яку розгорнули громадські та культурні діячі. У 1925 р. за редакцією І.Крип'якевича почав виходити часопис «Туристика і краєзнавство».

З 1937 р. друкованим органом «Плаю» став щомісячний журнал «Наша Батьківщина», в якому друкувались статті, схеми туристичних маршрутів та описи мандрівок. Цього ж року І. Крип'якевич у вказаному журналі опублікував статті «Печери в Галичині» та «З історії Галицького краєзнавства». В них І. Крип'якевич зробив першу спробу узагальнення мандрівок студентської молоді у 1883-1888 роках.

На допомогу туристам вийшли путівники:

«Історичні проходи по Львову» І Крип'якевича, в якому розповідається про багатий історичний матеріал міста Львова;

«Долиною Опору й Стрия» Є. Пеленського; це туристичний провідник, в якому дається детальний опис багатьох маршрутів; крім того, він мав картографічний матеріал, що допомагав мандрівникам у подорожах;

«Пізнай свій край. Опис мандрівки по Карпатах» М. Заклинського, в якому дається зразок того, як описати мандрівку, як навчати записувати свої враження; на думку цього автора, мандрівництво відіграє важливу роль у національному вихованні молоді.

Вагомий внесок у розвиток туризму та краєзнавства зробила редактор коломийського журналу «Жіноча доля», журналістка, письменниця та громадсько-культурна діячка Олена Кисілевська (Сіменович). Вона багато подорожувала по Галичині, Буковині, Волині, Причорномор'ї, Австрії, Чехії, Швейцарії, Канаді. О. Кисілевська ділилася враженнями від своїх подорожей з широкими читацькими масами та збагачувала скарбницю української літератури, зокрема літератури про мандрівки. Досі відомий її цикл подорожніх нарисів «Враження з дороги», куди увійшли нариси: «Море», «З одеських спогадів», «Пароплавом з Одеси до Ялти», «В Ялті та її околиці», «З Києва», «На Тарасовій могилі», «Із Кам'янця-Подільського», «В зеленій Буковині» та інші. Всі ці подорожні нариси написані у класичній формі. Авторка відтворює факти та події, врахо­вуючи описи визначних європейських мандрівників. Враження О. Кисілевської від ближніх і закордонних мандрівок друкувалися у постійній рубриці «З моїх мандрівок» у журналі «Жіноча доля» з 1926 до 1939 роках.

У Галичині розроблялися численні нові туристичні маршрути: пішохідні, лижні, велосипедні та водні; частина з них описувалася в журналі «Наша Батьківщина», до описів додавалися карти. Багато маршрутів маркувалися та ставали еталонними для всіх мандрівників.

З метою кращого пізнання інших країн, їхньої культури та побуту, у червні 1927 р. туристичне товариство «Чорногора» звернулося до воєводи та туристичної комісії з проханням про дозвіл на перехід кордону для своїх членів. Через ряд причин він був одержаний тільки в 1928 р., і тоді члени товариства «Чорногора» отримали змогу подорожувати по території «Підкарпатської Русі» (Чехословаччина), де зустрічалися з українськими діячами та налагоджували з ними контакти, а з 1937 р. — влаштовували мандрівки по території Румунії. Таким чином, розширювалася географія туристичних мандрівок.

Засновником водного туризму в Галичині був Я. Гладкий, який у 1927 р. організував, наприклад, найбільшу подорож з м. Стрий, по річці Дністер до Заліщик. За 10 днів мандрівники подолали понад 250 км. Велику роль у розвитку лижного туризму відіграв Карпатський Лещетарський клуб (КЛК). Як зазначав О. Кузьмович: «Однією з перших була мандрівка членів КЛК до Зелем'янки та Славська в січні 1925 р.».

У лютому 1934 р. було урочисто відкрито перший український туристичний притулок у с. Славське. У березні цього року, за почином і стараннями Ярослава Падохи, при філіалі туристично-краєзнавчого товариства «Плай» у Стрию відкривалися спортивні секції, зокрема лижні, що проводили зимові тижневі збори у Славську. Тут вчили «трохи руханки, трохи лещатарських вправ, а відтак мандрували кілька годин на котрийсь із довкільних верхів».

Влітку 1930 р. група мандрівників-велосипедистів під керівництвом О. Заславського провела тижневу подорож за маршрутом, який включав 21 місто: Стрий-Моршин-Болехів-Долина-Калуш-Станіслав-Татарів-Ворохта-Жаб'є-Косів-Коломия-Снятин-Заліщики-Чортків-Скала над Збручем-Тернопіль-Галич-Ходорів-Жидачів-Журавно-Стрий.

Велику увагу туристичні товариства надавали збиранню краєзнавчих матеріалів, які потім передавалися до Львівського музею, а також до Коломийського музею «Гуцульщина», Станіславського, Самбірського та до інших. Станом на 1937рік у Галичині було 12 українських музеїв, в яких працювало 20 штатних працівників. Певна частина їхніх експонатів зібрана під час мандрівок та екскурсій по Галичині. Крім того, туристичні товариства вважали, що одним із головних чинників освіти молоді є пізнання та збереження природи. Для вирішення природоохоронних завдань товариства починали широко застосовувати засоби мандрівництва, поєднуючи фізичний розвиток з патріотичним і екологічним вихованням. Як писав вчитель географії М. Гавдяк: «Пізнання природи, заглиблення в тайни її життя мусить довести, особливо молодих, до глибоких перемін. Збереження рідної природи є одним із чинників освіти молоді».

Для збереження природи біля Осмолоди було створено, при допомозі власника лісів митрополита Андрія Шептицького, два заповідники первісної гірської природи. Перший кедровий заповідник на горі Лолинське Яйце (3 кв. км) був заснований у 1935 р. і переданий під опіку НТШ у Львові. Другий — Український парк Природи (18 кв. км) — засновано у 1936 р. До нього входили гори Графа, Канусяки, Паренки. Весь парк був відкритий для користування українських туристичних товариств «Чорногора», «Плай». Тут були побудовані сховища для мандрівників, де вони могли відпочивати.

Товариства «Чорногора» та «Плай» діяли до вересня 1939 р., коли західноукраїнські землі окупували радянські війська.

Зрозуміло, що учасниками та організаторами туристичних подорожей на українських землях у складі польської держави були не лише українці. Багато зробили для розвитку туризму в регіоні державна влада, загальнопольські туристичні фірми та місцеві польські культурні осередки.

Наприклад, у Тернополі, Перемишлі, Станіславі, Коломиї та деяких інших містах знаходились бюро подорожей «Орбіс» — краєві відділи польського бюро подорожей з головним офісом у Варшаві. У Львові було чотири таких відділи. Туристичне бюро організовувало краєзнавчі екскурсії, надавало безкоштовну інформацію про туристичні ресурси свого краю, здійснювало рекламно-видавничу діяльність.

У Варшаві виходила газета «Туриста», в якій численні організатори та учасники туристичних подорожей могли знайти інформацію з багатьох питань сфери туризму. В країні функціонувала розвинена мережа залізниць, автошляхів, діяло багато автобусних маршрутів, використовувався в туризмі навіть авіатранспорт. Польська держава приділяла багато уваги розвиткові спорту та краєзнавства, сприяючи зростанню обсягів внутрішнього туризму.

9.6. Основні риси розвитку туризму на українських землях у складі Австро-Угорщини та Польщі

Туризм на українських землях у складі Австро-Угорщини та Польщі впродовж свого розвитку у XIX - першій третині XX ст. пройшов кілька етапів від мандрівок і подорожей, які були засобом вивчення краю, його історії, культури, до більш розвинених форм. Основними рисами розвитку були:

• створення туристичних товариств;

• зародження перших об'єктів інфраструктури — «захистів», що являли собою прообрази сучасних турбаз;
• створення служби охорони мандрівників під час подорожей;
• розвинулось видання туристичної та краєзнавчої літератури;
• чітко виокремились такі види туризму: пізнавальний, спортивний, шкільний, водний, лижний, пішохідний, етнографічний.

Велику роль у становленні туризму в Галичині відіграли видатні суспільно-політичні діячі, вчені, прогресивна інтелігенція краю, які дбали про піднесення культурно-ос­вітнього рівня та національної свідомості українського народу.

Важливими чинниками розвитку туризму на українських землях у складі Австро-Угорської імперії та міжвоєнної Польщі були: